Embracing otherness. When I first heard this theme, I thought, well, embracing otherness is embracing myself. And the journey to that place of understanding and acceptance has been an interesting one for me, and it's given me an insight into the whole notion of self, which I think is worth sharing with you today.
Усвідомлення несхожості. Коли я вперше почула цю тему, Я подумала: сприйняти відмінність - це прийняти самого себе. І шлях, пройдений мною в пошуках розуміння і прийняття, був для мене цікавим, і він дав мені розуміння поняття особистості, чим хочу з вами сьогодні поділитись.
We each have a self, but I don't think that we're born with one. You know how newborn babies believe they're part of everything; they're not separate? Well that fundamental sense of oneness is lost on us very quickly. It's like that initial stage is over -- oneness: infancy, unformed, primitive. It's no longer valid or real. What is real is separateness, and at some point in early babyhood, the idea of self starts to form. Our little portion of oneness is given a name, is told all kinds of things about itself, and these details, opinions and ideas become facts, which go towards building ourselves, our identity. And that self becomes the vehicle for navigating our social world. But the self is a projection based on other people's projections. Is it who we really are? Or who we really want to be, or should be?
Кожен з нас - особистість, та я не думаю, що ми такими народжуємось. Знаєте, як новонароджені вірять, що вони частина всього навкруг; вони одне ціле. Ось це основне відчуття єдності втрачається нами дуже швидко. Немов перша стадія завершена - єдність: дитинство, несформоване, примітивне. Воно вже не є вагомим, воно нереальне. Реальним тепер є окремість. І в певний момент раннього дитинства поняття особистості починає набувати форму. Нашій маленькій частині тої єдності дається ім'я, Їй багато про неї розказують. І ці деталі, думки та ідеї стають реальністю, в якій ми формуємо свою сутність, свою індивідуальність. І це Я стає двигуном нашого соціального життя. Але ця особистість є проекцією, сформованою на основі проекцій інших. Невже це справді ми? Чи це те, ким ми хочемо чи повинні бути?
So this whole interaction with self and identity was a very difficult one for me growing up. The self that I attempted to take out into the world was rejected over and over again. And my panic at not having a self that fit, and the confusion that came from my self being rejected, created anxiety, shame and hopelessness, which kind of defined me for a long time. But in retrospect, the destruction of my self was so repetitive that I started to see a pattern. The self changed, got affected, broken, destroyed, but another one would evolve -- sometimes stronger, sometimes hateful, sometimes not wanting to be there at all. The self was not constant. And how many times would my self have to die before I realized that it was never alive in the first place?
Таким чином, вся ця взаємодія зі самим собою та самосвідомістю була для мене дуже важкою в дитинстві. Та самосвідомість, яку я намагалась винести назовні, була щоразу відкинута. І моя паніка, що я не та особистість, котра підійде, а також збентеження від того, що моя особистість відкидається, викликали тривогу, сором та відчуття безнадійності, що, так би мовити, визначало моє я довгий час. Та, якщо поглянути в минуле, руйнування моєї особистості так часто повторювалось, що я почала помічати загальну особливість. Моє я змінювалось, потрапляло під вплив, руйнувалось, та невдовзі розвинулось нове я - інколи сильніше, інколи ненависне, а бувало й таке, що зовсім не прагнуло існувати. Моє я не було постійним. І скільки разів йому приходилось помирати, перш, ніж я усвідомила, що воно взагалі ніколи не існувало?
I grew up on the coast of England in the '70s. My dad is white from Cornwall, and my mom is black from Zimbabwe. Even the idea of us as a family was challenging to most people. But nature had its wicked way, and brown babies were born. But from about the age of five, I was aware that I didn't fit. I was the black atheist kid in the all-white Catholic school run by nuns. I was an anomaly, and my self was rooting around for definition and trying to plug in. Because the self likes to fit, to see itself replicated, to belong. That confirms its existence and its importance. And it is important. It has an extremely important function. Without it, we literally can't interface with others. We can't hatch plans and climb that stairway of popularity, of success. But my skin color wasn't right. My hair wasn't right. My history wasn't right. My self became defined by otherness, which meant that, in that social world, I didn't really exist. And I was "other" before being anything else -- even before being a girl. I was a noticeable nobody.
Я росла на побережжі Англії в сімдесятих. Мій батько - білий з Корнуолу, а мама - чорношкіра із Зімбабве. Навіть сама ідея, що ми сім'я, не вкладалась в голові більшості людей. Проте в природи свої дурні звички, і так народились "коричневі" діти. Але приблизно в п'ять років я усвідомила, що чимось не підходжу. Я була чорношкірим дитям, атеїстом, серед білих, в католицькій школі, якою управляли монахині. Я була аномалією. І моє я намагалось знайти для себе визначення, знайти точку дотику. Адже особистість потребує бути відповідною, бачити подібних собі, належати чомусь. Це підтверджує її існування та важливість. І це дійсно важливо. Цей процес має дуже важливу функцію. Без цього ми буквально не в змозі взаємодіяти з іншими. Ми не можемо складати плани і підніматись сходинками популярності, чи успіху. Та колір моєї шкіри був не таким, як треба. Не таким було моє волосся. Моя історія - не та. Моя особистість визначалась тим, що я була іншою. А це означало, що в тому соціальному світі мене насправді не існувало. І іншою я стала до того, як стала ким-небудь взагалі. Навіть до того, як я стала дівчинкою. Я була помітним ніким.
Another world was opening up around this time: performance and dancing. That nagging dread of self-hood didn't exist when I was dancing. I'd literally lose myself. And I was a really good dancer. I would put all my emotional expression into my dancing. I could be in the movement in a way that I wasn't able to be in my real life, in myself.
Тоді для мене відкрився інший світ: вистава та танцювальна майстерність. Цього прискіпливого страху самовизначення не існувало, коли я танцювала. Я немовби зникала зі своїм я. Я була дуже хорошою танцівницею. Я викладала всі свої емоції в танці. Мені вдавалось вливатись в рухи так, як було не під силу в реальному житті, в собі самій.
And at 16, I stumbled across another opportunity, and I earned my first acting role in a film. I can hardly find the words to describe the peace I felt when I was acting. My dysfunctional self could actually plug in to another self, not my own, and it felt so good. It was the first time that I existed inside a fully-functioning self -- one that I controlled, that I steered, that I gave life to. But the shooting day would end, and I'd return to my gnarly, awkward self.
Коли мені було 16, Я наткнулась на іншу можливість: я отримала свою першу роль в фільмі. Мені важко передати, яке сильне умиротворення я відчула, коли грала. Моє неналагоджене я змогло під'єднатися до іншого я, чужого. І мені було так добре. Вперше я існувала всередині функціонуючого на повну я, яке я контролювала, яким я керувала, якому я дала життя. Та зйомки підійшли до завершення і я була змушена повернутись до мого незграбного, незручного я.
By 19, I was a fully-fledged movie actor, but still searching for definition. I applied to read anthropology at university. Dr. Phyllis Lee gave me my interview, and she asked me, "How would you define race?" Well, I thought I had the answer to that one, and I said, "Skin color." "So biology, genetics?" she said. "Because, Thandie, that's not accurate. Because there's actually more genetic difference between a black Kenyan and a black Ugandan than there is between a black Kenyan and, say, a white Norwegian. Because we all stem from Africa. So in Africa, there's been more time to create genetic diversity." In other words, race has no basis in biological or scientific fact. On the one hand, result. Right? On the other hand, my definition of self just lost a huge chunk of its credibility. But what was credible, what is biological and scientific fact, is that we all stem from Africa -- in fact, from a woman called Mitochondrial Eve who lived 160,000 years ago. And race is an illegitimate concept which our selves have created based on fear and ignorance.
До 19-ти років я була цілком реалізованою актрисою, але все ще в пошуках самовизначення. Я вступила на факультет антропології в університеті. Доктор Філіс Лі взяла в мене інтерв'ю. Вона запитала мене: "Як ви визначаєте поняття "раса"?" Я думала, що саме на це в мене є відповідь. Тоді я сказала: "Колір шкіри." "Отже біологія, генетика?" - відповіла вона. "Але ж, Тенді, це не зовсім правильно. Адже, наприклад, між чорним кенійцем і чорним угандійцем є більше генетичних відмінностей, ніж між чорним кенійцем і, скажімо, білим норвежцем. Бо ми всі походимо з Африки. І за той час в Африці могла набагато дальше розвинутись генетична різноманітність." Іншими словами, раса не має біологічної чи наукової основи. З одного боку - результат, - правильно? - а з іншого - моє поняття сутності щойно стало набагато менш правдоподібним. Та що було переконливим, це біологічний і науковий факт, що ми всі походимо з Африки, а саме від жінки на ім'я Мітохондріальна Єва, яка жила 160 000 років тому. А раса - невиправдане поняття, створене нами внаслідок страху і неосвіченості.
Strangely, these revelations didn't cure my low self-esteem, that feeling of otherness. My desire to disappear was still very powerful. I had a degree from Cambridge; I had a thriving career, but my self was a car crash, and I wound up with bulimia and on a therapist's couch. And of course I did. I still believed my self was all I was. I still valued self-worth above all other worth, and what was there to suggest otherwise? We've created entire value systems and a physical reality to support the worth of self. Look at the industry for self-image and the jobs it creates, the revenue it turns over. We'd be right in assuming that the self is an actual living thing. But it's not. It's a projection which our clever brains create in order to cheat ourselves from the reality of death.
Дивно, та ці відкриття не вилікували мою низьку самооцінку, це відчуття "іншості". Моє бажання зникнути було все ще сильним. Я отримала ступінь в Кембріджі, в мене була успішна кар'єра, але моя особистість - катастрофа. І тоді в мене почалась булімія і я опинилась на дивані у психотерапевта. І, звичайно, я вірила. Я все ще вірила, що моє я - це все, що в мене є. Я все ще дорожила самооцінкою більше ніж будь-чим іншим. А що ще можна тут запропонувати? Ми створили цілі системи цінностей і фізичну реальність, щоб підтримати ціну нашому я. Погляньте на цю індустрію іміджу і на професії, які він створює, дохід від нього. Ми були б праві, вважаючи, що самосвідомість - це щось живе, реально існуюче. Та це не так. Це всього лиш проекція, яку створює наш розумний мозок для того, щоб відволікти нас самих від реальності смерті.
But there is something that can give the self ultimate and infinite connection -- and that thing is oneness, our essence. The self's struggle for authenticity and definition will never end unless it's connected to its creator -- to you and to me. And that can happen with awareness -- awareness of the reality of oneness and the projection of self-hood. For a start, we can think about all the times when we do lose ourselves. It happens when I dance, when I'm acting. I'm earthed in my essence, and my self is suspended. In those moments, I'm connected to everything -- the ground, the air, the sounds, the energy from the audience. All my senses are alert and alive in much the same way as an infant might feel -- that feeling of oneness.
Але є дещо, що може дати нашому я остаточний та безмежний зв'язок і це дещо - це спільність, наша сутність. Ця боротьба нашого я за автентичність та визначення ніколи не закінчиться, якщо воно не з'єднається із своїм творцем - з вами та мною. І цього можна досягнути завдяки усвідомленню - розуміння реальності спільності і проекції свого я. Згадаймо, для початку, моменти, коли ми ніби губимо самих себе. Зі мною таке трапляється, коли я танцюю, чи граю. Я поринаю в свою сутність і моє я призупиняється. В такі моменти я з'єднуюсь з усім навкруги: із землею, з повітрям, зі звуками, з енергією публіки. Всі мої відчуття активовані та діючі, так само як у дітей, це відчуття єдності.
And when I'm acting a role, I inhabit another self, and I give it life for awhile, because when the self is suspended so is divisiveness and judgment. And I've played everything from a vengeful ghost in the time of slavery to Secretary of State in 2004. And no matter how other these selves might be, they're all related in me. And I honestly believe the key to my success as an actor and my progress as a person has been the very lack of self that used to make me feel so anxious and insecure. I always wondered why I could feel others' pain so deeply, why I could recognize the somebody in the nobody. It's because I didn't have a self to get in the way. I thought I lacked substance, and the fact that I could feel others' meant that I had nothing of myself to feel. The thing that was a source of shame was actually a source of enlightenment.
Коли я граю роль, Я заповнюю інше я і даю йому життя, ненадовго. Коли власна свідомість призупинена, тоді зникає на певний час спірність і осуд. Я грала усі ролі: від мстивого привида в час рабства до державного секретаря в 2004. І неважливо, які вони, ці інші свідомості, вони всі пов'язані в мені. І я щиро вірю, що ключем до мого акторського успіху і до прогресу як особистості послужила саме відсутність самосвідомості, через яку я відчувала себе такою стривоженою і невпевненою. Я завжди запитувала себе, чому я так добре могла відчувати біль інших людей, чому я могла побачити когось в нікому. Та тому, що в мене на шляху не стояло моє я. Я думала, мені не вистачало змісту, і той факт, що я відчувала інших, означав, що мені не було чого відчувати від себе. Те, що було джерелом сорому, стало початком прозріння.
And when I realized and really understood that my self is a projection and that it has a function, a funny thing happened. I stopped giving it so much authority. I give it its due. I take it to therapy. I've become very familiar with its dysfunctional behavior. But I'm not ashamed of my self. In fact, I respect my self and its function. And over time and with practice, I've tried to live more and more from my essence. And if you can do that, incredible things happen.
І коли я усвідомила і дійсно зрозуміла, що моє я - лише проекція, і що воно має свою функцію, сталось щось забавне. Я перестала придавати йому таке значення. Так, я віддаю йому належне. Я ходжу з ним до терапевта. Я добре вивчила його порушену поведінку. Але я не соромлюсь себе. Насправді, я поважаю своє я і його функцію. З часом, тренуючись, я намагалась жити все більше зсередини, від сутності. І якщо вам це вдається, трапляться неймовірні зміни.
I was in Congo in February, dancing and celebrating with women who've survived the destruction of their selves in literally unthinkable ways -- destroyed because other brutalized, psychopathic selves all over that beautiful land are fueling our selves' addiction to iPods, Pads, and bling, which further disconnect ourselves from ever feeling their pain, their suffering, their death. Because, hey, if we're all living in ourselves and mistaking it for life, then we're devaluing and desensitizing life. And in that disconnected state, yeah, we can build factory farms with no windows, destroy marine life and use rape as a weapon of war. So here's a note to self: The cracks have started to show in our constructed world, and oceans will continue to surge through the cracks, and oil and blood, rivers of it.
В лютому я була в Конго, Я танцювала і святкувала з жінками, котрі пережили руйнування самих себе, в прямому, немислимому для нас, значенні - руйнування, тому що інші озвірілі психоапатичні особистості по всій цій прекрасній країні підживлюють цю нашу схильність до iPod-ів, Pad-ів та інших забавок, які дальше віддаляють нас від вміння відчувати їхній біль, їхні страждання, їхню смерть. Тому що, ви знаєте, якщо ми будемо жити в собі і вважати це життям, ми обезцінимо і позбавимо відчуттів наше життя. І в цьому стані роз'єднаності, так, ми можемо будувати промислові ферми без вікон, руйнувати морську фауну і флору, використовувати зґвалтування в якості знаряддя війни. Та от замітка нашій сутності: вже помітні тріщини у створеному нами світі, і океан і надалі буде змивати ці тріщини, і нафту, і кров, ріки крові.
Crucially, we haven't been figuring out how to live in oneness with the Earth and every other living thing. We've just been insanely trying to figure out how to live with each other -- billions of each other. Only we're not living with each other; our crazy selves are living with each other and perpetuating an epidemic of disconnection.
Важливо зауважити, що ми не осягнули, як жити в єдності із Землею і всіма живими створіннями. Ми повністю концентрувались на тому, як жити один з одним - мільярдами "один одного". Та ми не живемо разом, лише наші божевільні еґо живуть разом і продовжують епідемію роз'єднаності.
Let's live with each other and take it a breath at a time. If we can get under that heavy self, light a torch of awareness, and find our essence, our connection to the infinite and every other living thing. We knew it from the day we were born. Let's not be freaked out by our bountiful nothingness. It's more a reality than the ones our selves have created. Imagine what kind of existence we can have if we honor inevitable death of self, appreciate the privilege of life and marvel at what comes next. Simple awareness is where it begins.
Живімо разом і робімо все свідомо. Якщо ми зуміємо пробратись за межі нашого я, запалити вогонь усвідомленості, і знайти нашу сутність, наш зв'язок з нескінченністю, та всіма іншими живими істотами... Ми це вміли, коли з'явились на світ. Давайте не будемо лякатись нашої безмірної неістотності. Це більше реальність ніж те, що ми самі себе створили. Уявіть, яки життя ми можемо отримати, якщо ми зможемо прийняти неминучу смерть себе, цінувати привілей життя і захоплюватись тим, що буде потім. Звичайна свідомість - ось з чого все починається.
Thank you for listening.
Дякую за увагу.
(Applause)
(Оплески)