So sometimes I get angry, and it took me many years to be able to say just those words. In my work, sometimes my body thrums, I'm so enraged. But no matter how justified my anger has been, throughout my life, I've always been led to understand that my anger is an exaggeration, a misrepresentation, that it will make me rude and unlikable. Mainly as a girl, I learned, as a girl, that anger is an emotion better left entirely unvoiced.
Іноді я гніваюсь, і мені знадобились роки, аби не боятися прямо про це говорити. Буває, що інколи під час роботи моє тіло просто здригається від люті. Але неважливо, наскільки серйозною може бути причина мого гніву, все життя мене привчали до думки, що мій гнів - це перебільшення і непорозуміння, і через свій гнів я виглядатиму невихованою й неприємною людиною. Ще маленькою дівчинкою я зрозуміла, що гнів (для дівчинки) - це відчуття, яке не повинне виходити назовні.
Think about my mother for a minute. When I was 15, I came home from school one day, and she was standing on a long veranda outside of our kitchen, holding a giant stack of plates. Imagine how dumbfounded I was when she started to throw them like Frisbees...
Уявіть на хвилинку мою матір. Коли мені було 15, одного дня я повернулась зі школи, а вона стояла на веранді з величезною купою тарілок. Уявіть якою я була приголомшеною, коли вона почала кидати їх, наче фризбі,
(Laughter)
(Сміх)
into the hot, humid air. When every single plate had shattered into thousands of pieces on the hill below, she walked back in and she said to me, cheerfully, "How was your day?"
у спекотне, вологе повітря. Коли остання тарілка розбилася вщент об cхил нижче, вона повернулась до мене і радісно запитала: "Як твій день?"
(Laughter)
(Сміх)
Now you can see how a child would look at an incident like this and think that anger is silent, isolating, destructive, even frightening. Especially though when the person who's angry is a girl or a woman. The question is why.
Тому дитина, яка спостерігатиме щось на кшталт цієї ситуації, подумає, що гнів - це щось безсловесне, нищівне, ізолююче та навіть моторошне. Особливо, коли гнівається дівчинка або жінка. Виникає питання: Чому так?
Anger is a human emotion, neither good nor bad. It is actually a signal emotion. It warns us of indignity, threat, insult and harm. And yet, in culture after culture, anger is reserved as the moral property of boys and men. Now, to be sure, there are differences. So in the United States, for example, an angry black man is viewed as a criminal, but an angry white man has civic virtue. Regardless of where we are, however, the emotion is gendered. And so we teach children to disdain anger in girls and women, and we grow up to be adults that penalize it.
Гнів - це лише людська емоція, ні хороша, ні погана. Точніше, сигнальна емоція. Вона попереджає про те, що нам хочуть завдати болю, принизити й образити. І все ж, в кожній культурі вважається, що гнів - моральна цінність лише чоловічої статі. Зараз, звичайно, є деякі відмінності. Наприклад, в Сполучених Штатах розлючений чорношкірий чоловік вважається потенційно небезпечним, у той час як гнів чоловіка з білою шкірою вважається нормальною поведінкою. Однак, незалежно від країни, гнів оцінюють ще й з гендерної точки зору. Ми вчимо дітей зневажати вираження злості у дівчат та жінок, і виростаємо дорослими, які карають за гнів.
So what if we didn't do that? What if we didn't sever anger from femininity? Because severing anger from femininity means we sever girls and women from the emotion that best protects us from injustice. What if instead we thought about developing emotional competence for boys and girls? The fact is we still remarkably socialize children in very binary and oppositional ways. Boys are held to absurd, rigid norms of masculinity -- told to renounce the feminine emotionality of sadness or fear and to embrace aggression and anger as markers of real manhood. On the other hand, girls learn to be deferential, and anger is incompatible with deference. In the same way that we learned to cross our legs and tame our hair, we learned to bite our tongues and swallow our pride. What happens too often is that for all of us, indignity becomes imminent in our notions of femininity.
А що якби ми не робили цього? Якби ми перестали відділяти гнів від жіночності, як щось їй непритаманне? Адже ми дійсно відділяємо дівчат та жінок від емоції, яка найкраще захищає нас від несправедливості. Замість цього, ми могли б навчити хлопчиків і дівчаток виражати свої емоції і керувати ними. Справа в тому, що методи виховання дітей щодо життя в суспільстві є кардинально протилежними. Хлопчиків вчать дотримуватися безглуздих та жорстких норм чоловічої поведінки - їх вчать не виказувати "жіночі" емоції - страх чи смуток - і заохочують агресію та гнів як показники справжньої мужності. Дівчат, навпаки, вчать поводитись шанобливо, і говорять, що злість несумісна з шанобливістю. Так само, як ми навчилися схрещувати ніжки й гарно зачісуватись, ми навчилися тримати язик за зубами та забувати про свою гордість. Дуже часто наші уявлення про жіночу стать нерозривно пов'язані з неповагою і зверхністю до жінок.
There's a long personal and political tale to that bifurcation. In anger, we go from being spoiled princesses and hormonal teens, to high maintenance women and shrill, ugly nags. We have flavors, though; pick your flavor. Are you a spicy hot Latina when you're mad? Or a sad Asian girl? An angry black woman? Or a crazy white one? You can pick. But in fact, the effect is that when we say what's important to us, which is what anger is conveying, people are more likely to get angry at us for being angry. Whether we're at home or in school or at work or in a political arena, anger confirms masculinity, and it confounds femininity. So men are rewarded for displaying it, and women are penalized for doing the same.
Така розбіжність має певні передумови особистого та політичного характеру. Жінка гнівається - і ось вона вже капризна принцеса або неврівноважена малолітка, "їй тільки гроші потрібні", або "постійно лається та пиляє". На всіх нас навішано ярлики, ось оберіть свій: Може в гніві ти "гаряча латиноамериканська штучка"? Або сумна азійка? Розлючена чорна жінка? Навіжена біла? Обирай. Але справа в тому, що коли ми говоримо про важливі для нас речі, виражаючи їх через гнів, ми бачимо, що на нас зляться саме через те, що ми посміли гніватися. Неважливо де - вдома, в школі, на роботі чи в сфері політики, - гнів вважається ознакою мужності, ознакою, не притаманною жіночності. Чоловіків поважають за вираження злості, а жінок, навпаки, карають за це.
This puts us at an enormous disadvantage, particularly when we have to defend ourselves and our own interests. If we're faced with a threatening street harasser, predatory employer, a sexist, racist classmate, our brains are screaming, "Are you kidding me?" And our mouths say, "I'm sorry, what?"
Це ставить нас у дуже невигідне становище, особливо, коли ми хочемо захистити себе та відстояти власні інтереси. Коли ми стикаємось із лячним вуличним домагачем, хижим роботодавцем, чи однокласником - сексистом або расистом, - то подумки кричимо собі: "Ви знущаєтесь наді мною?" А вимовляємо лише: "Перепрошую, що?"
(Laughter)
(Сміх)
Right? And it's conflicting because the anger gets all tangled up with the anxiety and the fear and the risk and retaliation. If you ask women what they fear the most in response to their anger, they don't say violence. They say mockery. Think about what that means. If you have multiple marginalized identities, it's not just mockery. If you defend yourself, if you put a stake in the ground, there can be dire consequences.
Чи не так? Виникають суперечливі відчуття, тому що вираження злості пов'язане із почуттями тривоги, страху, небезпеки й бажанням помсти. Запитайте жінок, чого вони найбільше бояться у відповідь на свій гнів, і ви не почуєте слова "насилля". Вони скажуть - стати посміховиськом. Подумайте, що це означає. Коли вас дискримінують за кількома ознаками одразу, це не просто висміювання. Якщо ви захищаєтеся і наважуєтеся дати відсіч, ваш крок може призвести до важких наслідків.
Now we reproduce these patterns not in big, bold and blunt ways, but in the everyday banality of life. When my daughter was in preschool, every single morning she built an elaborate castle -- ribbons and blocks -- and every single morning the same boy knocked it down gleefully. His parents were there, but they never intervened before the fact. They were happy to provide platitudes afterwards: "Boys will be boys." "It's so tempting, he just couldn't help himself." I did what many girls and women learn to do. I preemptively kept the peace, and I taught my daughter to do the same thing. She used her words. She tried to gently body block him. She moved where she was building in the classroom, to no effect. So I and the other adults mutually constructed a particular male entitlement. He could run rampant and control the environment, and she kept her feelings to herself and worked around his needs. We failed both of them by not giving her anger the uptake and resolution that it deserved. Now that's a microcosm of a much bigger problem. Because culturally, worldwide, we preference the performance of masculinity -- and the power and privilege that come with that performance -- over the rights and needs and words of children and women.
Сьогодні ми відтворюємо ці моделі поведінки. Але не у зухвалий спосіб - ми застосовуємо їх у щоденних життєвих ситуаціях. Коли моя донька була в дитячому садку, кожного ранку вона будувала замок із стрічок та кубиків. І кожного ранку один і той самий хлопчик з радістю його руйнував. Його батьки це бачили, але жодного разу не намагались цьому завадити. У відповідь вони лише з усмішкою говорили примітивні речі, щось на кшталт: "Хлопці є хлопці". "Це виглядало заманливо, він не зміг нічого з собою вдіяти". Я робила те, що й більшість "вихованих" дівчат та жінок. Я навмисно зберігала спокій і вчила свою доньку робити те ж саме. Вона намагалась владнати все за допомогою слів. Вона намагалась м'яко завадити йому. Намагалась закрити будівлю собою, але все було марно. Таким чином, ми разом з його батьками наділили хлопчика певними правами. Він міг бешкетувати й контролювати ситуацію, у той час, як вона тримала свої почуття при собі та потурала йому. Не давши її гніву вийти назовні, ми неправильно показали ситуацію їм обом і підштовхнули їх до хибних висновків. Це маленька частина значно більшої проблеми, тому що по всьому світу, з точки зору культури, ми значно більше цінуємо прояви мужності, зокрема владу чоловіків та їхні привілеї, аніж права, потреби та думки жінок і дітей.
So it will come as absolutely no surprise, probably, to the people in this room that women report being angrier in more sustained ways and with more intensity than men do. Some of that comes from the fact that we're socialized to ruminate, to keep it to ourselves and mull it over. But we also have to find socially palatable ways to express the intensity of emotion that we have and the awareness that it brings of our precarity. So we do several things. If men knew how often women were filled with white hot rage when we cried, they would be staggered.
Мабуть, нікого з вас не здивує те, що жінки стверджують, що вони, на відміну від чоловіків, гніваються постійно, до того ж значно сильніше. Дещо з цього пояснюється тим, що ми звикли глибоко все обдумувати, тримати в собі та добре обмірковувати. Але нам необхідно відшукати суспільно-прийнятні способи вираження глибини наших почуттів та навчитись пояснювати причини нашої емоційної нестабільності. Ось що ми робимо. Якби чоловіки знали скільки люті часто тримають в собі жінки, які плачуть, вони були б приголомшені.
(Laughter)
(Сміх)
We use minimizing language. "We're frustrated. No, really, it's OK."
Ми применшуємо важливість наших почуттів. "У нас нервовий зрив, але все гаразд, справді."
(Laughter)
(Сміх)
We self-objectify and lose the ability to even recognize the physiological changes that indicate anger. Mainly, though, we get sick. Anger has now been implicated in a whole array of illnesses that are casually dismissed as "women's illnesses." Higher rates of chronic pain, autoimmune disorders, disordered eating, mental distress, anxiety, self harm, depression. Anger affects our immune systems, our cardiovascular systems. Some studies even indicate that it affects mortality rates, particularly in black women with cancer.
Ми не здатні сприймати себе об'єктивно, і навіть не усвідомлюємо, які фізіологічні зміни спричиняє гнів. Здебільшого, ми починаємо хворіти. Гнів причетний до низки хвороб, які помилково розуміють як "жіночі захворювання". Росте рівень хронічних болів, аутоімунних захворювань, розладів травлення, психічних розладів, тривожності, депресії та схильності до самоушкоджень. Гнів впливає на нашу імунну та серцево-судинну системи. Деякі дослідження вказують на те, що гнів впливає навіть на рівень смертності, зокрема серед чорношкірих жінок, хворих на рак.
I am sick and tired of the women I know being sick and tired. Our anger brings great discomfort, and the conflict comes because it's our role to bring comfort. There is anger that's acceptable. We can be angry when we stay in our lanes and buttress the status quo. As mothers or teachers, we can be mad, but we can't be angry about the tremendous costs of nurturing. We can be angry at our mothers. Let's say, as teenagers -- patriarchal rules and regulations -- we don't blame systems, we blame them. We can be angry at other women, because who doesn't love a good catfight? And we can be angry at men with lower status in an expressive hierarchy that supports racism or xenophobia. But we have an enormous power in this. Because feelings are the purview of our authority, and people are uncomfortable with our anger. We should be making people comfortable with the discomfort they feel when women say no, unapologetically. We can take emotions and think in terms of competence and not gender. People who are able to process their anger and make meaning from it are more creative, more optimistic, they have more intimacy, they're better problem solvers, they have greater political efficacy.
Мені набридло дивитись на жінок, які тримаються з останніх сил. Наш гнів створює дискомфорт, але проблема в тому, що від нас, жінок, очікують забезпечення комфорту. У деяких випадках наша злість цілком прийнятна. Нам дозволено гніватись, коли займаємось власними справами та підтримуємо існуючий стан речей. Як матері та вчителі, можемо обурюватись (але не злитись) через чималі витрати на виховання дітей. Можна злитись на наших матерів. Наприклад, згідно з патріархальними уявленнями, у підлітковому віці нарікають на матерів, а не на існуючу систему. Ми можемо гніватись на інших жінок, адже всі любимо галасливі суперечки. Нам дозволено гніватись на чоловіків із нижчим статусом у чітко вираженій ієрархії, яка підтримує расизм та ксенофобію. Але наш гнів - наша неймовірна сила. Тому що ми маємо право виражати наші почуття, і коли інших людей не влаштовує наш гнів, то ми повинні навчити їх спокійно реагувати на те, що жінки кажуть "ні", не виправдовуючись. Слід сприймати емоції як належне, не поділяючи їх на чоловічі та жіночі. Люди, які не бояться гніватись і надають цьому значення, є більш творчими та оптимістичнішими, вони мають більше друзів, досить добре долають труднощі, і є більш активними громадянами.
Now I am a woman writing about women and feelings, so very few men with power are going to take what I'm saying seriously, as a matter of politics. We think of politics and anger in terms of the contempt and disdain and fury that are feeding a rise of macho-fascism in the world. But if it's that poison, it's also the antidote. We have an anger of hope, and we see it every single day in the resistant anger of women and marginalized people. It's related to compassion and empathy and love, and we should recognize that anger as well.
Я жінка, яка пише про жінок та почуття, тому мало хто з впливових чоловіків серйозно сприйме мої слова з політичної точки зору. Ми розглядаємо політику й гнів через призму зневаги й презирства, які лише стимулюють розвиток чоловічого домінування у світі. Але якщо існує отрута, то існує й антидот. Наш гнів - це наша надія, яку ми щодня бачимо в поведінці роззлючених жінок й відкинутих суспільством людей, які хочуть захиститись. Це пов'язано зі співчуттям одне до одного, жалістю, та почуттям любові, тому нам слід не тільки розуміти їх, а також і сприймати їхній гнів.
The issue is that societies that don't respect women's anger don't respect women. The real danger of our anger isn't that it will break bonds or plates. It's that it exactly shows how seriously we take ourselves, and we expect other people to take us seriously as well. When that happens, chances are very good that women will be able to smile when they want to.
Проблема в тому, що соціум, який зневажає жіночий гнів, не поважає жінок взагалі. Гнів небезпечний не тим, що ми б'ємо посуд чи вириваємось з неволі. Він чітко дає зрозуміти, наскільки серйозно ми ставимось до себе, і очікуємо того ж від інших людей. І коли це нарешті станеться, то існує велика ймовірність, що жінки посміхатимуться тоді, коли вони цього хотітимуть.
(Applause)
Дякую.
Thank you.
(Оплески) (Браво)
(Applause) (Cheers)