I'd like to do pretty much what I did the first time, which is to choose a lighthearted theme. Last time, I talked about death and dying.
Мені хотілося б зробити те саме, що вперше: обрати легку і приємну тему. Минулого разу я говорив про смерть та вмирання.
(Laughter)
Цього разу говоритиму про психічну хворобу.
This time, I'm going to talk about mental illness.
(Laughter)
But it has to be technological, so I'll talk about electroshock therapy.
Але доповідь має бути технологічною, тож я говоритиму про електрошокову терапію. (Сміх)
(Laughter)
Відомо, що тільки-но людина помічала,
You know, ever since man had any notion that some of his other people, his colleagues, could be different, could be strange, could be severely depressed or what we now recognize as schizophrenia, he was certain that this kind of illness had to come from evil spirits getting into the body. So the way of treating these diseases in early times was to, in some way or other, exorcise those evil spirits. And this is still going on, as you know.
що хтось інший, з його колег, відрізнявся, ставав дивакуватим, мав сильну депресію, або те, що ми зараз називаємо шизофренією, він був упевнений, що така хвороба походила від того, що у тіло пролізли злі духи. Тож шляхом лікування таких хвороб у давні часи, в той чи інший спосіб, був екзорцизм злих духів, і це триває досі, як вам відомо.
But it wasn't enough to use the priests. When medicine became somewhat scientific, in about 450 BC, with Hippocrates and those boys, they tried to look for herbs, plants that would literally shake the bad spirits out. So they found certain plants that could cause convulsions. And the herbals, the botanical books of up to the late Middle Ages, the Renaissance, are filled with prescriptions for causing convulsions to shake the evil spirits out.
Та використання священиків було недостатнім. Коли медицина стала більш науковою, приблизно у 250 р. до нашої ери, за часів Гіпократа і його хлопців, вони намагалися знайти трави, рослини, які у прямому сенсі цього слова "витрясуть" злих духів з тіла. Тобто вони шукали певні рослини, що спричиняли конвульсії. І так звані травники, середньовічні книги з ботаніки, повні приписів спричиняти конвульсії для того, щоб витрушувати злих духів.
Finally, in about the 16th century, a physician whose name was Theophrastus Bombastus Aureolus von Hohenheim -- called Paracelsus, a name probably familiar to some people here --
Зрештою, десь у шістнадцятому столітті, лікар-терапевт на ім'я Теофраст Бомбаст Ауреол фон Гогенгайм, якого прозивали Парацельсом, ім'я, яке, напевно, знайоме деяким людям тут -
(Laughter)
(Сміх) - старий друзяка Парацельс
good old Paracelsus -- found that he could predict the degree of convulsion by using a measured amount of camphor to produce the convulsion. Can you imagine going to your closet, pulling out a mothball and chewing on it if you're feeling depressed? It's better than Prozac, but I wouldn't recommend it.
виявив, що він може передбачити ступінь конвульсій, використовуючи для виклику судом певну кількість камфори. Можете собі уявити, як ідете до шафи, дістаєте кульку від молі і жуєте її, коли відчуваєте депресію? Це краще за Прозак, але я не став би цього рекомендувати.
(Laughter)
Тож те, що ми бачимо у сімнадцятому, вісімнадцятому століттях -
So, what we see in the 17th, 18th century is the continued search for medications other than camphor that'll do the trick. Well, along comes Benjamin Franklin, and he comes close to convulsing himself with a bolt of electricity off the end of his kite. And so people begin thinking in terms of electricity to produce convulsions.
це постійний пошук медикаментів, окрім камфори, з тим самим ефектом. А далі трапляється Бенджамін Франклін, який ледве не закінчив у конвульсіях через блискавку, що влучила у його повітряного змія. З того самого часу люди почали думати, як викликати конвульсії струмом.
And then we fast-forward to about 1932, when three Italian psychiatrists who were largely treating depression began to notice among their patients, who were also epileptics, that if they had a series of epileptic fits, a lot of them in a row -- the depression would very frequently lift. Not only would it lift, but it might never return. So they got very interested in producing convulsions, measured types of convulsions.
А тепер ми зробимо швидке перемотування плівки до 1932, коли троє італійських психіатрів, що здебільшого лікували депресію, зауважили серед їхніх пацієнтів, які також мали епілепсію, що коли в них траплявся епілептичний - серія епілептичних нападів, декілька послідовних нападів - що депресія дуже часто пом'якшувалася. Вона не тільки пом'якшувалася, але могла і зовсім не повернутися. Тож вони дуже зацікавилися викликанням конвульсій, а саме розмірених судом.
And they thought, "Well, we've got electricity, we'll plug somebody into the wall. That always makes hair stand up and people shake a lot." So they tried it on a few pigs, and none of the pigs were killed. So they went to the police and they said, "We know that at the Rome railroad station, there are all these lost souls wandering around, muttering gibberish. Can you bring one of them to us?" Someone who is, as the Italians say, "gagootz." So they found this "gagootz" guy, a 39-year-old man who was really hopelessly schizophrenic, who was known, had been known for months, to be literally defecating on himself, talking nothing that made any sense, and they brought him into the hospital. So these three psychiatrists, after about two or three weeks of observation, laid him down on a table, connected his temples to a very small source of current. They thought, "Well, we'll try 55 volts, two-tenths of a second. That's not going to do anything terrible to him." So they did that.
І вони думали так: "У нас є електричний струм, і ми когось підключаємо до нього. Від такого волосся стає дибки і людей зазвичай сильно трусить". Вони спробували цей спосіб на декількох свинях, і жодна з них не вмерла. Тоді вони пішли до поліції і сказали: "Нам відомо, що на залізничній станції Риму тиняється багато загублених душ, які верзуть нісенітниці. Ви можете привести одного такого до нас?" "Баклажана", як італійці називають тих, хто трошки ку-ку. Тож вони знайшли одного такого "баклажана", 39-річного чоловіка, який був безнадійним шизофреніком, про нього знали багато місяців, що він буквально накладав собі у штани, говорив речі, що не мали жодного сенсу, і привели його до лікарні. Ці троє психіатрів після двох чи трьох тижнів спостереження поклали його на стіл, під'єднали його скроні до дуже слабкого джерела струму. Вони думали: "Окей, спробуємо 55 вольт, дві десятих секунди. Це не заподіє йому жахливої шкоди". І вони так і зробили.
Well, I have the following from a firsthand observer, who told me this about 35 years ago, when I was thinking about these things for some research project of mine. He said, "This fellow" -- remember, he wasn't even put to sleep -- "after this major grand mal convulsion, sat right up, looked at these three fellas and said, 'What the fuck are you assholes trying to do?'"
Я знаю про це із перших рук від спостерігача, який розповів мені про це 35 років назад, коли я думав про такі речі для одного дослідницького проекту. Він розповів: "Цей чоловік," - пам'ятаєте, його навіть не приспали, - після серії конвульсій сів рівно, поглянув на тих трьох лікарів і сказав: "Що в біса ви, поганці, намагаєтесь тут зробити?"" (Сміх)
(Laughter) If I could only say that in Italian.
Якби ж я міг сказати це італійською.
(Laughter)
Але вони були неймовірно щасливі, тому що
Well, they were happy as could be, because he hadn't said a rational word in the weeks of observation.
він не сказав жодного слова із сенсом за весь час спостереження.
(Laughter)
Тож вони підключили його ще раз,
So they plugged him in again, and this time, they used 110 volts for half a second. And to their amazement, after it was over, he began speaking like he was perfectly well. He relapsed a little bit, they gave him a series of treatments, and he was essentially cured. But of course, having schizophrenia, within a few months, it returned.
і цього разу вони використали 110 вольт на півсекунди. І на їхній подив, після того, як все це закінчилося, він почав розмовляти так, ніби він весь цей час був абсолютно нормальним. Потім він мав невеликий рецидив, але вони провели з ним ще декілька процедур, і він був фактично вилікуваний. Але звичайно, оскільки він мав шизофренію, через декілька місяців вона повернулася.
But they wrote a paper about this, and everybody in the western world began using electricity to convulse people who were either schizophrenic or severely depressed. It didn't work very well on the schizophrenics, but it was pretty clear in the '30s and by the middle of the '40s that electroconvulsive therapy was very, very effective in the treatment of depression.
Але вони написали доповідь про цей випадок, і всі у західному світі почали використовувати електрику, щоб викликати конвульсії у людей, котрі страждали на шизофренію або сильну депресію. Із шизофреніками вона працювала не дуже добре, але було зрозуміло, що у 30-ті і до середини 40-х електрошокова терапія була дуже-дуже ефективною у лікуванні депресії.
And of course, in those days, there were no antidepressant drugs, and it became very, very popular. They would anesthetize people, convulse them ... But the real difficulty was that there was no way to paralyze muscles. So people would have a real grand mal seizure. Bones were broken; especially in old, fragile people, you couldn't use it. And then in the late 1950s, the so-called "muscle relaxants" were developed by pharmacologists, and it got so that you could induce a complete convulsion, an electroencephalographic convulsion -- you could see it on the brain waves -- without causing any convulsion in the body except a little bit of twitching of the toes. So again, it was very, very popular and very, very useful.
І, звичайно, у той час ще не було антидепресантів, тож цей метод здобув неабияку популярність. Спочатку людині давали знеболювальне, потім викликали судоми, але найбільшою проблемою була неможливість паралізувати м'язи. Тож люди переживали реальний інтенсивний напад. Іноді ламалися кістки. Особливо у старих людей з крихкими кістками цей метод використовувати було неможливо. Але потім, у 1950-ті, наприкінці 1950-тих, фармакологи розробили так звані міорелаксанти, і з того часу стало можливим спричинити конвульсії, електроенцефалографічні спазми, які було видно на завитках мозку, без фізичних конвульсій у тілі, окрім незначних скорочень пальців ніг. Тож ще раз наголошую, це було дуже популярним і корисним.
Well, you know, in the middle '60s, the first antidepressants came out. Tofranil was the first. In the late '70s, early '80s, there were others, and they were very effective. And patients' rights groups seemed to get very upset about the kinds of things that they would witness, so the whole idea of electroconvulsive, electroshock therapy disappeared, but has had a renaissance in the last 10 years. And the reason that it has had a renaissance is that probably about 10 percent of the people, severe depressives, do not respond, regardless of what is done for them.
Але, як вам відомо, у середині 60-х вийшли перші антидепресанти. Першим був Тофраніл. Вкінці 70-х, на початку 80-х були інші, які були дуже ефективними. І групи із захисту прав пацієнтів дуже засмутилися через речі, які вони мали змогу спостерігати. Тож сама ідея електроконвульсивної, електрошокової терапії зникла, але зазнала ренесансу в останні 10 років. І відродження відбулося тому, що близько 10 відсотків людей із тяжкою депресією не реагують на жодне лікування.
Now why am I telling you this story at this meeting? I'm telling you this story because, actually, ever since Richard called me and asked me to talk about -- as he asked all of his speakers -- to talk about something that would be new to this audience that we had never talked about, never written about. I've been planning this moment. This reason really is that I am a man who, almost 30 years ago, had his life saved by two long courses of electroshock therapy. And let me tell you this story.
Тепер розберемося, чому я кажу вам про це на цій зустрічі. Я розповідаю вам цю історію тому, що з самого моменту, коли Річард зателефонував мені і попросив - так само, як він просить всіх спікерів - щоб я розповів про щось нове для цієї аудиторії, щось, про що ми раніше ніколи не говорили, про що раніше не писали, я готувався до цього моменту. Причина в тому, що я - чоловік, якому майже 30 років тому врятували життя саме за допомогою двох довгих курсів електрошокової терапії. І дозвольте мені розповісти цю історію в деталях.
I was, in the 1960s, in a marriage. To use the word "bad" would be perhaps the understatement of the year. It was dreadful. There are, I'm sure, enough divorced people in this room to know about the hostility, the anger, who knows what. Being someone who had had a very difficult childhood, a very difficult adolescence -- it had to do with not quite poverty, but close. It had to do with being brought up in a family where no one spoke English, no one could read or write English. It had to do with death and disease and lots of other things. I was a little prone to depression.
У 60-х роках я був у шлюбі. Якщо б я характеризував його як "поганий", це стало б применшенням року. Він був жахливим. Я впевнений, що у цій кімнаті достатньо розлучених людей, яким знайомі ворожнеча, гнів, ще бозна-що. В мене було дуже складне дитинство, дуже тяжка юність, що мало стосунок до зростання на межі бідності. В сім'ї, де я виховувався, ніхто не говорив англійською, ніхто не міг читати чи писати англійською. Я також мав справу зі смертю, хворобами та мільйоном інших речей. Я був дещо схильним до депресії.
So, as things got worse, as we really began to hate each other, I became progressively depressed over a period of a couple of years trying to save this marriage, which was inevitably not to be saved. Finally, I would schedule -- all my major surgical cases, I was scheduling them for 12, one o'clock in the afternoon, because I couldn't get out of bed before about 11 o'clock. Anybody who's been depressed here knows what that's like. I couldn't even pull the covers off myself.
Тож коли справи погіршилися, і ми почали дійсно ненавидіти один одного, протягом наступних років я почав поступово занурюватися у депресію, намагаючись врятувати цей шлюб, якому, зрештою, не судилося бути врятованим. Згодом, я планував всі мої найскладніші хірургічні операції опівдні або о першій годині по обіді, тому що я просто не міг піднятися з ліжка раніше одинадцятої години. І будь-хто з депресією знає це відчуття. Я фізично не міг зсунути з себе ковдру.
Well, you're in a university medical center, where everybody knows everybody. And it's perfectly clear to my colleagues, so my referrals began to decrease. As my referrals began to decrease, I clearly became increasingly depressed, until I thought, "My God, I can't work anymore." And, in fact, it didn't make any difference, because I didn't have any patients anymore.
Отже, уявіть себе у медичному центрі університету, де всі знають усіх, тож мій стан став очевидним для моїх колег, і до мене стали все рідше і рідше направляти пацієнтів. Через дедалі менший потік пацієнтів моя депресія поглиблювалася ще більше до тих пір, поки я не зрозумів, о Господи, що я не міг більше працювати. Але те не мало жодного значення, тому що в мене більше не було пацієнтів.
So, with the advice of my physician, I had myself admitted to the acute care psychiatric unit of our university hospital. And my colleagues, who had known me since medical school, in that place, said, "Don't worry, Shep. Six weeks, you're back in the operating room. Everything's going to be great." Well, you know what bovine stercus is? That proved to be a lot of bovine stercus.
Тож за порадою свого терапевта я сам став пацієнтом відділення інтенсивної психіатричної терапії університетського шпиталю. І мої колеги, які знали мене ще з часів навчання у медуніверситеті, казали: "Не хвилюйся, друже. Шість тижнів, і ти повернешся в операційну. Все буде прекрасно". Але вам всім відомо, що таке бичачі коржики? Тож все це виявилося великою купою бичачіх коржів.
(Laughter)
I know some people who got tenure in that place with lies like that.
Я знаю декількох людей у тому місці, яких годували тією брехнею багато років.
(Laughter)
(Сміх)
(Laughter and applause)
So I was one of their failures.
І я також став їхньою поразкою.
But it wasn't that simple, because by the time I got out of that unit, I was not functional at all. I could hardly see five feet in front of myself. I shuffled when I walked. I was bowed over. I rarely bathed. I sometimes didn't shave. It was dreadful. And it was clear -- not to me, because nothing was clear to me at that time anymore -- that I would need long-term hospitalization in that awful place called a "mental hospital."
Але все було не так просто. Тому що коли мене виписали з того відділення, я ледве функціонував. Я ледве бачив щось на відстані метру перед собою. Я човгав, коли ходив. Я весь зігнувся. Я рідко мився. Іноді не голився. Я виглядав жахливо. І було ясно - проте не мені, бо на той момент мені вже зовсім нічого не було ясно, - що мені була потрібна довгострокова госпіталізація у страшному місці, яке називалося психіатричною лікарнею.
So I was admitted, in the spring of 1973, to the Institute of Living, which used to be called the Hartford Retreat. It was founded in the 18th century, the largest psychiatric hospital in the state of Connecticut, other than the huge public hospitals that existed at that time. And they tried everything they had.
Тож у 1973, навесні 1973 року, мене госпіталізували в Інституті Лівінга, який тоді називався притулком Хартфорда. Він був заснований у вісімнадцятому столітті, і був найбільшою психіатричною лікарнею штату Конектикут, окрім великих державних лікарень, які існували в той час.
They tried the usual psychotherapy. They tried every medication available in those days. And they did have Tofranil and other things -- Mellaril, who knows what. Nothing happened except that I got jaundiced from one of these things. And finally, because I was well-known in Connecticut, they decided they better have a meeting of the senior staff. All the senior staff got together, and I later found out what happened.
І вони спробували все, що тільки могли. Вони спробували класичну психотерапію. Вони спробували всі відомі на той час ліки. Тоді вже існували Тофраніл та інші речі - Мелларіл, і ще багато чого іншого. Я лише пожовтів після одного з тих медикаментів через ураження печінки. І наприкінці, через те, що я був відомою у Конектикуті людиною, вони вирішили зібрати консиліум. Тож консиліум із найстарших лікарів зібрався, і тільки пізніше я дізнався, що сталося того разу.
They put all their heads together, and they decided that there was nothing that could be done for this surgeon who had essentially separated himself from the world, who by that time had become so overwhelmed, not just with depression and feelings of worthlessness and inadequacy, but with obsessional thinking, obsessional thinking about coincidences. And there were particular numbers that every time I saw them, just got me dreadfully upset, all kinds of ritualistic observances ... just awful, awful stuff. Remember when you were a kid, and you had to step on every line? Well, I was a grown man who had all of these rituals, and it got so there was a throbbing, there was a ferocious fear in my head. You've seen this painting by Edvard Munch, "The Scream." Every moment was a scream; it was impossible.
Вони всі доклали зусиль, щоб добре обмізкувати мій випадок і вирішили, що фактично нічого не можна було зробити для хірурга, що відлучився від решти світу, який на той час був настільки змучений не тільки депресією і відчуттями нікчемності і неадекватності, але й обсесивним мисленням, нав'язливими думками про співпадіння. Існували особливі числа, що кожен раз, коли я стикався з ними, я страшенно засмучувався - в мене було повно всіляких ритуальних обрядів, що було жахливо, просто огидно. Пам'ятаєте, дітьми, ви мали обов'язково наступати на кожну лінію між плитами на тротуарі? Так ось я був дорослою людиною, що мала безліч подібних ритуалів, і під кінець з'вилася ще пульсація, моя голова наповнилася жорстким страхом. Ви бачили картину Едварда Мунка, Крик. Кожна мить була криком. Це було нестерпним.
So they decided there was no therapy, there was no treatment. But there was one treatment, which actually had been pioneered at the Hartford Hospital in the early 1940s, and you can imagine what it was: it was prefrontal lobotomy.
Тож вони вирішили, що терапіі не існувало, що не існувало також жодного лікування. Але був спосіб, який розпочали практикувати у лікарні Хартфорда на початку 1940-х років, і ви можете уявити, що то було за лікування. Воно називалося префронтальна лоботомія.
(Imitates a popping sound) So they decided -- I didn't know this, again, I found this out later -- that the only thing that could be done was for this 43-year-old man to have a prefrontal lobotomy.
Тож вони вирішили - знову наголошу, що тоді я цього не знав, я дізнався про це пізніше - що єдина річ, яку можна було зробити для цього 43-річного чоловіка, це
Well, as in all hospitals, there was a resident assigned to my case. He was 27 years old, and he would meet with me two or three times a week. And of course, I had been there, what, three or four months at the time. He asked to meet with the senior staff, and they agreed to meet with him, because he was very well thought of in that place. They thought he had a really extraordinary future.
префронтальна лоботомія. Але, як у всіх лікарнях, там був ординатор, назначений на мій випадок. Йому було 27 років, і він приходив до мене двічі або тричі на тиждень. І, звичайно, тоді я бував при собі близько трьох-чотирьох разів на місяць. І ось він попросив про зустріч із консиліумом, і вони погодилися зустрітися з ним, тому що у тій лікарні про нього були дуже гарної думки. Йому пророкували дуже незвичайне майбутнє.
And he dug in his heels and said, "No. I know this man better than any of you. I have met with him over and over again. You've just seen him from time to time. You've read reports and so forth. I really honestly believe that the basic problem here is pure depression, and all of the obsessional thinking comes out of it. And you know, of course, what'll happen if you do a prefrontal lobotomy. Any of the results along the spectrum, from pretty bad to terrible, terrible, terrible, is going to happen. If he does the best he can, he will have no further obsessions, probably no depression, but his affect will be dulled, he will never go back to surgery, he will never be the loving father that he was to his two children, his life will be changed. If he has the usual result, he'll end up like 'One Flew Over the Cuckoo's Nest.' And you know about that, just essentially in a stupor the rest of his life."
Отже він затнувся і сказав: "Ні. Я знаю цього чоловіка краще, ніж будь-хто з вас. Я постійно зустрічався із ним. Ви бачили його всього-навсього декілька разів. Ви читали звіти і все. Я дійсно вважаю, що тут єдина проблема полягає у депресії, і всі нав'язливі думки походять від неї. І, звичайно, вам відомо, що станеться, якщо зробити йому префронтальну лоботомію. Будь-який результат у спектрі від доволі поганого до страшного, жахливого, жахливішого обов'язково станеться. Якщо все вийде найкраще для нього, у нього не буде обсесії, можливо, не стане депресії, але всі його почуття затупляться, він не зможе повернутися до хірургії, він ніколи не стане люблячим батьком двох його дітей, його життя зміниться. Якщо з ним ми отримаємо звичайний результат, він закінчить як герой книги "Пролітаючи над гніздом зозулі". І вам відомо, що тоді він проведе у ступорі весь останок свого життя".
"Well," he said, "can't we try a course of electroshock therapy?" And you know why they agreed? They agreed to humor him. They just thought, "Well, we'll give a course of 10. So we'll lose a little time. Big deal. It doesn't make any difference." So they gave the course of 10, and the first -- the usual course, incidentally, was six to eight, and still is six to eight -- plugged me into the wires, put me to sleep, gave me the muscle relaxant. Six didn't work. Seven didn't work. Eight didn't work. At nine, I noticed -- it's wonderful that I could notice anything -- I noticed a change. And at 10, I noticed a real change.
Отже він запропонував: "Чи можемо ми спробувати курс електрошокової терапії?" І знаєте, чому вони погодилися? Вони погодилися, щоб поглузувати з нього. Вони просто подумали: "Ми дамо йому 10 сеансів. Отже всього-навсього втратимо трошки часу. Не велика втрата. Не буде ніякої різниці". Тож вони провели курс із 10 процедур, і перше - звичайний курс, між іншим, тривав від 6 до 8, і зараз також 6 або 8. Мене підключили дротами, приспали мене, дали мені м'язовий релаксант. Шоста процедура не спрацювала. Сьома не спрацювала. Восьма не спрацювала. А після дев'ятої я помітив - і дивом було вже те, що я взагалі зміг щось помітити - я помітив зміну. А після 10 я помітив реальну зміну. І він повернувся до них, і вони погодилися зробити ще 10 процедур.
And he went back to them, and they agreed to do another 10. Again, not a single one of them -- I think there are about seven or eight of them -- thought this would do any good. They thought this was a temporary change. But, lo and behold, by 16, by 17, there were demonstrable differences in the way I felt. By 18 and 19, I was sleeping through the night. And by 20, I had the sense, I really had the sense, that I could overcome this, that I was now strong enough that by an act of will, I could blow the obsessional thinking away. I could blow the depression away.
Знову ж, жоден з них - я думаю, що їх було сім або вісім - не думав, що з цього вийде щось хороше. Вони думали, що це були тимчасові зміни. Але, диво та й годі, на 16, на 17 раз сталися наочні відмінності в тому, як я почувався. Після 18 і 19 процедури я спав всю ніч. І на 20 раз в мене виникло відчуття, воно дійсно було наявним, що я зможу подолати це, що я був тепер достатньо сильний, що актом волі я міг відігнати нав'язливі думки геть. Я міг позбутися депресії.
And I've never forgotten -- I never will forget -- standing in the kitchen of the unit -- it was a Sunday morning in January of 1974 -- standing in the kitchen by myself and thinking, "I've got the strength now to do this." It was as though those tightly coiled wires in my head had been disconnected, and I could think clearly. But I need a formula. I need some thing to say to myself when I begin thinking obsessionally, obsessively. Well, the Gilbert and Sullivan fans in this room will remember "Ruddigore," and they will remember Mad Margaret, and they will remember that she was married to a fella named Sir Despard Murgatroyd. And she used to go nuts every five minutes or so in the play. And he said to her, "We must have a word to bring you back to reality, and the word, my dear, will be 'Basingstoke.'" So every time she got a little nuts, he would say, "Basingstoke!" And she would say, "Basingstoke, it is!" And she'd be fine for a little while.
І я так і не забув - я ніколи не забуду, коли, стоячи на кухні в лікарні, це було в неділю вранці в січні 1974-го, стоячи на кухні сам на сам, я думав: "У мене тепер є сили, щоб зробити це". Це було схоже на те, ніби міцно згорнуті дроти в моїй голові були нарешті від'єднані і я міг ясно мислити. Але мені була потрібна формула. Мені було треба щось, що я міг би сказати собі у разі, якщо б я розпочав думати нав'язливо, одержимо. Що ж, шанувальники Гілберта і Саллівана в цій кімнаті згадають "Раддігор", і вони згадають схиблену Маргарет, і вони також згадають, що вона була одружена із хлопцем на ім'я Сер Деспард Мургатройд. І вона мала звичай злітати з катушок кожні п'ять хвилин або близько того, поки йшла п'єса, і він сказав їй: "Ми повинні мати слово, щоб повертати тебе до реальності, і цим словом, моя люба, буде "Бейзінгсток". Так що кожен раз, коли вона втрачала розум, він говорив: "Бейзінгсток!" І вона говорила:
(Laughter)
"Хай буде Бейзінгсток". І на деякий час вона приходила до тями.
Well, you know, I'm from the Bronx. I can't say "Basingstoke."
Знаєте, я з Бронксу. Тож я не можу казати "Бейзінгсток".
(Laughter)
Але в мене було дещо краще. І воно було дуже простим.
But I had something better. And it was very simple. It was, "Ah, fuck it!"
І це було: "Ну і фіг з ним!"
(Laughter)
(Сміх) Набагато краще, ніж "Бейзінгсток",
Much better than "Basingstoke," at least for me. And it worked! My God, it worked. Every time I would begin thinking obsessionally -- again, once more, after 20 shock treatments -- I would say, "Ah, fuck it." And things got better and better, and within three or four months, I was discharged from that hospital. I joined a group of surgeons, where I could work with other people, in a community, not in New Haven, but fairly close by. I stayed there for three years.
принаймні, для мене. І це працювало - Боже мій, це працювало. Кожен раз, коли я починав думати нав'язливо - знову-таки, вже після 20 сеансів шокової терапії - я говорив: "Ну і фіг з ним." І мені ставало краще і краще, і протягом трьох або чотирьох місяців мене виписали з цієї лікарні, і я приєднався до групи хірургів, щоб мати змогу працювати з іншими людьми в громаді, не в Нью-Хейвені, але досить близько. Я залишався там протягом трьох років.
At the end of three years, I went back to New Haven, had remarried by that time. I brought my wife with me, actually, to make sure I could get through this. My children came back to live with us. We had two more children after that. Resuscitated the career, even better than it had been before. Went right back into the university and began to write books. Well, you know, it's been a wonderful life. It's been, as I said, close to 30 years. I stopped doing surgery about six years ago and became a full-time writer, as many people know. But it's been very exciting. It's been very happy. Every once in a while, I have to say, "Ah, fuck it." Every once in a while, I get somewhat depressed and a little obsessional. So, I'm not free of all of this. But it's worked. It's always worked.
Після трьох років я повернувся в Нью-Хейвен, вступив у повторний шлюб на той час. Я привіз з собою мою дружину, насправді, щоб переконатися, що я міг пройти через це. Мої діти повернулися жити з нами. У нас народилося ще двоє дітей після цього. Реанімував кар'єру, навіть кращу, ніж раніше. Повернувся до університету і почав писати книги. Ну, ви знаєте, я жив чудовим життям. З тих пір пройшло, як я говорив, майже 30 років. Я припинив оперувати близько шести років тому і став письменником, як знає багато людей. Але це було дуже цікаво. Я став насправді щасливим. Інколи мені доводиться казати: "Ну і фіг з ним." Інколи мене накриває легка депресія, і я стаю трохи одержимим. Таким чином, я не повністю вільний від цього. Але це працювало. Це завжди спрацьовувало.
Why have I chosen, after never, ever talking about this, to talk about it now? Well, those of you who know some of these books know that one is about death and dying, one is about the human body and the human spirit, one is about the way mystical thoughts are constantly in our minds. And they have always to do with my own personal experiences. One might think reading these books -- and I've gotten thousands of letters about them by people who do think this -- that, based on my life's history as I portray it in the books, my early life's history, I am someone who has overcome adversity, that I am someone who has drunk -- drank? -- drunk of the bitter dregs of near-disaster in childhood and emerged not just unscathed but strengthened. I really have it figured out so that I can advise people about death and dying, so that I can talk about mysticism and the human spirit.
Чому я вирішив розповісти про це зараз, хоч ніколи, ніколи раніше не говорив про це? Отже, ті з вас, хто знає декотрі з цих книг, знають, що одна з них про смерть і вмирання, одна про людське тіло і дух, одна про те, що наш розум постійно заповнений містичними думками, і всі вони завжди мають відношення до мого власного досвіду. Дехто подумає, читаючи ці книги, - я отримав тисячі листів про них від людей, які дійсно так вважають - що судячи з моєї життєвої історії, що її я зобразив у книгах, історії моїх ранніх літ, я - хтось, хто пережив горе. Що я хтось, хто пив, і пив, і пив гіркі помиї з відстійника загубленого дитинства, і хто відродився не тільки неушкодженим, але і сильнішим. Я дійсно зрозумів життя, тож тепер можу давати поради з приводу смерті і вмирання, і можу говорити про містицизм і людський дух.
And I've always felt guilty about that. I've always felt that somehow I was an impostor, because my readers don't know what I have just told you. It's known by some people in New Haven, obviously, but it is not generally known. So one of the reasons that I have come here to talk about this today is to -- frankly, selfishly -- unburden myself and let it be known that this is not an untroubled mind that has written all of these books.
І весь час я відчував провину за це. Я постійно відчував, що я самозванець тому, що мої читачі не знають того, що я тільки-но розповів вам. Це відомо декому у Нью-Хейвені, звичайно, але не загальновідома річ. Тож одна з причин, чому я прийшов поговорити про це сьогодні - це - відверто і егоїстично - зняття ноші з моїх плечей і оприлюднення того факту, що всі ці книжки написані зовсім не безтурботним розумом.
But more importantly, I think, is the fact that a very significant proportion of people in this audience are under 30, and there are many, of course, who are well over 30. For people under 30, and it looks to me like almost all of you, I would say all of you, are either on the cusp of a magnificent and exciting career or right into a magnificent and exciting career: anything can happen to you. Things change. Accidents happen. Something from childhood comes back to haunt you. You can be thrown off the track. I hope it happens to none of you, but it will probably happen to a small percentage of you. To those to whom it doesn't happen, there will be adversities. If I, with the bleakness of spirit -- with no spirit -- that I had in the 1970s, and no possibility of recovery as far as that group of very experienced psychiatrists thought, if I can find my way back from this, believe me, anybody can find their way back from any adversity that exists in their lives.
Але важливіше, мені здається, що дуже значна частина людей в цій аудиторії ще не досягли 30 років, але й багатьом вже значно за 30. Для людей до 30, майже всі з вас - я б навіть сказав для всіх з вас - знаходяться або на межі прекрасної і захоплюючої кар'єри, або прямо зараз переживають прекрасну і захоплюючу кар'єру: з вами може статися що завгодно. Речі змінюються. Трапляються аварії. Щось із дитинства повертається, щоб переслідувати вас. Щось може зіштовхнути вас зі шляху. Я надіюся, що таке не трапиться ні з ким з вас, але майже впевнений, що щось неприємне втрутиться у життя декількох з вас. З тими, кого це не торкнеться, стануться нещастя. Якщо я, зі всією слабкістю духу, без волі, у стані, що я мав у 1970-ті, і без жодної надіі на одужання, як вважали дуже досвідчені психіатри, якщо я зміг повернутися звідти, повірте мені, кожен може знайти свій вихід з будь-якого нещастя, яке трапиться йому у житті.
And for those who are older, who have lived through perhaps not something as bad as this, but who have lived through difficult times, perhaps where they lost everything, as I did, and started out all over again: some of these things will seem very familiar. There is recovery. There is redemption. And there is resurrection. There are resurrection themes in every society that has ever been studied, and it is because not just only do we fantasize about the possibility of resurrection and recovery, but it actually happens. And it happens a lot.
А тим, хто старший, хто пережив щось, можливо, не настільки погане, але хто пережив складні часи, можливо, навіть втратив все, як і я, і розпочав усе з початку, деякі з цих речей будуть знайомі. Повернення можливе. Порятунок існує. Воскресіння трапляється. Тема воскресіння існує у кожному сусупільстві, яке коли-небудь вивчалося, і так є не тому, що ми фантазуємо про можливість воскресіння і зцілення, а тому, що це реально відбувається. І то дуже часто.
Perhaps the most popular resurrection theme, outside of specifically religious ones, is the one about the phoenix, the ancient story of the phoenix, who, every 500 years, resurrects itself from its own ashes to go on to live a life that is even more beautiful than it was before.
Можливо, найбільш популярна тема воскресіння поза специфічно релігійним описом, це тема фенікса, давня історя про фенікса, котрий кожні 500 років воскресає із власного попелу, щоб продовжувати жити життям ще прекраснішим, ніж раніше. Річард,
Richard, thanks very much.
дуже дякую.