Last year, three of my family members were gruesomely murdered in a hate crime. It goes without saying that it's really difficult for me to be here today, but my brother Deah, his wife Yusor, and her sister Razan don't give me much of a choice. I'm hopeful that by the end of this talk you will make a choice, and join me in standing up against hate.
Торік трьох членів моєї сім'ї жорстоко вбили через нетерпимість. Звичайно, що мені дуже важко бути тут сьогодні, але мій брат Діа, його дружина Юсор та її сестра Разан не дали мені іншого вибору. Я сподіваюсь, що під кінець цієї промови ви зробите вибір і виступите зі мною проти нетерпимості.
It's December 27, 2014: the morning of my brother's wedding day. He asks me to come over and comb his hair in preparation for his wedding photo shoot. A 23-year-old, six-foot-three basketball, particularly Steph Curry, fanatic --
Це сталося 27 грудня 2014 року: зранку в день весілля мого брата. Він попросив мене зробити йому зачіску під час підготовки для весільної фотосесії. Йому було 23, баскетбольний зріст-194 см., фан Стефена Каррі.
(Laughter)
(Сміх)
An American kid in dental school ready to take on the world. When Deah and Yusor have their first dance, I see the love in his eyes, her reciprocated joy, and my emotions begin to overwhelm me. I move to the back of the hall and burst into tears. And the second the song finishes playing, he beelines towards me, buries me into his arms and rocks me back and forth. Even in that moment, when everything was so distracting, he was attuned to me.
Громадянин США, вчився на дантиста, готувався ступити на стежку життя. Коли Діа та Юсор танцювали свій перший подружній танець, я бачила любов в його очах, та її взаємне задоволення, емоції переповнювали мене. Я відійшла в кінець залу та розплакалась. І коли пісня скінчилась, він попрямував до мене, взяв на руки та почав гойдати. Навіть в той момент, коли я була спантеличена, він був зі мною.
He cups my face and says, "Suzanne, I am who I am because of you. Thank you for everything. I love you."
Він торкнувся мого обличчя і сказав, "Сюзан, ти зробила мене тим, ким я є. Дякую тобі за все. Я люблю тебе".
About a month later, I'm back home in North Carolina for a short visit, and on the last evening, I run upstairs to Deah's room, eager to find out how he's feeling being a newly married man. With a big boyish smile he says, "I'm so happy. I love her. She's an amazing girl." And she is. At just 21, she'd recently been accepted to join Deah at UNC dental school. She shared his love for basketball, and at her urging, they started their honeymoon off attending their favorite team of the NBA, the LA Lakers. I mean, check out that form.
Через місяць я ненадовго приїхала додому в Північну Кароліну і в останній вечір побігла нагору в кімнату Діа, щоб запитати, як йому в ролі одруженого чоловіка. Зі щирою юнацькою посмішкою він сказав, "Я такий щасливий. Я кохаю її. Вона дивовижна". І дійсно, вона така. Лише в свої 21, вона, як і Діа, поступила на стоматологічний факультет університету Північної Кароліни. Вона розділяла його любов до баскетболу, та за її ініціативою вони розпочали свій медовий місяць, відвідавши гру улюбленої команди ліги NBA, "Лос Анджелес Лейкерс". Зацініть цю форму.
(Laughter)
(Сміх)
I'll never forget that moment sitting there with him -- how free he was in his happiness. My littler brother, a basketball-obsessed kid, had become and transformed into an accomplished young man. He was at the top of his dental school class, and alongside Yusor and Razan, was involved in local and international community service projects dedicated to the homeless and refugees, including a dental relief trip they were planning for Syrian refugees in Turkey.
Я ніколи не забуду ту мить, коли сиділа біля нього-- який він був безтурботний у своєму щасті. Мій менший брат, одержимий фанат баскетболу, перетворився у сформованого молодого чоловіка. Він був відмінником на факультеті дантистів, разом з Юсур та Разан, брав участь у місцевих та міжнародних громадських проектах, які націлені на допомогу безхатькам та біженцям та передбачають надання стоматологічної допомоги сирійських біженцям у Туреччині.
Razan, at just 19, used her creativity as an architectural engineering student to serve those around her, making care packages for the local homeless, among other projects. That is who they were.
Лише в свої 19, Разан вивчаючи архітектуру, використовувала всю свою креативність для того, щоб допомогати усім. Вона складала пакунки для місцевих безхатьків, водночас виконуючи інші проекти. Ось якими вони були.
Standing there that night, I take a deep breath and look at Deah and tell him, "I have never been more proud of you than I am in this moment." He pulls me into his tall frame, hugs me goodnight, and I leave the next morning without waking him to go back to San Francisco. That is the last time I ever hug him.
В той вечір я глибоко вдихнула і, дивлячись на Діа, сказала: "Я ніколи так не пишалася тобою, як пишаюся зараз". Він обійняв мене і побажав доброї ночі. Наступного ранку я вирішила не будити його і поїхала в Сан-Франциско. Це був останній раз, коли я обіймала його.
Ten days later, I'm on call at San Francisco General Hospital when I receive a barrage of vague text messages expressing condolences. Confused, I call my father, who calmly intones, "There's been a shooting in Deah's neighborhood in Chapel Hill. It's on lock-down. That's all we know." I hang up and quickly Google, "shooting in Chapel Hill." One hit comes up. Quote: "Three people were shot in the back of the head and confirmed dead on the scene." Something in me just knows. I fling out of my chair and faint onto the gritty hospital floor, wailing.
Через десять днів я була на чергуванні в міській лікарні Сан-Франциско, коли почався потік невизначених повідомлень, у яких люди присилали свої співчуття. Спантеличена, я телефоную своєму тату, який спокійно відповідає: "Відбулась стрілянина в сусідів Діа в Чепел-Гілл. Все забарикадовано. Це все, що ми знаємо". Я поклала трубку і швидко ввела в Ґуґл "стрілянина в Чепел-Гілл". З'явилося одне посилання. Цитую: "Трьох людей вбили пострілом в голову, оперативна група підтвердила смерть". Якась частина мене просто знала. Я зіскочила зі стільця і, знепритомнівши, впала, застогнавши, на тверду підлогу лікарні.
I take the first red-eye out of San Francisco, numb and disoriented. I walk into my childhood home and faint into my parents' arms, sobbing. I then run up to Deah's room as I did so many times before, just looking for him, only to find a void that will never be filled.
Я сіла на перший нічний авіарейс з Сан-Франциско, в оціпенінні, не розуміючи нічого. Я прийшла в будинок, в якому народилася, впала на руки до своїх батьків і розридалася. Потім я побігла нагору в кімнату Діа, як я робила сотні разів, просто шукаючи його, але там був лише простір, який вже ніколи не заповнити.
Investigation and autopsy reports eventually revealed the sequence of events. Deah had just gotten off the bus from class, Razan was visiting for dinner, already at home with Yusor. As they began to eat, they heard a knock on the door. When Deah opened it, their neighbor proceeded to fire multiple shots at him. According to 911 calls, the girls were heard screaming. The man turned towards the kitchen and fired a single shot into Yusor's hip, immobilizing her. He then approached her from behind, pressed the barrel of his gun against her head, and with a single bullet, lacerated her midbrain. He then turned towards Razan, who was screaming for her life, and, execution-style, with a single bullet to the back of the head, killed her. On his way out, he shot Deah one last time -- a bullet in the mouth -- for a total of eight bullets: two lodged in the head, two in his chest and the rest in his extremities.
Розслідування та результати автопсії з'ясували послідовність подій. Діа щойно повернувся з занять. Разан готувала обід вдома, разом з Юсур. Як тільки вони почали обідати, почулося гупання у двері. Коли Діа відчинив, їхній сусід декілька разів вистрелив у нього. Згідно зі звітом служби 911, було чути дівчачі крики. Чоловік повернувся на кухню і зробив єдиний вистріл в бедро Юсур, знерухомивши її. Потім він підійшов до неї ззаду, натиснув дулом пістолета в голову і однією кулею прострелив їй мозок. Він повернувся до Разан, яка кричала, прагнувши зберегти життя, і в розправницькій манері, єдиною кулею в голову убив її. Коли він виходив, він вистрелив у Діа в останнє-- кулею в рот-- в загальному, виходить 8 куль: дві застрягли в голові, дві - в грудях, а інші -- в його кінцівках.
Deah, Yusor and Razan were executed in a place that was meant to be safe: their home. For months, this man had been harassing them: knocking on their door, brandishing his gun on a couple of occasions. His Facebook was cluttered with anti-religion posts. Yusor felt particularly threatened by him. As she was moving in, he told Yusor and her mom that he didn't like the way they looked. In response, Yusor's mom told her to be kind to her neighbor, that as he got to know them, he'd see them for who they were. I guess we've all become so numb to the hatred that we couldn't have ever imagined it turning into fatal violence.
Діа, Юсур і Разан вбили в місці, яке мало би бути безпечним -- в їхньому домі. Цей чоловік місяцями турбував їх: гупав у двері, розмахував пістолетом. Його профіль у Фейсбуці переповнювали антирелігійні пости. Юсур боялася його. Коли вона поселялась у квартиру, він сказав їй та її мамі, що йому не подобається, як вони виглядають. У відповідь мама Юсур сказала їй бути доброю з сусідом, що коли він пізнає їх краще, то побачить, які вони насправді. Я гадаю, що ми всі так збайдужіли до нетерпимості, що навіть не могли б уявити, як вона перетворюється у фатальну жорстокість.
The man who murdered my brother turned himself in to the police shortly after the murders, saying he killed three kids, execution-style, over a parking dispute. The police issued a premature public statement that morning, echoing his claims without bothering to question it or further investigate. It turns out there was no parking dispute. There was no argument. No violation. But the damage was already done. In a 24-hour media cycle, the words "parking dispute" had already become the go-to sound bite.
Чоловік, який вбив мого брата, сам здався поліції незадовго після цього, зізнавшись, що вбив трьох дітей у розправницькій манері через суперечку на парковці. Поліція передчасно зробила публічне оголошення того ж ранку, слово в слово повторюючи заяву вбивці, навіть не засумнівавшись у ній і не провівши власного розслідування. Виявилось, що не було ніякої суперечки на парковці. Жодних дискусій. Жодних образ. Але шкоду вже заподіяно. У 24-х годинному медіа-циклі, слова "суперечка на парковці" вже встигли стати звичайними.
I sit on my brother's bed and remember his words, the words he gave me so freely and with so much love, "I am who I am because of you." That's what it takes for me to climb through my crippling grief and speak out. I cannot let my family's deaths be diminished to a segment that is barely discussed on local news. They were murdered by their neighbor because of their faith, because of a piece of cloth they chose to don on their heads, because they were visibly Muslim.
Я сиділа на ліжку свого брата і згадала його слова, слова, які вилились з його уст так невимушено і з такою любов'ю: "Ти зробила мене тим, ким я є". Ось що це означає для мене-- переступити через непосильне горе і говорити. Я не можу дозволити, щоб смерть моєї сім'ї звели до сюжету, який час від часу обговорюють у місцевих новинах. Сусід убив їх через їхню віру, через шматок тканини, який вони вирішили носити на голові, тому що були мусульманами.
Some of the rage I felt at the time was that if roles were reversed, and an Arab, Muslim or Muslim-appearing person had killed three white American college students execution-style, in their home, what would we have called it? A terrorist attack. When white men commit acts of violence in the US, they're lone wolves, mentally ill or driven by a parking dispute. I know that I have to give my family voice, and I do the only thing I know how: I send a Facebook message to everyone I know in media.
В той час я відчувала гнів. Що сталося б, якби змінилися ролі, і араб, мусульманин чи людина, яка виглядає, як мусульманин, вбила трьох білих американців, студентів, розправилася з ними в їхніх власних домівках, як би ми це назвали? Атака терористів. Коли білий чоловік здійснює акт насилля в США, його вважають самітником, психічно хворим або ж він це зробив через суперечку на парковці. Я знала, що повинна говорити від імені своєї сім'ї і робила це так, як знала: розсилала повідомлення у Фейсбуці усім, кого я знала з телебачення.
A couple of hours later, in the midst of a chaotic house overflowing with friends and family, our neighbor Neal comes over, sits down next to my parents and asks, "What can I do?" Neal had over two decades of experience in journalism, but he makes it clear that he's not there in his capacity as journalist, but as a neighbor who wants to help. I ask him what he thinks we should do, given the bombardment of local media interview requests. He offers to set up a press conference at a local community center. Even now I don't have the words to thank him. "Just tell me when, and I'll have all the news channels present," he said.
Через декілька годин у будинок, де панував безлад, де зібралися всі наші друзі й родина, зайшов наш сусід Ніл, сів напроти моїх батьків і спитав: "Що я можу зробити?" Ніл має понад 20 років досвіду в журналістиці, але він пояснив, що прийшов не як журналіст, а як сусід, що хоче допомогти. Я спитала, що на його думку нам варто робити. Бомбардувати ЗМІ з проханням дати інтерв'ю? Він запропонував зібрати прес-конференцію в місцевому громадському центрі. Я дотепер не можу підібрати слів, щоб виразити мою вдячність йому. "Просто скажи коли і я забезпечу присутність представників усіх телеканалів," сказав він.
He did for us what we could not do for ourselves in a moment of devastation. I delivered the press statement, still wearing scrubs from the previous night. And in under 24 hours from the murders, I'm on CNN being interviewed by Anderson Cooper. The following day, major newspapers -- including the New York Times, Chicago Tribune -- published stories about Deah, Yusor and Razan, allowing us to reclaim the narrative and call attention the mainstreaming of anti-Muslim hatred.
Він зробив для нас те, чого ми самі не змогли б зробити у момент спустошення. Я оголошувала заяву для преси, одягнена в медичну форму з минулої ночі. Через добу після вбивства Ендерсон Купер з телеканалу CNN взяв у мене інтерв'ю. Наступного дня головні видання -- зокрема Нью-Йорк Таймс і Чикаго Триб'юн -- опублікували історію про Діа, Юсор та Разан, що дало нам можливість подати апеляцію та привернути увагу до поширення анти-мусульманської нетерпимості.
These days, it feels like Islamophobia is a socially acceptable form of bigotry. We just have to put up with it and smile. The nasty stares, the palpable fear when boarding a plane, the random pat downs at airports that happen 99 percent of the time.
Сьогодні здається, що ісламофобія -- це прийнята суспільством форма расизму. Ми повинні терпіти це та посміхатися. Ці злі погляди, цей відчутний страх, коли починається посадка на літак, ці перевірки в аеропорту в 99 відсотках перельотів.
It doesn't stop there. We have politicians reaping political and financial gains off our backs. Here in the US, we have presidential candidates like Donald Trump, casually calling to register American Muslims, and ban Muslim immigrants and refugees from entering this country. It is no coincidence that hate crimes rise in parallel with election cycles.
І це лише початок. Деякі політики переслідують політичні та фінансові цілі за нашими спинами. У США такі кандидати в президенти, як Дональд Трамп, закликають реєструвати американських мусульман та забороняти мусульманам - емігрантам та біженцям - в'їжджати в країну. Це не збіг, що злочини на основі нетерпимості зростають паралельно з виборами.
Just a couple months ago, Khalid Jabara, a Lebanese-American Christian, was murdered in Oklahoma by his neighbor -- a man who called him a "filthy Arab." This man was previously jailed for a mere 8 months, after attempting run over Khalid's mother with his car. Chances are you haven't heard Khalid's story, because it didn't make it to national news. The least we can do is call it what it is: a hate crime. The least we can do is talk about it, because violence and hatred doesn't just happen in a vacuum.
Лише кілька місяців тому Халіда Джабару, лівійсько-американського християнина, вбили в Оклахомі. Це зробив його сусід, який називав його "брудним арабом". Цей чоловік уже був ув'язнений приблизно на 8 місяців після спроби переїхати машиною матір Халіда. Існують шанси, що ви не чули про історію Халіда, тому що її не зробили національною новиною. Найменше, що ми можемо зробити - це назвати цей інцидент злочином на основі нетерпимості. Найменше, що ми можемо-- говорити про це, тому що злочини насилля та нетерпимості не відбуваються у вакуумі.
Not long after coming back to work, I'm the senior on rounds in the hospital, when one of my patients looks over at my colleague, gestures around her face and says, "San Bernardino," referencing a recent terrorist attack. Here I am having just lost three family members to Islamophobia, having been a vocal advocate within my program on how to deal with such microaggressions, and yet -- silence. I was disheartened. Humiliated.
Незадовго після повернення на роботу - я працюю старшим черговим лікарем - одна з моїх пацієнток глянула на мою колегу, і, показавши на її обличчя, сказала: "Сан-Бернардіно", натякаючи на нещодавню атаку терористів. Тоді, щойно втративши трьох членів сім'ї через ісламофобію, виступаючи з програмою як боротися з мікроагресією, я змовчала. Я була розчарована. Принижена.
Days later rounding on the same patient, she looks at me and says, "Your people are killing people in Los Angeles." I look around expectantly. Again: silence. I realize that yet again, I have to speak up for myself. I sit on her bed and gently ask her, "Have I ever done anything but treat you with respect and kindness? Have I done anything but give you compassionate care?" She looks down and realizes what she said was wrong, and in front of the entire team, she apologizes and says, "I should know better. I'm Mexican-American. I receive this kind of treatment all the time."
Коли через кілька днів я навідалась до тієї ж самої пацієнтки, вона подивилась на мене і сказала: "Ваші люди вбивають наших людей в Лос-Анджелесі". Я подивилася на неї вичікувально. І знову промовчала. І знову усвідомила, що маю заступитися за себе. Я сіла на її ліжко і спокійно сказала: "Чи я особисто зробила вам щось погане, крім того, що ставилася з добротою та повагою? Чи я хоч раз не надала вам необхідну допомогу?" Вона відвела очі і усвідомила, що її слова - неправильні, і перед усією командою, вона вибачилась: "Я мала б стриматись, я сама родом з Мексики. До мене весь час так ставляться".
Many of us experience microaggressions on a daily basis. Odds are you may have experienced it, whether for your race, gender, sexuality or religious beliefs. We've all been in situations where we've witnessed something wrong and didn't speak up. Maybe we weren't equipped with the tools to respond in the moment. Maybe we weren't even aware of our own implicit biases. We can all agree that bigotry is unacceptable, but when we see it, we're silent, because it makes us uncomfortable.
Багато з нас стикаються з мікроагресією щодня. Дивно те, що це відбувається через вашу расу, стать, сексуальну орієнтацію чи релігійні погляди. Всі ми були свідками ситуацій, коли щось відбувалося не так, але ми не говорили про це. Можливо, ми не знали, як відповісти на той момент. Можливо, ми навіть боялися своєї потенційної необ'єктивності. Всі ми повинні погодитись, що нетерпимість неприйнятна, але коли ми бачимо її, ми мовчимо, тому що нам зручно мовчати.
But stepping right into that discomfort means you are also stepping into the ally zone. There may be over three million Muslims in America. That's still just one percent of the total population. Martin Luther King once said, "In the end, we will remember not the words of our enemies, but the silence of our friends."
Проте коли ви виходите з зони комфорту, ви стаєте на сторону союзників. В Америці проживає понад три мільйони мусульман. Це лише один відсоток загального населення. Мартін Лютер Кінг якось сказав: "Врешті-решт, ми запам'ятаємо не слова наших ворогів, а мовчання наших друзів".
So what made my neighbor Neal's allyship so profound? A couple of things. He was there as a neighbor who cared, but he was also bringing in his professional expertise and resources when the moment called for it. Others have done the same. Larycia Hawkins drew on her platform as the first tenured African-American professor at Wheaton College to wear a hijab in solidarity with Muslim women who face discrimination every day. As a result, she lost her job. Within a month, she joined the faculty at the University of Virginia, where she now works on pluralism, race, faith and culture.
Що ж зробило союзництво мого сусіда Ніла таким значним? Декілька речей. Йому не тільки було небайдуже - він також застосував свої професійні можливості, коли це знадобилось. Інші зробили те ж саме. Ларисія Гокінз, перша афро-американська професорка у Вітон-коледжі, почала носити хіджаб на знак солідарності з мусульманками, які щодня стикаються з дискримінацією. В результаті, вона втратила роботу. Через місяць її взяли на роботу до Університету штату Вірджинія і тепер вона працює над темами плюралізму, раси, віри та культури.
Reddit cofounder, Alexis Ohanian, demonstrated that not all active allyship needs to be so serious. He stepped up to support a 15-year-old Muslim girl's mission to introduce a hijab emoji.
Співзасновник сайту Reddit, Алексіс Оганян, продемонстрував, що не все союзництво має бути серйозне. Він підтримав проект 15-річної мусульманки, яка розробила смайлики в хіджабі.
(Laughter)
(Сміх)
It's a simple gesture, but it has a significant subconscious impact on normalizing and humanizing Muslims, including the community as a part of an "us" instead of an "other." The editor in chief of Women's Running magazine just put the first hijabi to ever be on the cover of a US fitness magazine. These are all very different examples of people who drew upon their platforms and resources in academia, tech and media, to actively express their allyship.
Це простий жест, але він має значний вплив на підсвідомість, показує, що мусульмани -- нормальні люди, як і решта спільнот, що є частиною "нас" , а не "іншими". Головна редакторка журналу "Вімен Ранінґ" вперше поставила на обкладинку жінку в хіджабі. Все це різні приклади того, як люди використали свої можливості та ресурси у сферах науки, техніки та медіа для того, щоб показати свою підтримку.
What resources and expertise do you bring to the table? Are you willing to step into your discomfort and speak up when you witness hateful bigotry? Will you be Neal?
Що ви можете зробити? Чи хочети ви вийти зі своєї зони комфорту і говорити, коли бачите нетерпимість? Чи будете ви, як Ніл? В цій історії фігурувало багато сусідів.
Many neighbors appeared in this story. And you, in your respective communities, all have a Muslim neighbor, colleague or friend your child plays with at school. Reach out to them. Let them know you stand with them in solidarity. It may feel really small, but I promise you it makes a difference.
Кожного з вас оточують мусульмани: по сусідству, на роботі, у школі, де навчаються ваші діти. Не стороніться їх. Дайте їм знати, що ви виступаєте за солідарність. Це може здаватися дрібницею, але я гарантую, що різниця відчувається. Діа, Юсор та Разан вже ніколи не повернути.
Nothing will ever bring back Deah, Yusor and Razan. But when we raise our collective voices, that is when we stop the hate.
Але тоді, коли ми всі разом заговоримо, ми покладемо край нетерпимості. Дякую.
Thank you.
(Оплески)
(Applause)