I just did something I've never done before. I spent a week at sea on a research vessel. Now I'm not a scientist, but I was accompanying a remarkable scientific team from the University of South Florida who have been tracking the travels of BP's oil in the Gulf of Mexico. This is the boat we were on, by the way. The scientists I was with were not studying the effect of the oil and dispersants on the big stuff -- the birds, the turtles, the dolphins, the glamorous stuff. They're looking at the really little stuff that gets eaten by the slightly less little stuff that eventually gets eaten by the big stuff. And what they're finding is that even trace amounts of oil and dispersants can be highly toxic to phytoplankton, which is very bad news, because so much life depends on it. So contrary to what we heard a few months back about how 75 percent of that oil sort of magically disappeared and we didn't have to worry about it, this disaster is still unfolding. It's still working its way up the food chain. Now this shouldn't come as a surprise to us. Rachel Carson -- the godmother of modern environmentalism -- warned us about this very thing back in 1962. She pointed out that the "control men" -- as she called them -- who carpet-bombed towns and fields with toxic insecticides like DDT, were only trying to kill the little stuff, the insects, not the birds. But they forgot this: the fact that birds dine on grubs, that robins eat lots of worms now saturated with DDT. And so, robin eggs failed to hatch, songbirds died en masse, towns fell silent. Thus the title "Silent Spring." I've been trying to pinpoint what keeps drawing me back to the Gulf of Mexico, because I'm Canadian, and I can draw no ancestral ties. And I think what it is is I don't think we have fully come to terms with the meaning of this disaster, with what it meant to witness a hole ripped in our world, with what it meant to watch the contents of the Earth gush forth on live TV, 24 hours a day, for months. After telling ourselves for so long that our tools and technology can control nature, suddenly we were face-to-face with our weakness, with our lack of control, as the oil burst out of every attempt to contain it -- "top hats," "top kills" and, most memorably, the "junk shot" -- the bright idea of firing old tires and golf balls down that hole in the world. But even more striking than the ferocious power emanating from that well was the recklessness with which that power was unleashed -- the carelessness, the lack of planning that characterized the operation from drilling to clean-up. If there is one thing BP's watery improv act made clear, it is that, as a culture, we have become far too willing to gamble with things that are precious and irreplaceable, and to do so without a back-up plan, without an exit strategy. And BP was hardly our first experience of this in recent years. Our leaders barrel into wars, telling themselves happy stories about cakewalks and welcome parades. Then, it is years of deadly damage control, Frankensteins of sieges and surges and counter-insurgencies, and once again, no exit strategy. Our financial wizards routinely fall victim to similar overconfidence, convincing themselves that the latest bubble is a new kind of market -- the kind that never goes down. And when it inevitably does, the best and the brightest reach for the financial equivalent of the junk shot -- in this case, throwing massive amounts of much-needed public money down a very different kind of hole. As with BP, the hole does get plugged, at least temporarily, but not before exacting a tremendous price. We have to figure out why we keep letting this happen, because we are in the midst of what may be our highest-stakes gamble of all -- deciding what to do, or not to do, about climate change. Now as you know, a great deal of time is spent, in this country and around the world, inside the climate debate, on the question of, "What if the IPC scientists are all wrong?" Now a far more relevant question -- as MIT physicist Evelyn Fox Keller puts it -- is, "What if those scientists are right?" Given the stakes, the climate crisis clearly calls for us to act based on the precautionary principle -- the theory that holds that when human health and the environment are significantly at risk and when the potential damage is irreversible, we cannot afford to wait for perfect scientific certainty. Better to err on the side of caution. More overt, the burden of proving that a practice is safe should not be placed on the public that would be harmed, but rather on the industry that stands to profit. But climate policy in the wealthy world -- to the extent that such a thing exists -- is not based on precaution, but rather on cost-benefit analysis -- finding the course of action that economists believe will have the least impact on our GDP. So rather than asking, as precaution would demand, what can we do as quickly as possible to avoid potential catastrophe, we ask bizarre questions like this: "What is the latest possible moment we can wait before we begin seriously lowering emissions? Can we put this off till 2020, 2030, 2050?" Or we ask, "How much hotter can we let the planet get and still survive? Can we go with two degrees, three degrees, or -- where we're currently going -- four degrees Celsius?" And by the way, the assumption that we can safely control the Earth's awesomely complex climate system as if it had a thermostat, making the planet not too hot, not too cold, but just right -- sort of Goldilocks style -- this is pure fantasy, and it's not coming from the climate scientists. It's coming from the economists imposing their mechanistic thinking on the science. The fact is that we simply don't know when the warming that we create will be utterly overwhelmed by feedback loops. So once again, why do we take these crazy risks with the precious? A range of explanations may be popping into your mind by now, like "greed." This is a popular explanation, and there's lots of truth to it, because taking big risks, as we all know, pays a lot of money. Another explanation that you often hear for recklessness is hubris. And greed and hubris are intimately intertwined when it comes to recklessness. For instance, if you happen to be a 35-year-old banker taking home 100 times more than a brain surgeon, then you need a narrative, you need a story that makes that disparity okay. And you actually don't have a lot of options. You're either an incredibly good scammer, and you're getting away with it -- you gamed the system -- or you're some kind of boy genius, the likes of which the world has never seen. Now both of these options -- the boy genius and the scammer -- are going to make you vastly overconfident and therefore more prone to taking even bigger risks in the future. By the way, Tony Hayward, the former CEO of BP, had a plaque on his desk inscribed with this inspirational slogan: "What would you attempt to do if you knew you could not fail?" Now this is actually a popular plaque, and this is a crowd of overachievers, so I'm betting that some of you have this plaque. Don't feel ashamed. Putting fear of failure out of your mind can be a very good thing if you're training for a triathlon or preparing to give a TEDTalk, but personally, I think people with the power to detonate our economy and ravage our ecology would do better having a picture of Icarus hanging from the wall, because -- maybe not that one in particular -- but I want them thinking about the possibility of failure all of the time. So we have greed, we've got overconfidence/hubris, but since we're here at TEDWomen, let's consider one other factor that could be contributing in some small way to societal recklessness. Now I'm not going to belabor this point, but studies do show that, as investors, women are much less prone to taking reckless risks than men, precisely because, as we've already heard, women tend not to suffer from overconfidence in the same way that men do. So it turns out that being paid less and praised less has its upsides -- for society at least. The flipside of this is that constantly being told that you are gifted, chosen and born to rule has distinct societal downsides. And this problem -- call it the "perils of privilege" -- brings us closer, I think, to the root of our collective recklessness. Because none of us -- at least in the global North -- neither men nor women, are fully exempt from this message. Here's what I'm talking about. Whether we actively believe them or consciously reject them, our culture remains in the grips of certain archetypal stories about our supremacy over others and over nature -- the narrative of the newly discovered frontier and the conquering pioneer, the narrative of manifest destiny, the narrative of apocalypse and salvation. And just when you think these stories are fading into history, and that we've gotten over them, they pop up in the strangest places. For instance, I stumbled across this advertisement outside the women's washroom in the Kansas City airport. It's for Motorola's new Rugged cell phone, and yes, it really does say, "Slap Mother Nature in the face." And I'm not just showing it to pick on Motorola -- that's just a bonus. I'm showing it because -- they're not a sponsor, are they? -- because, in its own way, this is a crass version of our founding story. We slapped Mother Nature around and won, and we always win, because dominating nature is our destiny. But this is not the only fairytale we tell ourselves about nature. There's another one, equally important, about how that very same Mother Nature is so nurturing and so resilient that we can never make a dent in her abundance. Let's hear from Tony Hayward again. "The Gulf of Mexico is a very big ocean. The amount of oil and dispersants that we are putting into it is tiny in relation to the total water volume." In other words, the ocean is big; she can take it. It is this underlying assumption of limitlessness that makes it possible to take the reckless risks that we do. Because this is our real master-narrative: however much we mess up, there will always be more -- more water, more land, more untapped resources. A new bubble will replace the old one. A new technology will come along to fix the messes we made with the last one. In a way, that is the story of the settling of the Americas, the supposedly inexhaustible frontier to which Europeans escaped. And it's also the story of modern capitalism, because it was the wealth from this land that gave birth to our economic system, one that cannot survive without perpetual growth and an unending supply of new frontiers. Now the problem is that the story was always a lie. The Earth always did have limits. They were just beyond our sights. And now we are hitting those limits on multiple fronts. I believe that we know this, yet we find ourselves trapped in a kind of narrative loop. Not only do we continue to tell and retell the same tired stories, but we are now doing so with a frenzy and a fury that, frankly, verges on camp. How else to explain the cultural space occupied by Sarah Palin? Now on the one hand, exhorting us to "drill, baby, drill," because God put those resources into the ground in order for us to exploit them, and on the other, glorying in the wilderness of Alaska's untouched beauty on her hit reality TV show. The twin message is as comforting as it is mad. Ignore those creeping fears that we have finally hit the wall. There are still no limits. There will always be another frontier. So stop worrying and keep shopping. Now, would that this were just about Sarah Palin and her reality TV show. In environmental circles, we often hear that, rather than shifting to renewables, we are continuing with business as usual. This assessment, unfortunately, is far too optimistic. The truth is that we have already exhausted so much of the easily accessible fossil fuels that we have already entered a far riskier business era, the era of extreme energy. So that means drilling for oil in the deepest water, including the icy Arctic seas, where a clean-up may simply be impossible. It means large-scale hydraulic fracking for gas and massive strip-mining operations for coal, the likes of which we haven't yet seen. And most controversially, it means the tar sands. I'm always surprised by how little people outside of Canada know about the Alberta Tar Sands, which this year are projected to become the number one source of imported oil to the United States. It's worth taking a moment to understand this practice, because I believe it speaks to recklessness and the path we're on like little else. So this is where the tar sands live, under one of the last magnificent Boreal forests. The oil is not liquid. You can't just drill a hole and pump it out. Tar sand's oil is solid, mixed in with the soil. So to get at it, you first have to get rid of the trees. Then, you rip off the topsoil and get at that oily sand. The process requires a huge amount of water, which is then pumped into massive toxic tailing ponds. That's very bad news for local indigenous people living downstream who are reporting alarmingly high cancer rates. Now looking at these images, it's difficult to grasp the scale of this operation, which can already be seen from space and could grow to an area the size of England. I find it helps actually to look at the dump trucks that move the earth, the largest ever built. That's a person down there by the wheel. My point is that this is not oil drilling. It's not even mining. It is terrestrial skinning. Vast, vivid landscapes are being gutted, left monochromatic gray. Now I should confess that as [far as] I'm concerned this would be an abomination if it emitted not one particle of carbon. But the truth is that, on average, turning that gunk into crude oil produces about three times more greenhouse gas pollution than it does to produce conventional oil in Canada. How else to describe this, but as a form of mass insanity? Just when we know we need to be learning to live on the surface of our planet, off the power of sun, wind and waves, we are frantically digging to get at the dirtiest, highest-emitting stuff imaginable. This is where our story of endless growth has taken us, to this black hole at the center of my country -- a place of such planetary pain that, like the BP gusher, one can only stand to look at it for so long. As Jared Diamond and others have shown us, this is how civilizations commit suicide, by slamming their foot on the accelerator at the exact moment when they should be putting on the brakes. The problem is that our master-narrative has an answer for that too. At the very last minute, we are going to get saved just like in every Hollywood movie, just like in the Rapture. But, of course, our secular religion is technology. Now, you may have noticed more and more headlines like these. The idea behind this form of "geoengineering" as it's called, is that, as the planet heats up, we may be able to shoot sulfates and aluminum particles into the stratosphere to reflect some of the sun's rays back to space, thereby cooling the planet. The wackiest plan -- and I'm not making this up -- would put what is essentially a garden hose 18-and-a-half miles high into the sky, suspended by balloons, to spew sulfur dioxide. So, solving the problem of pollution with more pollution. Think of it as the ultimate junk shot. The serious scientists involved in this research all stress that these techniques are entirely untested. They don't know if they'll work, and they have no idea what kind of terrifying side effects they could unleash. Nevertheless, the mere mention of geoengineering is being greeted in some circles, particularly media circles, with a relief tinged with euphoria. An escape hatch has been reached. A new frontier has been found. Most importantly, we don't have to change our lifestyles after all. You see, for some people, their savior is a guy in a flowing robe. For other people, it's a guy with a garden hose. We badly need some new stories. We need stories that have different kinds of heroes willing to take different kinds of risks -- risks that confront recklessness head on, that put the precautionary principle into practice, even if that means through direct action -- like hundreds of young people willing to get arrested, blocking dirty power plants or fighting mountaintop-removal coal mining. We need stories that replace that linear narrative of endless growth with circular narratives that remind us that what goes around comes around. That this is our only home. There is no escape hatch. Call it karma, call it physics, action and reaction, call it precaution -- the principle that reminds us that life is too precious to be risked for any profit. Thank you. (Applause)
Я щойно зробила щось, чого ніколи досі не робила. - Я провела тиждень в морі на науково-дослідному судні. Ні, я не вчений, але я супроводжувала визначну наукову команду з університету Південної Флориди , що відстежували рух нафти концерну Бі Пі в Мексиканській Затоці. Це човен на якому ми були, між іншим. Вчені, з якими я була не вивчали вплив нафти та дисперсуючих агентів на великих істот - птахів, черепах, на дельфінів - гламурну царину. Вони розглядають насправді дрібноту що з’їдається трохи менш малою штукою, що насамкінець з’їдається великими істотами. І що вони виявляють - що навіть залишкові дози нафти та дисперсуючого агента можуть бути високотоксичними для фітопланктону, що є дуже поганою новиною, тому що так багато життів залежить від нього. Отже - попри те, що ми почули кілька місяців тому про те, як 75 відсотків тієї нафти свого роду чарівним чином зникли і ми не повинні турбуватися про це, - ця катастрофа і досі розгортається. Вона продовжує працювати в свій спосіб за харчовим ланцюгом. Тепер це не має стати для нас несподіванкою. Рейчел Карсон - (Rachel Carson) Хрещена мати сучасного руху за навколишнє середовище - попереджала нас саме про це ще в 1962 році. Вона зазначила, що контролери як вона їх називала - що бомбардували міста і поля, вкривши їх килимом токсичних інсектицидів, як ДДТ , намагалися вбити тільки дрібноту, комах, - не птахів. Але вони забули про це: про той факт, що птахи частуються лічинками, що малинівки їдять багато хробаків тепер просякнутих ДДТ . Відтак яйця дрозда не змогли вилупитись, масово загинули співочі птахи, міста потонули в тиші. Внаслідок - назва "Безмовна весна". ("Silent Spring.") Я намагаюся точно визначити що продовжує повертати мене до Мексиканської Затоки, бо я Канадійка, і я не можу намалювати жодних племінних зв'язків. І я думаю в чому сенс - в тім, що я не певна, що ми повністю усвідомили значення цього лиха, що значило б стати свідками діри продертої в нашому світі, що значило-б спостерігати, як нутрощі Землі фонтанують в прямому ефірі 24 години на добу місяцями. Після довгих розповідей собі про те, що наші інструменти та технології можуть контролювати природу, раптово ми опинилися віч-на-віч з нашою слабкістю, з нашим браком контролю, щойно нафта випорскнула наззовні - усіх наших спроб зібрати її системи стримування розливів та неконторльованих викидів нафти і, що особливо пам'ятне - Постріл Сміттям - блискуча ідея - постріл місивом старих шин та м'ячів для гольфу просто в ту діру в світі. Але навіть більш вражаючим за несамовиту силу, що струменіє з тієї свердловини була нерозсудливість з якою цю силу було розв’язано недбалість, брак планування, що характеризують цю операцію від буріння до зачистки. Якщо є одна річ, яку прояснив цей "водоочисний захід" BP plc. це те, що, як культура, ми стали надто схильними до авантюр з речами, які є дорогоцінними і незамінними - авантюр без запасних планів, без стратегій відходу. І ВР навряд був нашим першим подібним досвідом за останні роки. Наші лідери поринають у війни, колисаючи себе щасливими історіями про переможні танці і вітальні паради, - а тоді це обертається роками усунення наслідків смертельних ушкоджень, Франкенштейнами облог та атак й придушувачами опорів, і знову - жодної відхідної стратегії. Наші фінансові чарівники, зазвичай стають жертвами аналогічної самовпевненості, переконуючи себе, що новомодна бульбашка це новий вид ринку - того типу, що ніколи не занепаде. І коли він неминуче занепадає, найкращі й найбільш тямущі дістають фінансового еквіваленту Пострілу Сміттям в цьому випадку - швигорляння вагомих кількостей над-потрібних державних коштів в дуже відмінний тип діри. Як і з ВР, діра закупорюється, принаймні тимчасово, але не завчасно, не уникаючи жахливих витрат. Ми повинні з'ясувати, чому ми продовжуємо дозволити цьому статися, тому що ми в самій гущині того, що може бути грою з найвищими ставками з усіх: вирішуючи, що робити або не робити, стосовно кліматичних змін. Тепер, як ви знаєте, безліч часу марнується, в цій країні і в усьому світі, в кліматичних дискусіях. Довколо питання, "Що коли науковці Міжурядової Групи Експертів зі Зімн Клімату всі помиляються? " Зараз набагато більш влучним є питання - як фізик Массачусетського Технологічного Інституту Евелін Фокс Келлер ставить його - - "Що, якщо ці вчені мають рацію?" Враховуючи ставки - кліматична криза явно закликає нас до дій заснована на принципах застережності - теорія, свідчить, що коли здоров'я людини і навколишнє середовище знаходяться під істотною загрозою і коли потенційна шкода є незворотньою, - ми не можемо дозволити собі чекати на довершену науковоу достовірність. Ліпше помилитися у бік перестороги. Ще доступніше: тягар доведення , що практика є безпечною не має лягати на громадськість, що ризикує постраждати , а швидше на промисловість, що одержує зиски. Та кліматична політика в заможному світі - тою мірою, якою така річ взагалі існує - не грунтується на запобіжних заходах, , радше на аналізі видатків і прибутків - знаходячи курс діяльності, який на думку економістів, буде мати найменший вплив на наш ВВП. Тому замість запитувати, як обережність би цього вимагала, - що ми можемо зробити якнайшвидше щоб уникнути можливої катастрофи, ми ставимо неоковирні питання на кшталт цього: "До якого найостаннішого можливого моменту ми можемо зачекати перш ніж ми почнемо серйозне зниження викидів в атмосферу? Чи можемо ми відкласти це до 2020 року, 2030, 2050? " Або ми запитуємо: "Наскільки гарячішою ми можемо дозволити стати планеті і заразом - вижити? Чи можемо ми дозволити собі два градуси? Три градуси? Або... - де ми там в даний момент - чотири градуси за Цельсієм? " І, до речі, припущення, що ми можемо безпечно контролювати невимовно заплутану кліматичну систему Землі так, наче вона має термостат, що робить планету не надто спекотною, не надто холодною, а саме як треба - на кшталт Економіки Золотоволоски - це чиста фантазія, і вона не походить від вчених-кліматологів; це лізе з економістів що хизуються своїм механічним мисленням перед наукою. Справа в тому, що ми просто не знаємо, коли потепління що ми створюємо буде начисто перекрите зворотньою реакцією. Тому ще раз, - чому ж ми божевільно ризикуємо дорогоцінним? Шеренга пояснень вже вишикувалася у ваших думках, - як от пожадливість. Це популярне пояснення, і є в ньому багато правди. Тому що великі ризики, ям ми всі знаємо - приносять багато грошей. Інше пояснення для нерозсудливості, що ви часто чуєте це зарозумілість. І жадібність, і зарозумілість тісно переплетені коли справа доходить до безголовості. Наприклад, якщо ви ненароком - 35-річний банкір берете будинок в 100 разів більший за нейрохірурга, - то вам потрібні оповідки, вам потрібна історія що робить цю нерівність прийнятною. І ви насправді не маєте багато варіантів. Ви або неймовірно гарний шахрай, і ви накивуєте п`ятами з цим - ви обіграли систему - або ви якийсь хлопчик геній, подібних яким світ ще не бачив. Зараз обидва ці варіанти - хлопчики-генії і шахраї - збираються зробити вас вельми легковажними і, відтак - більш схильними до більших ризиків в майбутньому. До речі, Тоні Хейворд, колишній генеральний директор BP, мав табличку на своєму столі підписану цим надихаючим гаслом: "Що б ви намагатиметесь зробити знаючи, що не можете провалитись?" Тепер це дійсно популярна табличка, і є цілий натовп тих, що перевершують сподівання , тож я тримаю парі, що деякі з вас мають таку дощечку. Не соромтесь. Вигнати страх невдачі зі свого розуму може бути дуже доброю справою, якщо ви тренуєтеся як тріатлоніст або готуються дати TEDПромову, але особисто я думаю, що люди з владою підірвати нашу економіку і знищити нашу екологію ліпше б мали зображення Ікара на стіні тому що - можливо не саме це зображення - але я хочу щоб вони думали про можливість провалу весь час. Таким чином, ми маємо жадібність, у нас є легковажність / зарозумілість, але коли ми вже тут, на TEDWomen, - давайте врахуємо ще один фактор , що в певний малий спосіб може сприяти суспільній нерозсудливості. Зараз я не збираюся обсмоктувати цю тему, але дослідження свідчать, що, як інвестори, жінки набагато менше схильні до нерозважливих ризиків, ніж чоловіки, саме тому, що, як ми вже чули, жінки не схильні страждати від завищеної самооцінки тою мірою, що страждають чоловіки. Ось і виходить, , що бути менш оплачуваними і менше премійованими має свої переваги - суспільні, принаймні. Зворотним боком цього є те, що ті, кому постійно тлумачать що вони обдаровані, обрані і народжениі, щоб правити - мають виразні соціальні мінуси. І ця проблема - назвемо її небезпекою привілей - наближає нас, я думаю, до кореня нашої колективної легковажності. Оскільки жоден з нас - принаймні в країнах Півночі - чоловіки, ані жінки, - жоден повністю не осторонь цього послання. Ось про що я говорю. Чи будемо ми активно вірити їм або свідомо відкинути їх, наша культура залишається в лещатах певних архетипових байок про наше верховенство над іншими і над природою. Оповідки про нововиявлені кордони і завойовників-першопроходців, розповіді про Божий промисел, повісті апокаліпсису і збавлення. І щойно ви думаєте, що ці оповіді вже стали історією, і що ми вже подолали їх - вони вигулькують у найнесподіваніших місцях. Наприклад, я натрапила на цю рекламу ззовні жіночої вбиральні в аеропорті Канзас-Сіті. Це для нових костурбатих телефон Motorola, і так, там дійсно написано, "Дай ляпаса матері-природі". І я не показую це, лише щоб шпильнути Motorola - це тільки бонус. Я показую це тому, що - вони ж не спонсори, чи не так? - тому що, у певний спосіб це грубий варіант історії наших витоків. Ми відляскали мати-природу і перемогли. І ми завжди перемагаємо, тому що домінувати над природою - наше призначення. Але це не єдина казка, яку ми говоримо собі, про природу. Є ще одна, рівно-важлива, про те, що та сама мати-природа така всетерпляча годувальниця, що ми ніколи не зможемо зашкодити її рясному достатку. Давайте послухаємо Тоні Хейворда знову. "Мексиканська затока - дуже великий океан. Кількість нафти і диспергуючих агентів, що ми виливаємо в нього дуже мала, порівняно з загальним обсягом води. " Іншими словами, - океан великий; вона це схаває. Ось це першопричинне припущення про безлімітність , що робить можливим так нерозсудливо ризикувати, як це робимо ми. Бо це наша справжня ключова оповідка: як би ми ни облажалися завжди буде більше - більше води, більше землі, більше невикористаних ресурсів. Нова бульбашка замінить стару. Нова технологія вихопиться, щоб виправити халепу, що ми накоїли попередньою. У певному сенсі - така є історія про заселення Америки, - вірогідно безмежних обріїв, до яких тікали європейці. І це також історія сучасного капіталізму. Тому що це багатство цієї землі дало життя нашоій економічній системі, тій, що не може вижити без невпинного зростання і нескінченного постачання нових кордонів. А проблема в тім, що оповідь завжи була брехнею. Земля завжди мала межі, вони просто були за межами поля нашого зору. І тепер ми бумбардуємо ці межі на кількох фронтах. Я вважаю, що ми знаємо це, тим не менше ми знаходимо себе в пастці свого роду оповідної петлі. Ми не тільки продовжуємо розповідати і переповідати ті самі зашарпані історії, але ми робимо це зараз шалено і звар`йовано що, чесно кажучи, межує з військовою пропагандою. Як ще пояснити культурний простір окупований Сарами Пейлін? Тепер, з одного боку, нас закликають "свердли, лялю, свердли", бо Бог заклав ці ресурси в землю для того, щоб ми розробляли їх а з іншого - незаймана велич неторканої краси Аляски в її хітовому шоу на телебаченні. Цей подвійний меседж такий самий втішний, як і божевільний. Ігноруйте ці пластуваті острахи що ми таки вперлися в стіну. Меж досі не існує. Завжди будуть нові обрії. Тож припиніть хвилюватися і продовжуйте закупи. Якби ж це було лише про Сару Пейлін і її реаліті-шоу. В екологічних колах, ми часто чуємо, що, замість переходу на відновлювані джерела енергії, Ми правимо бізнес як звикли. Ця судження, на жаль, є занадто оптимістичним. Правда така, що ми вже вичерпали так багато легкодоступних видів викопного палива, що ми вже вступили в набагато ризикованішу бізнес-еру, - еру екстремальної енергії. Це значить буріння для видобутку нафти в найглибших водах, в тому числі - в крижаних арктичних морях де очищення може бути просто неможливим. Це означає, великомаштабні гідравлічні розколювання кори для видобутку горючого газу і масивні відкриті розробки родовищ вугілля подібних яким ми ще не бачили. І найбільш неоднозначне - це означає бітумні піски. Я досі дивуюся тим, як мало люди за межами Канади знатють про бітумні піски Альберти, які цього року за проектом мають стати джерелом номер один нафти імпортованої до Сполучених Штатів. Це варте кількох митей, щоб зрозуміти цю практику, тому що, я вважаю - це говорить про легковажність і про шлях, яким ми прямуємо як трошки про інше. Отже тут живуть бітумні піски, під одним з останніх величних лісів тайги. Нафта не рідка. Ви не можете просто просвердлити діру і викачувати її. Нафти смолистих (бітумних) пісків - густа змішана з грунтом. тому щоб дістатись її, вам спершу треба позбутись дерев. тоді ви відгрібаєте верхній шар грунту і одержуєте цей нафтяний пісок. Процес вимагає величезної кількості води, , що потім надходить у масивні токсичні сховища-відстійники. Це дуже погана новина для тубільних корінних народів, які живуть нижче за течією і які повідомляють про тривожно високий рівень захворюваності на рак. Зараз, дивлячись на ці зображення, важко осягнути маштаби цієї операції, які вже можна побачити з космосу і які можуть охопити територію розміром з Англію. Я вважаю, це помічне, направду - дивитись на самоскиди, що вивозять землю, - найбільші з будь-коли збудованих. Це людина там, біля колеса. Я вважаю, що це не буріння нафтових свердловин, це навіть не видобутку корисних копалин. Це скальпування Землі. Неосяжні, яскраві ландшафти випатрано, лишився безбарвний сірий. Тепер я маю зізнатись, що на моє переконання - це було б мерзенно, навіть якби це не вивільняло навіть і часточки вуглецю . Але правда в тому, що в середньому перетворення того перегною на нафту-сирець спричиняє приблизно втричі більше забруднення парниковими газами, , ніж за виробництва звичайної нафти в Канаді. А як ще пояснити це, як не формою масового божевілля? Просто, коли ми знаємо, що ми повинні вчитись жити на поверхні нашої планети, від сил сонця, вітру і хвиль, - ми відчайдушно риємо щоб дістатися найбрудніших, високовипромінюючих речей, що лиш можна собі уявити. Ось куди наша історія нескінченного зростання привела нас, до цих чорних дір у центрі моєї країни - місць такого планетарного болю що, як і фонтан ВР, спокійно спостерігати так довго може не кожен. Як Джаред Даймонд та інші продемонстрували нам - так цивілізації завершують самогубством, , втопивши своєю ногою педаль газу в той момент, , коли слід було-б витиснути гальма. Проблема в тому, що наша найголовніша казка містить відповідь і на це. В найостаннішу мить ми збираємось бути врятованими просто як в кожному голлівудському фільмі, як і в Вознесінні. Але звісно наша мирська релігія - технології. Тепер ви, певно, помітили більше і більше заголовків, подібних цим. Ідея цієї форми геоінжинірінгу, як її називають, така, що як планета нагріється, ми зможемо вистрілити сульфатами і частками алюмінію в стратосферу щоб відбити трохи сонячних променів назад в космос, тим чином охолоджуючи планету. Найбезглуздіший план - і я не вигадую - був - стромити те, що по суті є садовим шлангом на 18,5 миль високо в небо підвішене до повітряних куль, щоб розпурскувати там сірчаний двоокис . Таким чином, вирішення проблеми забруднення - було ще більше забруднення навколишнього середовища. Думайте про це як про Остаточний Постріл Сміттям. Серйозні вчені, що беруть участь в цьому дослідженні всі підкреслюють, що ці методи абсолютно не тестувалася. Вони не знають, чи це спрацює і вони уявлення не мають які страшні побічні ефекти, вони можуть спричинити Тим не менш, навіть згадка про геоінженірінг зустрічається в певних колах - особливо медійних колах - з полегшенням, відтіненим ейфорією. Аварійний люк було віднайдено. Новий кордон було відкрито. Найголовніше, - ми не повинні змінювати наш спосіб життя кінець-кінцем. Бачите, для певних людей, рятівник - це хлопець в мантії. Для інших людей, це хлопець з садовим шлангом. Ми гостро потребуємо нових історій. Нам потрібні історії, з іншими різновидами героїв готових ризикувати інакше ризикувати в протистоянні віч-на-віч з нерозсудливістю, , що втілять на практиці принципи застереження навіть якщо це передбачає рішучі дії - як сотні молодих людей, заарештованих за блокування брудних електростанцій або борючись з розробкою родовищ вугілля за рахунок знесення гірських верхівок. Нам потрібні історії що замінять ті лінійні байки про нескінченне зростання - циклічними розповідями ,що нагадують нам - те, що відбувається і стається довкола - це наш єдиний дім; не існує аварійного люка. Називайте це кармою, називайте це фізикою, причиною та наслідком, називайте це запобіжним кроком: принцип, що нагадує нам - життя надто коштовне, щоб ризикувати ним задля будь-яких прибутків. Дякую! (Оплески)