I'm five years old, and I am very proud. My father has just built the best outhouse in our little village in Ukraine. Inside, it's a smelly, gaping hole in the ground, but outside, it's pearly white formica and it literally gleams in the sun. This makes me feel so proud, so important, that I appoint myself the leader of my little group of friends and I devise missions for us. So we prowl from house to house looking for flies captured in spider webs and we set them free. Four years earlier, when I was one, after the Chernobyl accident, the rain came down black, and my sister's hair fell out in clumps, and I spent nine months in the hospital. There were no visitors allowed, so my mother bribed a hospital worker. She acquired a nurse's uniform, and she snuck in every night to sit by my side. Five years later, an unexpected silver lining. Thanks to Chernobyl, we get asylum in the U.S. I am six years old, and I don't cry when we leave home and we come to America, because I expect it to be a place filled with rare and wonderful things like bananas and chocolate and Bazooka bubble gum, Bazooka bubble gum with the little cartoon wrappers inside, Bazooka that we'd get once a year in Ukraine and we'd have to chew one piece for an entire week. So the first day we get to New York, my grandmother and I find a penny in the floor of the homeless shelter that my family's staying in. Only, we don't know that it's a homeless shelter. We think that it's a hotel, a hotel with lots of rats. So we find this penny kind of fossilized in the floor, and we think that a very wealthy man must have left it there because regular people don't just lose money. And I hold this penny in the palm of my hand, and it's sticky and rusty, but it feels like I'm holding a fortune. I decide that I'm going to get my very own piece of Bazooka bubble gum. And in that moment, I feel like a millionaire. About a year later, I get to feel that way again when we find a bag full of stuffed animals in the trash, and suddenly I have more toys than I've ever had in my whole life. And again, I get that feeling when we get a knock on the door of our apartment in Brooklyn, and my sister and I find a deliveryman with a box of pizza that we didn't order. So we take the pizza, our very first pizza, and we devour slice after slice as the deliveryman stands there and stares at us from the doorway. And he tells us to pay, but we don't speak English. My mother comes out, and he asks her for money, but she doesn't have enough. She walks 50 blocks to and from work every day just to avoid spending money on bus fare. Then our neighbor pops her head in, and she turns red with rage when she realizes that those immigrants from downstairs have somehow gotten their hands on her pizza. Everyone's upset. But the pizza is delicious. It doesn't hit me until years later just how little we had. On our 10 year anniversary of being in the U.S., we decided to celebrate by reserving a room at the hotel that we first stayed in when we got to the U.S. The man at the front desk laughs, and he says, "You can't reserve a room here. This is a homeless shelter." And we were shocked. My husband Brian was also homeless as a kid. His family lost everything, and at age 11, he had to live in motels with his dad, motels that would round up all of their food and keep it hostage until they were able to pay the bill. And one time, when he finally got his box of Frosted Flakes back, it was crawling with roaches. But he did have one thing. He had this shoebox that he carried with him everywhere containing nine comic books, two G.I. Joes painted to look like Spider-Man and five Gobots. And this was his treasure. This was his own assembly of heroes that kept him from drugs and gangs and from giving up on his dreams. I'm going to tell you about one more formerly homeless member of our family. This is Scarlett. Once upon a time, Scarlet was used as bait in dog fights. She was tied up and thrown into the ring for other dogs to attack so they'd get more aggressive before the fight. And now, these days, she eats organic food and she sleeps on an orthopedic bed with her name on it, but when we pour water for her in her bowl, she still looks up and she wags her tail in gratitude. Sometimes Brian and I walk through the park with Scarlett, and she rolls through the grass, and we just look at her and then we look at each other and we feel gratitude. We forget about all of our new middle-class frustrations and disappointments, and we feel like millionaires. Thank you. (Applause)
Мені п'ять років, і я дуже горда. Мій батько щойно побудував найкращу вбиральню у дворі у нашому маленькому селі в Україні. Всередині, це смердюча діра у землі, але поза нею - це перлинно-білий жаростійкий пластик, який буквально виблискує на сонці. Це змушує мене відчувати себе такою гордою, що важливо, що я призначаю себе лідером маленької групи друзів і вигадую для нас місії. Таким чином ми бродимо від будинку до будинку, шукаючи мух, які потрапили в павутини, і звільняємо їх. Чотири роки раніше, коли мені був один рік, після аварії на Чорнобильській АЕС, йшов чорний дощ, і волосся моєї сестри перетворилося на згустки, а я провела дев'ять місяців у лікарні. Туди не впускали жодного відвідувача, так що моя мати підкупила працівника лікарні. Вона придбала форму медсестри і щоночі пробиралася, щоб сидіти поруч. П'ять років опісля нам несподівано пощастило. Завдяки Чорнобилю, ми отримуємо притулок у США. Мені шість років, і я не плачу, коли ми залишаємо домівку і їдемо до Америки, тому що я очікую, що це місце наповнене рідкісними та дивовижними речами, такими як банани і шоколад і жувальна гумка Базука, жувальна гумку Базука з маленькими обгортками з мультфільму всередині, Базука, яку ми отримували один раз на рік в Україні і повинні були жувати одну із них протягом усього тижня. Таким чином, першого дня ми дістаємось до Нью-Йорка, моя бабуся і я знаходимо копійку на підлозі притулку для бездомних, де зупинилася моя сім'я. Лишень ми не знаємо, що це притулок для бездомних. Ми вважаємо, що це готель, готель з великою кількістю щурів. Отож ми знаходимо цю копійку, приліплену до підлоги, і вважаємо, що її мабуть залишив якийсь багатій, адже звичайні люди не гублять грошей. Я тримаю цю копійку на долоні. Вона липка та іржава, але таке відчуття, що я тримаю удачу. Я вирішила, що я збираюся отримати мій власний шматочок жувальної гумки Базука. І в ту мить я відчула себе мільйонеркою. Приблизно через рік, я знову почувалася так само, коли ми знайшли повну торбу іграшок у смітті. Раптом я отримала найбільше іграшок у своєму житті. У мене знову склалося таке враження, коли я почула стукіт у двері нашої квартири у Брукліні. Тоді ми з сестрою відчинили і побачили кур'єра з коробкою піци, якої ми не замовляли. Так ми отримали піцу, нашу найпершу піцу, яку поглинули шматок за шматком, тоді як постачальник стояв і дивився на нас з порога. Він попрохав нас заплатити, але ми не говорили англійською. Вийшла моя мама, і він попросив її заплатити, але вона не мала достатньо грошей. Вона щодня проходила пішки 50 житлових кварталів у дорозі на роботу та додому, тільки щоб не витрачати гроші на проїзд в автобусі. Тоді наша сусідка раптово висунула голову, і почервоніла від люті, коли зрозуміла, що ті іммігранти знизу якось роздобули її піцу. Всі засмучені. Але піца смачна. Аж через кілька років я усвідомила, якими ми були бідними. Наш 10-річний ювілей перебування у США ми вирішили відсвяткувати, зарезервувавши номер у готелі, в якому ми спершу зупинилися, коли дісталися до США. Чоловік на рецепції засміявся і сказав: "Ви не можете забронювати тут номер. Це притулок для бездомних". Ми були в шоці. Мій чоловік Брайан був також бездомним у дитинстві. Його сім'я втратила все, і в 11 років він змушений був жити в мотелях зі своїм батьком. Ці мотелі забирали всі їхні харчі і тримали їх як заставу, поки вони не були в змозі оплатити рахунок. А одного разу, коли він нарешті отримав свій ящик заморожених пластівців назад, на них повзали таргани. Але у нього було одне. У нього була взуттєва коробка, яку він скрізь носив за собою. Вона містила дев'ять коміксів, два з яких, намальовані Г.І. Джосом, виглядали як Людина-павук, а п'ять - розповідали про Ґоботсів. Це був його скарб. Це була його власна збірка героїв, яка оберігала його від наркотиків і банд, і від знехтування своїми мріями. Я збираюся розповісти вам про ще одного колишнього бездомного члена нашої сім'ї. Це Скарлетт. Колись давно Скарлет використали як приманку в собачих боях. Її зв'язали і кинули в коло, щоб інші собаки нападали на неї. Так вони набиралися злості перед боєм. Тепер вона їсть органічні продукти харчування і спить на ортопедичному ліжку, на якому викарбуване її ім'я, але коли ми наливаємо воду для неї в миску, вона як і раніше піднімає погляд угору і махає хвостом на знак подяки. Іноді Брайан і я йдемо через парк зі Скарлетт, вона бавиться у траві, а ми просто дивимося на неї, а потім один на одного і відчуваємо вдячність. Ми забуваємо про наші нові середньо-класові відчаї та розчарування, і відчуваємо себе мільйонерами. Дякую. (Оплески)