When I was 11, I remember waking up one morning to the sound of joy in my house. My father was listening to BBC News on his small, gray radio. There was a big smile on his face which was unusual then, because the news mostly depressed him.
Коли мені було 11, пам'ятаю, як прокинулась від радісного гомону в будинку. По маленькому сірому радіо мій батько слухав новини ВВС (Бі-Бі-Сі). На його обличчі сяяла посмішка, що здивувало мене, оскільки зазвичай новини його пригнічували.
"The Taliban are gone!" my father shouted.
"Влада Талібану закінчилась!" -- вигукнув батько.
I didn't know what it meant, but I could see that my father was very, very happy.
Я не знала, що це значило, проте я бачила, що батько був надзвичайно щасливий.
"You can go to a real school now," he said.
Він сказав: "Тепер ти можеш ходити до справжньої школи".
A morning that I will never forget. A real school. You see, I was six when the Taliban took over Afghanistan and made it illegal for girls to go to school. So for the next five years, I dressed as a boy to escort my older sister, who was no longer allowed to be outside alone, to a secret school. It was the only way we both could be educated. Each day, we took a different route so that no one would suspect where we were going. We would cover our books in grocery bags so it would seem we were just out shopping. The school was in a house, more than 100 of us packed in one small living room. It was cozy in winter but extremely hot in summer. We all knew we were risking our lives -- the teacher, the students and our parents. From time to time, the school would suddenly be canceled for a week because Taliban were suspicious. We always wondered what they knew about us. Were we being followed? Do they know where we live? We were scared, but still, school was where we wanted to be.
Я ніколи не забуду цього ранку. Справжня школа. Розумієте, мені було 6, коли Таліби захопили Афганістан і заборонили дівчатам відвідувати школу. Тому протягом наступних п'яти років я переодягалася в чоловічий одяг і супроводжувала свою старшу сестру до таємної школи. Їй не можна було виходити на вулицю самій. Лише таким чином ми обоє могли навчатися. Кожного дня ми йшли іншою дорогою, щоб ніхто не запідозрив, куди ми прямували. Ми ховали книги в пакети для продуктів, щоб усі думали, що ми просто йдемо за покупками. Школа знаходилася у будинку, де понад сто учнів тиснулися у маленькій вітальні. Взимку нам було затишно, а от влітку -- дуже спекотно. Ми всі: вчитель, учні та батьки -- усвідомлювали, що ризикуємо життям. Час від часу школу раптово на тиждень відміняли через те, що Талібан щось запідозрив. Ми завжди переймалися тим, чи вони знали щось про нас. Чи стежать за нами? Чи знають, де ми живемо? Попри те, що нам було страшно, ми все ж хотіли ходити до школи.
I was very lucky to grow up in a family where education was prized and daughters were treasured. My grandfather was an extraordinary man for his time. A total maverick from a remote province of Afghanistan, he insisted that his daughter, my mom, go to school, and for that he was disowned by his father. But my educated mother became a teacher. There she is. She retired two years ago, only to turn our house into a school for girls and women in our neighborhood. And my father -- that's him -- he was the first ever in his family to receive an education. There was no question that his children would receive an education, including his daughters, despite the Taliban, despite the risks. To him, there was greater risk in not educating his children. During Taliban years, I remember there were times I would get so frustrated by our life and always being scared and not seeing a future. I would want to quit, but my father, he would say, "Listen, my daughter, you can lose everything you own in your life. Your money can be stolen. You can be forced to leave your home during a war. But the one thing that will always remain with you is what is here, and if we have to sell our blood to pay your school fees, we will. So do you still not want to continue?"
Мені дуже пощастило виховуватися в сім'ї, де цінували освіту і оберігали доньок. Мій дідусь був надзвичайною людиною свого часу. Невиправний вільнодумець із віддаленої провінції Афганістану, він наполягав, щоб його донька, моя мати, відвідувала школу, і через це його батько відмовився від нього. Моя освічена мама стала вчителькою. Ось вона. Два роки тому вона вийшла на пенсію і перетворила наш будинок на школу для місцевих дівчат та жінок. А мій батько -- це він -- перший зі своєї сім'ї здобув освіту. Він був впевнений, що його діти, у тому числі й доньки, отримають освіту, незважаючи на Талібан, незважаючи на ризик. Відсутність освіти у дітей видавалася йому небезпечнішою проблемою. Пам'ятаю, як у період влади Талібану, були часи, коли мені не хотілося жити у постійному страху без надії на майбутнє. Хотілося просто все кинути, та мій батько казав: "Послухай сюди, доню, ти можеш втратити все у своєму житті. Твої гроші можуть вкрасти. Тебе можуть змусити покинути дім в часи війни. Проте лише одне буде з тобою завжди -- те, що тут. І навіть якщо ми змушені будемо продати свою кров, щоб заплатити за навчання, ми зробимо це без вагань. То ти все ж не хочеш вчитись далі?"
Today I am 22. I was raised in a country that has been destroyed by decades of war. Fewer than six percent of women my age have made it beyond high school, and had my family not been so committed to my education, I would be one of them. Instead, I stand here a proud graduate of Middlebury College.
Зараз мені 22. Я виросла у країні, яку зруйнували десятки років війни. Менш ніж 6 відсотків жінок мого віку спромоглися отримати вищу освіту, і якби моя сім'я не надавала такого значення моїй освіті, я була б однією з них. Натомість, я стою перед вами, випускниця університету Мідлбері.
(Applause)
(Оплески)
When I returned to Afghanistan, my grandfather, the one exiled from his home for daring to educate his daughters, was among the first to congratulate me. He not only brags about my college degree, but also that I was the first woman, and that I am the first woman to drive him through the streets of Kabul.
Коли я повернулася до Афганістану, мій дідусь, той, якого вигнали з дому за бажання дати освіту своїм донькам, одним із перших привітав мене. Він хизується не тільки тим, що в мене є вища освіта, а й тим, що я була першою жінкою, і, що я наразі перша жінка, яка сидить за кермом авто і возить його вулицями Кабула.
(Applause)
(Оплески)
My family believes in me. I dream big, but my family dreams even bigger for me. That's why I am a global ambassador for 10x10, a global campaign to educate women. That's why I cofounded SOLA, the first and perhaps only boarding school for girls in Afghanistan, a country where it's still risky for girls to go to school. The exciting thing is that I see students at my school with ambition grabbing at opportunity. And I see their parents and their fathers who, like my own, advocate for them, despite and even in the face of daunting opposition.
Моя сім'я вірить у мене. У мене великі сподівання на майбутнє, а у моєї сім'ї на мене - ще більші. Саме тому я -- представник глобальної кампанії 10х10, яка має на меті надати освіту жінкам. Саме тому я -- співзасновниця SOLA -- першої, і, певно, єдиної школи-інтернату для дівчат в Афганістані, країні, де дівчатам все ще небезпечно відвідувати школу. Мене тішить, що я бачу учениць у мене в школі, які здатні самореалізуватися. І я бачу їхніх батьків, які, як і мій власний, захищають їх попри всі перешкоди.
Like Ahmed. That's not his real name, and I cannot show you his face, but Ahmed is the father of one of my students. Less than a month ago, he and his daughter were on their way from SOLA to their village, and they literally missed being killed by a roadside bomb by minutes. As he arrived home, the phone rang, a voice warning him that if he sent his daughter back to school, they would try again.
Ахмед один із них. Це його несправжнє ім'я, і я не можу показати вам його обличчя, але він батько однієї з учениць. Менш ніж місяць тому, він зі своєю донькою поверталися зі школи до свого села і ще б мить - і вони б загинули від вибуху придорожньої міни. Зайшовши до будинку, Ахмед почув телефонний дзвінок. Голос у слухавці попередив, що якщо він дозволить доньці повернутися до школи, то вибух повториться.
"Kill me now, if you wish," he said, "but I will not ruin my daughter's future because of your old and backward ideas."
"Ти можеш вбити мене зараз, якщо хочеш, -- сказав Ахмед, -- але я не руйнуватиму майбутнє моєї доньки через твої відсталі погляди".
What I've come to realize about Afghanistan, and this is something that is often dismissed in the West, that behind most of us who succeed is a father who recognizes the value in his daughter and who sees that her success is his success. It's not to say that our mothers aren't key in our success. In fact, they're often the initial and convincing negotiators of a bright future for their daughters, but in the context of a society like in Afghanistan, we must have the support of men. Under the Taliban, girls who went to school numbered in the hundreds -- remember, it was illegal. But today, more than three million girls are in school in Afghanistan.
Я помітила, що в Афганістані, що не є характерним для Заходу, за кожною з нас, хто досяг успіху, стоїть батько, який вірить у свою доньку, і який розуміє, що її успіх -- це і його успіх. Я не кажу, що наші матері не сприяють нашому успіхові. Насправді, саме вони часто першими підштовхують своїх доньок до успішного майбутнього, проте, якщо розглядати таке суспільство, як у Афганістані, то нам просто необхідна підтримка чоловіків. За влади Талібану дівчат, які ходили до школи, налічувалося сотні. Не забувайте, це було заборонено. Проте зараз у школах Афганістану їх понад три мільйони.
(Applause)
(Оплески)
Afghanistan looks so different from here in America. I find that Americans see the fragility in changes. I fear that these changes will not last much beyond the U.S. troops' withdrawal. But when I am back in Afghanistan, when I see the students in my school and their parents who advocate for them, who encourage them, I see a promising future and lasting change. To me, Afghanistan is a country of hope and boundless possibilities, and every single day the girls of SOLA remind me of that. Like me, they are dreaming big.
Афганістан виглядає зовсім по-іншому з Америки. Мені здається, що американці вбачають нетривалість у змінах. Боюсь, що ці зміни не триватимуть після виведення військ США. Але коли я повертаюсь до Афганістану, коли бачу своїх учениць та їхніх батьків, які захищають їх, які підтримують їх, я бачу світле майбутнє і тривалі зміни. Для мене Афганістан -- країна надії та необмежених можливостей, і кожного дня дівчата з SOLA нагадують мені про це. Як і в мене, у них великі сподівання на майбутнє.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)