I'm not sure that every person here is familiar with my pictures. I want to start to show just a few pictures to you, and after I'll speak.
Сумніваюсь, що всі присутні тут люди знайомі з моїми фотографіями. Спочатку я хочу показати вам кілька своїх фотографій, після чого розповім свою історію.
I must speak to you a little bit of my history, because we'll be speaking on this during my speech here. I was born in 1944 in Brazil, in the times that Brazil was not yet a market economy. I was born on a farm, a farm that was more than 50 percent rainforest [still]. A marvelous place. I lived with incredible birds, incredible animals, I swam in our small rivers with our caimans. It was about 35 families that lived on this farm, and everything that we produced on this farm, we consumed. Very few things went to the market. Once a year, the only thing that went to the market was the cattle that we produced, and we made trips of about 45 days to reach the slaughterhouse, bringing thousands of head of cattle, and about 20 days traveling back to reach our farm again.
Я хочу розказати вам трохи про себе, тому що це стосується мого сьогоднішнього виступу. Народився я у 1944 році у Бразилії, у той час, коли Бразилія ще не була країною з ринковою економікою. Я народився на фермі, на фермі, де було понад 50 відсотків тропічних лісів (і досі є). Дивовижне місце. Я жив поруч з неймовірними птахами, неймовірними тваринами, Я плавав у невеличких річках з кайманами. На цій фермі мешкали приблизно 35 сімей, і все, що ми вирощували на фермі, ми і споживали. Дуже мало продукції потрапляло на ринок. Один раз на рік, на ринок потрапляла лише велика рогата худоба, яку ми вирощували, і нам потрібно було близько 45 днів аби прибути на бійню з поголів'ям великої рогатої худоби, що налічувало тисячі, і близько 20 днів на зворотній шлях, назад на нашу ферму.
When I was 15 years old, it was necessary for me to leave this place and go to a town a little bit bigger -- much bigger -- where I did the second part of secondary school. There I learned different things. Brazil was starting to urbanize, industrialize, and I knew the politics. I became a little bit radical, I was a member of leftist parties, and I became an activist. I [went to] university to become an economist. I [did] a master's degree in economics.
Коли мені було 15 років, я був змушений покинути це місце і переїхати в містечко, що було трохи більшим -- набагато більшим -- де я закінчив другу частину середньої школи. Там я навчився різних речей. У Бразилії саме починалася урбанізація, індустріалізація, а я розумівся на політиці. Мої погляди стали дещо радикальними. Я був членом лівих партій, і я став активістом. Я вступив до університету, щоб стати економістом. Я здобув диплом магістра економіки.
And the most important thing in my life also happened in this time. I met an incredible girl who became my lifelong best friend, and my associate in everything that I have done till now, my wife, Lélia Wanick Salgado.
І найважливіша річ у моєму житті також трапилась у цей час. Я зустрів неймовірну дівчину, котра стала моїм найкращим другом на все життя та моїм партнером у всіх моїх життєвих починаннях до сьогодні, мою дружину, Лейлу Ванік Сальґадо.
Brazil radicalized very strongly. We fought very hard against the dictatorship, in a moment it was necessary to us: Either go into clandestinity with weapons in hand, or leave Brazil. We were too young, and our organization thought it was better for us to go out, and we went to France, where I did a PhD in economics, Léila became an architect. I worked after for an investment bank. We made a lot of trips, financed development, economic projects in Africa with the World Bank.
Бразилія суттєво радикалізувалась. Ми дуже наполегливо боролись проти диктаторського режиму, і в певний момент нам необхідно було або увійти в підпілля зі зброєю в руках, або покинути Бразилію. Ми були надто молодими і наша організація вирішила, що нам краще відступити, і ми вирушили до Франції, де я захистив дисертацію з економіки, а Лейла стала архітектором. Опісля я працював у інвестиційному банку. Ми здійснили багато поїздок, фінансували дослідно-конструкторські, економічні проекти в Африці разом зі Всесвітнім банком.
And one day photography made a total invasion in my life. I became a photographer, abandoned everything and became a photographer, and I started to do the photography that was important for me. Many people tell me that you are a photojournalist, that you are an anthropologist photographer, that you are an activist photographer. But I did much more than that. I put photography as my life. I lived totally inside photography doing long term projects, and I want to show you just a few pictures of -- again, you'll see inside the social projects, that I went to, I published many books on these photographs, but I'll just show you a few ones now.
І одного дня мистецтво фотографії цілковито змінило моє життя. Я став фотографом, залишив усе та став фотографом, я почав фотографувати, це було для мене важливо. Багато людей кажуть, що я фотожурналіст, що я фотограф-антрополог, що я фотограф-активіст. Але я зробив набагато більше. Я ототожнив фотографування зі своїм життям. Я жив, повністю занурившись у фотографування, виконував довгострокові проекти, і хочу показати вам всього кілька фотографій -- знову ж таки, ви побачите зсередини соціальні проекти, у яких я брав участь, я видав багато книг на тему цих фотографій, але зараз покажу вам лише кілька з них.
In the '90s, from 1994 to 2000, I photographed a story called Migrations. It became a book. It became a show.
У 90-ті, з 1994 до 2000, я фотографував історію під назвою "Міграції". Вона вилилась у книгу. Вона стала виставкою.
But during the time that I was photographing this, I lived through a very hard moment in my life, mostly in Rwanda. I saw in Rwanda total brutality. I saw deaths by thousands per day. I lost my faith in our species. I didn't believe that it was possible for us to live any longer, and I started to be attacked by my own Staphylococcus. I started to have infection everywhere. When I made love with my wife, I had no sperm that came out of me; I had blood. I went to see a friend's doctor in Paris, told him that I was completely sick. He made a long examination, and told me, "Sebastian, you are not sick, your prostate is perfect. What happened is, you saw so many deaths that you are dying. You must stop. Stop. You must stop because on the contrary, you will be dead."
Однак в той час, коли я фотографував це, мені довелось пережити нелегкі миті свого життя, здебільшого у Руанді. У Руанді я побачив тотальну брутальність. Я бачив тисячі смертей щодня. Я втратив віру у наш вид. Я не вірив, що для нас буде можливим залишитись живими, і в моєму організмі активізувався Стафілокок. Інфекція в моєму організмі розповсюдилась. Коли я займався коханням з дружиною, то у мене навіть не було сперми. Була кров. В Парижі я пішов до лікаря свого товариша, розповів йому, що я дуже хворію. Він довго оглядав мене і сказав: "Себастьяне, ти не хворий, твоя простата в чудовому стані. Справа в тому, що ти бачив так багато смертей, що і сам помираєш. Ти мусиш зупинитись. Зупинись. Ти мусиш зупинитись, бо в іншому випадку ти помреш."
And I made the decision to stop. I was really upset with photography, with everything in the world, and I made the decision to go back to where I was born. It was a big coincidence. It was the moment that my parents became very old. I have seven sisters. I'm one of the only men in my family, and they made together the decision to transfer this land to Léila and myself. When we received this land, this land was as dead as I was. When I was a kid, it was more than 50 percent rainforest. When we received the land, it was less than half a percent rainforest, as in all my region. To build development, Brazilian development, we destroyed a lot of our forest. As you did here in the United States, or you did in India, everywhere in this planet. To build our development, we come to a huge contradiction that we destroy around us everything. This farm that had thousands of head of cattle had just a few hundreds, and we didn't know how to deal with these. And Léila came up with an incredible idea, a crazy idea.
І я прийняв рішення зупинитись. Я був дуже засмучений фотографуванням, засмучений всім на світі, і вирішив повернутись туди, звідки я родом. Це був великий збіг обставин. Це був час, коли мої батьки помітно постаріли. Я маю сім сестер. Я був єдиним чоловіком у моїй родині, і рідні прийняли спільне рішення передати цю землю Лейлі та мені. Коли ми отримали цю землю, вона була такою ж ослабленою, як і я. В часи мого дитинства тропічні ліси займали 50 відсотків території. Коли ж ми отримали землю, то тропічних лісів було менше, ніж пів відсотка, як і в цілому моєму регіоні. Для розвитку, бразильського розвитку, ми знищили багато лісів. Так само, як і ви зробили тут, у Сполучених Штатах, або як ви зробили в Індії, всюди на нашій планеті. Щоб досягнути розвитку, ми вдаємось до великих протиріч, знищуючи все довкола нас. На фермі, де поголів'я великої рогатої худоби налічувало тисячі, залишилось всього кілька сотень, і ми не знали, як з ними впоратись. І у Лейли з'явилась неймовірна ідея, божевільна ідея.
She said, why don't you put back the rainforest that was here before? You say that you were born in paradise. Let's build the paradise again.
Вона сказала: "Чому б не відновити тропічний ліс, що був тут раніше? Ти ж кажеш, що народився у раю. Давай збудуємо рай знову."
And I went to see a good friend that was engineering forests to prepare a project for us, and we started. We started to plant, and this first year we lost a lot of trees, second year less, and slowly, slowly this dead land started to be born again. We started to plant hundreds of thousands of trees, only local species, only native species, where we built an ecosystem identical to the one that was destroyed, and the life started to come back in an incredible way. It was necessary for us to transform our land into a national park. We transformed. We gave this land back to nature. It became a national park. We created an institution called Instituto Terra, and we built a big environmental project to raise money everywhere. Here in Los Angeles, in the Bay Area in San Francisco, it became tax deductible in the United States. We raised money in Spain, in Italy, a lot in Brazil. We worked with a lot of companies in Brazil that put money into this project, the government. And the life started to come, and I had a big wish to come back to photography, to photograph again. And this time, my wish was not to photograph anymore just one animal that I had photographed all my life: us. I wished to photograph the other animals, to photograph the landscapes, to photograph us, but us from the beginning, the time we lived in equilibrium with nature. And I went. I started in the beginning of 2004, and I finished at the end of 2011. We created an incredible amount of pictures, and the result -- Lélia did the design of all my books, the design of all my shows. She is the creator of the shows. And what we want with these pictures is to create a discussion about what we have that is pristine on the planet and what we must hold on this planet if we want to live, to have some equilibrium in our life. And I wanted to see us when we used, yes, our instruments in stone. We exist yet. I was last week at the Brazilian National Indian Foundation, and only in the Amazon we have about 110 groups of Indians that are not contacted yet. We must protect the forest in this sense. And with these pictures, I hope that we can create information, a system of information. We tried to do a new presentation of the planet, and I want to show you now just a few pictures of this project, please.
І я зустрівся з хорошим другом, який займався вирощуванням лісів, з проханням приготувати для нас проект, і ми почали. Ми почали садити дерева, але у перший рік ми втратили багато дерев, наступного року - вже менше, і повільно-повільно ця мертва земля почала відроджуватись знову. Ми почали висаджувати сотні тисяч дерев, лише місцеві види, лише місцеві породи, будуючи таку ж екосистему, яка і була знищена. І життя почало повертатись дивовижним чином. Нам потрібно було перетворити нашу землю у національний парк. І ми перетворили. Ми повернули цю землю природі. Вона стала національним парком. Ми створили організацію під назвою "Instituto Terra" і ми розробили великий проект у сфері довкілля аби залучити кошти звідусіль. Тут у Лос-Анджелесі, на території затоки Сан-Франциско, за це передбачені податкові пільги у Сполучених Штатах. Ми збирали кошти в Іспанії, Італії, значною мірою у Бразилії. Ми співпрацювали з багатьма бразильськими компаніями, котрі інвестували в цей проект, з урядом. І життя поступово налагоджувалось, і я мав велике бажання повернутись до фотографування, знову фотографувати. На цей раз я більше не хотів фотографувати лише одну тварину, яку я знімав усе своє життя: нас. Я хотів фотографувати інших тварин, фотографувати пейзажі, фотографувати нас, але з самого початку, з часу, коли ми жили в рівновазі з природою. І я поїхав. Я почав у перші місяці 2004, а завершив наприкінці 2011. Ми створили неймовірну кількість фотографій, і в результаті Лейла розробила дизайн усіх моїх книг, дизайн усіх моїх виставок. Вона є творцем виставок. І нашою метою щодо цих фотографій є викликати дискусію про всю недоторканість, що залишилась на нашій планеті і про те, що нам слід зберегти на цій планеті, якщо ми хочемо жити, мати певну рівновагу у нашому житті. Все, чого я хотів, це побачити нас, коли ми використовували, так, інструменти з каменю. Ми все ще існуємо. Минулого тижня я побував у Національному фонді індіанців Бразилії, і лише на території Амазонії мешкає близько 110 груп індіанців, з якими ще не налагоджено контакт. Ми повинні захищати ліс у прямому сенсі цього слова. І я сподіваюсь, що за допомогою цих фотографій ми зможемо створити інформацію, систему інформації. Ми спробували створити нову презентацію планети, і я хочу показати вам кілька фото цього проекту, будь ласка.
Well, this — (Applause) — Thank you. Thank you very much.
Що ж, це — (Оплески) — Дякую. Щиро дякую.
This is what we must fight hard to hold like it is now. But there is another part that we must together rebuild, to build our societies, our modern family of societies, we are at a point where we cannot go back. But we create an incredible contradiction. To build all this, we destroy a lot. Our forest in Brazil, that antique forest that was the size of California, is destroyed today 93 percent. Here, on the West Coast, you've destroyed your forest. Around here, no? The redwood forests are gone. Gone very fast, disappeared. Coming the other day from Atlanta, here, two days ago, I was flying over deserts that we made, we provoked with our own hands. India has no more trees. Spain has no more trees.
Ось за що ми повинні наполегливо боротись, аби зберегти це в теперішньому стані. Але є ще дещо, що нам слід разом відбудовувати, будувати наші суспільства, нашу сучасну родину суспільств. Ми знаходимось на етапі, коли назад немає вороття. Проте ми створюємо дивовижний контраст. Щоб збудувати все це, ми багато чого руйнуємо. Наш ліс у Бразилії, цей старовинний ліс, розміром із Каліфорнію, сьогодні знищений на 93 відсотки. Тут, на Західному узбережжі, ви знищили ваші ліси. Неподалік звідси, чи не так? Ліси червоного дерева зникли.. Зникли дуже швидко, щезли. Недавно, повертаючись з Атланти, тут, два дні тому я пролітав над пустелями, які ми самі створили, ми спровокували їх появу власноруч. Індія залишилась без дерев. Іспанія залишилась без дерев.
And we must rebuild these forests. That is the essence of our life, these forests. We need to breathe. The only factory capable to transform CO2 into oxygen, are the forests. The only machine capable to capture the carbon that we are producing, always, even if we reduce them, everything that we do, we produce CO2, are the trees. I put the question -- three or four weeks ago, we saw in the newspapers millions of fish that die in Norway. A lack of oxygen in the water. I put to myself the question, if for a moment, we will not lack oxygen for all animal species, ours included -- that would be very complicated for us.
І ми повинні відновити ці ліси. Ці ліси - суть нашого життя. Нам потрібно дихати. Єдина фабрика, що здатна перетворити CO2 на кисень - це ліси. Єдиний механізм, що може захоплювати вуглець, який ми виробляємо завжди, навіть, якщо ми зменшимо все, що робимо, ми і надалі виробляємо CO2 - це дерева. Я поставив запитання -- три чи чотири тижні тому у газеті ми прочитали, що мільйони риб помирають у Норвегії. Брак кисню у воді. Я поставив собі запитання, якщо на мить нам не бракуватиме кисню для всіх видів тварин, включно з нами, це було б дуже складно для нас.
For the water system, the trees are essential. I'll give you a small example that you'll understand very easily. You happy people that have a lot of hair on your head, if you take a shower, it takes you two or three hours to dry your hair if you don't use a dryer machine. Me, one minute, it's dry. The same with the trees. The trees are the hair of our planet. When you have rain in a place that has no trees, in just a few minutes, the water arrives in the stream, brings soil, destroying our water source, destroying the rivers, and no humidity to retain. When you have trees, the root system holds the water. All the branches of the trees, the leaves that come down create a humid area, and they take months and months under the water, go to the rivers, and maintain our source, maintain our rivers. This is the most important thing, when we imagine that we need water for every activity in life.
Дерева необхідні для водопостачання. Я приведу невеличкий приклад, який ви дуже легко зрозумієте. Якщо ви, щасливчики з великою кількістю волосся на голові, приймете душ, то знадобиться дві-три години аби волосся висохло без використання фена. У моєму ж випадку потрібна одна хвилина. Як і для дерев. Дерева - це волосся нашої планети. Коли падає дощ на території без дерев, то всього за кілька хвилин вода збирається у потік, несе з собою ґрунт, знищуючи наші водні ресурси, знищуючи річки, а вологість не утримується. Якщо є дерева, то коренева система затримує воду. Усі гілки дерев, листя, що падає, створюють вологу ділянку, зберігаються місяцями під водою, прямують до річок, підтримують наше джерело, підтримують наші ріки. Це найважливіша річ з огляду на те, що вода необхідна нам у всіх сферах життя.
I want to show you now, to finish, just a few pictures that for me are very important in that direction. You remember that I told you, when I received the farm from my parents that was my paradise, that was the farm. Land completely destroyed, the erosion there, the land had dried. But you can see in this picture, we were starting to construct an educational center that became quite a large environmental center in Brazil. But you see a lot of small spots in this picture. In each point of those spots, we had planted a tree. There are thousands of trees. Now I'll show you the pictures made exactly in the same point two months ago.
І на завершення я хочу показати вам кілька фотографій, які для мене дуже важливі у цьому контексті. Пам'ятаєте, я говорив, що ферма, яку я отримав від батьків, стала для мене моїм раєм. Земля повністю зруйнована, ерозія, земля висохла. Але на цьому фото ви бачите, що ми починали зводити освітній центр, який став досить великим центром з охорони довкілля в Бразилії. Але ви бачите багато маленьких плям на цьому фото. На всіх цих місцях ми висадили дерева. Там тисячі дерев. А зараз покажу вам фото з того ж місця, зроблене через два місяці.
(Applause)
(Оплески)
I told you in the beginning that it was necessary for us to plant about 2.5 million trees of about 200 different species in order to rebuild the ecosystem. And I'll show you the last picture. We are with two million trees in the ground now. We are doing the sequestration of about 100,000 tons of carbon with these trees.
На початку я вам казав, що нам потрібно було висадити близько 2.5 мільйона дерев приблизно двохсот різних видів, щоб відновити екосистему. І я покажу вам останнє фото. Зараз тут росте близько двох мільйонів дерев. Таким чином, відбувається зв'язування близько 100,000 тонн вуглецю завдяки цим деревам.
My friends, it's very easy to do. We did it, no? By an accident that happened to me, we went back, we built an ecosystem. We here inside the room, I believe that we have the same concern, and the model that we created in Brazil, we can transplant it here. We can apply it everywhere around the world, no? And I believe that we can do it together.
Друзі, це дуже легко зробити. І ми впорались, чи не так? Після випадку, що трапився зі мною, ми повернулись, ми збудували екосистему. Я вірю в те, що всі присутні тут мають спільні турботи, і модель, яку ми створили у Бразилії, можна застосувати і тут. Ми можемо застосувати її у будь-якому куточку світу, правда ж? І я вірю, що ми можемо зробити це разом.
Thank you very much.
Щиро дякую.
(Applause)
(Оплески)