One day, Los Angeles Times columnist Steve Lopez was walking along the streets of downtown Los Angeles when he heard beautiful music. And the source was a man, an African-American man, charming, rugged, homeless, playing a violin that only had two strings.
Одного дня оглядач газети Лос-Анджелес Таймз Стів Лопез ішов по центральній вулиці Лос-Анджелеса і раптом почув прекрасну музику. Джерелом музики був чоловік, афро-американець, чарівний, суворий, бездомний, грав він на скрипці, що мала лише дві струни.
And I'm telling a story that many of you know, because Steve's columns became the basis for a book, which was turned into a movie, with Robert Downey Jr. acting as Steve Lopez, and Jamie Foxx as Nathaniel Anthony Ayers, the Juilliard-trained double bassist whose promising career was cut short by a tragic affliction with paranoid schizophrenia. Nathaniel dropped out of Juilliard, he suffered a complete breakdown, and 30 years later he was living homeless on the streets of Skid Row in downtown Los Angeles. I encourage all of you to read Steve's book or to watch the movie to understand not only the beautiful bond that formed between these two men, but how music helped shape that bond, and ultimately was instrumental -- if you'll pardon the pun -- in helping Nathaniel get off the streets.
І я розповідаю вам історію, яку багато хто з вас знає, тому, що колонки Стіва стали основою для книжки, яку перетворили на фільм з Робертом Дауні молодшим в ролі Стіва Лопеза і Джемі Фоксом в ролі Натаніеля Ентоні Аєрса, контрабасиста школи Джуліард, чия перспективна кар’єра різко обірвалася, коли він трагічно захворів на параноїдальну шизофренію. Натаніель кинув Джуліард, страждав від цілковитого знесилення, і через 30 років він був волоцюгою на вулицях Скід Роу в центрі Лос-Анджелеса. Рекомендую вам прочитати книжку Стіва або подивитися фільм, щоби зрозуміти не тільки чарівний зв'язок який утворився між цими двома чоловіками, але й те, як музика допомогла створити цей зв'язок і була зрештою інструментом — пробачте цю гру слів — що допоміг Натаніелю вибратися з вулиці.
I met Mr. Ayers in 2008, two years ago, at Walt Disney Concert Hall. He had just heard a performance of Beethoven's First and Fourth symphonies, and came backstage and introduced himself. He was speaking in a very jovial and gregarious way about Yo-Yo Ma and Hillary Clinton and how the Dodgers were never going to make the World Series, all because of the treacherous first violin passage work in the last movement of Beethoven's Fourth Symphony. And we got talking about music, and I got an email from Steve a few days later saying that Nathaniel was interested in a violin lesson with me.
Я зустрів містера Аєрса в 2008, два роки тому, в Концертному залі Волта Діснея. Він тільки-но послухав Першу і Четверту симфонії Бетховена, зайшов за лаштунки і представився. Він дуже жваво і по-товариськи говорив про Йо-Йо-Ма і Хіларі Клінтон і про те, як Доджерз ніколи не виграють чемпіонат США з бейсболу, все через підступні пасажі першої скрипки в останній частині Четвертої симфонії Бетховена. І ми стали розмовляти про музику, а через декілька днів я отримав від Стіва імейл, що Натаніель цікавили уроки скрипки зі мною.
Now, I should mention that Nathaniel refuses treatment because when he was treated it was with shock therapy and Thorazine and handcuffs, and that scar has stayed with him for his entire life. But as a result now, he is prone to these schizophrenic episodes, the worst of which can manifest themselves as him exploding and then disappearing for days, wandering the streets of Skid Row, exposed to its horrors, with the torment of his own mind unleashed upon him.
Тут мені слід зазначити, що Натаніель відмовлявся від лікування, тому що його лікували шоковою терапією, торазином і наручниками і цей шрам залишився в нього на все життя. Але в результаті, він схильний до цих шизофренічних приступів, найгірші з яких -- коли він спалахує гнівом і тоді зникає на кілька днів, блукаючи вулицями Скід Роу, беззахисний перед їх жахіттями, з неприборканими муками своєї пам'яті.
And Nathaniel was in such a state of agitation when we started our first lesson at Walt Disney Concert Hall -- he had a kind of manic glint in his eyes, he was lost. And he was talking about invisible demons and smoke, and how someone was poisoning him in his sleep.
І Натаніель перебував в такому схвильованому стані, коли ми розпочали наш перший урок в Концертному залі Волта Діснея – в його очах було щось схоже на іскорку маніяка, він був розгублений. І говорив про невидимих демонів і дим, і як хтось намагався отруїти його уві сні.
And I was afraid, not for myself, but I was afraid that I was going to lose him, that he was going to sink into one of his states, and that I would ruin his relationship with the violin if I started talking about scales and arpeggios and other exciting forms of didactic violin pedagogy. (Laughter) So, I just started playing. And I played the first movement of the Beethoven Violin Concerto.
І я боявся не за себе, я переживав, що можу втратити його, що він зануриться в якийсь зі своїх станів і що я зруйную його відносини з скрипкою, якщо почну говорити про гами, арпеджіо та інші захопливі форми скрипкової дидактики. (Сміх) Тому, я просто почав грати. Я грав першу частину Концерту для скрипки Бетховена.
And as I played, I understood that there was a profound change occurring in Nathaniel's eyes. It was as if he was in the grip of some invisible pharmaceutical, a chemical reaction, for which my playing the music was its catalyst. And Nathaniel's manic rage was transformed into understanding, a quiet curiosity and grace. And in a miracle, he lifted his own violin and he started playing, by ear, certain snippets of violin concertos which he then asked me to complete -- Mendelssohn, Tchaikovsky, Sibelius. And we started talking about music, from Bach to Beethoven and Brahms, Bruckner, all the B's, from Bartók, all the way up to Esa-Pekka Salonen.
І коли я грав, то побачив глибокі зміни у очах Натаніеля. Він немовби був під дією невидимої фармацевтичної, хімічної реакції, для якої моя музика була каталізатором. І маніакальна лють Натаніеля перетворилася на розуміння, спокійну цікавість і люб’язність. І якимось чудом він підняв свою скрипку і почав грати на слух деякі фрагменти концертів для скрипки, які він згодом попросив мене дограти до кінця – Мендельсона, Чайковського, Сібеліуса. І ми почали говорити про музику, від Баха до Бетховена і Брамса, Брукнера, всі на літеру Б, від Бартока аж до Еса-Пекки Салонена.
And I understood that he not only had an encyclopedic knowledge of music, but he related to this music at a personal level. He spoke about it with the kind of passion and understanding that I share with my colleagues in the Los Angeles Philharmonic. And through playing music and talking about music, this man had transformed from the paranoid, disturbed man that had just come from walking the streets of downtown Los Angeles to the charming, erudite, brilliant, Juilliard-trained musician.
І я зрозумів, що він не тільки володіє енциклопедичними знаннями про музику, але й цінує цю музику на особистому рівні. Він говорив про музику з такою пристрастю і розумінням, які поділяють мої колеги в Філармонії Лос-Анджелеса. І завдяки грі й розмові про музику цей чоловік перетворився з параноїка, збентеженого чоловіка, який щойно прийшов з вулиці центрального Лос-Анджелеса, на чарівного, начитаного, блискучого музиканта школи Джуліард.
Music is medicine. Music changes us. And for Nathaniel, music is sanity. Because music allows him to take his thoughts and delusions and shape them through his imagination and his creativity, into reality. And that is an escape from his tormented state. And I understood that this was the very essence of art. This was the very reason why we made music, that we take something that exists within all of us at our very fundamental core, our emotions, and through our artistic lens, through our creativity, we're able to shape those emotions into reality. And the reality of that expression reaches all of us and moves us, inspires and unites us.
Музика - це ліки. Музика змінює нас. А для Натаніеля музика це здоровий глузд. Тому що музика дозволяє йому зібрати свої думки та ілюзії і вилити їх через свою уяву і творчість у реальність. І для нього це втеча від страждань. І я зрозумів, що саме в цьому сутність мистецтва. Саме тому ми творимо музику, ми беремо те, що існує всередині кожного з нас, що є основним ядром, – наші емоції, і завдяки нашій артистичності і творчості ми здатні перетворювати ці емоції в реальність. І реальність цього вираження торкається кожного з нас і хвилює нас, надихає і об’єднує нас.
And for Nathaniel, music brought him back into a fold of friends. The redemptive power of music brought him back into a family of musicians that understood him, that recognized his talents and respected him. And I will always make music with Nathaniel, whether we're at Walt Disney Concert Hall or on Skid Row, because he reminds me why I became a musician. Thank you. (Applause)
А Натаніеля музика повернула в коло друзів. Цілюща сила музики повернула його в сім’ю музикантів, що розуміли його, що визнавали його талант і поважали його. І я завжди буду виконувати музику з Натаніелем, незважаючи на те, чи ми в Концертному залі Волта Діснея чи на Скід Роу, бо він нагадує мені, чому я став музикантом. Дякую (Аплодисменти)
Bruno Giussani: Thank you. Thanks. Robert Gupta. (Applause)
Бруно Джусані: Дякую. Дякую. Роберт Гупта. (Аплодисменти)
Robert Gupta: I'm going to play something that I shamelessly stole from cellists. So, please forgive me.
Роберт Гупта: я хочу заграти те, що я безсовісно вкрав у віолончелістів. Тому, будь ласка, пробачте мені.
(Laughter) (Music) (Applause)
(Сміх) (Музика) (Аплодисменти)