In 1994, Charles Murray and Richard Herrnstein coauthored "The Bell Curve," an extremely controversial book which claims that on average, some races are smarter and more likely to succeed than others. Murray and Herrnstein also suggest that a lack of critical intelligence explains the prominence of violent crime in poor African-American communities. But Charles Murray and Richard Herrnstein are not the only people who think this.
В 1994 році Чарльз Муррей і Річард Хернштейн написали "Дзвоноподібну криву" - надзвичайно дискусійну книжку, яка в загальному проголошує, що деякі раси розумніші за інші та мають більше шансів на успіх. Муррей і Хернштейн також припускають, що нестача критичного мислення пояснює велику кількість тяжких злочинів в бідних афроамериканських громадах. Але Чарльз Муррей і Річард Хернштейн не єдині, хто дотримується такої думки.
In 2012, a writer, journalist and political commentator named John Derbyshire wrote an article that was supposed to be a non-black version of the talk that many black parents feel they have to give their kids today: advice on how to stay safe. In it, he offered suggestions such as: "Do not attend events likely to draw a lot of blacks," "Stay out of heavily black neighborhoods" and "Do not act the Good Samaritan to blacks in distress." And yet, in 2016, I invited John Derbyshire as well as Charles Murray to speak at my school, knowing full well that I would be giving them a platform and attention for ideas that I despised and rejected. But this is just a further evolution of a journey of uncomfortable learning throughout my life.
В 2012 році письменник, журналіст і політичний коментатор Джон Дербішир написав статтю, що мала б бути для нетемношкірих аналогом тієї розмови, яку, на думку багатьох темношкірих батьків, вони повинні провести зі своїми дітьми: поради про те, як залишатись в безпеці. В цій статті він висловив пропозиції на кшталт: "Не відвідувати події, на яких може бути багато темношкірих", "Не селитись там, де переважають темношкірі", і "Не бути добрим самарянином для чорних, що потрапили в біду". І все одно, в 2016, я запросив Джона Дербішира і Чарльза Муррея для промови в моїй школі, чудово знаючи, що я забезпечу їх простором і увагою для висловлювання ідей, які я зневажав і відхиляв. Але це просто наступний рівень на шляху тієї неприємної науки, яка тривала впродовж всього мого життя.
When I was 10 years old, my mother was diagnosed with schizophrenia, a mental illness characterized by mood swings and paranoid delusions. Throughout my life, my mother's rage would turn our small house into a minefield. Yet, though I feared her rage on a daily basis, I also learned so much from her. Our relationship was complicated and challenging, and at the age of 14, it was decided that I needed to live apart from her. But over the years, I've come to appreciate some of the important lessons my mother taught me about life. She was the first person who spoke to me about learning from the other side. And she, like me, was born and raised in a family of committed liberal democrats. Yet, she encouraged me to see the world and the issues our world faces as complex, controversial and ever-changing.
Коли мені було 10, у моєї матері діагностували шизофренію, психічну хворобу, для якої характерні зміни настрою і параноїдальні ілюзії. У подальшому житті лють моєї мами перетворювала наш маленький будинок на поле битви. І хоча я щоденно боявся її злості, я чимало навчився від мами. Наші стосунки були складні, перетворившись на постійний виклик, і коли мені виповнилось 14, було вирішено, що нам потрібно жити окремо. Але з роками я усвідомив деякі важливі життєві уроки, які отримав від матері. Вона була першою людиною, що розказала мені про вивчення іншої точки зору. Вона, як і я, народилась і виросла в сім'ї переконаних ліберальних демократів. Однак вона заохочувала мене сприймати світ і проблеми, які в ньому виникають, комплексно, з різних точок зору, і з відкритістю до змін.
One day, I came across the phrase "affirmative action" in a book I was reading. And when I asked her what the term meant, she spent what felt like an hour giving me a thorough and thoughtful explanation that would make sense to a small child. She even made the topic sound at least as interesting as any of my professors have. She explained the many reasons why people of various political views challenge and support affirmative action, stressing that, while she strongly supported it herself, it was important for me to view the issue as a controversial one with a long history, a questionable future and a host of complicating factors. While affirmative action can increase the presence of minorities at elite educational institutions, she felt that it could also disadvantage hardworking people of different races from more affluent backgrounds. My mom wanted me to understand that I should never just write off opinions that I disagreed with or disliked, because there was always something to learn from the perspectives of others, even when doing so might be difficult.
Одного дня, читаючи книжку, я наткнувся на вислів "компенсаційна дія". І коли я запитав маму, що це означає, вона, здається, впродовж майже години детально і водночас дохідливо пояснювала, так, що збагнула б навіть мала дитина. Мама зробила це так переконливо і водночас цікаво, що не кожному професору це б вдалося. Вона навела багато причин, чому люди з різними політичними точками зору підтримують чи відкидають компенсаційні дії, наголошуючи на тому, що хоча сама вона повністю підтримувала ці дії, але важливо, щоб я усвідомив, що дане питання є контроверсійним, має довгу історію, невизначене майбутнє, і чимало ускладнюючих обставин. Хоча компенсаційні дії можуть збільшити кількість представників меншин у престижних навчальних закладах, вона знала, що такі дії можуть завдати шкоди іншим людям різних рас, які тяжко й наполегливо працюють. Моя мати хотіла, щоб я розумів, що мені ніколи не варто просто ігнорувати думки, з якими я не погоджувався, або які мені не подобались, адже у точці зору опонентів завжди можна знайти щось корисне, навіть якщо це важко.
But life at home with my mom was not the only aspect of my journey that has been formative and uncomfortable. In fourth grade, she decided that I should attend a private school in order to receive the best education possible. As a black student attending predominantly white private schools, I've encountered attitudes and behaviors that reflected racial stereotypes. Several of my friends' parents assumed within minutes of meeting me that my best skill was playing basketball. And it really upset me to think that my race made it harder for them to see me as a student who loved reading, writing and speaking. Experiences like this motivated me to work tirelessly to disprove what I knew people had assumed. My mother even said that, in order to put my best foot forward, I had to be patient, alert and excruciatingly well-mannered. To prove that I belonged, I had to show poise and confidence, the ability to speak well and listen closely. Only then would my peers see that I deserved to be there as much as they did.
Та життя з моєю мамою було не єдиним незручним, але й повчальним аспектом мого життя. Коли я вчився в четвертому класі, вона вирішила віддати мене в приватну школу, щоб я здобув якнайкращу освіту. Будучи чорношкірим студентом в школі, де більшість були білими, я зіткнувся зі ставленням і поведінкою, що спирались на расові стереотипи. Деякі з батьків моїх друзів, вперше зустрівшись зі мною, припускали, що моїм найкращим навиком була гра в баскетбол. І це мене справді засмучує, коли думаю, що через мою расову приналежність їм було важче побачити в мені учня, який любить читати, писати і говорити. Такий досвід спонукав мене працювати не покладаючи рук, щоб спростувати їхні стереотипи. Моя мати навіть сказала, що для того, щоб показати себе з найкращого боку, я повинен бути терплячим, кмітливим, і володіти дуже хорошими манерами. Щоб підтвердити, що я достойний, я мав демонструвати врівноваженість і впевненість, здатність гарно говорити і уважно слухати. Лише тоді мої однолітки зрозуміли, що я заслуговував бути там, так само, як вони.
Despite this racial stereotyping and the discomfort I often felt, the learning I gained from other aspects of being at an elite private school were incredibly valuable. I was encouraged by my teachers to explore my curiosity, to challenge myself in new ways and to deepen my understanding of subjects that fascinated me the most. And going to college was the next step. I was excited to take my intellectual drive and interest in the world of ideas to the next level. I was eager to engage in lively debate with peers and professors and with outside speakers; to listen, to learn and gain a deeper understanding of myself and of others. While I was fortunate to meet peers and professors who were interested in doing the same thing, my desire to engage with difficult ideas was also met with resistance.
Незважаючи на расові стереотипи і часте відчуття дискомфорту, те навчання у престижній приватній школі дало мені дуже багато. Вчителі заохочували мене розвивати свою цікавість, ставити перед собою нові завдання і поглиблювати своє розуміння предметів, що захоплювали мене найбільше. І коледж був наступним кроком. Я відчував захват, що мій інтелектуальний запал і цікавість можуть розгорнутись на новому рівні. Я із захопленням вступав у суперечки з однолітками і професорами, а також запрошеними промовцями, щоб слухати, навчатись і здобувати глибше розуміння самого себе та інших. Хоча мені пощастило зустріти професорів і однолітків, що були зацікавлені в тому ж, та моє бажання розібратись зі складними ідеями стикалось із перешкодами.
To prepare myself to engage with controversy in the real world, I joined a group that brought controversial speakers to campus. But many people fiercely opposed this group, and I received significant pushback from students, faculty and my administration. For many, it was difficult to see how bringing controversial speakers to campus could be valuable, when they caused harm. And it was disappointing to me facing personal attacks, having my administration cancel speakers and hearing my intentions distorted by those around me. My work also hurt the feelings of many, and I understood that. Of course, no one likes being offended, and I certainly don't like hearing controversial speakers argue that feminism has become a war against men or that blacks have lower IQs than whites. I also understand that some people have experienced traumatic experiences in their lives. And for some, listening to offensive views can be like reliving the very traumas that they've worked so hard to overcome. Many argue that by giving these people a platform, you're doing more harm than good, and I'm reminded of this every time I listen to these points of view and feel my stomach turn.
Щоб підготувати себе до взаємодії з протиріччям в реальному світі, я приєднався до групи, яка запрошувала спікерів з контроверсійними ідеями. Та багато хто гостро виступав проти такої справи, і я відчув великий спротив з боку студентів, викладачів і адміністрації. Більшості було складно зрозуміти, навіщо запрошувати спікерів, що висловлювали контроверсійні ідеї, які сприймались як небажані. Я відчував розчарування, коли стикався з особистими нападками, коли адміністрація скасовувала виступи спікерів, і коли я бачив, що мої наміри сприймались у спотвореному світлі. Моя робота теж ранила почуття багатьох, і я це розумів. Звісно, ніхто не любить, коли його ображають, і мені дуже не подобаються спікери, які кажуть, що фемінізм став війною проти чоловіків, або що в темношкірих IQ нижчий, ніж у білих. Я також розумію, що декотрі люди мали травматичний досвід. І для декого з них, слухати образливі погляди означає знову переживати травми, які вони з такими зусиллями подолали. Багато хто вважає, що надаючи таким спікерам платформу, ви чините більше кривди, ніж добра, і я згадую про це щоразу, коли слухаючи таких спікерів, відчуваю, як мені зводить шлунок.
Yet, tuning out opposing viewpoints doesn't make them go away, because millions of people agree with them. In order to understand the potential of society to progress forward, we need to understand the counterforces. By engaging with controversial and offensive ideas, I believe that we can find common ground, if not with the speakers themselves, then with the audiences they may attract or indoctrinate. Through engaging, I believe that we may reach a better understanding, a deeper understanding, of our own beliefs and preserve the ability to solve problems, which we can't do if we don't talk to each other and make an effort to be good listeners.
Одначе від ігнорування протилежні точки зору не зникнуть, тому що мільйони людей погоджуються з ними. Щоб зрозуміти, яким є потенціал для подальшого суспільного прогресу, нам потрібно зрозуміти, що йому протидіє. Ознайомлюючись з контроверсійними і образливими ідеями, я вірю, що ми можемо знайти щось спільне, якщо не з виразниками цих ідей, то з їх аудиторією, з тими, кого ці ідеї приваблюють. Я вірю, що через взаємодію можна досягнути кращого, глибшого розуміння наших власних переконань, і зберегти можливість вирішувати проблеми, чого ми не досягнемо, якщо не говоритимемо один з одним і не намагатимемось бути хорошими слухачами.
But soon after I announced that John Derbyshire would be speaking on campus, student backlash erupted on social media. The tide of resistance, in fact, was so intense, that my college president rescinded the invitation. I was deeply disappointed by this because, as I saw it, there would be nothing that any of my peers or I could do to silence someone who agreed with him in the office environment of our future employers.
Але після того, як я оголосив, що Джон Дербішир буде виступати в кампусі, у студентських соцмережах вибухнуло обурення. Хвиля протесту була настільки сильною, що директор мого коледжу відмінив запрошення. Я був глибоко розчарований, тому що усвідомлював, що ні я, ні мої однолітки неспроможні змусити замовкнути тих, хто згоден з ідеями Дербішира, поширюючи їх в офісному середовищі наших майбутніх роботодавців.
I look out at what's happening on college campuses, and I see the anger. And I get it. But what I wish I could tell people is that it's worth the discomfort, it's worth listening, and that we're stronger, not weaker, because of it. When I think about my experiences with uncomfortable learning, and I reflect upon them, I've found that it's been very difficult to change the values of the intellectual community that I've been a part of. But I do feel a sense of hope when I think about the individual interactions that I've been able to have with students who both support the work that I'm doing and who feel challenged by it and who do not support it. What I've found is that, while it can be difficult to change the values of a community, we can gain a lot from individual interactions.
Я бачив реакцію в кампусах нашого коледжу, помічав злість, і розумів її. Але я хотів би сказати, що ці незручності варто пережити, варто послухати, від цього ми стаємо не слабшими, а сильнішими. Коли я згадував свій досвід навчання, його травматичні моменти, то роздумуючи над цим, я зрозумів, що дуже складно змінити цінності інтелектуальної спільноти, до якої я належав. Але я маю певну надію, коли думаю про особисту взаємодію з різними студентами - з тими, хто підтримує мою роботу, тими, хто сприймає її як виклик, і тими, хто її не підтримує. І я зрозумів, що хоча змінити цінності спільноти може бути непросто, але ми можемо багато досягти при особистому спілкуванні.
While I didn't get to engage with John Derbyshire due to my president's disinvitation, I was able to have dinner with Charles Murray before his talk. I knew the conversation would be difficult. And I didn't expect it to be pleasant. But it was cordial, and I did gain a deeper understanding of his arguments. I found that he, like me, believed in creating a more just society. The thing is, his understanding of what justice entailed was very different from my own. The way in which he wanted to understand the issue, the way in which he wanted to approach the issue of inequality also differed from my own. And I found that his understanding of issues like welfare and affirmative action was tied and deeply rooted in his understanding of various libertarian and conservative beliefs, what diminishes and increases their presence in our society. While he expressed his viewpoints eloquently, I remained thoroughly unconvinced. But I did walk away with a deeper understanding.
Хоча в мене не було можливості поспілкуватись з Джоном Дербіширом, бо директор коледжу скасував зустріч, я мав нагоду повечеряти з Чарльзом Мюрреєм перед його виступом. Я знав, що розмова буде тяжкою. І я не очікував, що вона буде приємною. Але розмова була душевною, і я глибше зрозумів його аргументи. Я дізнався, що він, як і я, вірив у створення кращого суспільства. Річ у тому, що його розуміння справедливості суттєво відрізнялось від мого. Те, як він розглядав це питання, як він хотів підійти до питання нерівності, також відрізнялось від мого бачення. І я дізнався, що його погляд на добробут і компенсаційні дії тісно пов'язані і закорінені в його уявленнях про різні ліберальні і консервативні погляди, що зменшує і збільшує їх присутність в нашому суспільстві. Хоча його красномовний виклад своїх поглядів не зміг похитнути моїх переконань, але я пішов з глибшим розумінням.
It's my belief that to achieve progress in the face of adversity, we need a genuine commitment to gaining a deeper understanding of humanity. I'd like to see a world with more leaders who are familiar with the depths of the views of those they deeply disagree with, so that they can understand the nuances of everyone they're representing. I see this as an ongoing process involving constant learning, and I'm confident that I'll be able to add value down the line if I continue building empathy and understanding through engaging with unfamiliar perspectives.
Я вірю, що для досягення успіху попри всі перешкоди, нам потрібне щире бажання глибше зрозуміти людство. Я б хотів, щоб у світі було більше лідерів, глибоко обізнаних з тими поглядами, з якими вони не погоджуються, щоб таким чином розуміти особливості всіх, кого вони представляють. Я розглядаю це як тривалий процес, який передбачає постійне навчання, і я впевнений, що я зможу, в кінцевому підсумку, йому посприяти, якщо продовжу створювати умови для згоди і розуміння, залучаючи непопулярні точки зору.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)