I grew up in New York City, between Harlem and the Bronx. Growing up as a boy, we were taught that men had to be tough, had to be strong, had to be courageous, dominating -- no pain, no emotions, with the exception of anger -- and definitely no fear; that men are in charge, which means women are not; that men lead, and you should just follow and do what we say; that men are superior; women are inferior; that men are strong; women are weak; that women are of less value, property of men, and objects, particularly sexual objects. I've later come to know that to be the collective socialization of men, better known as the "man box." See this man box has in it all the ingredients of how we define what it means to be a man. Now I also want to say, without a doubt, there are some wonderful, wonderful, absolutely wonderful things about being a man. But at the same time, there's some stuff that's just straight up twisted, and we really need to begin to challenge, look at it and really get in the process of deconstructing, redefining, what we come to know as manhood.
Я виріс в Нью-Йорку. поміж Гарлемом і Бронксом. Поки я ріс, нас, хлопчиків, вчили, що чоловіки повинні бути стійкими, повинні бути сильними, сміливими, першими у всьому - ні болю, ні емоцій, за винятком гніву, і, звичайно ж, ніякого страху, адже чоловіки завжди виступають "за головних", що означає, що жінки такими бути не можуть ; що роль чоловіка - вести за собою, а ви, жінки, лише повинні йти слідом та робити те, що ми кажемо; що чоловіки завжди знаходяться на ступінь вище, а жінки поступаються їм у всьому; що чоловіки сильні, а жінки слабкі; що жінки менш цінні та виступають лише власністю чоловіків, а також об`єктами, особливо сексуальними об`єктами. Пізніше я дізнався, що все це обумовлюється спільним уявленням чоловіків, більш відомим під назвою "чоловік-мачо". Це уявлення включає в себе всі складові риси, володіння якими, як ми вважаємо, і обумовлює статус "справжнього чоловіка". Зараз я хочу сказати, що, безсумнівно існують чудові, чудові, абсолютно чудові сторони в тому, що ти чоловік. Але з іншого боку, є речі, які, прямо скажемо, підлягають осуду. І нам справді час починати боротися з цим, розглядати такі питання і дйсно розпочати процес розвінчування та переосмислення того, що ми звикли вважати мужністю.
This is my two at home, Kendall and Jay. They're 11 and 12. Kendall's 15 months older than Jay. There was a period of time when my wife -- her name is Tammie -- and I, we just got real busy and whip, bam, boom: Kendall and Jay. (Laughter) And when they were about five and six, four and five, Jay could come to me, come to me crying. It didn't matter what she was crying about, she could get on my knee, she could snot my sleeve up, just cry, cry it out. Daddy's got you. That's all that's important.
Це двоє моїх дітей ,вдома, Кендал і Джей. Їм 11 та 12 років. Кендал на 15 місяців старший за Джей. В нашому житті був такий період, коли моя дружина Теммі і я були серйозно зайняті справою, а тут - Кендал і Джей. (Сміх) А коли їм було близько п`яти і шести, чи чотирьох і п`яти років, Джей могла підійти до мене, вся в сльозах. Було не важливим те, через що вона плакала, вона могла залізти до мене на коліна, вткнувшись сопливим носиком в мій рукав, і просто плакати, виплакувати своє горе. Татко з тобою. Це все, що має значення.
Now Kendall on the other hand -- and like I said, he's only 15 months older than her -- he'd come to me crying, it's like as soon as I would hear him cry, a clock would go off. I would give the boy probably about 30 seconds, which means, by the time he got to me, I was already saying things like, "Why are you crying? Hold your head up. Look at me. Explain to me what's wrong. Tell me what's wrong. I can't understand you. Why are you crying?" And out of my own frustration of my role and responsibility of building him up as a man to fit into these guidelines and these structures that are defining this man box, I would find myself saying things like, "Just go in your room. Just go on, go on in your room. Sit down, get yourself together and come back and talk to me when you can talk to me like a --" what? (Audience: Man.) Like a man. And he's five years old. And as I grow in life, I would say to myself, "My God, what's wrong with me? What am I doing? Why would I do this?" And I think back. I think back to my father.
А ось що стосується Кендала - як я казав, він лише на 15 місяців старший за сестру - коли він підходив до мене, плачучи, як тільки я чув його плач, я ніби включав секундомір. Я давав хлопчикові близько 30 секунд, це означає, що поки він підходив до мене, я вже говорив щось на зразок "Чому ти плачеш? Вище носа. Подивись на мене. Поясни мені, що сталося. Скажи мені, що не так. Я не розумію тебе. Чому ти плачеш?" І від власного розчарування, що на мені лежить головна роль і відповідальність у формуванні з нього чоловіка, таким чином, щоб він вписався в рамки та структури, які є характерними для "чоловіка-мачо", я говорив щось на зразок " Зараз іди до своєї кімнати. Давай, давай, іди до своєї кімнати. Сядь, візьми себе в руки а потім повернешся і поговоримо, коли ти ти зможеш розмовляти зі мною як - Хто? (Аудиторія: Чоловік.) "як чоловік". А йому було лише п`ять років. І в міру мого власного дорослішання, я говорив сам собі: "Боже милостивий, що ж це зі мною? Що я роблю? Навіщо я це роблю?" І я починаю згадувати. І, повертаючись в минуле, я згадую свого батька.
There was a time in my life where we had a very troubled experience in our family. My brother, Henry, he died tragically when we were teenagers. We lived in New York City, as I said. We lived in the Bronx at the time, and the burial was in a place called Long Island, it was about two hours outside of the city. And as we were preparing to come back from the burial, the cars stopped at the bathroom to let folks take care of themselves before the long ride back to the city. And the limousine empties out. My mother, my sister, my auntie, they all get out, but my father and I stayed in the limousine, and no sooner than the women got out, he burst out crying. He didn't want cry in front of me, but he knew he wasn't going to make it back to the city, and it was better me than to allow himself to express these feelings and emotions in front of the women. And this is a man who, 10 minutes ago, had just put his teenage son in the ground -- something I just can't even imagine. The thing that sticks with me the most is that he was apologizing to me for crying in front of me, and at the same time, he was also giving me props, lifting me up, for not crying.
В моєму житті був час, коли наша сім`я переживала дуже непростий період. Мій брат, Генрі, трагічно загинув, коли ми були підлітками. Як я вже казав, ми жили в Нью-Йорку. На той час ми жили в Бронксі. А ховали його в Лонг Айленді, на відстані близько двох годин від міста. Коли ми збиралися повертатися з поховання, автомобілі зупинилися біля вбиральні, щоб люди мали можливість привести себе до ладу перед довгою поїздкою назад до міста. Всі вийшли з лімузину. Моя мама, сестра, тітонька, всі вийшли, але я з батьком залишилися в лімузині. І як тільки жінки вийшли, він розплакався. Він не хотів плакати у мене на очах. Але він розумів, що не зможе зробити цього по дорозі до міста, і тому було краще, щоб це сталося при мені, ніж дозволити собі виразити ці почуття і емоції перед жінками. І це чоловік, який 10 хвилин тому, поховав свого сина-підлітка в землю - це було щось таке, що я навіть не можу собі уявити. Мене найбільше зачепило його вибачення переді мною за те, що я став свідком його сліз. І в той самий час він також підтримував мене, підбадьорюючи, щоб і я не розплакався.
I come to also look at this as this fear that we have as men, this fear that just has us paralyzed, holding us hostage to this man box. I can remember speaking to a 12-year-old boy, a football player, and I asked him, I said, "How would you feel if, in front of all the players, your coach told you you were playing like a girl?" Now I expected him to say something like, I'd be sad; I'd be mad; I'd be angry, or something like that. No, the boy said to me -- the boy said to me, "It would destroy me." And I said to myself, "God, if it would destroy him to be called a girl, what are we then teaching him about girls?"
Я дивлюсь на це як на страх, який ми переживаємо, будучи чоловіками, цей страх, який просто паралізував нас, тримаючи в заручниках цього стереотипу "чоловіка-мачо". Пам`ятаю, як, розмовляючи з 12-річним хлопчиком, футболістом, я його запитав: "Як би ти почувався, якби в присутності всіх гравців твій тренер сказав тобі, що ти граєш як дівчинка?" Тоді я чекав, що він скаже мені щось на зразок "Я б засмутився, оскаженів, розлютився", чи щось подібне. Ні, хлопчик так не відповів, хлопчик сказав мені: "Це знищило б мене". І я сказав сам собі: "Господи, якщо його знищило б порівняння з дівчинкою, то що ж такого він від нас, дорослих, дізнався про дівчаток?"
(Applause)
(Оплески)
It took me back to a time when I was about 12 years old. I grew up in tenement buildings in the inner city. At this time we're living in the Bronx, and in the building next to where I lived there was a guy named Johnny. He was about 16 years old, and we were all about 12 years old -- younger guys. And he was hanging out with all us younger guys. And this guy, he was up to a lot of no good. He was the kind of kid who parents would have to wonder, "What is this 16-year-old boy doing with these 12-year-old boys?" And he did spend a lot of time up to no good. He was a troubled kid. His mother had died from a heroin overdose. He was being raised by his grandmother. His father wasn't on the set. His grandmother had two jobs. He was home alone a lot. But I've got to tell you, we young guys, we looked up to this dude, man. He was cool. He was fine. That's what the sisters said, "He was fine." He was having sex. We all looked up to him.
Це мене повернуло в час, коли мені самому було 12 років. Я ріс в одному з багатоквартирних будинків в старій частині міста. В той час ми жили в Бронксі. А по сусідству зі мною жив хлопець на ім`я Джонні. Йому було близько 16 років, а нам всім було приблизно 12 - ми були молодшими. І він гуляв з нами, молодшими хлопчаками. І цей хлопець займався багатьма не дуже хорошими справами. Він був дитиною, батькам якої слід було б поцікавитися: "Що цей 16-річний хлопець робить в компанії 12-річних хлопчиків?" А він справді витрачав багато часу на недобрі справи. Він був проблемною дитиною. Його мати померла від передозування героїном. Його виховувала бабуся. Батька він не знав. Його бабуся працювала на двох роботах. Він проводив багато часу вдома сам. Але я вам хочу сказати, що ми, молодші хлопчаки, поважали цього хлопця. Він був крутим. Він був тим, що треба. Так говорили сестри: "Він - те, що треба". Він вже займався сексом. Ми всі хотіли бути таким, як він.
So one day, I'm out in front of the house doing something -- just playing around, doing something -- I don't know what. He looks out his window; he calls me upstairs; he said, "Hey Anthony." They called me Anthony growing up as a kid. "Hey Anthony, come on upstairs." Johnny call, you go. So I run right upstairs. As he opens the door, he says to me, "Do you want some?" Now I immediately knew what he meant. Because for me growing up at that time, and our relationship with this man box, "Do you want some?" meant one of two things: sex or drugs -- and we weren't doing drugs. Now my box, my card, my man box card, was immediately in jeopardy. Two things: One, I never had sex. We don't talk about that as men. You only tell your dearest, closest friend, sworn to secrecy for life, the first time you had sex. For everybody else, we go around like we've been having sex since we were two. There ain't no first time. (Laughter) The other thing I couldn't tell him is that I didn't want any. That's even worse. We're supposed to always be on the prowl. Women are objects, especially sexual objects.
І ось, одного дня я був зайнятий чимось у дворі - просто грався чи щось робив - я точно не пам`ятаю. Він виглянув з вікна, попросив, щоб я піднявся до нього, сказавши "Агов, Ентоні". Коли я був дитиною мене називали Ентоні. "Агов, Ентоні, піднімайся сюди". Коли Джонні кличе, потрібно іти. І я помчав нагору. Відкриваючи двері, він запитав мене: "Хочеш?" Я тоді одразу зрозумів, що він мав на увазі. Тому що для мене, хлопчика, який ріс в той час, і у якого тільки формувалося поняття про "чоловіка-мачо", питання "Хочеш?" могло означати дві речі: секс або наркотики - а наркотиків ми не приймали. Отож, уявлення про мене як про справжнього чоловіка, було миттєво поставлено під загрозу. На це було дві причини: по-перше, я ніколи не займався сексом. Ми, чоловіки, не розмовляємо про це. Ти можеш розказати лише найдорожчому і найближчому другу, взявши клятву вічного мовчання, про свій перший у житті секс. У розмовах з іншими ми розмовляємо про це так, ніби займаємося сексом з двох років. Першого разу не існує. (Сміх) По-друге, я не міг сказати йому, що мені зовсім не хотілося. Це було ще гірше. Вважається, що ми завжди повинні бути готові до цього. Жінки - це об`єкти, і, в першу чергу, сексуальні об`єкти.
Anyway, so I couldn't tell him any of that. So, like my mother would say, make a long story short, I just simply said to Johnny, "Yes." He told me to go in his room. I go in his room. On his bed is a girl from the neighborhood named Sheila. She's 16 years old. She's nude. She's what I know today to be mentally ill, higher-functioning at times than others. We had a whole choice of inappropriate names for her. Anyway, Johnny had just gotten through having sex with her. Well actually, he raped her, but he would say he had sex with her. Because, while Sheila never said no, she also never said yes.
В будь-якому разі, я не міг йому нічого такого сказати. Тому, як сказала б моя мама, коротше кажучи, я просто сказав Джонні "Так". Він сказав мені іти до його кімнати. Я пішов до його кімнати. На ліжку лежала Шейла, дівчина з нашого району. Їй було близько 16 років. Вона була роздягнена. Як я зараз розумію, вона була розумово відсталою, часом міркувала краще, часом гірше. Ми мали багатий вибір прізвиськ для неї. Так чи інакше, у Джонні щойно був секс з нею. Ну, фактично, він її згвалтував, але сам сказав би, що займався з нею сексом. Тому що, хоча Шейла ніколи не відмовляла, вона й ніколи не говорила "так".
So he was offering me the opportunity to do the same. So when I go in the room, I close the door. Folks, I'm petrified. I stand with my back to the door so Johnny can't bust in the room and see that I'm not doing anything, and I stand there long enough that I could have actually done something. So now I'm no longer trying to figure out what I'm going to do; I'm trying to figure out how I'm going to get out of this room. So in my 12 years of wisdom, I zip my pants down, I walk out into the room, and lo and behold to me, while I was in the room with Sheila, Johnny was back at the window calling guys up. So now there's a living room full of guys. It was like the waiting room in the doctor's office. And they asked me how was it, and I say to them, "It was good," and I zip my pants up in front of them, and I head for the door.
Таким чином, він пропонував мені зробити те ж саме. Отже, зайшовши до кімнати, я зачинив двері. Друзі, я просто заціпенів. Я стояв спиною до дверей, щоб Джонні не ввірвався до кімнати та не побачив, що я нічого не роблю. І я простояв там достатньо часу для того, щоб склалося враження, що я щось робив. Отже, я більше не намагався вигадати що мені робити далі, я міркував над тим,як мені вибратися з цієї кімнати. Отже, з розсудливістю 12-річного хлопчика, я стягнув штани і вийшов з кімнати. І тут я побачив, що в той час, як я був в кімнаті з Шейлою, Джонні був знову біля вікна та кликав інших хлопців. Отже, вся вітальня була сповнена натовпу. Вона нагадувала приймальню біля кабінету лікаря. І вони запитали мене як все пройшло. Я відповів: "Добре". Я защібнув перед ними штани і попрямував до дверей.
Now I say this all with remorse, and I was feeling a tremendous amount of remorse at that time, but I was conflicted, because, while I was feeling remorse, I was excited, because I didn't get caught. But I knew I felt bad about what was happening. This fear, getting outside the man box, totally enveloped me. It was way more important to me, about me and my man box card than about Sheila and what was happening to her.
Зараз я це все говорю, відчуваючи докори сумління, і в той час я жахливо жалкував про все те, але мене переповнювали суперечливі почуття, тому що, коли я розкаювався, я був збуджений від того, що мене не впіймали, але з іншого боку, я почувався зле від всього того, що трапилося. Страх того, що я не вписуюсь в рамки "чоловіка-мачо" повністю мене поглинув. Для мене було набагато важливішим відповідати очікуванням справжнього чоловіка, ніж Шейла і все, що з нею відбувалося.
See collectively, we as men are taught to have less value in women, to view them as property and the objects of men. We see that as an equation that equals violence against women. We as men, good men, the large majority of men, we operate on the foundation of this whole collective socialization. We kind of see ourselves separate, but we're very much a part of it. You see, we have to come to understand that less value, property and objectification is the foundation and the violence can't happen without it. So we're very much a part of the solution as well as the problem. The center for disease control says that men's violence against women is at epidemic proportions, is the number one health concern for women in this country and abroad.
Розумієте, нас, чоловіків, навчають дивитися на жінок, як на щось менш цінне, розглядати їх як власність та об`єкти в руках чоловіків. Це як рівняння, складові якого дорівнюють насильству проти жінок. Ми, чоловіки, хороші чоловіки, більша половина чоловіків, чинимо на основі цього колективного уявлення. Ми ніби і вважаємо себе незалежними самостійними особистостями, але в більшій мірі ми знаходимся під владою цього стереотипу. Розумієте, нам слід усвідомити, що ідея меншовартості, власності і матеріалізації є основними складовими, які призводять до насильства. Тому в наших руках знаходиться вирішення цієї проблеми. Центр контролю за поширенням хвороб повідомляє, що насильство чоловіків над жінками досягло позначки епідемії та становить загрозу для жінок в нашій країні та за кордоном.
So quickly, I'd like to just say, this is the love of my life, my daughter Jay. The world I envision for her -- how do I want men to be acting and behaving? I need you on board. I need you with me. I need you working with me and me working with you on how we raise our sons and teach them to be men -- that it's okay to not be dominating, that it's okay to have feelings and emotions, that it's okay to promote equality, that it's okay to have women who are just friends and that's it, that it's okay to be whole, that my liberation as a man is tied to your liberation as a woman. (Applause)
Насамкінець, я швиденько скажу: ось любов всього мого життя, моя дочка Джей. Яким я уявляю світ, в якому вона житиме, як би я хотів, щоб чоловіки поводилися по відношенню до неї? Мені потрібна ваша допомога. Мені потрібно, щоб ви були зі мною. Мені потрібні ви, а вам потрібен я, щоб спільними зусиллями працювати над питаннями, як ми повинні виховувати наших синів та вчити їх як бути чоловіками - що це нормально, коли чоловік не домінує, що нормально мати почуття та емоції, що нормально пропагувати рівність, що нормально мати друзів серед жінок, просто друзів і не більше, що нормально бути незайманим, що свобода чоловіка пов`язана зі свободою жінки.
I remember asking a nine-year-old boy, I asked a nine-year-old boy, "What would life be like for you, if you didn't have to adhere to this man box?" He said to me, "I would be free."
Пам`ятаю як я запитував одного 9-річного хлопчика. Я запитав 9-річного хлопчика: "Яким би було твоє життя, якби тобі не потрібно було дотримуватися принципів поведінки "чоловіка-мачо"? Він мені сказав: "Я був би вільним".
Thank you folks.
Дякую, друзі.
(Applause)
(Аплодисменти)