In half a century of trying to help prevent wars, there's one question that never leaves me: How do we deal with extreme violence without using force in return? When you're faced with brutality, whether it's a child facing a bully on a playground or domestic violence -- or, on the streets of Syria today, facing tanks and shrapnel, what's the most effective thing to do? Fight back? Give in? Use more force?
За півстоліття запобігання війнам існує єдине питання, яке ніяк не перестає мене турбувати: Як потрібно вчинити з надзвичайною жорстокістю без застосування, натомість, сили? Коли Ви стикаєтесь із брутальністю, коли дитина наштовхується на залякування на ігровому майданчику, або ж домашнє насильство, або на вулицях сучасної Сирії, де людям загрожують танки та шрапнелі, що є найбільш ефективним? Чинити опір? Здатися? Застосовувати ще більшу силу?
This question: "How do I deal with a bully without becoming a thug in return?" has been with me ever since I was a child. I remember I was about 13, glued to a grainy black and white television in my parents' living room as Soviet tanks rolled into Budapest, and kids not much older than me were throwing themselves at the tanks and getting mown down. And I rushed upstairs and started packing my suitcase.
Саме ось це питання "Як поводитися при залякуванні, не перетворюючись, натомість, на убивцю?" турбувало мене ще з дитинства. Я пам'ятаю, коли мені було 13, я була зачарована чорно-білим екраном у батьківській вітальні, коли радянські танки увійшли у Будапешт і діти, не набагато старші від мене, кидалися під танки, які проїжджали по них. І я побігла нагору, щоб спакувати свою валізу.
And my mother came up and said, "What on Earth are you doing?"
І моя мати підійшла до мене і запитала "Що це ти робиш?"
And I said, "I'm going to Budapest."
І я відповіла, "Я їду у Будапешт."
And she said, "What on Earth for?"
Вона запитала "Чому?"
And I said, "Kids are getting killed there. There's something terrible happening."
Я відповіла "Там вбивають дітей." Там відбуваються жахливі речі.
And she said, "Don't be so silly." And I started to cry. And she got it, she said, "Okay, I see it's serious. You're much too young to help. You need training. I'll help you. But just unpack your suitcase."
І вона сказала "Не будь дурною." І я розплакалась. Вона все зрозуміла, і сказала "Добре, я бачу, що це важливо для тебе. Ти ще занадто мала, щоб допомогти їм у цьому. Тобі потрібно навчатися. Я допоможу тобі з цим. Тільки розпакуй свою валізу".
And so I got some training and went and worked in Africa during most of my 20s. But I realized that what I really needed to know I couldn't get from training courses. I wanted to understand how violence, how oppression, works. And what I've discovered since is this: Bullies use violence in three ways. They use political violence to intimidate, physical violence to terrorize and mental or emotional violence to undermine. And only very rarely in very few cases does it work to use more violence.
І я отримала певну науку, я поїхала працювати до Африки, коли мені було 20. Але я усвідомлювала, що саме те, що я насправді потребувала знати, я не могла взяти із навчальних курсів. Я хотіла зрозуміти, як діють механізми пригноблення та насильства. Та все, що я довідалась з того часу - це як хулігани використовують насильство трьома способами. Вони використовують політичну жорстокість, фізичне насильство для тероризування, і розумову чи емоційну жорстокість для руйнування. І лише деколи, рідко коли, жорстокість спрацьовує.
Nelson Mandela went to jail believing in violence, and 27 years later he and his colleagues had slowly and carefully honed the skills, the incredible skills, that they needed to turn one of the most vicious governments the world has known into a democracy. And they did it in a total devotion to non-violence. They realized that using force against force doesn't work.
Нельсон Мандела через свою віру у насильство був ув'язненим і 27 років потому він і його колеги обережно та повільно відточили свої уміння, неймовірні уміння, яких вони потребували для спрямування найбільш порочного уряду світу до демократії. І вони досягли цього, повністю відмовившись від застосування насильницьких методів. Вони розуміли, що використання одної сили проти іншої не спрацьовує.
So what does work? Over time I've collected about a half-dozen methods that do work -- of course there are many more -- that do work and that are effective. And the first is that the change that has to take place has to take place here, inside me. It's my response, my attitude, to oppression that I've got control over, and that I can do something about.
Отже, що є дієвим? За цей час я зібрала майже півдюжини методів, звичайно, їх є набагато більше, тих, які справді працюють і є дієвими. Першим з них є зміна, яка має відбутися ось тут, всередині нас. Це моя відповідь і моє ставлення до пригноблення, яке я маю контролювати, над яким я можу щось вдіяти.
And what I need to develop is self-knowledge to do that. That means I need to know how I tick, when I collapse, where my formidable points are, where my weaker points are. When do I give in? What will I stand up for? And meditation or self-inspection is one of the ways -- again it's not the only one -- it's one of the ways of gaining this kind of inner power.
А для того, щоб досягти його, я маю розвивати самопізнання. Іншими словами, я маю знати, як жити, коли потерплю крах, де буде моя сильніша сторона, а де слабша. Коли я здамся? Що я буду відстоювати? І медитація, або самообстеження є одним з видів - знову ж таки не єдиним, а саме одним з видів цього здобуття внутрішньої сили.
And my heroine here -- like Satish's -- is Aung San Suu Kyi in Burma. She was leading a group of students on a protest in the streets of Rangoon. They came around a corner faced with a row of machine guns. And she realized straight away that the soldiers with their fingers shaking on the triggers were more scared than the student protesters behind her. But she told the students to sit down. And she walked forward with such calm and such clarity and such total lack of fear that she could walk right up to the first gun, put her hand on it and lower it. And no one got killed.
Моя героїня, як і Сатіш, це Аун Сан Су Чжі з Бірми. Вона очолювала групу студентів на вуличних протестах Рангуни. Вони стикнулися з колоною кулеметів. І в цей же ж момент вона усвідомила, що солдати, які тремтіли, тримаючи пальці на спусковому гачку, були більш наляканими, ніж ті студенти, які стояли за нею. І вона сказала студентам присісти. Вийшла вперед з таким спокоєм і чистотою та такою відсутністю страху, що, підійшовши до першого пістолета, вона простягнула руку та опустила його. І ніхто не був позбавлений життя.
So that's what the mastery of fear can do -- not only faced with machine guns, but if you meet a knife fight in the street. But we have to practice. So what about our fear? I have a little mantra. My fear grows fat on the energy I feed it. And if it grows very big it probably happens.
Ось що може зробити оволодіння страхом, не тільки перед кулеметами, але й при вуличній бійці із застосуванням ножів. Але ми маємо навчатися. Що ж відноситься до нашого страху? Я маю невеличку мантру. Мій страх росте на тому грунті,мяким я його живлю. І він стає несамовитим, так інколи трапляється.
So we all know the three o'clock in the morning syndrome, when something you've been worrying about wakes you up -- I see a lot of people -- and for an hour you toss and turn, it gets worse and worse, and by four o'clock you're pinned to the pillow by a monster this big. The only thing to do is to get up, make a cup of tea and sit down with the fear like a child beside you. You're the adult. The fear is the child. And you talk to the fear and you ask it what it wants, what it needs. How can this be made better? How can the child feel stronger? And you make a plan. And you say, "Okay, now we're going back to sleep. Half-past seven, we're getting up and that's what we're going to do."
Ми всі знаємо про синдром, який проявляється о 3 ночі, коли те, що непокоїло нас протягом дня, піднімає нас зі сну. Я бачу багатьох людей -- і протягом години, коли ви перевертаєтесь та крутитесь в ліжку, стає все гірше і гірше, і до четвертої години ранку ви прищеплені до подушки монстром отакої величини. Єдинии виходом є піднятись з ліжка і зробити собі чаю, сісти поруч зі своїм страхом, ніби з дитиною. Ви доросла людина. Страх - це дитина. І ви розмовляєте зі страхом, і запитуєте його, що він хоче, і що йому потрібно. Як можна покращити вашу ситуацію? Як дитина може почувати себе сильнішою? І ви створюєте стратегію. І Ви кажете: "Добре, ми зараз повертаємось до сну. Пів до сьомої, ми прокидаємось, і ось що ми будемо робити."
I had one of these 3 a.m. episodes on Sunday -- paralyzed with fear at coming to talk to you. (Laughter) So I did the thing. I got up, made the cup of tea, sat down with it, did it all and I'm here -- still partly paralyzed, but I'm here.
Я мала такий випадок в неділю о 3-тій ранку, охоплена страхом від цієї зустрічі з вами. (Сміх) Тож я послідувала цій стратегії. Я прокинулась, зробила собі горнятко чаю, сіла і виконала все це, і ось я тут - все ще частково знервована, однак я тут.
(Applause)
(Оплески)
So that's fear. What about anger? Wherever there is injustice there's anger. But anger is like gasoline, and if you spray it around and somebody lights a match, you've got an inferno. But anger as an engine -- in an engine -- is powerful. If we can put our anger inside an engine, it can drive us forward, it can get us through the dreadful moments and it can give us real inner power.
Отже, це є страхом. А як щодо злості? Де є несправедливість, там завжди є злість. Однак, злість подібна до палива, і якщо Ви розпилите його навкруги і хтось запалить сірника, навколо Вас утвориться пекло. Але злість, як пристрій самого двигуна, є могутньою. Якщо заводити двигун своєю злістю, він довго буде працювати, і зможе подолати певні важкі періоди життя, і наділити нас справжньою внутрішньою силою.
And I learned this in my work with nuclear weapon policy-makers. Because at the beginning I was so outraged at the dangers they were exposing us to that I just wanted to argue and blame and make them wrong. Totally ineffective. In order to develop a dialogue for change we have to deal with our anger. It's okay to be angry with the thing -- the nuclear weapons in this case -- but it is hopeless to be angry with the people. They are human beings just like us. And they're doing what they think is best. And that's the basis on which we have to talk with them.
І я пізнала це у своєму дослідженні, пов'язаному з політикою використання ядерної зброї. Тому що спочатку я була настільки обурена тою небезпекою, на яку вони нас наражали, що я хотіла тільки сперечатися, звинувачувати і показати те, що вони неправі. Це виявилось повністю безрезультативним. Щоб здійснювати зміни, ми маємо впоратись із нашою злістю. Це цілком нормально - нервуватися через щось, в цьому випадку - через ядерну зброю, але злитися на людей - безнадійна справа. Вони є такими ж людськими істотами, як і ми. І вони роблять те, що, на їхню думку, є найкращим. І від цього ми повинні відштовхуватися, коли розмовляємо з ними.
So that's the third one, anger. And it brings me to the crux of what's going on, or what I perceive as going on, in the world today, which is that last century was top-down power. It was still governments telling people what to do. This century there's a shift. It's bottom-up or grassroots power. It's like mushrooms coming through concrete. It's people joining up with people, as Bundy just said, miles away to bring about change.
Третім пунктом є злість. І це підводить мене до суті справи того, що відбувається, або ж того, що я відчуваю у світі на сьогоднішній день, а саме - послаблення влади протягом останнього століття. До цього часу уряди диктували людям, як потрібно жити. Це століття інше. Це прогресуюча або ж народна влада. Це немов гриби, які проростають крізь асфальт. Це люди, які об'єднуються разом, як сказав Банді, крізь милі, щоб домогтися змін.
And Peace Direct spotted quite early on that local people in areas of very hot conflict know what to do. They know best what to do. So Peace Direct gets behind them to do that. And the kind of thing they're doing is demobilizing militias, rebuilding economies, resettling refugees, even liberating child soldiers. And they have to risk their lives almost every day to do this. And what they've realized is that using violence in the situations they operate in is not only less humane, but it's less effective than using methods that connect people with people, that rebuild.
І благодійна ораганізація Піс Дайрект досить швидко виявила, що місцеві люди у конфліктних зонах знають, як поводитися. Вони знають, як найкраще діяти. Тому організація Піс Дайрект опинилася позаду них у цій справі. Вони займаються такими речами як демобілізація міліції, відбудова економіки, переселення емігрантів і навіть звільнення неповнолітніх солдатів. І вони мають ризикувати своїми життями кожного дня, аби цього досягнути. І вони чітко усвідомллюють, що застосування насильства в їхній сфері діяльності є не тільки менш гуманним, але й менш ефективним, ніж використання методів, які поєднують людей і відбудовують відносини.
And I think that the U.S. military is finally beginning to get this. Up to now their counter-terrorism policy has been to kill insurgents at almost any cost, and if civilians get in the way, that's written as "collateral damage." And this is so infuriating and humiliating for the population of Afghanistan, that it makes the recruitment for al-Qaeda very easy, when people are so disgusted by, for example, the burning of the Koran.
І я вважаю, що американське військо нарешті починає розуміти це. До цього часу, їхня контртерористична політика полягала у вбивстві повстанців за будь-якої ціни, і якщо цивільні громадяни стають їм на дорозі, це отримує назву "додаткових збитків". І це настільки дратує і принижує населення Афганістану, що набір новобранців для Аль-Каїди проходить у дуже легкий спосіб, коли, наприклад, люди відчувають таку огиду до спалення Корану.
So the training of the troops has to change. And I think there are signs that it is beginning to change. The British military have always been much better at this. But there is one magnificent example for them to take their cue from, and that's a brilliant U.S. lieutenant colonel called Chris Hughes. And he was leading his men down the streets of Najaf -- in Iraq actually -- and suddenly people were pouring out of the houses on either side of the road, screaming, yelling, furiously angry, and surrounded these very young troops who were completely terrified, didn't know what was going on, couldn't speak Arabic. And Chris Hughes strode into the middle of the throng with his weapon above his head, pointing at the ground, and he said, "Kneel." And these huge soldiers with their backpacks and their body armor, wobbled to the ground. And complete silence fell. And after about two minutes, everybody moved aside and went home.
Тому навчання війська повинне зазнати певних змін. І, на мою думку, існують певні ознаки того, що воно починає змінюватися. Британські військові завжди були набагато кращими у цьому плані. Але для них існує один чудовий приклад наслідування – видатний американський підполковник Кріс Хьюз. Він очолював військо на вулицях Ан-Наджаф, фактично в Іраку, коли неочікувано для всіх люди ринули із будинків по обидві сторони дороги, кричачи та волаючи у несамовитій злості, і оточуючи цих молодих, страшенно переляканих солдатів, які не знали арабської мови і не розуміли, що насправді відбувається. Коли ж Кріс Хьюз пробрався всередину натовпу, тримаючи над головою свою зброю, націлену вниз, і промовив "Навколішки". І ці кремезні солдати разом із своїми рюкзаками і бронежилетами, впали на землю. І настала повна тиша. І приблизно через дві хвилини, всі розступилися і розійшлися по домівках.
Now that to me is wisdom in action. In the moment, that's what he did. And it's happening everywhere now. You don't believe me? Have you asked yourselves why and how so many dictatorships have collapsed over the last 30 years? Dictatorships in Czechoslovakia, East Germany, Estonia, Latvia, Lithuania, Mali, Madagascar, Poland, the Philippines, Serbia, Slovenia, I could go on, and now Tunisia and Egypt. And this hasn't just happened. A lot of it is due to a book written by an 80-year-old man in Boston, Gene Sharp. He wrote a book called "From Dictatorship to Democracy" with 81 methodologies for non-violent resistance. And it's been translated into 26 languages. It's flown around the world. And it's being used by young people and older people everywhere, because it works and it's effective.
Для мене зараз це означає певний вид мудрості, який проявляється у дії. На даний момент, це те, як він вчинив. І зараз це відбувається скрізь. Ви мені не вірите? Чи ви коли-небудь запитували себе, яким чином і чому така велика кількість диктатур потерпіла крах за останні 30 років? Диктатури Чехословаччини, Східної Німеччини, Естонії, Латвії, Литви, Малі, Мадагаскару, Пользі, Філіппін, Сербії, Словенії, я можу прожовжувати далі, але, на даний час, в цих обставинах перебувають країни Тунісу і Єгипту. І це не просто так відбувається. В більшості випадків причиною цього є книга, Джина Шара, 80-літнього чоловіка із Бостону. Ця книга отримала назву "Від диктатури до демократії", у ній автор зміг розкрити 81 методологію ненасильницького опору. Ця книга була перекладена на 26 мов. Вона стала відомою по всьому світу. І на даний час її читають скрізь, як молоді так і старі, через її дієвість і ефективність.
So this is what gives me hope -- not just hope, this is what makes me feel very positive right now. Because finally human beings are getting it. We're getting practical, doable methodologies to answer my question: How do we deal with a bully without becoming a thug? We're using the kind of skills that I've outlined: inner power -- the development of inner power -- through self-knowledge, recognizing and working with our fear, using anger as a fuel, cooperating with others, banding together with others, courage, and most importantly, commitment to active non-violence.
Ось що дає мені надію, і не тільки надію, але, й на даний момент, почуття позитиву . Тому що, врешті-решт, люди починають розуміти. Ми отримуємо практичну і дієву методологію для відповіді на моє запитання: Як поводитися з хуліганством, не перетворюючись в цей же ж час на бандита? Ми використовуємо ті навики, які я зазначила: внутрішню силу та її розвиток через самопізнання, усвідомлюючи і працюючи над нашим страхом, використовуючи злість як основу, співпрацюючи з іншими, об'єднуючись з ними, використовуємо відвагу та, що найголовніше, прагнення до активної відмови від застосування насильницьких методів.
Now I don't just believe in non-violence. I don't have to believe in it. I see evidence everywhere of how it works. And I see that we, ordinary people, can do what Aung San Suu Kyi and Ghandi and Mandela did. We can bring to an end the bloodiest century that humanity has ever known. And we can organize to overcome oppression by opening our hearts as well as strengthening this incredible resolve.
На даний час я просто не вірю у ненасильство. Я не змушена у це вірити. Я спостерігаю скрізь за доказами того, як воно працює. І я розумію, що ми, прості люди, можемо зробити те, що Аун Сан Су Чжі, Магатма Ганді і Нельсон Мандела зробили у свій час. Ми можемо покласти кінець найкривавішому століттю усього людства. І ми можемо подолати пригноблення, відкриваючи наші серця, і, тим самим чином, зміцнюючи нашу неймовірну рішучість.
And this open-heartedness is exactly what I've experienced in the entire organization of this gathering since I got here yesterday. Thank you.
І саме цю щирість я відчуваю ще зі вчорашнього дня в організації цієї зустрічі. Дякую.
(Applause)
(Оплески)