Alisa Volkman: So this is where our story begins -- the dramatic moments of the birth of our first son, Declan. Obviously a really profound moment, and it changed our lives in many ways. It also changed our lives in many unexpected ways, and those unexpected ways we later reflected on, that eventually spawned a business idea between the two of us, and a year later, we launched Babble, a website for parents.
Аліса Волкман: Отже, наша історія починається з хвилюючих моментів народження нашого первістка, Деклана. Очевидно, це по-справжньому проникливий момент, що багато в чому змінив наші життя. Змінив наші життя, зокрема - в багато неочікуваних способів, і ці неочікувані зміни, про які ми потім розмірковували, що зрештою спричинили виникнення в нас двох бізнес-ідеї, і рік по тому ми запустили Babble, інтернет-сайт для батьків.
Rufus Griscom: Now I think of our story as starting a few years earlier. AV: That's true.
Руфус Гріском: Зараз я думаю, що наша історія почалася кількома роками раніше (А.В.: Це правда.)
RG: You may remember, we fell head over heels in love.
Р.Г. Можливо, ти пам'ятаєш, ми по вуха закохалися один в одного.
AV: We did.
А.В.: Авжеж.
RG: We were at the time running a very different kind of website. It was a website called Nerve.com, the tagline of which was "literate smut." It was in theory, and hopefully in practice, a smart online magazine about sex and culture.
Р.Г.: В той час ми працювали над сайтом зовсім іншого типу, який називався Nerve.com, девіз якого був "непристойне чтиво для освічених". Теоретично, і, сподіваюся, практично це був просунутий онлайн-журнал про секс і культуру.
AV: That spawned a dating site. But you can understand the jokes that we get. Sex begets babies. You follow instructions on Nerve and you should end up on Babble, which we did. And we might launch a geriatric site as our third. We'll see.
А.В.: Який поклав початок сайту знайомств. Уявляєте, які жарти ми вислуховували? Секс спричиняє діток. Дотримуйтесь інструкцій Nerve, і ви закінчите на Babble, що з нами і сталося. Можливо, сайт про старіння буде третім. Побачимо.
RG: But for us, the continuity between Nerve and Babble was not just the life stage thing, which is, of course, relevant, but it was really more about our desire to speak very honestly about subjects that people have difficulty speaking honestly about. It seems to us that when people start dissembling, people start lying about things, that's when it gets really interesting. That's a subject that we want to dive into. And we've been surprised to find, as young parents, that there are almost more taboos around parenting than there are around sex.
Р.Г.: Однак для нас тривалість між Nerve і Babble була не просто життєвим етапом, що, звичайно ж, теж важливо, але радше це було наше бажання дуже відверто обговорювати речі, про які зазвичай людям важко говорити чесно. Нам здається, що коли люди починають прикидатися, брехати про різні речі, у цей момент починається найцікавіше, саме в цю тему нам хотілося-б зануритись. І ми були здивовані дізнатись, як молоді батьки, що з батьківством пов'язано навіть більше табу, ніж із сексом.
AV: It's true. So like we said, the early years were really wonderful, but they were also really difficult. And we feel like some of that difficulty was because of this false advertisement around parenting. (Laughter) We subscribed to a lot of magazines, did our homework, but really everywhere you look around, we were surrounded by images like this. And we went into parenting expecting our lives to look like this. The sun was always streaming in, and our children would never be crying. I would always be perfectly coiffed and well rested, and in fact, it was not like that at all.
А.В.: Це правда. Отже, як ми казали, ранні роки були справді чудовими, але вони були також і непростими. І ми вважаємо, що частково ці труднощі виникли через брехлива реклама про батьківство. (Сміх) Ми виписали купу журналів, старанно "робили домашнє завдання", проте нас скрізь оточували зображення, подібні до цього. І ми стали на свій батьківський шлях, очікуючи, що наше життя виглядатиме ось так. Що сонечко завжди сяятиме, наші дітки ніколи не плакатимуть. Що я завджи буду досконало зачесаною і добре відпочилою, А насправді все виявилося зовсім інакше.
RG: When we lowered the glossy parenting magazine that we were looking at, with these beautiful images, and looked at the scene in our actual living room, it looked a little bit more like this. These are our three sons. And of course, they're not always crying and screaming, but with three boys, there's a decent probability that at least one of them will not be comporting himself exactly as he should.
Р.Г.: Коли ми відкладали наш глянцевий батьківський журнал, що ми роздивлялися, з тими красивими малюнками, і дивилися на картину нашої дійсної вітальні, вона виглядала трохи більш схоже на це. Троє наших синів. Звичайно, вони не постійно ридають і волають. Однак з трьома хлопчаками, є порядна ймовірність що, принаймні, один з них не буде поводитись саме так, як він мав би.
AV: Yes, you can see where the disconnect was happening for us. We really felt like what we went in expecting had nothing to do with what we were actually experiencing, and so we decided we really wanted to give it to parents straight. We really wanted to let them understand what the realities of parenting were in an honest way.
А.В.: Так, ви самі можете бачити, чому ми відчували дисонанс. Ми відчували, що наші очікування не мають нічого спільного з нашим реальним досвідом. Отже, ми вирішили, що хочемо розповісти батькам все, як є. Ми дійсно хочемо дати їм зрозуміти якими є реалії батьківства і материнства насправді.
RG: So today, what we would love to do is share with you four parenting taboos. And of course, there are many more than four things you can't say about parenting, but we would like to share with you today four that are particularly relevant for us personally. So the first, taboo number one: you can't say you didn't fall in love with your baby in the very first minute. I remember vividly, sitting there in the hospital. We were in the process of giving birth to our first child.
Р.Г.: І ось, сьогодні ми б хотіли поділитись з вами чотирма батьківськими табу. Та звісно, є набагато більше за ці чотири речі, які ви не можете говорити про батьківство. Проте сьогодні ми хочемо поділитися з вами чотирма, які мають особливе значення для нас особисто. Отже, для початку, табу номер один: не можна говорити, що ви не закохалися у свою дитину з найпершої хвилини. Я чітко пам'ятаю, як сидів у пологовому будинку. Ми були в процесі народження нашого первістка.
AV: We, or I?
А.В.: Ми чи я?
RG: I'm sorry. Misuse of the pronoun. Alisa was very generously in the process of giving birth to our first child -- (AV: Thank you.) -- and I was there with a catcher's mitt. And I was there with my arms open. The nurse was coming at me with this beautiful, beautiful child, and I remember, as she was approaching me, the voices of friends saying, "The moment they put the baby in your hands, you will feel a sense of love that will come over you that is [on] an order of magnitude more powerful than anything you've ever experienced in your entire life." So I was bracing myself for the moment. The baby was coming, and I was ready for this Mack truck of love to just knock me off my feet. And instead, when the baby was placed in my hands, it was an extraordinary moment. This picture is from literally a few seconds after the baby was placed in my hands and I brought him over. And you can see, our eyes were glistening. I was overwhelmed with love and affection for my wife, with deep, deep gratitude that we had what appeared to be a healthy child. And it was also, of course, surreal. I mean, I had to check the tags and make sure. I was incredulous, "Are you sure this is our child?" And this was all quite remarkable. But what I felt towards the child at that moment was deep affection, but nothing like what I feel for him now, five years later.
Р.Г.: Вибач. Помилився займенником. Аліса великодушно перебувала в процесі народження нашого первістка – (А.В.: Дякую.) – а я просто стояв напоготові і ловив його. Я чекав на нього з розпростертими обіймами. Медсестра виникла переді мною з цією прекрасною, чудовою дитиною. І я пам'ятаю, коли вона наближалася до мене, в моїх вухах звучали голоси моїх друзів: "Коли тобі дадуть дитину на руки, ти відчуєш, як відчуття любові охопить тебе, величніше і потужніше, за будь-що інше, що ти колись переживав у цілому твоєму житті". Отже, я з завмиранням серця чекав цього моменту, Дитина була на підході, і я був готовий, що такий собі КАМАЗ любові звалить мене з ніг. Та натомість, коли мені на руки поклали дитину, це був надзвичайний момент. Цю світлину зроблено буквально за пару секунд після того, як мені дали дитину на руки, і я підніс її до матері. Як ви бачите, наші очі блищали від щастя. Мене переповнювало почуття любові і ніжності до моєї дружини, а також найглибшої вдячності за здорову з вигляду дитину. І це все, також, звісно здавалося нереальним. Тобто я перевірив бирку на ніжці, щоб переконатися, Я не міг повірити: "Ти впевнена, що це наша дитина?" Все це було досить вражаючим. Те, що я відчував тоді до дитини, можна назвати глибокою прихильністю, але й близько не те, що я відчуваю до нього зараз, 5 років потому.
And so we've done something here that is heretical. We have charted our love for our child over time. (Laughter) This, as you know, is an act of heresy. You're not allowed to chart love. The reason you're not allowed to chart love is because we think of love as a binary thing. You're either in love, or you're not in love. You love, or you don't love. And I think the reality is that love is a process, and I think the problem with thinking of love as something that's binary is that it causes us to be unduly concerned that love is fraudulent, or inadequate, or what have you. And I think I'm speaking obviously here to the father's experience. But I think a lot of men do go through this sense in the early months, maybe their first year, that their emotional response is inadequate in some fashion.
І ось, ми тут зробили дещо абсолютно єретичне: ми представили нашу любов до дитини і її зміни в часі у вигляді графіка. (Сміх) Це, як ви розумієте, повна єресь. Не можна будувати графік кохання. Причина цього полягає в тому, що суспільство розглядає любов як чорно-білу річ, тобто ви можете бути або закохані, або ні. Ви або любите, або ні. Та я думаю реальність така, що любов – це процес. І я думаю, що проблема такого "двійкового" погляду на любов саме в тому, що це змушує нас надмірно турбуватися про те, що любов підробна, неповноцінна, чи що там у вас. Я вважаю, що говорю зараз, очевидно, з досвіду батька. Але, думаю, чимало чоловіків проходять крізь це відчуття, в перші місяці, може - перший рік, що їх емоційна реакція, в якомусь сенсі, неадекватна.
AV: Well, I'm glad Rufus is bringing this up, because you can notice where he dips in the first years where I think I was doing most of the work. But we like to joke, in the first few months of all of our children's lives, this is Uncle Rufus. (Laughter)
А.В.: Я рада, що Руфус торкнувся цієї теми, тому що, як ви помітили, у нього був провал у перші роки, коли, гадаю, більшість роботи була на мені. Але ми любимо жартувати, що в перші місяці життя всіх наших дітей він для них – дядько Руфус. (Сміх)
RG: I'm a very affectionate uncle, very affectionate uncle.
Р.Г.: Я дуже лагідний дядько, дуже лагідний дядько.
AV: Yes, and I often joke with Rufus when he comes home that I'm not sure he would actually be able to find our child in a line-up amongst other babies. So I actually threw a pop quiz here onto Rufus.
А.В.: Так, і я часто жартую з Руфусом, коли він приходить додому, що не певна, чи він зможе вирізнити свого сина в шерензі інших дітей. Отже, я взяла й справді приготувала Руфусу такий тест.
RG: Uh oh.
Р.Г.: Ой...
AV: I don't want to embarrass him too much. But I am going to give him three seconds.
А.В.: Я не хочу надто соборими його. Але я дам йому три секунди...
RG: That is not fair. This is a trick question. He's not up there, is he?
Р.Г.: Це не чесно. Це питання з підначкою. Його там немає, чи не так?
AV: Our eight-week-old son is somewhere in here, and I want to see if Rufus can actually quickly identify him.
А.В.: Наш двомісячний син десь там. І я хочу подивитися, чи зможе Руфус швидко ідентифікувати його.
RG: The far left. AV: No!
Р.Г.: Крайній ліворуч (А.В.: Ні!)
(Laughter)
(Сміх)
RG: Cruel.
Р.Г.: Це жорстоко.
AV: Nothing more to be said.
А.В.: Більше говорити ні про що.
(Laughter)
(Сміх)
I'll move on to taboo number two. You can't talk about how lonely having a baby can be. I enjoyed being pregnant. I loved it. I felt incredibly connected to the community around me. I felt like everyone was participating in my pregnancy, all around me, tracking it down till the actual due-date. I felt like I was a vessel of the future of humanity. That continued into the the hospital. It was really exhilarating. I was shower with gifts and flowers and visitors. It was a really wonderful experience, but when I got home, I suddenly felt very disconnected and suddenly shut in and shut out, and I was really surprised by those feelings. I did expect it to be difficult, have sleepless nights, constant feedings, but I did not expect the feelings of isolation and loneliness that I experienced, and I was really surprised that no one had talked to me, that I was going to be feeling this way. And I called my sister whom I'm very close to -- and had three children -- and I asked her, "Why didn't you tell me I was going to be feeling this way, that I was going to have these -- feeling incredibly isolated?" And she said -- I'll never forget -- "It's just not something you want to say to a mother that's having a baby for the first time."
Переходжу до табу номер два. Не можна говорити про те, як самотньо можна почуватися, народивши дитину. Я отримувала задоволення від своєї вагітності, я обожнювала цей час. Я відчувала неймовірний зв'язок з оточуючими. Здавалося, всі навколо з такою участю ставилися до мого положення, вираховуючи дні до можливої дати пологів. Я відчувала себе такою собі "кораблем майбутнього" людства. Це тривало і в пологовому будинку; дійсно п`янко. Я купалася в подарунках, квітах і відвідувчах. Це був дійсно чудовий досвід. Однак, повернувшись додому, я раптово відчула себе дуже відірваною, замкненою і відгородженою від усього світу. І я була справді вражена тими відчуттями. Я очікувала, що буде нелегко, що будуть безсонні ночі, постійні годування, проте я не очікувала такого почуття ізоляції та самотності, що я пережила. І я була дійсно здивована, що ніхто не розповів мені про те, що я буду таке відчувати. Я зателефонувала сестрі, з якою ми дуже близькі (і в якої троє дітей) і запитала її: "Чому ти не сказала мені, що я буду себе так почувати, що я буду відчувати це – таку неймовірну самотність?" І вона відповіла мені – я цього ніколи не забуду – "Просто це не те, що хочеться сказати молодій матусі, що очікує первістка".
RG: And of course, we think it's precisely what you really should be saying to mothers who have kids for the first time. And that this, of course, one of the themes for us is that we think that candor and brutal honesty is critical to us collectively being great parents. And it's hard not to think that part of what leads to this sense of isolation is our modern world. So Alisa's experience is not isolated. So your 58 percent of mothers surveyed report feelings of loneliness. Of those, 67 percent are most lonely when their kids are zero to five -- probably really zero to two. In the process of preparing this, we looked at how some other cultures around the world deal with this period of time, because here in the Western world, less than 50 percent of us live near our family members, which I think is part of why this is such a tough period. So to take one example among many: in Southern India there's a practice known as jholabhari, in which the pregnant woman, when she's seven or eight months pregnant, moves in with her mother and goes through a series of rituals and ceremonies, give birth and returns home to her nuclear family several months after the child is born. And this is one of many ways that we think other cultures offset this kind of lonely period.
Р.Г.: А ми, звичайно, вважаємо, що саме про це й треба говорити жінкам, що готуються вперше стати матір'ю. І звичайно, це одна з тих тем, які, ми вважаємо, вимагають жорстокої відвертості для всіх нас, щоб бути прекрасними батьками. І також важко не думати, що частково причиною цього почуття ізольованості є наш сучасний світ. Отже, Аліса не самотня у своїх почуттях. 58% опитаних матерів зізналися, що відчували самотність. З них 67% почуваються найбільш самотньо, маючи дітей у віці від 0 до 5 років – або навіть від 0 до 2. У процесі підготовки до цього виступу ми поцікавилися, як люди різних культур по всьому світу переживають цей період життя, оскільки в західному світі менше 50% з нас живуть поруч з нашими родичами, що, я вважаю, є однією того, чому це такий тяжкий період. Отже, візьмемо один з багатьох прикладів. У Південній Індії існує звичай, знаний як джголабгарі, полягає в тому, що жінка на 7-му чи 8-му місяці вагітності переїжджає до своєї матері і проходить ряд ритуалів і церемоній, народжує дитину і повертається додому в свою сім'ю через кілька місяців після народження дитини. І це всього лише один з багатьох способів, якими народи інших культур компенсують цей період самотності.
AV: So taboo number three: you can't talk about your miscarriage -- but today I'll talk about mine. So after we had Declan, we kind of recalibrated our expectations. We thought we actually could go through this again and thought we knew what we would be up against. And we were grateful that I was able to get pregnant, and I soon learned that we were having a boy, and then when I was five months, we learned that we had lost our child. This is actually the last little image we have of him. And it was obviously a very difficult time -- really painful. As I was working through that mourning process, I was amazed that I didn't want to see anybody. I really wanted to crawl into a hole, and I didn't really know how I was going to work my way back into my surrounding community. And I realize, I think, the way I was feeling that way, is on a really deep gut level, I was feeling a lot of shame and embarrassed, frankly, that, in some respects, I had failed at delivering what I'm genetically engineered to do. And of course, it made me question, if I wasn't able to have another child, what would that mean for my marriage, and just me as a woman. So it was a very difficult time. As I started working through it more, I started climbing out of that hole and talking with other people. I was really amazed by all the stories that started flooding in. People I interacted with daily, worked with, was friends with, family members that I had known a long time, had never shared with me their own stories. And I just remember feeling all these stories came out of the woodwork, and I felt like I happened upon this secret society of women that I now was a part of, which was reassuring and also really concerning. And I think, miscarriage is an invisible loss. There's not really a lot of community support around it. There's really no ceremony, rituals, or rites. And I think, with a death, you have a funeral, you celebrate the life, and there's a lot of community support, and it's something women don't have with miscarriage.
А.В.: Отже, табу номер три: не можна говорити про викидні – але сьогодні я розповім вам про свій. Отже, після народження Деклана ми немов би переглянули свої очікування. І подумали, що ми, направду, могли б пережити це ще раз, ми думали, що тепер знаємо, з чим нам доведеться зіткнутися. І ми були дуже вдячні за те, що я здатна завагітніти, і незабаром ми дізналися, що очікуємо хлопчика. А потім, коли я була на п'ятому місяці, ми дізналися, що втратили нашу дитину. Це його остання маленька світлина. І очевидно, це був дуже важкий час, справді болісний. Проходячи через цей скорботний період, я з подивом виявила, що не хочу нікого бачити. Я просто хотіла забратися в нору. І я насправді не уявляла, як я зможу повернутися в моє звичне оточення. Я розумію зараз, що мої тодішні почуття мали дуже глибоке коріння. Мені було страшенно соромно, чесно кажучи - ніяково, бо, в якомусь сенсі, я не впоралася із завданням, для якого я генетично спроектована. І звичайно, це постало питанням, якщо я не зможу мати іншої дитини, що це буде означати для мого шлюбу і просто для мене як жінки. Отже, це був дуже важкий час. І я почала працювати над цим, я почала виходити з тієї нори і спілкуватися з іншими людьми, я була справді вражена усіма тими історіями, що почали мене затоплювати. Люди, з якими я щодня спілкувалася, разом працювала, дружила, родичі, яких я знала дуже давно, ніколи не розповідали мені своїх власних історій. Я пам'ятаю, як почувалася, коли всі ці історії видобули з шаф. Я ніби випадково натрапила на таємне товариство жінок, частиною якого тепер стала сама, що заспокоювало, але й справді стурбовувало. Я вважаю, що викидень – це невидима втрата. І зазвичай немає особливої суспільної підтримки в цьому. Немає особливої церемонії, ритуалів або відправ. Але я думаю - стосовно смерті - маємо похорон, святкуємо життя, і громада дуже підтримує вас. І саме цього позбавлені жінки, що пережили викидень.
RG: Which is too bad because, of course, it's a very common and very traumatic experience. Fifteen to 20 percent of all pregnancies result in miscarriage, and I find this astounding. In a survey, 74 percent of women said that miscarriage, they felt, was partly their fault, which is awful. And astoundingly, 22 percent said they would hide a miscarriage from their spouse.
Р.Г.: І дуже дарма, оскільки, звичайно це досить поширений і дуже травмуючий досвід. від 15 до 20% всіх вагітностей закінчуються викиднями. І я вважаю це вражаючим. За даними дослідження, 74% жінок сказали, що відчувають свою часткову провину у викидні, і це жахливо. Ще більше вражає, що 22% зізналися, що приховали б факт викидня від чоловіка.
So taboo number four: you can't say that your average happiness has declined since having a child. The party line is that every single aspect of my life has just gotten dramatically better ever since I participated in the miracle that is childbirth and family. I'll never forget, I remember vividly to this day, our first son, Declan, was nine months old, and I was sitting there on the couch, and I was reading Daniel Gilbert's wonderful book, "Stumbling on Happiness." And I got about two-thirds of the way through, and there was a chart on the right-hand side -- on the right-hand page -- that we've labeled here "The Most Terrifying Chart Imaginable for a New Parent." This chart is comprised of four completely independent studies. Basically, there's this precipitous drop of marital satisfaction, which is closely aligned, we all know, with broader happiness, that doesn't rise again until your first child goes to college. So I'm sitting here looking at the next two decades of my life, this chasm of happiness that we're driving our proverbial convertible straight into. We were despondent.
Отже, табу номер чотири: не можна говорити, що ваш "середній рівень щастя" з моменту появи дитини знизився. "Партійна лінія" полягає в тому, що кожен аспект мого життя просто радикально поліпшився відколи я взяв участь в диві народження та сім`ї. Я ніколи не забуду, я й досі ясно пам'ятаю, - нашому первістку Деклану було 9 місяців, і я сидів там у кріслі і читав чудову книгу Деніела Ґілберта "Перечіпляючись через щастя". Я вже прочитав приблизно дві третини книги, і там з правого боку був такий графік – на сторінці праворуч – назву якого ми перефразували як "Найжахливіший графік для батьків-новачків, який тільки можна уявити". Цей графік скдалено з чотирьох абсолютно незалежних досліджень. Загалом мова йде про різке падіння задоволеності сімейним життям, тісно пов'язаного, як ми знаємо, з відчуттям щастя в загальному сенсі, яке вже не зростає знов, допоки ваш первісток не піде до коледжу. І ось я сиджу так, дивлячись на наступні два десятки років свого життя, і те "урвище щастя", в яке ми правимо наш горезвісний кабріолет. Ми були пригнічені.
AV: So you can imagine, I mean again, the first few months were difficult, but we'd come out of it, and were really shocked to see this study. So we really wanted to take a deeper look at it in hopes that we would find a silver lining.
А.В.: Отже, знову - можете собі уявити, перші місяці були важкими, але ми впоралися, та все ж ми були шоковані побачити це дослідження. Тож нам справді захотілося глибше вивчити це питання, сподіваючись знайти промінь надії.
RG: And that's when it's great to be running a website for parents, because we got this incredible reporter to go and interview all the scientists who conducted these four studies. We said, something is wrong here. There's something missing from these studies. It can't possibly be that bad. So Liz Mitchell did a wonderful job with this piece, and she interviewed four scientists, and she also interviewed Daniel Gilbert, and we did indeed find a silver lining. So this is our guess as to what this baseline of average happiness arguably looks like throughout life. Average happiness is, of course, inadequate, because it doesn't speak to the moment-by-moment experience, and so this is what we think it looks like when you layer in moment-to-moment experience. And so we all remember as children, the tiniest little thing -- and we see it on the faces of our children -- the teeniest little thing can just rocket them to these heights of just utter adulation, and then the next teeniest little thing can cause them just to plummet to the depths of despair. And it's just extraordinary to watch, and we remember it ourselves. And then, of course, as you get older, it's almost like age is a form of lithium.
Р.Г.: І ось коли це чудово, провадити веб-сайт для батьків , бо у нас є ця неймовірна журналістка що йде та інтерві`ює всіх цих вчених що керували цими дослідженнями. Ми сказали, щось тут не так, щось ви випустили в цих дослідженнях. Все не може бути аж так погано. Отже, Ліз Мітчел чудово впоралася з цим. Вона взяла інтерв'ю у чотирьох вчених, а також у самого Деніела Ґілберта. І нам дійсно вдалося знайти промінь надії. Ось наша здогадка, як може виглядати графік середніх значень відчуття щастя протягом людського життя. "Середній рівень щастя", звичайно ж, не є відповідним, оскільки не апелює до миттєвих переживаннь. Ось як, на нашу думку, виглядає цей графік, якщо на ньому, шар за шаром, відобразити щосекундні відчуття. Ми всі пам'ятаємо, як це було в дитинстві: найнезначніша дрібниця – і ми бачимо це по обличчях наших дітей. Будь-яка дрібниця може піднести їх на висоти щастя, будь то навіть прості лестощі, а потім наступна дрібниця може занурити їх у глибини відчаю. За цим просто надзвичайно спостерігати, та ми й самі пам'ятаємо це по собі. Але потім, коли дорослішаєш, – так, ніби вік – це різновид літієвого преппрату.
As you get older, you become more stable. And part of what happens, I think, in your '20s and '30s, is you start to learn to hedge your happiness. You start to realize that "Hey, I could go to this live music event and have an utterly transforming experience that will cover my entire body with goosebumps, but it's more likely that I'll feel claustrophobic and I won't be able to get a beer. So I'm not going to go. I've got a good stereo at home. So, I'm not going to go." So your average happiness goes up, but you lose those transcendent moments.
чим старіше стаєш, тим стабільніше твій стан. Почасти саме у віці між 20 і 30 роками, я думаю, ви вчитеся ухилятися від відчуття щастя. Ви починаєте розуміти: "Гей, я можу піти на цей концерт і пережити неймовірні відчуття, від яких все моє тіло покриється гусячою шкірою, але швидше за все я відчую напад клаустрофобії, і не зможу навіть хильнути пива. Тому я не піду. У мене і вдома гарна стререосістема. Отже, я не іду". Так ваш середній рівень щастя підвищується, але ви втрачаєте ці надзвичайні переживання.
AV: Yeah, and then you have your first child, and then you really resubmit yourself to these highs and lows -- the highs being the first steps, the first smile, your child reading to you for the first time -- the lows being, our house, any time from six to seven every night. But you realize you resubmit yourself to losing control in a really wonderful way, which we think provides a lot of meaning to our lives and is quite gratifying.
А.В.: Ага, а потім народжується ваш первісток, і ви тепер по-новому відкриваєте ці злети і падіння: злети – його перші кроки, перша посмішка, момент, коли він перший раз читає вам по складах, і падіння, як от наш будинок щомиті з шостої до сьомої щовечора. Однак ви розумієте, що свідомо погоджуєтесь на цю дійсно чудову втрату контролю, що, ми вважаємо, надає величезного сенсу нашому життю і це дійсно благодатно.
RG: And so in effect, we trade average happiness. We trade the sort of security and safety of a certain level of contentment for these transcendent moments. So where does that leave the two of us as a family with our three little boys in the thick of all this? There's another factor in our case. We have violated yet another taboo in our own lives, and this is a bonus taboo.
Р.Г.: І тому, фактично, ми розмінюємо свій рівень щастя. Ми виторговуємо подобу безпеки та захищеності певного рівня задоволення за ці незрівнянні моменти. Тож де це залишає нас двох з сім`єю з наших трьох малих хлопчаків на тлі всього цього? У нашому випадку діє ще один фактор. Ми порушили ще одне табу у своєму житті. Це табу буде для вас бонусом.
AV: A quick bonus taboo for you, that we should not be working together, especially with three children -- and we are.
А.В.: Ось воно: нам не слід було б працювати разом, та ще й маючи трьох дітей, але ми працюємо.
RG: And we had reservations about this on the front end. Everybody knows, you should absolutely not work with your spouse. In fact, when we first went out to raise money to start Babble, the venture capitalists said, "We categorically don't invest in companies founded by husbands and wives, because there's an extra point of failure. It's a bad idea. Don't do it." And we obviously went forward. We did. We raised the money, and we're thrilled that we did, because in this phase of one's life, the incredibly scarce resource is time. And if you're really passionate about what you do every day -- which we are -- and you're also passionate about your relationship, this is the only way we know how to do it. And so the final question that we would ask is: can we collectively bend that happiness chart upwards? It's great that we have these transcendent moments of joy, but they're sometimes pretty quick. And so how about that average baseline of happiness? Can we move that up a little bit?
Р.Г.: Спочатку ми мали перестороги стосовно цього. Всі знають, подружжю не можна ні за яких обставин працювати разом. Коли ми почали шукати інвесторів для проекту Babble, венчурні капіталісти говорили нам: "Ми категорично не інвестуємо в компанії, засновані чоловіком і дружиною, оскільки це додатковий фактор ризику. Це погана ідея. Не робіть цього". Але, очевидно, ми таки це зробили. Ми заробили грошенят, і ми захоплені тим, що зробили, бо на цьому етапі життя неймовірно не вистачає саме часу. Якщо ви і справді закохані в те, що робите щодня – а ми такі і є – і ви також закохані один в одного, то це єдиний відомий нам спосіб, як це зробити. Отже, остаточне питання буде таке: чи можемо ми гуртом вигнути цей графік щастя догори? Дуже добре, що ми маємо ці надзвичайні моменти радості, але вони часто зовсім короткі. А як же тоді бути з середнім показником щастя? Чи можемо ми підняти його хоч трохи?
AV: And we kind of feel that the happiness gap, which we talked about, is really the result of walking into parenting -- and really any long-term partnership for that matter -- with the wrong expectations. And if you have the right expectations and expectation management, we feel like it's going to be a pretty gratifying experience.
А.В.: Ми немов відчуваємо, що нестача щастя, про яку йдеться, – це насправді результат того, що ви розпочинаєте батьківство, або взагалі будь-яке довгострокове партнерство, з невірних очікувань. Якщо у вас правильні очікування і вірне керування ними, то це партнерство буде дуже відрадним досвідом.
RG: And so this is what -- And we think that a lot of parents, when you get in there -- in our case anyway -- you pack your bags for a trip to Europe, and you're really excited to go. Get out of the airplane, it turns out you're trekking in Nepal. And trekking in Nepal is an extraordinary experience, particularly if you pack your bags properly and you know what you're getting in for and you're psyched. So the point of all this for us today is not just hopefully honesty for the sake of honesty, but a hope that by being more honest and candid about these experiences, that we can all collectively bend that happiness baseline up a little bit.
Р.Г.: Так і виходить. Ми думаємо, що багато батьків, коли вони тільки починають, – як, до речі, було і з нами, – вони пакують валізи для поїздки до Европи, і вони дуже захоплені поїздкою. Тоді вони виходять з літака, і виявляється, що це буде гірський туризм у Непалі. Гірський туризм у Непалі – це надзвичайний досвід, надто якщо ви спакувалися відповідно і ви знаєте, на що ідете, і психологічно підготувалися до цього. Отже, головний сенс нашої розмови – це не просто надія на чесність заради чесності, це надія, що якщо ми будемо більш чесними та відвертими, ми всі загалом зможемо вигнути цю лінію щастя трошки вгору.
RG + AV: Thank you.
Р.Г. + А.В.: Дякуємо.
(Applause)
(Оплески)