It began with one question: If Africa was a bar, what would your country be drinking or doing? I kicked it off with a guess about South Africa, which wasn't exactly according to the rules because South Africa's not my country. But alluding to the country's continual attempts to build a postracial society after being ravaged for decades by apartheid, I tweeted, #ifafricawasabar South Africa would be drinking all kinds of alcohol and begging them to get along in its stomach.
Все почалося з одного питання: якщо б Африка була баром, що б твоя країна пила чи робила? Я почала з Південної Африки, що не було цілком згідно правил, адже Південна Африка не є моєю країною. Але враховуючи постійні спроби цієї країни побудувати суспільство без расової дискримінацї після десятиліть спустошень апартеїдом, я опублікувала твіт, #ЯкбиАфрикаБулаБаром, Південна Африка пила б різні алкогольні напої, благаючи їх поладнати між собою у шлунку.
And then I waited. And then I had that funny feeling where I wondered if I crossed the line. So, I sent out a few other tweets about my own country and a few other African countries I'm familiar with. And then I waited again, but this time I read through almost every tweet I had ever tweeted to convince myself, no, to remind myself that I'm really funny and that if nobody gets it, that's fine.
Після цього я чекала. А потім з'явилося таке дивне відчуття - цікаво, чи не перегнула я палку. Тому я опублікувала ще декілька твітів про мою країну та кілька інших африканських країн, які я добре знаю. Після чого знову чекала, але цього разу я перечитала майже кожен твіт, що я коли-небудь опублікувала, щоб переконати себе, ні, щоб нагадати собі, що я насправді кумедна, і якщо ніхто не зрозуміє цього, то нічого страшного.
But luckily, I didn't have to do that for very long. Very soon, people were participating. In fact, by the end of that week in July, the hashtag #ifafricawasabar would have garnered around 60,000 tweets, lit up the continent and made its way to publications all over the world.
Але, на щастя, мені не довелося чекати дуже довго. Дуже скоро люди почали приймати участь. Насправді, наприкінці того тижня в липні хештег #ЯкбиАфрикаБулаБаром отримав близько 60 000 твітів, освітлив континент та знайшов шлях до публікацій по всьому світу.
People were using the hashtag to do many different things. To poke fun at their stereotypes: [#IfAfricaWasABar Nigeria would be outside explaining that he will pay the entrance fee, all he needs is the bouncer's account details.]
Люди використовували хештег для багатьох речей. Щоб висміювати власні стереотипи: #ЯкбиАфрикаБулаБаром, Нігерія стояла б за дверима, пояснюючи, що вона заплатить за вхід, але їй потрібні реквізити банківського рахунку викидайла.
(Laughter)
(Сміх)
To criticize government spending: [#ifafricawasabar South Africa would be ordering bottles it can't pronounce running a tab it won't be able to pay]
Щоб критикувати державні витрати: #ЯкбиАфрикаБулаБаром, Південна Африка замовляла б напої, які не може вимовити, у кількості, яку не зможе оплатити.
To make light of geopolitical tensions: [#IfAfricaWasABar South Sudan would be the new guy with serious anger management issues.]
Щоб освітити геополітичну напругу: #ЯкбиАфрикаБулаБаром, Південний Судан був би новим хлопцем із серйозними проблемами щодо контролю агресії.
To remind us that even in Africa there are some countries we don't know exist: [#IfAfricaWasABar Lesotho would be that person who nobody really knows but is always in the pictures.]
Щоб нагадати, що навіть у Африці є країни, про існування яких ми не здогадуємось: #ЯкбиАфрикаБулаБаром, Лесото було б тією людиною, яку ніхто не знає, але яка завжди є на фото.
And also to make fun of the countries that don't think that they're in Africa: [#IfAfricaWasABar Egypt, Libya, Tunisia, Algeria and Morocco be like "What the hell are we doing here?!!"]
Також, щоб насміхатися над країнами, які не вважають себе частиною Африки: #ЯкбиАфрикаБулаБаром, Єгипет, Лівія, Туніс, Алжир і Марокко поводилися б мов "Якого бісу ми тут робимо?"
(Laughter)
(Сміх)
And to note the countries that had made a big turnaround: [#ifAfricawasabar Rwanda would be that girl that comes with no money and no transport but leaves drunk, happy and rich]
Також, щоб відзначити країни, які пройшли через великі зміни: #ЯкбиАфрикаБулаБаром, Руанда була б тією дівчиною, що приходить без грошей та транспорту, а вертається п'яною, щасливою і багатою.
But most importantly, people were using the hashtag to connect. People were connecting over their Africanness. So for one week in July, Twitter became a real African bar. And I was really thrilled, mainly because I realized that Pan-Africanism could work, that we had before us, between us, at our fingertips a platform that just needed a small spark to light in us a hunger for each other.
Але найголовніше, люди використовували хештег, щоб встановлювати зв'язок. Люди поєднувалися завдяки своїй належності до Африки. Тому протягом одного тижня в липні Twitter став справжнім африканським баром. І я була справді вражена, переважно тому, що я усвідомила: панафриканізм може спрацювати. Перед нами, поміж нами, в наших руках існує платформа, якій потрібна була лише мала іскра, щоб запалити в нас спрагу до один одного.
My name is Siyanda Mohutsiwa, I'm 22 years old and I am Pan-Africanist by birth. Now, I say I'm Pan-Africanist by birth because my parents are from two different African countries. My father's from a country called Botswana in southern Africa. It's only slightly bigger than Germany. This year we celebrate our 50th year of stable democracy. And it has some very progressive social policies. My mother's country is the Kingdom of Swaziland. It's a very, very small country, also in southern Africa. It is Africa's last complete monarchy. So it's been ruled by a king and a royal family in line with their tradition, for a very long time.
Мене звати Сіанда Мохутсіва, Мені 22 роки і я панафриканка за походженням. Так, я кажу, що є панафриканкою за походженням, тому що мої батьки походять з двох різних африканських країн. Мій батько походить з країни Ботсвана, що на півдні Африки. Вона лише трохи більша за Німеччину. Цього року ми святкуємо 50 років стабільної демократії. І у нас є достатньо прогресивний курс соціальної політики. Моя мама походить із Королівства Свазіленд. Це дуже-дуже маленька країна, також на півдні Африки. Це остання в Африці абсолютна монархія. Тобто нею керує король та королівська сім'я згідно їхніх традицій вже віддавна.
On paper, these countries seem very different. And when I was a kid, I could see the difference. It rained a lot in one country, it didn't rain quite as much in the other. But outside of that, I didn't really realize why it mattered that my parents were from two different places. But it would go on to have a very peculiar effect on me. You see, I was born in one country and raised in the other.
На папері ці країни здаються дуже різними. І коли я була маленькою, я бачила цю різницю. В одній країні часто йшов дощ, в іншій - не дуже. Проте окрім цього, я, насправді, не усвідомлювала, чому те, що мої батьки з різних країн, мало значення. Але це мало своєрідний влив на мене. Річ у тім, що я народилася в одній країні, але виросла в іншій.
When we moved to Botswana, I was a toddler who spoke fluent SiSwati and nothing else. So I was being introduced to my new home, my new cultural identity, as a complete outsider, incapable of comprehending anything that was being said to me by the family and country whose traditions I was meant to move forward. But very soon, I would shed SiSwati. And when I would go back to Swaziland, I would be constantly confronted by how very non-Swazi I was becoming.
Коли ми переїхали до Ботсвани, я була дитиною, що могла вільно розмовляти лише мовою сісваті. Тобто я пізнавала свій новий дім, свою нову культурну приналежність як цілковитий аутсайдер, неспроможний зрозуміти нічого з того, що мені казали родичі, чи країну, чиї традиції я мала перейняти. Але дуже скоро я почала забувати сісваті, І коли ми навідувалися до Свазіленду, я постійно зіштовхувалася з тим, наскільки не-сісваті я ставала.
Add to that my entry into Africa's private school system, whose entire purpose is to beat the Africanness out of you, and I would have a very peculiar adolescence. But I think that my interest in ideas of identity was born here, in the strange intersection of belonging to two places at once but not really belonging to either one very well and belonging to this vast space in between and around simultaneously. I became obsessed with the idea of a shared African identity.
Додайте до цього моє зарахування до системи приватної шкільної освіти Африки, де головною метою є вибити з нас будь-яку африканську приналежність, і, в результаті, в мене був дуже своєрідний підлітковий період. Але я вважаю, що моя зацікавленість в ідеї особистості почалася тут - в незвичайному перетині двох місць, до яких я належала одночасно, але у той самий час не належала до жодного з них цілком та належала до цього величезного місця на перетині та навколо. Я стала одержимою ідеєю спільної африканської особистості.
Since then, I have continued to read about politics and geography and identity and what all those things mean. I've also held on to a deep curiosity about African philosophies. When I began to read, I gravitated towards the works of black intellectuals like Steve Biko and Frantz Fanon, who tackled complex ideas like decolonization and black consciousness. And when I thought, at 14, that I had digested these grand ideas, I moved on to the speeches of iconic African statesmen like Burkina Faso's Thomas Sankara and Congo's Patrice Lumumba. I read every piece of African fiction that I could get my hands on.
З тих пір, я почала читати про політику, та географію, та індивідуальність, та про те, що ці слова означають. Я також глибокою зацікавилась африканською філософією. Коли я почала читати, мене притягували роботи африканської інтелегенції, наприклад, Стіва Біко та Франца Фанона, що працювали над складними питаннями, наприклад, деколонізацією та африканською самосвідомістю. І коли у 14 років я думала, що зрозуміла ці великі ідеї, я переключилася на виступи видатних африканських політиків, таких як Томас Санкар з Буркіна-Фасо та Патріс Лумумба з Конго. Я перечитала кожну книгу африканської літератури, яку тільки змогла знайти.
So when Twitter came, I hopped on with the enthusiasm of a teenage girl whose friends are super, super bored of hearing about all this random stuff.
Тому коли з'явився Twitter, я загорілася ентузіазмом підлітка, чиїм друзям дуже-дуже набридло слухати усі ці різні ідеї.
The year was 2011 and all over southern Africa and the whole continent, affordable data packages for smartphones and Internet surfing became much easier to get. So my generation, we were sending messages to each other on this platform that just needed 140 characters and a little bit of creativity. On long commutes to work, in lectures that some of us should have been paying attention to, on our lunch breaks, we would communicate as much as we could about the everyday realities of being young and African.
Це було у 2011, коли по всій південній Африці та всьому континенту доступні пакети даних для смартфонів та інтернету можна було знайти набагато легше. Тому разом із моїми однолітками ми переписувалися на цій платформі, що потребувала лише 140 символів та трохи креативності. Під час довгої поїздки на роботу, на лекціях, які деякі з нас повинні були б слухати, під час обідньої перерви, ми спілкувалися так багато, як могли, про повсякденні реалії життя молодих африканців.
But of course, this luxury was not available to everybody. So this meant that if you were a teenage girl in Botswana and you wanted to have fun on the Internet, one, you had to tweet in English. Two, you had to follow more than just the three other people you knew online. You had to follow South Africans, Zimbabweans, Ghanaians, Nigerians. And suddenly, your whole world opened up. And my whole world did open up.
Але, звичайно, ця розкіш не була доступною для всіх. Отже це означало, що якщо ти - підліток в Ботсвані і хочеш весело провести час в інтернеті, по-перше, ти повинен твітити англійською мовою. По-друге, ти повинен слідкувати за більше, ніж трьома людьми, яких знаєш онлайн. Ти повинен слідкувати за людьми з Південної Африки, Зімбабве, Гани, Нігерії. Але раптово увесь твій світ відкрився. І мій світ таки відкрився.
I followed vibrant Africans who were travelling around the continent, taking pictures of themselves and posting them under the hashtag #myafrica. Because at that time, if you were to search Africa on Twitter or on Google or any kind of social media, you would think that the entire continent was just pictures of animals and white guys drinking cocktails in hotel resorts.
Я слідкувала за повними життя африканцями, які подорожували континентом, фотографували себе та публікували фото з хештегом #мояафрика. Тому що у той самий час, якщо б ви вирішили шукати Африку в Twitter чи Google, або на будь-якій іншій соціальній платформі, ви би вирішили, що увесь континент - це фотографії тварин та білих людей, що п'ють коктейлі на базах відпочинку.
(Laughter)
(Сміх.)
But Africans were using this platform to take some kind of ownership of the tourism sectors. It was Africans taking selfies on the beaches of Nigeria. It was Africans in cocktail bars in Nairobi.
Але африканці використовували цю платформу, щоб якимось чином отримати контроль над туристичним сектором. Це саме африканці фотографувалися на пляжах Нігерії, Це були африканці в котейль барах у Найробі.
And these were the same Africans that I began to meet in my own travels around the continent. We would discuss African literature, politics, economic policy. But almost invariably, every single time, we would end up discussing Twitter. And that's when I realized what this was. We were standing in the middle of something amazing, because for the first time ever young Africans could discuss the future of our continent in real time, without the restriction of borders, finances and watchful governments.
І це були ті самі африканці, яких я зустрічала під час власних подорожей континентом. Ми обговорювали африканську літературу, політику, економічну політику. Однак у більшості випадків, кожного разу, врешті-решт, ми обговорювали Twitter. І тоді я усвідомила, чим це було. Ми знаходилися посеред чогось великого, тому що вперше молоді африканці могли обговорювати майбутнє нашого континенту у режимі реального часу, без обмежень кордоном, фінансами та пильним урядом.
Because the little known truth is many Africans know a lot less about other African countries than some Westerners might know about Africa as a whole. This is by accident, but sometimes, it's by design. For example, in apartheid South Africa, black South Africans were constantly being bombarded with this message that any country ruled by black people was destined for failure. And this was done to convince them that they were much better off under crushing white rule than they were living in a black and free nation. Add to that Africa's colonial, archaic education system, which has been unthinkingly carried over from the 1920s -- and at the age of 15, I could name all the various causes of the wars that had happened in Europe in the past 200 years, but I couldn't name the president of my neighboring country. And to me, this doesn't make any sense because whether we like it or not, the fates of African people are deeply intertwined.
Тому маловідома правда в тому, що багато африканців знають значно менше про інші африканські країни, ніж деякі мешканці західних країн можуть знати про Африку в цілому. Це буває випадково, але інколи, це навмисно. Наприклад, під час апартеїду Південної Африки темношкірих південно-африканців постійно засипали ідеями, що будь-яка країна, якою керують темношкірі - приречена на провал. І це робилося, щоб переконати їх, що їм набагато краще під нищівним керівництвом білих, аніж жити у темношкірому та вільному суспільстві. Додайте до цього колоніальну архаїчну систему освіти Африки, яку бездумно не змінювали ще з 1920-х років, і, в результаті, в 15 років я могла назвати усілякі різні причини війни в Європі за останні 200 років, але не могла назвати ім'я президента сусідньої держави. І для мене - це не має ніякого сенсу, тому що неважливо подобається це нам чи ні, але долі африканських народів глибоко переплетені.
When disaster hits, when turmoil hits, we share the consequences. When Burundians flee political turmoil, they go to us, to other African countries. Africa has six of the world's largest refugee centers. What was once a Burundian problem becomes an African problem. So to me, there are no Sudanese problems or South African problems or Kenyan problems, only African problems because eventually, we share the turmoil.
Коли приходить лихо, коли настає безлад, ми розділяємо наслідки. Коли люди Бурунді втікають від політичних потрясінь, вони приходять до нас, до інших африканських країн. В Африці знаходяться шість найбільших у світі центрів для біженців. Що колись було проблемою Бурунді, стає проблемою Африки. Так що для мене немає проблем Судану, чи проблем Південної Африки, є лише проблеми Африки в цілому, тому що в кінці кінців, ми розділяємо хвилювання.
So if we share the problems, why aren't we doing a better job of sharing the successes? How can we do that? Well, in the long term, we can shoot towards increasing inter-African trade, removing borders and putting pressure on leaders to fulfill regional agreements they've already signed. But I think that the biggest way for Africa to share its successes is to foster something I like to call social Pan-Africanism.
Тому, якщо ми ділимося проблемами, чому ми не можемо радше ділитися успіхами? Як ми можемо це робити? У довгостроковій перспективі ми можемо збільшити міжафриканську торгівлю, прибрати кордони та тиснути на лідерів для виконання регіональних домовленостей, що вони вже підписали. Але я думаю, що найбільший шлях для Африки ділитися своїми успіхами полягає в сприянні тому, що я називаю соціальним панафриканізмом.
Now, political Pan-Africanism already exists, so I'm not inventing anything totally new here. But political Pan-Africanism is usually the African unity of the political elite. And who does that benefit? Well, African leaders, almost exclusively. No, what I'm talking about is the Pan-Africanism of the ordinary African. Young Africans like me, we are bursting with creative energy, with innovative ideas. But with bad governance and shaky institutions, all of this potential could go to waste. On a continent where more than a handful of leaders have been in power longer than the majority of the populations has been alive, we are in desperate need of something new, something that works. And I think that thing is social Pan-Africanism.
Політичний панафриканізм вже існує, так що я не вигадую нічого абсолютно нового тут. Але політичний панафриканізм - це зазвичай африканська єдність політичної еліти. І для кого це вигідно? Ну, для африканських лідерів, майже цілковито. Ні, те, про що я кажу - це панафриканізм звичайної Африки. Молоді африканці, такі як я, нас переповнює творча енергія, інноваційні ідеї. Але з поганим керівництвом та хиткими установами, увесь цей потенціал міг бути витрачений дарма. На континенті, де декілька лідерів правлять довше, ніж більшість населення живе, ми відчайдушно потребуємо чогось нового, чогось, що спрацює. Я вважаю, що це соціальний панафриканізм.
My dream is that young Africans stop allowing borders and circumstance to suffocate our innovation. My dream is that when a young African comes up with something brilliant, they don't say, "Well, this wouldn't work in my country," and then give up. My dream is that young Africans begin to realize that the entire continent is our canvas, is our home. Using the Internet, we can begin to think collaboratively, we can begin to innovate together. In Africa, we say, "If you want to go fast, you go alone, but if you want to go far, you go together." And I believe that social Pan-Africanism is how we can go far together.
Моя мрія в тому, щоб молоді африканці припинили дозволяти кордонам чи обставинам душити наше новаторство. Моя мрія в тому, що, коли молодий африканець придумує щось геніальне, щоб йому не сказали: "Ну, це не спрацює в нашій країні", а тоді облишили його ідею. Моя мрія в тому, щоб молоді африканці почали усвідомлювати, що увесь континент - це наше полотно, це наш дім. Використовуючи інтернет, ми здатні почати думати разом, ми можемо почати створювати інновації разом. В Африці ми говоримо: "Якщо хочете йти швидко, ідіть окремо, але якщо хочеш іти далеко, ідіть разом." І я вірю, що соціальний панафриканізм - це те, як ми можемо йти далеко разом.
And this is already happening. Access to these online networks has given young Africans something we've always had to violently take: a voice. We now have a platform. Before now, if you wanted to hear from the youth in Africa, you waited for the 65-year-old minister of youth --
І це вже відбувається. Доступ до цих інтернет-мереж дав молодим африканцям те, що нам доводилося виборювати силою: голос. Тепер у нас є платформа. До сьогодні, якщо ти хотів почути про молодь Африки, ти чекав доки 65-річний міністр молоді -
(Laughter)
(Сміх)
to wake up in the morning, take his heartburn medication and then tell you the plans he has for your generation in 20 years time. Before now, if you wanted to be heard by your possibly tyrannical government, you were pushed to protest, suffer the consequences and have your fingers crossed that some Western paper somewhere might make someone care. But now we have opportunities to back each other up in ways we never could before.
прокинеться зранку, прийме свої ліки від печії, а за тим розкаже тобі про свої плани для твого покоління на наступні 20 років. До сьогодні, якщо ти хотів бути почутим своїм, можливо, тиранічним урядом, ти був вимушений протестувати, страждати від наслідків та схрестивши пальці чекати, що якісь західні газети де-небудь, можливо, змусять когось не бути байдужим. Але тепер у нас є можливості підтримувати один одного так, як не могли ніколи раніше. Ми підтримуємо
We support South African students who are marching against ridiculously high tertiary fees. We support Zimbabwean women who are marching to parliament. We support Angolan journalists who are being illegally detained. For the first time ever, African pain and African aspiration has the ability to be witnessed by those who can empathize with it the most: other Africans.
марш південно-африканських студентів проти сміховинно високих третинних зборів. Ми підтримуємо марш жінок Зімбабве до парламенту. Ми підтримуємо журналістів Анголи, яких незаконно утримують. Вперше за весь час біль Африки та прагнення Африки отримали шанс бути побаченими тими, хто спроможний співпереживати найбільше: іншими африканцями.
I believe that with a social Pan-Africanist thinking and using the Internet as a tool, we can begin to rescue each other, and ultimately, to rescue ourselves.
Я вірю, що із соціальним панафриканським мисленням та використанням Інтернету як засобу ми можемо почати рятувати один одного. І врешті-решт, врятувати самих себе.
Thank you.
Дякую.
(Applause)