Good evening. My journey to this stage began when I came to America at the age of 17. You see, I'm one of the 84 million Americans who are immigrants or children of immigrants. Each of us has a dream when we come here, a dream that usually has to be rewritten and always has to be repurposed. I was one of the lucky ones. My revised dream led me to the work I do today: training immigrants to run for public office and leading a movement for inclusive democracy.
Добрий вечір! Мій шлях до цієї сцени розпочався, коли я приїхала в Америку у віці 17 років. Справа в тому, що я одна із 84-ьох мільйонів американців, які є іммігрантами або дітьми іммігрантів. Кожен із нас має мрію, коли приїжджає сюди, мрію, яку зазвичай треба переписати і яку завжди треба змінити. Я була одною з тих, кому пощастило. Моя оновлена мрія привела мене до моєї теперішньої роботи: готувати іммігрантів до державних посад та очолювати рух задля інклюзивної демократії.
But I don't want you to think it was a cakewalk, that America opened its arms wide and welcomed me. It's still not doing that. And I've learned a few lessons along the way that I wanted to share with you, because I think that together we can make American democracy better and stronger.
Не хочу, щоб ви подумали, що це було дуже просто і що Америка зустрічала мене з розпростертими обіймами. Вона досі цього не робить. Однак на цьому шляху я вивчила декілька уроків, якими хотіла б із вами поділитися, тому що я вважаю, що разом ми можемо зробити демократію в Америці кращою і сильнішою.
I was born in India, the world's largest democracy, and when I was four, my family moved to Belize, the world's smallest democracy perhaps. And at the age of 17, I moved to the United States, the world's greatest democracy. I came because I wanted to study English literature. You see, as a child, I buried my nose in books, and I thought, why not make a living doing that as an adult? But after I graduated from college and got a graduate degree, I found myself moving from one less ideal job to another. Maybe it was the optimism that I had about America that made me take a while to understand that things were not going to change. The door that I thought was open was actually just slightly ajar -- this door of America that would open wide if you had the right name, the right skin color, the right networks, but could just slam in your face if you had the wrong religion, the wrong immigration status, the wrong skin color. And I just couldn't accept that.
Я народилася в Індії, найбільшій демократії світу, а коли мені було 4 роки, моя сім'я переїхала в Беліз, мабуть, найменшу в світі демократію. У 17 років я переїхала до США, найвеличнішої демократії у світі. Переїхала, тому що хотіла вивчати англійську літературу. Річ у тім, що я змалку обожнювала читати книжки і подумала: а чому б не заробляти цим на життя у дорослому віці? Але після того, як я закінчила коледж і отримала свій диплом, я зрозуміла, що змінюю одну неідеальну роботу на іншу. Можливо, мій оптимізм стосовно Америки не давав мені досить довго зрозуміти, що нічого не змінюватиметься. Двері, які я вважала відкритими, насправді були лише злегка прочинені. Ці двері Америки широко відкриються перед вами, якщо у вас правильне ім'я, правильний колір шкіри, правильні зв'язки, або ж зачиняться перед вашим носом, якщо у вас неправильне віросповідання, неправильний імміграційний статус або неправильний колір шкіри. Я просто не могла цього прийняти.
So I started a career as a social entrepreneur, starting an organization for young people like myself -- I was young at the time that I started it -- who traced their heritage to the Indian subcontinent. In that work, I became and advocate for South Asians and other immigrants. I lobbied members of Congress on policy issues. I volunteered on election day to do exit polling. But I couldn't vote, and I couldn't run for office. So in 2000, when it was announced that the citizenship application fee was going to more than double from 95 dollars to 225 dollars, I decided it was time to apply before I could no longer afford it. I filled out a long application, answering questions about my current and my past affiliations. And once the application was submitted, there were fingerprints to be taken, a test to study for, endless hours of waiting in line. You might call it extreme vetting. And then in December of 2000, I joined hundreds of other immigrants in a hall in Brooklyn where we pledged our loyalty to a country that we had long considered home. My journey from international student to American citizen took 16 years, a short timeline when you compare it to other immigrant stories.
То ж я розпочала свою кар’єру, як соціальний підприємець відкривши організацію для таких молодих людей, як я - я була молода, коли це розпочала - які простежували своїх нащадків аж до індійського субконтиненту. На цій роботі я стала захисницею вихідців з Південної Азії та інших іммігрантів. Я відстоювала їхні права перед членами Конгресу. Я була волонтеркою на виборах, проводячи опитування на дільницях. Але я не могла голосувати і не могла балотуватись на державні посади. То ж у 2000 році, коли було проголошено, що плата за подачу заявки на громадянство збільшилась більше, ніж удвічі, з $95 до $225, я вирішила, що настав час подавати, поки я ще можу собі це дозволити. Я заповнила довгу аплікаційну форму, відповіла на всі запитання стосовно моїх теперішніх і минулих членств. Коли аплікаційна форма була заповнена, треба було здати відбитки пальців, підготуватись до тесту і простояти безкінечні години у черзі. Це можна назвати занадто прискіпливою перевіркою. І тоді, в грудні 2000 року, я приєдналась до тисячі інших іммігрантів в одній споруді у Брукліні, де ми присягали на вірність країні, яку вже довгий час вважали своїм домом. Мій шлях від міжнародної студентки до громадянки Америки тривав 16 років - досить короткий проміжок, якщо порівнювати з історіями інших іммігрантів.
And soon after I had taken that formal step to becoming an American, the attacks of September 11, 2001, changed the immigration landscape for decades to come. My city, New York City, was reeling and healing, and in the midst of it, we were in an election cycle.
Невдовзі після усіх формальностей, які я пройшла, щоб стати громадянкою Америки, стався теракт 11-го вересня 2001 року, який змінив імміграційну картину на наступне десятиліття. Моє місто, Нью-Йорк, здригалося та відновлювалося, і посеред усього цього ми перебували в процесі виборів.
Two things happened as we coped with loss and recovery in New York City. Voters elected Michael Bloomberg mayor of New York City. We also adopted by ballot referendum the Office of Immigrant Affairs for the City of New York. Five months after that election, the newly elected mayor appointed me the first Commissioner of Immigrant Affairs for this newly established office.
Дві речі відбулись після того, як ми впорались із втратами та відновленням у Нью-Йорку. Виборці обрали Майкла Блумберґа мером Нью-Йорка, а ще ми вибороли шляхом референдуму офіс у справах іммігрантів для Нью-Йорка. Через 5 місяців після тих виборів новообраний мер призначив мене першою Уповноваженою у справах іммігрантів у цьому новому офісі.
I want you to come back to that time. I was a young immigrant woman from Belize. I had basically floundered in various jobs in America before I started a community-based organization in a church basement in Queens. The attacks of September 11 sent shock waves through my community. People who were members of my family, young people I had worked with, were experiencing harassment at schools, at workplaces and in airports. And now I was going to represent their concerns in government. No job felt more perfect for me.
Я хочу, щоб ми повернулись до того часу. Я була молодою іммігранткою з Белізу. Я працювала на різних роботах в Америці до того, як започаткувала територіальну організацію в підвалі церкви, що у Квінзі. Атака 11 вересня пронеслась ударною хвилею через нашу спільноту. Люди, які були членами моєї сім’ї, молоді люди, з якими я працювала, зазнавали приниження у школах, на робочих місцях та аеропортах. І тепер я мала намір представляти їхнє занепокоєння в уряді. Жодна інша робота не здавалася мені такою ідеальною.
And here are two things I learned when I became Commissioner. First, well-meaning New Yorkers who were in city government holding government positions had no idea how scared immigrants were of law enforcement. Most of us don't really know the difference, do we, between a sheriff and local police and the FBI. And most of us, when we see someone in uniform going through our neighborhoods feel curiosity, if not concern. So if you're an undocumented parent, every day when you say goodbye to your child, send them off to school and go to work, you don't know what the chances are that you're going to see them at the end of the day. Because a raid at your workplace, a chance encounter with local police could change the course of your life forever.
Існує дві речі, які я вивчила, коли стала Уповноваженою. Перш за все, доброзичливі люди Нью-Йорку, які очолювали державні посади в місцевому уряді, не мали жодного уявлення, як іммігранти боялися правоохоронних органів. Більшість з нас насправді не знають різниці між шерифом, місцевою поліцією та ФБР. І більшість із нас, коли бачать, що хтось у формі перевіряє нашу околицю, відчуває цікавість або хвилювання. То ж якщо ви - батьки без документів, то кожного дня, коли кажете "до зустрічі" своїм дітям, відсилаючи їх у школу або ідучи на роботу, ви не знаєте, який шанс того, що ви побачите їх у кінці того ж дня. Раптова перевірка на вашій роботі чи випадкова зустріч із місцевою поліцією може змінити ваше життя назавжди.
The second thing I learned is that when people like me, who understood that fear, who had learned a new language, who had navigated new systems, when people like us were sitting at the table, we advocated for our communities' needs in a way that no one else could or would. I understood what that feeling of fear was like. People in my family were experiencing it. Young people I had worked with were being harassed, not just by classmates, but also by their teachers. My husband, then boyfriend, thought twice before he put a backpack on or grew a beard because he traveled so much.
Крім того, я зрозуміла, що коли такі люди, як я, які розуміють цей страх, які вивчили нову мову і орієнтуються в новій системі, коли люди такі, як ми, сидять за столом, ми відстоюємо потреби своєї спільноти так, як цього ніхто інший не міг би зробити. Я знаю, що таке відчуття страху. Люди у моїй сім’ї пройшли через це. Молоді люди, з якими я працювала, зазнавали утисків не лише від однокласників, а й від учителів. Мій чоловік, а тоді ще хлопець, думав двічі перед тим, як брати наплічник або відростити бороду, тому що він багато подорожував.
What I learned in 2001 was that my vote mattered but that my voice and vantage point also mattered. And it's these three things -- immigrants' votes, voices and vantage points -- that I think can help make our democracy stronger. We actually have the power to change the outcome of elections, to introduce new issues into the policy debate and to change the face of the pale, male, stale leadership that we have in our country today.
У 2001 році я зрозуміла, що мій виборчий голос має значення, а ще те, що моя думка та моя позиція теж мають значення. І ці три речі - голоси іммігрантів, їхня думка та позиція - можуть допомогти зробити нашу демократію сильнішою. Ми насправді маємо силу, щоб змінити результати виборів, представити нові положення у політичних дебатах та змінити образ блідого, несвіжого чоловічого керівництва, яке існує сьогодні у нашій країні.
So how do we do that? Well, let's talk first about votes. It will come as no surprise to you that the majority of voters in America are white. But it might surprise you to know that one in three voters are black, Latino or Asian. But here's the thing: it doesn't just matter who can vote, it matters who does vote. So in 2012, half of the Latino and Asian-American voters did not vote.
Тож як це зробити? Спершу поговоримо про виборчі голоси. Думаю, вас не здивує те, що більшість виборців в Америці є білими. Однак вас може здивувати, що кожен третій голос надходить від чорних, латиноамериканців або азіатів. Але ось у чому справа. Значення має не те, хто може голосувати, а те, хто насправді голосує. У 2012 році половина латиноамериканців та американців азійського походження не голосували.
And these votes matter not just in presidential elections. They matter in local and state elections. In 2015, Lan Diep, the eldest son of political refugees from Vietnam, ran for a seat in the San Jose City Council. He lost that election by 13 votes. This year, he dusted off those campaign shoes and went back to run for that seat, and this time he won, by 12 votes. Every one of our votes matters.
І ці голоси виборців важливі не лише під час виборів президента. Вони мають значення і під час місцевих виборів та виборів на рівні штату. у 2015 році Лан Діеп, найстарший син політичного біженця із В’єтнаму, балотувався на посаду до місцевого уряду в Сан-Хосе. Він програв вибори із розривом у 13 голосів. Цього року він відновив передвиборчу кампанію. І знову балотувався на ту посаду. І цього разу він виграв із перевагою 12 голосів. Кожен наш виборчий голос важливий.
And when people like Lan are sitting at the policy table, they can make a difference. We need those voices. We need those voices in part because American leadership does not look like America's residents. There are over 500,000 local and state offices in America. Fewer than 2 percent of those offices are held by Asian-Americans or Latinos, the two largest immigrant groups in our country. In the city of Yakima, Washington, where 49 percent of the population is Latino, there has never been a Latino on the city council until this year. Three newly elected Latinas joined the Yakima City Council in 2016. One of them is Carmen Méndez. She is a first-generation college student. She grew up partly in Colima, Mexico, and partly in Yakima, Washington. She's a single mother, a community advocate. Her voice on the Yakima City Council is advocating on behalf of the Latino community and of all Yakima residents. And she's a role model for her daughter and other Latinas.
І коли такі люди, як Лан, сидять за політичним столом, вони можуть продукувати зміни. Нам потрібні ці голоси. Нам потрібні ці голоси, зокрема тому, що американські лідери не виглядають, як громадяни Америки. Існує понад 500 000 офісів на місцевому рівні та рівні штату в Америці. Менш ніж двома відсотками цих установ керують американці азійського походження та латиноамериканці, дві найбільші групи іммігрантів в Америці. У місті Якіма, штат Вашингтон, де 49 відсотків населення - латиноамериканці, не було жодного латиноамериканця в мерії до цього року. Троє новообраних латиноамериканців увійшли до місцевої мерії Якіма у 2016. Одна з них - Кармен Мендез. Вона першою у своїй родині закінчила коледж. Вона виросла частково у місті Коліма, що в Мексиці, а частково в Якіма, штат Вашингтон. Самотня мати та захисниця спільноти. Її голос у парламенті Якіма звучить від імені латиноамериканської спільноти та усіх мешканців Якіми. Також вона є взірцем для своєї доньки та інших латиноамериканців.
But the third most untapped resource in American democracy is the vantage point that immigrants bring. We have fought to be here. We have come for economic and educational opportunity. We have come for political and religious freedom. We have come in the pursuit of love. That dedication, that commitment to America we also bring to public service. People like Athena Salman, who just last week won the primary for a seat in the Arizona State House. Athena's father grew up in the West Bank and moved to Chicago, where he met her mother. Her mother is part Italian, part Mexican and part German. Together they moved to Arizona and built a life. Athena, when she gets to the statehouse, is going to fight for things like education funding that will help give families like hers a leg up so they can achieve the financial stability that we all are looking for.
І третім найменш використаним ресурсом в американській демократії є точка зору іммігрантів. Ми мусили змагатись, щоб бути тут. Ми прибули через економічні та освітні можливості. Ми приїхали заради політичної та релігійної свободи. Ми приїхали у пошуках любові. Цю відданість, присвячену Америці, ми також привносимо у державну службу. Такі люди, як Атена Салман, яка тільки-но минулого тижня виграла попередні вибори на отримання посади до Палати представників у штаті Арізона. Батько Атени виріс на Західному березі ріки Йордан та переїхав до Чикаго, де і зустрів її матір. ЇЇ мати - почасти італійка, мексиканка та німкеня. Разом вони переїхали до Арізони, де й побудували своє життя. Атена, ставши членом Палати представників, збирається боротись за такі речі, як фінансування освіти яке допоможе таким сім’ям, як її власнаа, досягнути фінансової стабільності, якої ми всі прагнемо.
Immigrants' votes, voices and vantage points are what we all need to work to include in American democracy. It's not just my work. It's also yours. And it's not going to be easy. We never know what putting a new factor into an equation will do. And it's a little scary. You're scared that I'm going to take away your place at the table, and I'm scared that I'm never going to get a place at the table. And we're all scared that we're going to lose this country that we know and love. I'm scared you're going to take it away from me, and you're scared I'm going to take it away from you.
Нам усім треба добиватись, щоб участь іммігрантів у виборах, їхня думка та позиція були включені до американської демократії. Це не лише моя робота, а й ваша. І це буде непросто. Ми ніколи не знаємо, який вийде результат, коли ми додамо новий доданок. І це трохи лякає. Ви боїтесь, що я збираюсь відібрати ваше місце за столом. А я боюсь, що ніколи не отримаю місце за столом. І ми всі налякані, що можемо втратити країну, яку ми знаємо і любимо. Я боюсь, що ви збираєтесь відібрати її від мене, а ви боїтесь, що я намагаюсь забрати її від вас.
Look, it's been a rough election year, a reminder that people with my immigration history could be removed at the whim of a leader. But I have fought to be in this country and I continue to do so every day. So my optimism never wavers, because I know that there are millions of immigrants just like me, in front of me, behind me and all around me. It's our country, too.
Зрозумійте, це був складний рік виборів, нагадування про те, що людей із імміграційним минулим, таких як я, можуть витурити звідси через примху лідера. Але я боролась, щоб бути в цій країні, і я продовжуватиму це робити кожного дня. Тож мій оптимізм ніколи не ослабне, тому що я знаю, що є мільйони іммігрантів, таких як я - переді мною, позаду мене і навколо мене. Це також і наша країна.
Thank you.
Дякую
(Applause)
(Оплески)