So, imagine that you take a 19-hour, very long drive to Disney World, with two kids in the back seat. And 15 minutes into this 19-hour trip, the immutable laws of nature dictate that you get the question: "Are we there yet?"
Отож, уявіть, що ви в дорозі 19 годин, дуже довга подорож до Дісней Ворлду, з 2 дітьми, на задньому сидінні. Кожних 15 хвилин під час 19-годин подорожі незмінні закони природи диктують так, що ви отримуєте запитання: "Ми вже на місці?"
(Laughter)
(Сміх)
So you answer this question a hundred more times, easily, in the negative, but you finally arrive. You have a wonderful, wonderful, wonderful trip. You drive 19 long hours back home. And when you get there, the police are waiting on you. They accuse you of committing a crime that occurred while you were away in Florida. You tell anybody and everybody who will listen, "I didn't do it! I couldn't have done it! I was hanging out with Mickey and Minnie and my kids!" But no one believes you. Ultimately, you're arrested, you're tried, you're convicted and you are sentenced. And you spend 25 years in jail, until someone comes along and proves -- has the evidence to prove -- that you actually were in Florida when this crime was committed. So.
Ви з легкістю відповідаєте на це питання - сотні разів, заперечно, і нарешті ви на місці. Ваша подорож дуже чудова, надзвичайно чудова. Ви повертаєтесь 19 годин додому. І коли ви на місці, то поліція вже чекає на вас. Вас звинувачують у скоєнні злочину, вчиненого, коли ви були у Флориді. Ви намагаєтесь розказати усім, хто вас слухає: "Я не робив цього! Я не міг цього вчинити! Я гуляв з Мікі і Міні та моїми дітьми!" Але ніхто вам не вірить. Зрештою, вас заарештовано, ви втомлений, ви звинувачений і ви засуджений. У в'язниці ви проводите 25 років, до приходу когось хто доведе - має докази для доведення - що ви були у Флориді під час скоєння злочину. Гаразд!
So, I'm a Harvard Law professor, and the last several years, I have worked on winning the release of innocent people who've been wrongfully convicted -- people like Jonathan Fleming, who spent 24 years, eight months in jail for a murder that was committed in Brooklyn, New York, while he was in Disney World with his kids. How do we know this? Because when he was arrested, among his property in his back pocket was a receipt -- time-stamped receipt that showed that he was in Disney World. That receipt was put in the police file, a copy of it was put in the prosecutor's file, and they never gave it to his public defender. In fact, nobody even knew it was there. It just sat there for 20-some-odd years. My team looked through the file, and we found it, did the rest of the investigation, and figured out someone else committed the crime. Mr. Fleming was in Disney World, and he is now released.
Отже, я професор права в Гарварді і останні декілька років я працюю над переможними звільненнями ув'язнених, котрі були помилково засуджені - як, наприклад, Джонатан Флемінг, який провів 24 роки та 8 місяців у в'язниці за вбивство, скоєне в Брукліні, в Нью-Йорку, коли він був у Дісней Ворлді зі своїми дітьми. Звідки ми це знаємо? Тому що під час його арешту серед його особистих речей в задній кишені був чек - чек із зазначеним часом, котрий підтверджує, що він був у Дісней Ворлді. Чек був доданий до справи в поліції, його копія була передана до прокуратури, а вони не надали його громадському захиснику. Фактично, ніхто не знав про існування чеку. Він просто 20 років знаходився у справі. Моя команда переглядала файл і знайшла його там, провела розслідування, і стало зрозуміло, що злочин вчинив інший. Містер Флемінг був у Дісней Ворлді, і зараз він звільнений.
Let me give you a little bit of context. So about three years ago, I got a call from the Brooklyn District Attorney. He asked whether I'd be interested in designing a program called a "conviction review unit." So I said yes. A conviction review unit is essentially a unit in a prosecutor's office where prosecutors look at their past cases to determine whether or not they made mistakes. Over the course of the first year, we found about 13 wrongful convictions, people having been in jail for decades, and we released all of them. It was the most in New York history. The program is still going on, and they're up to 21 releases now -- 21 people who spent significant time behind bars.
Я розповім вам детальніше. Три роки тому я отримав дзвінок від Бруклінського районного прокурора. Він запитав, чи мені буде цікавим проектування програми, котра називається "перегляд справ засуджених", І я сказав так. Перегляд справ засуджених належить до підрозділу прокуратури, в якому прокурори розглядають свої минулі справи для визначення, чи зробили вони помилку чи ні. Під час роботи в перші 5 років ми знайшли 13 помилкових засуджень; люди були у в'язниці десятки років, і ми усіх їх звільнили. Це найбільше в історії Нью-Йорка. Програма досі діє, і зараз звільнених близько 21- 21 людина, що значний час провела за ґратами.
So let me tell you about a couple other of the men and women that I interacted with in the course of this program. One name is Roger Logan. Mr. Logan had been in jail 17 years and wrote me a letter. It was a simple letter; it basically said, "Professor Sullivan, I'm innocent. I've been framed. Can you look at my case?" At first blush, the case seemed like it was open and shut, but my research had shown that single-witness identification cases are prone to error. It doesn't mean he was innocent, it just means we ought to look a little bit closer at those cases.
Я розкажу вам ще про декілька чоловіків та жінок, з якими я спілкувався в рамках цієї програми. Один з них - Роджер Логан. Містер Логан провів у в'язниці 17 років, і написав мені листа. Це був простий лист, у ньому було написано: "Професоре Суліван, я не винний. Справу сфабрикували. Чи могли б ви заглянути в неї?" На перший погляд, справа виглядала закритою, але моє розслідування показало, що показання одного свідка були помилковими. Це не означає, що він не був винним, це тільки означає, що нам потрібно було придивитись до цієї справи.
So we did. And the facts were relatively simple. The eyewitness said she heard a shot, and she ran to the next building and turned around and looked, and there was Mr. Logan. And he was tried and convicted and in jail for 17-some-odd years. But it was a single-witness case, so we took a look at it. I sent some people to the scene, and there was an inconsistency. And to put it politely: Usain Bolt couldn't have run from where she said she was to the other spot. Right? So we knew that wasn't true. So it still didn't mean that he didn't do it, but we knew something was maybe fishy about this witness. So we looked through the file, a piece of paper in the file had a number on it. The number indicated that this witness had a record. We went back through 20 years of non-digitized papers to figure out what this record was about, and it turned out -- it turned out -- the eyewitness was in jail when she said she saw what she saw. The man spent 17 years behind bars.
Ми це зробили. І отримані факти були відносно простими. Очевидиця сказала, що чула постріл, і що вона побігла в іншу будівлю, тоді вернулась назад і побачила, що там був містер Логан. Звинувачений та засуджений на 17 років у в'язниці. Але це були показання єдиного свідка, тому ми зацікавились ними. Я відправив кілька людей на розслідування і виникла невідповідність. Ввічливо кажучи: Усейн Болт не могла втекти з того місця, яке вона назвала, до іншого будинку. Правильно? Отже, ми дізнались, що свідчення неправдиві. Але це досі не вказує на те, що він не винен, але ми дізнались щось нечисте про свідка. Ми переглянули справу, на папірці у файлі був записаний номер. Номер означав, що свідчення були записані. Ми переглянули неоцифровані документи 20-річної давності, щоб віднайти, про що був цей запис, і це обернуло - обернуло справу так, що очевидиця опинилась за ґратами після своїх свідчень про те, що вона бачила. Чоловік провів 17 років за ґратами.
The last one is a case about two boys, Willie Stuckey, David McCallum. They were arrested at 15, and their conviction was vacated 29 years later. Now this was a case, once again -- first blush, it looked open and shut. They had confessed. But my research showed that juvenile confessions without a parent present are prone to error. The DNA cases proved this several times.
Останньою буде історія про двох хлопчиків, Віллі Стакі, Девід МакКалам. Їх арештували в 15, а звільнено через 29 років. У цьому випадку, знову - на перший погляд, справа виглядала вже закритою. Вони зізналися. Але моє дослідження показало, що зізнання неповнолітніх без присутності батьків є помилковими. Випадки з ДНК це довели декілька раз.
So we took a close look. We looked at the confession, and it turned out, there was something in the confession that those boys could not have known. The only people who knew it were police and prosecutors. We knew what really happened; someone told them to say this. We don't exactly know who, which person did, but any rate, the confession was coerced, we determined. We then went back and did forensics and did a fulsome investigation and found that two other, much older, different heights, different hairstyle, two other people committed the crime, not these two boys.
Тож ми приглянулись ближче. Ми подивились на зізнання і виявилось, щось було у зізнанні таке, чого ці хлопчики не могли знати. Це знали тільки представники поліції та прокурори. Ми знали, що насправді сталось; хтось наказав їм сказати саме це. Ми точно не знаємо, хто це був, хто саме наказав, але, в будь-якому випадку, це зізнання було примусове, ми це встановили. Пізніше зробили судово-медичну експертизу і зробили повне розслідування, і знайшли двох інших, значно старших, інших за зростом, зачісками, двоє інших вчинили злочин, а не ці двоє хлопчиків.
I actually went to court that day, for what's called a "vacatur hearing," where the conviction is thrown out. I went to court; I wanted to see Mr. McCallum walk out of there. So I went to court, and the judge said something that judges say all the time, but this took on a really special meaning. He looked up after the arguments and said, "Mr. McCallum," he said five beautiful words: "You are free to go." Can you imagine? After just about 30 years: "You are free to go." And he walked out of that courtroom.
Я в той же день поїхав в суд, на те, що називається "анульовуюче слухання," де було висунуто докази. Я пішов до суду; я хотів бачити, як містер МакКалам виходить звідти. Отже я пішов до суду, суддя сказав те, що зазвичай каже в суді, але це мало дійсно особливе значення. Він переглянув усі аргументи і сказав, "Містере МакКалам, - він сказав 4 чудових слова, - Ви можете бути вільним." Ви можете собі уявити? Після 30 років: "Ви вільні." І він вийшов з судової зали.
Unfortunately, his codefendant, Mr. Stuckey, didn't get the benefit of that. You see, Mr. Stuckey died in prison at 34 years old, and his mother sat at counsel table in his place. I'll never forget this the rest of my life. She just rocked at the table, saying, "I knew my baby didn't do this. I knew my baby didn't do this." And her baby didn't do this. Two other guys did it.
На жаль, його співвідповідач, містер Стакі, не отримав такого привілею. Бачте, містер Стакі помер у тюрмі у віці 34 років. За столом захисту на його місці сиділа його мама. Я не забуду цього решту мого життя. Вона просто похитувалась за столом, кажучи: "Я знала, що моя дитина не робила цього. Я знала, що моя дитина не робила цього." І її дитина не робила цього. Двоє інших це зробили.
If there's anything that we've learned, anything that I've learned, with this conviction integrity work, it's that justice doesn't happen. People make justice happen. Justice is not a thing that just descends from above and makes everything right. If it did, Mr. Stuckey wouldn't have died in prison. Justice is something that people of goodwill make happen. Justice is a decision. Justice is a decision. We make justice happen.
Якщо ми щось дізналися, якщо я чогось і навчився в цій роботі - так це цілісного переконання, що справедливості не буває. Люди чинять правосуддя. Справедливість - це не річ, дана нам зверху, і яка робить все вірно. Якщо б так було, містер Стакі не був би у в'язниці. Справедливість - це щось, що роблять люди по своїй добрій волі. Справедливість - це рішення. Справедливість - це рішення. Ми здійснюємо правосуддя.
You know, the scary thing is, in each of these three cases I described, it would have only taken just an extra minute -- an extra minute -- for someone to look through the file and find this receipt. Just one -- to look through the file, find the receipt, give it to the public defender. It would have taken someone just a minute to look at the video confession and say, "That cannot be." Just a minute. And perhaps Mr. Stuckey would be alive today.
Ви знаєте, страшна річ, в трьох описаних мною випадках, що це потребувало всього лиш додаткової хвилини - додаткової хвилини - тому, хто розглядав справу, і знайшов цей чек. Всього лиш одну - щоб переглянути справу і знайти чек, віддати його громадському захиснику. Це зайняло б у когось всього хвилину, щоб переглянути відеозізнання та сказати: "Такого бути не може." Всього лиш хвилину. І, можливо, містер Стакі був би живий сьогодні.
It reminds me of one of my favorite poems. It's a poem that Benjamin Elijah Mays would always recite, and he called it "God's Minute." And it goes something like this: "I have only just a minute, only 60 seconds in it, forced upon me, can't refuse it, didn't seek it, didn't choose it. But it's up to me to use it. I must suffer if I lose it, give account if I abuse it. Just a tiny little minute, but eternity is in it."
Це пригадує мені один з моїх улюблених віршів. Це вірш Бенжаміна Мейса, який я завжди цитуватиму. Він називається "Божа хвилина." В ньому йдеться так: "Я маю лиш одну хвилину, тільки 60 секунд на це, коли обставини змусять, я не зможу відв'язатися від цього, я не шукав це, не обирав. Але мені потрібно використати це. Я страждатиму, якщо це втрачу, якщо зловживатиму, відзвітую. Просто крихітна хвилина, але в ній вічність."
If I were to charge each and every one of us, I would want to say something like, "Every day, every day, take just one extra minute and do some justice. You don't have to -- I mean, some people spend their careers and their lives, like public defenders, doing justice every day. But in your professional lives, whatever you do, take time out to just do some justice. Make a colleague feel better. If you hear something that's sexist, don't laugh, speak up. If someone is down, lift them up, one extra minute each day, and it'll be a great, great place.
Якщо мені потрібно було б дати пораду кожному із нас, я сказав би щось на кшталт, "Кожно дня, кожного дня, візьміть одну додаткову хвилину і чиніть справедливість. Ви не повинні - я маю на увазі, що деякі люди проводять своє життя і кар'єру як громадські захисники, чинячи правосуддя кожного дня. Але у вашому професійному житті, незалежно від того, чим ви займаєтесь, візьміть одну хвилину, щоб просто вчинити справедливо. Зробіть так, щоб колеги почувалися краще. Якщо ви чуєте щось сексистське, не смійтесь, висловлюйтесь. Якщо хтось падає вниз, підійміть його, одна додаткова хвилина кожного дня, і це буде чудове, прекрасне місце.
I want to show you something. Now, above me is a picture of David McCallum. This is the day he was released from prison. After 30 years, he got to hug a niece he had never been able to touch before. And I asked him then, I said, "What's the first thing you want to do?" And he said, "I just want to walk on the sidewalk without anybody telling me where to go." Wasn't bitter, just wanted to walk on the sidewalk.
Я хочу показати вам дещо. Наді мною картина Девіда МакКалама. Це день, коли його звільнили з в'язниці. Після 30 років він зміг обійняти племінницю, до котрої він ніколи раніше не міг торкатися. І після цього я запитав його, я поцікавився, "Що ти хочеш зробити в першу чергу?" І він відповів: " Я просто хочу пройтись по тротуару без чужих вказівок, куди мені йти." Йому не було гірко, просто хотілося прогулятись по тротуару.
I spoke to Mr. McCallum about two weeks ago. I went to New York. It was on the two-year anniversary of his release. And we talked, we laughed, we hugged, we cried. And he's doing quite well. And one of the things he said when we met with him is that he now has dedicated his life and his career to ensuring that nobody else is locked up unjustly.
Я розмовляв з містером МакКаламом два тижні тому. Я приїхав до Нью-Йорка. Це була друга річниця його звільнення. І ми розмовляли, ми сміялися, обіймались та плакали. Він почуває себе досить добре. Під час зустрічі він сказав мені, що зараз він присвятив своє життя, свою кар'єру для забезпечення того, щоб більше ніхто не був несправедливо замкненим.
Justice, my friends, is a decision.
Справедливість, мої друзі, це рішення.
Thank you very much.
Дуже дякую.
(Applause)
(Оплески)