[This talk contains graphic language and descriptions of sexual violence Viewer discretion is advised]
[Ця розмова містить опис сексуального насильства. Перегляд на розсуд глядача]
Tom Stranger: In 1996, when I was 18 years old, I had the golden opportunity to go on an international exchange program. Ironically I'm an Australian who prefers proper icy cold weather, so I was both excited and tearful when I got on a plane to Iceland, after just having farewelled my parents and brothers goodbye. I was welcomed into the home of a beautiful Icelandic family who took me hiking, and helped me get a grasp of the melodic Icelandic language. I struggled a bit with the initial period of homesickness. I snowboarded after school, and I slept a lot. Two hours of chemistry class in a language that you don't yet fully understand can be a pretty good sedative.
Том Стрейнджер: В 1996, коли мені було 18 років, я отримав чудову можливість взяти участь в програмі міжнародного обміну. Як іронічно, я австралієць, якому подобається крижана холодна погода, тож я був і схвильований, і готовий розплакатись, коли приземлився в Ісландії, щойно попрощавшись із моїми батьками та друзями. Мене радісно прийняли в домі прекрасної ісландської сім'ї, вони взяли мене подорожувати і допомогли мені отримати уявлення про мелодійну ісландську мову. Певний час я сумував за домом. Після школи я катався на сноуборді і чимало спав. Дві години уроку хімії мовою, яку ти не цілком розумієш, можуть бути досить гарним снодійним.
(Laughter)
(Сміх)
My teacher recommended I try out for the school play, just to get me a bit more socially active. It turns out I didn't end up being part of the play, but through it I met Thordis. We shared a lovely teenage romance, and we'd meet at lunchtimes to just hold hands and walk around old downtown Reykjavík. I met her welcoming family, and she met my friends. We'd been in a budding relationship for a bit over a month when our school's Christmas Ball was held.
Мій вчитель порадив спробувати себе в шкільній п'єсі, щоб стати трохи соціально активнішим. Як виявилось, мені не вдалось зіграти в п'єсі, та завдяки цьому я зустрів Тордіс. У нас був прекрасний підлітковий роман, ми зустрічались в перервах на обід, щоб триматись за руки і гуляти по старому місту Рейк'явіку. Я познайомився з її дружньою сім'єю і вона познайомилась з моїми друзями. Трохи більше місяця наші стосунки лише зароджувались, до проведення Різдвяного балу.
Thordis Elva: I was 16 and in love for the first time. Going together to the Christmas dance was a public confirmation of our relationship, and I felt like the luckiest girl in the world. No longer a child, but a young woman. High on my newfound maturity, I felt it was only natural to try drinking rum for the first time that night, too. That was a bad idea. I became very ill, drifting in and out of consciousness in between spasms of convulsive vomiting. The security guards wanted to call me an ambulance, but Tom acted as my knight in shining armor, and told them he'd take me home.
Тордіс Ельва: Мені було 16, я вперше закохалась. Прийти разом на Різдвяний бал було загальним підтвердженням наших стосунків, я почувалась найщасливішою дівчиною у світі. Вже не дитиною, а молодою жінкою. На підйомі у моїй щойно відкритій зрілості, я відчула, що також було природньо вперше випити ром тієї ночі. Це була погана думка. Мені стало дуже погано, я втрачала свідомість та поверталась до тями між спазмами блювоти. Охорона хотіла викликати швидку, але Том повівся як мій лицар в сяючих обладунках і сказав їм, що відведе мене додому.
It was like a fairy tale, his strong arms around me, laying me in the safety of my bed. But the gratitude that I felt towards him soon turned to horror as he proceeded to take off my clothes and get on top of me. My head had cleared up, but my body was still too weak to fight back, and the pain was blinding. I thought I'd be severed in two. In order to stay sane, I silently counted the seconds on my alarm clock. And ever since that night, I've known that there are 7,200 seconds in two hours.
Це було як казка, його сильні руки обіймають мене, вкладаючи до ліжка. Та вдячність до нього швидко обернулась жахом, коли він продовжив знімати з мене одяг та ліг на мене. Моя голова прочистилась, та моє тіло було ще слабким, щоб опиратись, мене засліпив біль. Здавалось, мене розірвали на дві частини. Щоб залишитись при своєму розумі, я мовчки рахувала секунди на своєму будильнику. І з тієї ночі, я запам'ятала, що у двох годинах є 7200 секунд.
Despite limping for days and crying for weeks, this incident didn't fit my ideas about rape like I'd seen on TV. Tom wasn't an armed lunatic; he was my boyfriend. And it didn't happen in a seedy alleyway, it happened in my own bed. By the time I could identify what had happened to me as rape, he had completed his exchange program and left for Australia. So I told myself it was pointless to address what had happened. And besides, it had to have been my fault, somehow.
Незважаючи на шкутильгання протягом днів та ридання протягом тижнів, це не вписувалось в мої уявлення про зґвалтування, що було на телебаченні. Том не був озброєним божевільним; він був моїм хлопцем. Це не сталось на відлюдній вулиці, це сталось в моєму власному ліжку. До того часу, коли я чітко визначила, що була зґвалтованою, він завершив програму з обміну та повернувся до Австралії. Я сказала собі, що безглуздо звертатись із тим, що сталось. І крім того, це, певним чином, було моєю помилкою.
I was raised in a world where girls are taught that they get raped for a reason. Their skirt was too short, their smile was too wide, their breath smelled of alcohol. And I was guilty of all of those things, so the shame had to be mine. It took me years to realize that only one thing could have stopped me from being raped that night, and it wasn't my skirt, it wasn't my smile, it wasn't my childish trust. The only thing that could've stopped me from being raped that night is the man who raped me -- had he stopped himself.
Я виросла у світі, де дівчатам говорять, що їх ґвалтують через причини. Їх спідниця занадто коротка, усмішка занадто широка, у їх диханні відчувається алкоголь. Я була винна за всі ті речі, тож сором падав на мене. Потрібні були роки щоб усвідомити, що лише одна річ могла врятувати мене від зґвалтування того вечора, це не була моя спідниця, не моя усмішка, це не була моя дитяча наївність. Єдиним, що могло врятувати мене від зґвалтування тієї ночі, це чоловік, який зґвалтував мене -- якби він зупинився.
TS: I have vague memories of the next day: the after effects of drinking, a certain hollowness that I tried to stifle. Nothing more. But I didn't show up at Thordis's door. It is important to now state that I didn't see my deed for what it was. The word "rape" didn't echo around my mind as it should've, and I wasn't crucifying myself with memories of the night before. It wasn't so much a conscious refusal, it was more like any acknowledgment of reality was forbidden. My definition of my actions completely refuted any recognition of the immense trauma I caused Thordis. To be honest, I repudiated the entire act in the days afterwards and when I was committing it. I disavowed the truth by convincing myself it was sex and not rape. And this is a lie I've felt spine-bending guilt for.
Т.С.: У мене досить нечіткі спогади про той день: наслідки алкоголю, певна порожнеча, яку я намагався здавити. І більше нічого. Та я не з'явився перед дверима Тордіс. Потрібно сказати, що я не бачив ту подію такою, якою вона була насправді. Слово "зґвалтування" не лунало в моїй голові, як повинно було бути, я не катував себе спогадами про минулу ніч. Це не було схоже на свідому відмову, це було ніби визнання, що реальність заборонена. Моє визначення моїх дій цілком спростило будь-яке визнання тієї величезної травми, яку я завдав Тордіс. Чесно кажучи, я заперечував весь акт опісля, як і коли вчиняв його. Я відрікся від правди, переконавши себе, що то був секс, а не зґвалтування. Це була брехня, за яку мене гризло відчуття провини.
I broke up with Thordis a couple of days later, and then saw her a number of times during the remainder of my year in Iceland, feeling a sharp stab of heavyheartedness each time. Deep down, I knew I'd done something immeasurably wrong. But without planning it, I sunk the memories deep, and then I tied a rock to them.
Я кинув Тордіс через пару днів, і потім бачив її кілька разів, протягом решти мого року в Ісландії, відчуваючи різкий удар в серце кожного разу. Глибоко всередині я знав, що зробив щось неймовірно неправильне. Але не плануючи такого, я глибоко заховав свої спогади, прив'язавши до них камінь.
What followed is a nine-year period that can best be titled as "Denial and Running." When I got a chance to identify the real torment that I caused, I didn't stand still long enough to do so. Whether it be via distraction, substance use, thrill-seeking or the scrupulous policing of my inner speak, I refused to be static and silent.
Потів йшов дев'ятирічний період, для якого найкращий заголовок буде: "Відмова та втеча." Коли я отримав можливість визначити справжню шкоду, яку я заподіяв, я не чекав, що зможу це зробити. Чи через відволікання, чи через вживання препаратів, жагу гострих відчуттів, чи детальний контроль моєї внутрішньої мови я відмовився від бездіяльності та мовчання.
And with this noise, I also drew heavily upon other parts of my life to construct a picture of who I was. I was a surfer, a social science student, a friend to good people, a loved brother and son, an outdoor recreation guide, and eventually, a youth worker. I gripped tight to the simple notion that I wasn't a bad person. I didn't think I had this in my bones. I thought I was made up of something else. In my nurtured upbringing, my loving extended family and role models, people close to me were warm and genuine in their respect shown towards women. It took me a long time to stare down this dark corner of myself, and to ask it questions.
Разом з цим підґрунтям мені було важко в інших сферах мого життя створити картину себе справжнього. Я був серфером, студентом-соціологом, другом хороших людей, люблячим братом та сином, гідом з відпочинку на природі і, врешті, молодим працівником. Я вчепився за просте визначення, що я не був поганою людиною. Я не думав, що це було моєю суттю. Я думав, що зроблений з чогось іншого. В моєму вихованні уся моя любляча сім'я та рольові моделі, близькі люди були добрими та щирими у своїй повазі до жінок. Мені потрібно було чимало часу, щоб поглянути на свою темну сторону і поставити їй питання.
TE: Nine years after the Christmas dance, I was 25 years old, and headed straight for a nervous breakdown. My self-worth was buried under a soul-crushing load of silence that isolated me from everyone that I cared about, and I was consumed with misplaced hatred and anger that I took out on myself.
Т.Е.: Через 9 років після Різдвяного танцю мені було 25 років і все рухалось прямо до мого нервового зриву. Моя самоцінність була похована глибоко під принизливим тягарем мовчання, яке ізолювало мене від кожного, хто був мені небайдужим, мене пожирали ненависть та гнів, які були не на своєму місці, бо я взяла провину на себе.
One day, I stormed out of the door in tears after a fight with a loved one, and I wandered into a café, where I asked the waitress for a pen. I always had a notebook with me, claiming that it was to jot down ideas in moments of inspiration, but the truth was that I needed to be constantly fidgeting, because in moments of stillness, I found myself counting seconds again. But that day, I watched in wonder as the words streamed out of my pen, forming the most pivotal letter I've ever written, addressed to Tom. Along with an account of the violence that he subjected me to, the words, "I want to find forgiveness" stared back at me, surprising nobody more than myself. But deep down I realized that this was my way out of my suffering, because regardless of whether or not he deserved my forgiveness, I deserved peace. My era of shame was over.
Одного дня я вилетіла із дверей зі сльозами після сутички із коханим, я зайшла в кафе, і попросила ручку в офіціантки. При мені завжди був записник, щоб записувати ідеї в момент натхнення, та насправді, мені постійно потрібно було ворушитись, бо коли я не рухалась, я помічала, що знову починаю рахувати секунди. Та того дня я з подивом спостерігала, як слова виходили з-під мого пера, створюючи найважливіший лист, який я коли-небудь писала, лист Томові. Разом із описом насильства, яке він вчинив наді мною, слова "Я хочу знайти прощення" дивились на мене, здивувавши навіть мене саму. Та глибоко в душі я усвідомила, що це був мій вихід зі страждань, бо незалежно від того, чи заслужив він, чи ні моє прощення, я заслуговувала на спокій. Моя ера сорому прийшла до кінця.
Before sending the letter, I prepared myself for all kinds of negative responses, or what I found likeliest: no response whatsoever. The only outcome that I didn't prepare myself for was the one that I then got -- a typed confession from Tom, full of disarming regret. As it turns out, he, too, had been imprisoned by silence. And this marked the start of an eight-year-long correspondence that God knows was never easy, but always honest. I relieved myself of the burdens that I'd wrongfully shouldered, and he, in turn, wholeheartedly owned up to what he'd done. Our written exchanges became a platform to dissect the consequences of that night, and they were everything from gut-wrenching to healing beyond words.
Перед тим, як відправити лист, я підготувала себе до всіх негативних відповідей або того, що я вважала найбільш імовірним: жодної відповіді. Єдиним результатом, до якого я була неготова, було те, що я отримала, лист від Тома, повний обеззброючого жалю. Як виявилось, він також всі ці роки був у клітці мовчання. І це дало початок 8-річній переписці, лише один Бог знає, наскільки вона була нелегкою, але завжди чесною. Я звільнила себе від тієї ноші, яку помилково поклала на свої плечі, він, в свою чергу, від щирого серця прийняв те, що зробив. Наша письмова переписка стала місцем для розбирання наслідків тієї ночі, це було все -- від душевного болю до зцілення за завісою слів.
And yet, it didn't bring about closure for me. Perhaps because the email format didn't feel personal enough, perhaps because it's easy to be brave when you're hiding behind a computer screen on the other side of the planet. But we'd begun a dialogue that I felt was necessary to explore to its fullest. So, after eight years of writing, and nearly 16 years after that dire night, I mustered the courage to propose a wild idea: that we'd meet up in person and face our past once and for all.
Та все ж, це не принесло мені полегшення. Можливо тому, що електронний формат не є достатньо особистим, можливо тому, що легко бути хоробрим, коли ти ховаєшся за завісою комп'ютерного екрану на іншій стороні планети. Та ми розпочали діалог, я відчувала, що необхідно дізнатись абсолютно все. Тож після 8-ми років переписки і близько 16-ти років після тієї жахливої ночі, я набралась сміливості та запропонувала дику ідею: щоб ми зустрілись особисто та стали з нашим минулим обличчям до обличчя.
TS: Iceland and Australia are geographically like this. In the middle of the two is South Africa. We decided upon the city of Cape Town, and there we met for one week. The city itself proved to be a stunningly powerful environment to focus on reconciliation and forgiveness. Nowhere else has healing and rapprochement been tested like it has in South Africa. As a nation, South Africa sought to sit within the truth of its past, and to listen to the details of its history. Knowing this only magnified the effect that Cape Town had on us.
Т.С.: Ісландія та Австралія географічно розташовані таким чином. Посередині між ними Південна Африка. Ми зупинились на місті Кейптаун і за тиждень ми там зустрілись. Саме місто виявилось приголомшливо сильним середовищем, щоб зосередитись на примиренні та прощенні. Більше ніде зближення та зцілення так не випробовувались, як в Південній Африці. Як нація, Південна Африка намагалась встановити істинність свого минулого та вислухати деталі своєї історії. Це тільки збільшило ефект Кейптауну на нас.
Over the course of this week, we literally spoke our life stories to each other, from start to finish. And this was about analyzing our own history. We followed a strict policy of being honest, and this also came with a certain exposure, an open-chested vulnerability. There were gutting confessions, and moments where we just absolutely couldn't fathom the other person's experience. The seismic effects of sexual violence were spoken aloud and felt, face to face. At other times, though, we found a soaring clarity, and even some totally unexpected but liberating laughter. When it came down to it, we did out best to listen to each other intently. And our individual realities were aired with an unfiltered purity that couldn't do any less than lighten the soul.
За той тиждень ми буквально переповідали наші історії життя одне одному, від початку до кінця. Це був аналіз нашої власної історії. Ми слідували чіткому правилу бути чесними, це відбулось завдяки певному викриттю, відкритій вразливості. Ми витягували зізнання та моменти, де просто не могли цілком зрозуміти досвід іншої людини. Сейсмічні наслідки насильства були вимовлені вголос та відчуті, обличчям до обличчя. В інших випадках, однак, ми відчули піднесену ясність та навіть зовсім неочікуваний та вивільнюючий сміх. Коли справа дійшла до цього, ми зробили все можливе, щоб уважно слухати одне одного. Наші окремі реальності наповнилися чистотою, яка не могла не полегшити душу.
TE: Wanting to take revenge is a very human emotion -- instinctual, even. And all I wanted to do for years was to hurt Tom back as deeply as he had hurt me. But had I not found a way out of the hatred and anger, I'm not sure I'd be standing here today. That isn't to say that I didn't have my doubts along the way. When the plane bounced on that landing strip in Cape Town, I remember thinking, "Why did I not just get myself a therapist and a bottle of vodka like a normal person would do?"
Т.Е.: Бажання помститись - це дуже людська емоція -- навіть, інстинктивна. Я роками бажала поранити Тома, так само глибоко, як він поранив мене. Та якби я не знайшла виходу з ненависті та злості, я не впевнена, чи стояла б сьогодні перед вами. Це не означає, що мене не долали сумніви. Коли літак зайшов на посадкову смугу в Кейптаун, я пам'ятаю, що думала: "Чому б мені просто не піти до психолога чи випити алкоголю, як зробила б звичайна людина?"
(Laughter)
(Сміх)
At times, our search for understanding in Cape Town felt like an impossible quest, and all I wanted to do was to give up and go home to my loving husband, Vidir, and our son. But despite our difficulties, this journey did result in a victorious feeling that light had triumphed over darkness, that something constructive could be built out of the ruins.
Іноді, наші пошуки розуміння в Кейптауні, здавались непрохідним квестом, все, що я хотіла, це здатись і піти додому до мого люблячого чоловіка, Відіра та нашого сина. Та незважаючи на всі ці складнощі, наша подорож завершилась відчуттям перемоги, тим світлом, яке тріумфувало над темрявою, чимось конструктивним, що можна було збудувати із руїн.
I read somewhere that you should try and be the person that you needed when you were younger. And back when I was a teenager, I would have needed to know that the shame wasn't mine, that there's hope after rape, that you can even find happiness, like I share with my husband today. Which is why I started writing feverishly upon my return from Cape Town, resulting in a book co-authored by Tom, that we hope can be of use to people from both ends of the perpetrator-survivor scale. If nothing else, it's a story that we would've needed to hear when we were younger.
Я прочитала десь, що потрібно намагатись і бути людиною, якою варто бути, коли ви молодші. Повертаючись до того часу, коли я була підлітком, мені потрібно було знати, що цей сором не належить мені, що після зґвалтування існує надія, що ви можете навіть знайти щастя, яке я розділяю сьогодні зі своїм чоловіком. Після мого повернення із Кейптауну я почала гарячково писати, що завершилось книгою у співавторстві з Томом, яка, як ми сподіваємось, може бути корисною для обох кінців шкали "злочинець-постраждалий." Це ніщо інше, як історія, яку нам варто було почути, коли ми були молодші.
Given the nature of our story, I know the words that inevitably accompany it -- victim, rapist -- and labels are a way to organize concepts, but they can also be dehumanizing in their connotations. Once someone's been deemed a victim, it's that much easier to file them away as someone damaged, dishonored, less than. And likewise, once someone has been branded a rapist, it's that much easier to call him a monster -- inhuman. But how will we understand what it is in human societies that produces violence if we refuse to recognize the humanity of those who commit it? And how --
З огляду на характер нашої історії, я знаю, що її неминуче супроводжуватимуть слова -- жертва, ґвалтівник -- ярлики - це спосіб створювати поняття, але їх контекст може бути дегуманізуючим. Як тільки когось зарахували до жертв, набагато легше буде відкинути його, як когось пошкодженого, знеславленого, вторинного. Так само, якщо когось затаврували як ґвалтівника, то набагато легше буде називати його монстром -- нелюдом. Та як нам зрозуміти, що це в людському суспільстві, яке створює насильство, якщо ми відмовимось визнати людяність того, хто спричиняє його? І як --
(Applause)
(Оплески)
And how can we empower survivors if we're making them feel less than? How can we discuss solutions to one of the biggest threats to the lives of women and children around the world, if the very words we use are part of the problem?
Як ми можемо дати сили постраждалим, якщо робимо їх другосортними? Як нам обговорювати рішення для однієї з найбільших загроз життю жінок та дітей по всьому світу, якщо ті кілька слів, які ми використовуємо, є лише частиною проблеми?
TS: From what I've now learnt, my actions that night in 1996 were a self-centered taking. I felt deserving of Thordis's body. I've had primarily positive social influences and examples of equitable behavior around me. But on that occasion, I chose to draw upon the negative ones. The ones that see women as having less intrinsic worth, and of men having some unspoken and symbolic claim to their bodies. These influences I speak of are external to me, though. And it was only me in that room making choices, nobody else.
Т.С.: З того, що я зараз знаю, мої дії в ту ніч були егоїстичним оволодінням. Я відчував, що заслуговую на тіло Тордіс. Я мав позитивний соціальний вплив та приклади обґрунтованої поведінки навколо мене. Та в тому випадку я вирішив спиратися на негативні. Ті, які розглядають жінок як таких, що мають меншу внутрішню цінність, і чоловіків, як тих, хто має мовчазну та символічну претензію на їхнє тіло. Ці впливи, про які я говорю, для мене були зовнішніми. В тій кімнаті вибір стояв лише за мною, ніким іншим.
When you own something and really square up to your culpability, I do think a surprising thing can happen. It's what I call a paradox of ownership. I thought I'd buckle under the weight of responsibility. I thought my certificate of humanity would be burnt. Instead, I was offered to really own what I did, and found that it didn't possess the entirety of who I am. Put simply, something you've done doesn't have to constitute the sum of who you are. The noise in my head abated. The indulgent self-pity was starved of oxygen, and it was replaced with the clean air of acceptance -- an acceptance that I did hurt this wonderful person standing next to me; an acceptance that I am part of a large and shockingly everyday grouping of men who have been sexually violent toward their partners.
Коли ви привласнюєте щось і розплачуєтесь із вашим почуттям провини, я вважаю, що відбувається неймовірне. Це те, що я зву парадоксом власності. Я думав, що зігнусь під вагою відповідальності. Я вважав, що мій сертифікат людяності можна буде спалити. Замість цього мені запропонували прийняти повністю те, що я зробив, і я дізнався, що це не займає всю мою сутність. Простіше кажучи, те, що ви зробили, не має становити суму того, ким ви є. Шум в моїй голові вщух. Поблажливому жалю до себе не вистачило кисню, його замінили чистим повітрям прийняття -- прийняття того, що я зробив боляче прекрасній людині, яка стоїть поруч; прийняття того, що я частина великої і шокуюче буденної групи чоловіків, які були сексуально насильницькими до своєї пари.
Don't underestimate the power of words. Saying to Thordis that I raped her changed my accord with myself, as well as with her. But most importantly, the blame transferred from Thordis to me. Far too often, the responsibility is attributed to female survivors of sexual violence, and not to the males who enact it. Far too often, the denial and running leaves all parties at a great distance from the truth. There's definitely a public conversation happening now, and like a lot of people, we're heartened that there's less retreating from this difficult but important discussion. I feel a real responsibility to add our voices to it.
Не варто недооцінювати силу слів. Сказавши Тордіс, що я зґвалтував її, змінило моє згоду із самим собою, так само, як і її. Та важливіше, звинувачення перейшло від Тордіс на мене. Занадто часто відповідальність присвоюють жертвам-жінкам сексуального насильста, а не чоловікам, які вчиняють його. Занадто часто, заперечення та втеча відкидають обидві сторони занадто далеко від правди. Зараз відбувається дійсно публічне обговорення, і, як більшість людей, ми раді, що тепер є менше втечі від цього складного, проте важливого обговорення. Я відчуваю своїм обов'язком долучити і наші голоси до нього.
TE: What we did is not a formula that we're prescribing for others. Nobody has the right to tell anyone else how to handle their deepest pain or their greatest error. Breaking your silence is never easy, and depending on where you are in the world, it can even be deadly to speak out about rape. I realize that even the most traumatic event of my life is still a testament to my privilege, because I can talk about it without getting ostracized, or even killed. But with that privilege of having a voice comes the responsibility of using it. That's the least I owe my fellow survivors who can't.
Т.Е.: Те, що ми зробили, не є формулою, придатною для інших. Ніхто не має право говорити комусь-ще, як справитись із найглибшим болем чи найбільшою помилкою. Прорватися крізь мовчання ніколи нелегко, в залежності від вашого місця у світі, говорити про насильство може бути іноді смертельно. Я усвідомлюю, що навіть найбільш травматична подія мого життя є свідченням моїх привілеїв, бо я можу говорити про це, і мене не піддадуть остракізму, і не вб'ють. Та з правом на голос приходить відповідальність за його використання. Це найменший мій борг колегам-постраждалим, які не можуть говорити.
The story we've just relayed is unique, and yet it is so common with sexual violence being a global pandemic. But it doesn't have to be that way. One of the things that I found useful on my own healing journey is educating myself about sexual violence. And as a result, I've been reading, writing and speaking about this issue for over a decade now, going to conferences around the world. And in my experience, the attendees of such events are almost exclusively women. But it's about time that we stop treating sexual violence as a women's issue.
Історія, яку ми розказали, унікальна, і все ж сексуальне насильство стало глобальною пандемією. Але це не має так бути. Одна з корисних речей, які я знайшла в моїй подорожі до зцілення, це навчання себе про сексуальне насильство. Як результат, я читаю, пишу і говорю про цю проблему вже більше десяти років, приїжджаю на конференції по всьому світу. На моїй пам'яті всі відвідувачі таких подій майже без винятку жінки. Але час припинити вважати сексуальне насильство проблемою жінок.
(Applause)
(Оплески)
A majority of sexual violence against women and men is perpetrated by men. And yet their voices are sorely underrepresented in this discussion. But all of us are needed here. Just imagine all the suffering we could alleviate if we dared to face this issue together.
Більшість сексуального насильства проти чоловіків та жінок здійснюється чоловіками. Та все ж їх голоси катастрофічно мало представлені в цій дискусії. Ми всі потрібні там. Тільки уявіть, стільки страждань ми могли б зменшити, якби наважились вирішувати цю проблему разом.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)