Where do you come from? It's such a simple question, but these days, of course, simple questions bring ever more complicated answers.
Звідки ви? Настільки просте питання, однак в наш час, звісно, на прості запитання даються ще складніші відповіді.
People are always asking me where I come from, and they're expecting me to say India, and they're absolutely right insofar as 100 percent of my blood and ancestry does come from India. Except, I've never lived one day of my life there. I can't speak even one word of its more than 22,000 dialects. So I don't think I've really earned the right to call myself an Indian. And if "Where do you come from?" means "Where were you born and raised and educated?" then I'm entirely of that funny little country known as England, except I left England as soon as I completed my undergraduate education, and all the time I was growing up, I was the only kid in all my classes who didn't begin to look like the classic English heroes represented in our textbooks. And if "Where do you come from?" means "Where do you pay your taxes? Where do you see your doctor and your dentist?" then I'm very much of the United States, and I have been for 48 years now, since I was a really small child. Except, for many of those years, I've had to carry around this funny little pink card with green lines running through my face identifying me as a permanent alien. I do actually feel more alien the longer I live there.
Люди завжди запитують мене, звідки я родом, і очікують, що я скажу: "З Індії", і вони, до певної міри, абсолютно праві, оскільки на 100% в мені тече індійська кров, а мої предки дійсно походять з Індії. Щоправда, я не прожив там жодного дня. Я не можу сказати ні одного слова хоча б на одному з більш, ніж 22 000 діалектів цієї мови. Тому я не думаю, що заслужив право називати себе індійцем. А якщо питання "Звідки ви?" означає "Де Ви народились, виросли та здобули освіту?", тоді я абсолютно з тієї кумедної маленької країни, знаної як Англія, хоч я й поїхав з Англії, як тільки здобув вищу освіту, і з самого малку був єдиною дитиною у всіх класах, котра не набула вигляду класичних англійських героїв, змальованих у наших підручниках. Але якщо питання "Звідки Ви?" означає "Де Ви сплачуєте податки? Куди ходите до лікаря чи стоматолога?", тоді я, радше, зі Сполучених Штатів, адже я вже 48 років тут, від самого малечку. Однак, протягом усіх цих років, я змушений носити з собою таку маленьку рожеву картку із зеленими смугами вздовж мого лиця, що ідентифікує мене як іноземця. Власне, що довше я там жив, то більше ним почувався.
(Laughter)
(Сміх)
And if "Where do you come from?" means "Which place goes deepest inside you and where do you try to spend most of your time?" then I'm Japanese, because I've been living as much as I can for the last 25 years in Japan. Except, all of those years I've been there on a tourist visa, and I'm fairly sure not many Japanese would want to consider me one of them.
Та якщо питання "Звідки Ви?" означає "Яке місце западає Вам глибоко в душу, і де Ви намагаєтесь провести більшість свого часу?", в такому випадку я - японець, оскільки бував так довго, як міг протягом останніх 25 років в Японії. Хоча всі ці роки я був там з туристичною візою і цілком впевнений, що небагато японців хотіли б бачити мене одним з них.
And I say all this just to stress how very old-fashioned and straightforward my background is, because when I go to Hong Kong or Sydney or Vancouver, most of the kids I meet are much more international and multi-cultured than I am. And they have one home associated with their parents, but another associated with their partners, a third connected maybe with the place where they happen to be, a fourth connected with the place they dream of being, and many more besides. And their whole life will be spent taking pieces of many different places and putting them together into a stained glass whole. Home for them is really a work in progress. It's like a project on which they're constantly adding upgrades and improvements and corrections. And for more and more of us, home has really less to do with a piece of soil than, you could say, with a piece of soul.
І сказав я це все, аби наголосити на тому, наскільки старомодним та однозначним є моє походження, адже коли я потрапляю до Гонконгу, Сіднею, або Ванкувера, здебільшого діти, яких я зустрічаю, є більш інтернаціональні та мультикультурні, ніж я. І в них є один дім, що асоціюється з батьками, інший - з їхніми коханими, а третій - пов'язаний з місцем, де їм доводиться бувати, четвертий - з місцем їхніх мрій, та багато інших місць попри це. І все життя вони проводитимуть, збираючи частинки різноманітних місць, та складатимуть їх разом в єдиний вітраж. Дім для них є дійсно незавершеним проектом. Наче проект, до якого вони постійно додають покращення, вдосконалення та виправлення. І для більшості з нас дім, насправді, все менше асоціюється з клаптиком землі, а радше, скажімо, з частинкою душі.
If somebody suddenly asks me, "Where's your home?" I think about my sweetheart or my closest friends or the songs that travel with me wherever I happen to be. And I'd always felt this way, but it really came home to me, as it were, some years ago when I was climbing up the stairs in my parents' house in California, and I looked through the living room windows and I saw that we were encircled by 70-foot flames, one of those wildfires that regularly tear through the hills of California and many other such places. And three hours later, that fire had reduced my home and every last thing in it except for me to ash. And when I woke up the next morning, I was sleeping on a friend's floor, the only thing I had in the world was a toothbrush I had just bought from an all-night supermarket. Of course, if anybody asked me then, "Where is your home?" I literally couldn't point to any physical construction. My home would have to be whatever I carried around inside me.
Якщо раптом хтось мене запитає: "Де твій дім?" Я подумаю про мою кохану, або ж про близьких друзів, чи про пісні, які мандрують зі мною, де б я не був. І я завше так почувався, але направду зрозумів, чим є дім для мене, кілька років тому, коли підіймався сходами у будинку моїх батьків у Каліфорнії, я подивився через вікна у вітальні, і побачив, що ми оточені 20-метровим полум'ям, однією з тих лісових пожеж, які регулярно лютують на схилах Каліфорнії та в інших схожих місцях. Три години потому вогонь перетворив мій дім і кожнісіньку річ в ньому, крім мене, в попіл. Коли я прокинувся наступного ранку, то спав на підлозі у свого друга, і єдине в світі, що я мав, була зубна щітка, яку я саме придбав в цілодобовому супермаркеті. Звісно, якщо б тоді хтось мене спитав: "Де твій дім?", я б не зміг буквально вказати на жодну фізичну конструкцію. Моїм домом мало бути все те, що я ніс всередині себе.
And in so many ways, I think this is a terrific liberation. Because when my grandparents were born, they pretty much had their sense of home, their sense of community, even their sense of enmity, assigned to them at birth, and didn't have much chance of stepping outside of that. And nowadays, at least some of us can choose our sense of home, create our sense of community, fashion our sense of self, and in so doing maybe step a little beyond some of the black and white divisions of our grandparents' age. No coincidence that the president of the strongest nation on Earth is half-Kenyan, partly raised in Indonesia, has a Chinese-Canadian brother-in-law.
Я вважаю, що в багатьох випадках - це приголомшливе звільнення. Бо коли народились мої дідусь та бабуся, вони мали досить чітке уявлення дому, відчуття спільноти, навіть певне відчуття неприязні, привите їм від народження, і в них не було значних шансів вийти поза ці уявлення. І тепер, принаймні дехто з нас, може обрати своє власне відчуття дому, створити свій образ спільноти, спроектувати самовідчуття, і творячи це, можливо, трохи вийти за межі чорно-білих поділів часів наших дідів та бабусь. Не випадково президент найсильнішої нації на Землі - наполовину кенієць, вихований в Індонезії, а його швагро має китайсько-канадське походження.
The number of people living in countries not their own now comes to 220 million, and that's an almost unimaginable number, but it means that if you took the whole population of Canada and the whole population of Australia and then the whole population of Australia again and the whole population of Canada again and doubled that number, you would still have fewer people than belong to this great floating tribe.
Кількість людей, що живуть не в своїх країнах, зараз сягає 220 мільйонів, і це майже неймовірне число, Тобто це означає, якщо взяти все населення Канади та все населення Австралії, тоді ще раз все населення Австралії разом з Канадою і помножити надвоє, у вас все одно буде менше людей, ніж тих, що належать до цього величезного мігруючого племені.
And the number of us who live outside the old nation-state categories is increasing so quickly, by 64 million just in the last 12 years, that soon there will be more of us than there are Americans. Already, we represent the fifth-largest nation on Earth. And in fact, in Canada's largest city, Toronto, the average resident today is what used to be called a foreigner, somebody born in a very different country.
А кількість тих, хто живе поза категоріями національних держав, зростає настільки швидко, зокрема до 64 мільйонів за останніх 12 років, що скоро нас буде більше, ніж американців. Ми вже репрезентуємо п'яту за величиною націю на Землі. Фактично у найбільшому місті Канади, Торонто, середньостатистичний житель сьогодні є іноземцем, народженим у зовсім іншій країні.
And I've always felt that the beauty of being surrounded by the foreign is that it slaps you awake. You can't take anything for granted. Travel, for me, is a little bit like being in love, because suddenly all your senses are at the setting marked "on." Suddenly you're alert to the secret patterns of the world. The real voyage of discovery, as Marcel Proust famously said, consists not in seeing new sights, but in looking with new eyes. And of course, once you have new eyes, even the old sights, even your home become something different. Many of the people living in countries not their own are refugees who never wanted to leave home and ache to go back home. But for the fortunate among us, I think the age of movement brings exhilarating new possibilities.
Я завжди відчував, що краса перебування в оточенні іноземців полягає у тому, що це весь час додає тобі бадьорості. Ти не можеш приймати нічого як належне. Мандрівка для мене є чимось на кшталт закоханості, адже раптово всі твої відчуття "вмикаються". Несподівано ти стаєш відкритим до потаємних схем світу. Справжнє відкриття полягає, як говорив Марсель Пруст, не в тому, щоб побачити нові горизонти, а щоб поглянути на них новими очима. Звісно, коли у тебе - нові очі, тоді навіть старі обрії, навіть твій дім стає чимось іншим. Багато з тих, хто живе не у своїй країні, - біженці, які ніколи не хотіли покидати домівки і щосили прагнуть повернутися додому. Для деяких щасливчиків серед нас епоха переміщення приносить нові запаморочливі можливості.
Certainly when I'm traveling, especially to the major cities of the world, the typical person I meet today will be, let's say, a half-Korean, half-German young woman living in Paris. And as soon as she meets a half-Thai, half-Canadian young guy from Edinburgh, she recognizes him as kin. She realizes that she probably has much more in common with him than with anybody entirely of Korea or entirely of Germany. So they become friends. They fall in love. They move to New York City.
Безсумнівно, коли я мандрую, особливо до великих міст світу, пересічна особа, яку я зустрічаю, може виявитись, скажімо, наполовину кореянкою, наполовину німкенею, котра живе у Парижі. Коли вона зустрічає хлопця, котрий є наполовину тайцем, наполовину канадійцем з Единбургу, вона бачить в ньому споріднену душу. І усвідомлює, що ймовірно, з ним вона має значно більше спільного, ніж з будь-ким іншим у всій Кореї чи Німеччині. Отож, вони стають друзями. Вони закохуються. Переїжджають у Нью-Йорк.
(Laughter)
(Сміх)
Or Edinburgh. And the little girl who arises out of their union will of course be not Korean or German or French or Thai or Scotch or Canadian or even American, but a wonderful and constantly evolving mix of all those places. And potentially, everything about the way that young woman dreams about the world, writes about the world, thinks about the world, could be something different, because it comes out of this almost unprecedented blend of cultures.
Або Единбург. І маленька дівчинка, яка з'являється внаслідок їхнього союзу, звісно буде не з Кореї чи Німеччини, з Франції чи Тайланду, або з Шотландії чи Канади, або навіть з США, натомість вона буде чудовим поєднанням усіх цих місць, яке постійно вдосконалюється. І можливо, те, в який спосіб ця молода жінка мріє про світ, пише про світ, думає про світ, могло б бути зовсім іншим, оскільки це виходить з такої майже безпрецедентної суміші культур.
Where you come from now is much less important than where you're going. More and more of us are rooted in the future or the present tense as much as in the past. And home, we know, is not just the place where you happen to be born. It's the place where you become yourself.
Те, звідки ти походиш, відтепер є менш важливим, ніж те, куди прямуєш. Все більше й більше з нас закорінюються у майбутньому чи теперішньому часі, ніж у минулому. А дім, як ми знаємо, є не лише місцем, де тобі судилось народитися. Це місце, де ти стаєш собою.
And yet, there is one great problem with movement, and that is that it's really hard to get your bearings when you're in midair. Some years ago, I noticed that I had accumulated one million miles on United Airlines alone. You all know that crazy system, six days in hell, you get the seventh day free.
Та все ж є одна проблема з переміщенням, це те, що дійсно важко почати відносини, коли ти у стані невизначеності. Декілька років тому я помітив, що в мене назбирався один мільйон миль в польотах з United Airlines. Ви всі чудово знаєте цю божевільну систему: 6 днів пекла, 7-ий - отримуєте безкоштовно.
(Laughter)
(Сміх)
And I began to think that really, movement was only as good as the sense of stillness that you could bring to it to put it into perspective.
Власне, я почав думати, що дійсно переміщення є хорошим в сенсі умиротворення, і можна прийти до цього, якщо розглядати його в перспективі.
And eight months after my house burned down, I ran into a friend who taught at a local high school, and he said, "I've got the perfect place for you." "Really?" I said. I'm always a bit skeptical when people say things like that. "No, honestly," he went on, "it's only three hours away by car, and it's not very expensive, and it's probably not like anywhere you've stayed before." "Hmm." I was beginning to get slightly intrigued. "What is it?" "Well —" Here my friend hemmed and hawed — "Well, actually it's a Catholic hermitage." This was the wrong answer. I had spent 15 years in Anglican schools, so I had had enough hymnals and crosses to last me a lifetime. Several lifetimes, actually. But my friend assured me that he wasn't Catholic, nor were most of his students, but he took his classes there every spring. And as he had it, even the most restless, distractible, testosterone-addled 15-year-old Californian boy only had to spend three days in silence and something in him cooled down and cleared out. He found himself. And I thought, "Anything that works for a 15-year-old boy ought to work for me."
Вісім місяців після того, як згорів мій будинок, я випадково зустрівся з другом, який вчителює в місцевій школі, Він сказав: "Маю для тебе ідеальне місце". "Справді?", - перепитав я. Я завжди радше скептичний, коли люди говорять подібне. "Справді, - продовжував він, - тільки 3 години їзди автомобілем звідси, не надто дорого, і, швидше за все, не схоже ні на що, де ти раніше мешкав". Хм. Я був трішки заінтригований. "Ну і що це?" "Ну, - тут мій друг почав затинатися та бурмотіти - ну, власне, це католицький притулок". Це була неправильна відповідь. Я провів 15 років в англіканських школах, тому мені було більш, ніж досить псалтирів та хрестів на все життя. Власне, на кілька життів. Та мій друг запевнив мене, що ані він, ні більшість його студентів не є католиками, проте кожної весни він проводив там заняття. І поки тривало його навчання, навіть найбільш невгамовний, 15-літній каліфорнійський хлопець, передозований тестостероном, потребував лише 3 дні у тиші, і щось у ньому остигло та очистилось. Він знайшов себе. Я подумав, все, що підходить для 15-літнього хлопця, повинно спрацювати й для мене.
So I got in my car, and I drove three hours north along the coast, and the roads grew emptier and narrower, and then I turned onto an even narrower path, barely paved, that snaked for two miles up to the top of a mountain. And when I got out of my car, the air was pulsing. The whole place was absolutely silent, but the silence wasn't an absence of noise. It was really a presence of a kind of energy or quickening. And at my feet was the great, still blue plate of the Pacific Ocean. All around me were 800 acres of wild dry brush.
Отож, я сів в авто, і проїхав 3 години на північ вздовж узбережжя, дороги спорожніли та повужчали, далі я звернув на ще вужчий шлях, майже без покриття, який звивався 3 км до вершини гори. Коли я вийшов з авто, повітря пульсувало. Місцина була абсолютно тихою, але ця тиша не полягала у відсутності шуму. Радше це було щось на зразок енергії або оживання. Біля моїх ніг розкинулось величне, непорушне блакитне плато Тихого океану. Довкола мене було 320 гектарів дикого сухого чагарника.
And I went down to the room in which I was to be sleeping. Small but eminently comfortable, it had a bed and a rocking chair and a long desk and even longer picture windows looking out on a small, private, walled garden, and then 1,200 feet of golden pampas grass running down to the sea. And I sat down, and I began to write, and write, and write, even though I'd gone there really to get away from my desk. And by the time I got up, four hours had passed. Night had fallen, and I went out under this great overturned saltshaker of stars, and I could see the tail lights of cars disappearing around the headlands 12 miles to the south. And it really seemed like my concerns of the previous day vanishing. And the next day, when I woke up in the absence of telephones and TVs and laptops, the days seemed to stretch for a thousand hours. It was really all the freedom I know when I'm traveling, but it also profoundly felt like coming home. And I'm not a religious person, so I didn't go to the services. I didn't consult the monks for guidance. I just took walks along the monastery road and sent postcards to loved ones. I looked at the clouds, and I did what is hardest of all for me to do usually, which is nothing at all.
Я спустився до кімнати, в якій мав ночувати. Невелика, проте надзвичайно комфортна, у ній було ліжко і крісло-гойдалка, довгий стіл та ще довші венеціанські вікна з виглядом на невеликий приватний обнесений стіною сад, а також 370 метрів золотої трави пампасів, що спускались до моря. Я сів і почав писати, писати, і ще раз писати, попри те, що приїхав туди, щоб втекти від свого письмового стола. Перш ніж я підвівся, минуло 4 години. Настала ніч, я вийшов на прогулянку під цією величезною перевернутою сільничкою зірок, я міг бачити задні вогні автомобілів, що зникають за мисами в 20-ти кілометрах на південь. Насправді виглядало так, наче мої турботи вчорашнього дня зникають. Наступного дня, коли я прокинувся серед відсутності телефонів, телевізорів та лептопів, здавалось, ніби дні тягнулись тисячу годин. Насправді, це була повнота свободи, яку я пізнав у мандрах, хоч водночас глибоко відчувалось, наче я вдома. Я не релігійна людина, тому не ходив на літургії. Я не просив монахів про наставництво. А лише прогулювався вздовж монастирської дороги і надсилав листівки дорогим мені людям. Я дивився на хмари, і робив те, що для мене зазвичай найважче за все, - я не робив нічого.
And I started to go back to this place, and I noticed that I was doing my most important work there invisibly just by sitting still, and certainly coming to my most critical decisions the way I never could when I was racing from the last email to the next appointment. And I began to think that something in me had really been crying out for stillness, but of course I couldn't hear it because I was running around so much. I was like some crazy guy who puts on a blindfold and then complains that he can't see a thing.
Я повертався до цього місця, і помітив, що найважливішу роботу я робив саме тут, непомітно, просто сидячи спокійно, і, безсумнівно, прийшов до найбільш важливих рішень у той спосіб, в який ніколи б не зміг, розриваючись між останнім імейлом та наступною зустріччю. Я подумав, що щось в мені дійсно вже давно благало про тишу, та я, звісно, цього не чув, тому що занадто метушився. Я був наче божевільний, який вдягає пов'язку на очі, а тоді скаржиться, що він нічого не бачить.
And I thought back to that wonderful phrase I had learned as a boy from Seneca, in which he says, "That man is poor not who has little but who hankers after more." And, of course, I'm not suggesting that anybody here go into a monastery. That's not the point. But I do think it's only by stopping movement that you can see where to go. And it's only by stepping out of your life and the world that you can see what you most deeply care about and find a home.
Мені пригадалась одна чудова фраза Сенеки, яку я вивчив ще в дитячому віці, в ній він говорить так: "Бідним є не той, хто має мало, але той, хто прагне мати більше". Звісно, я не пропоную нікому з аудиторії йти в монастир. Не це важливо. Та я переконаний, що лише зупинившись на мить, ти можеш побачити, куди йти. Лише виходячи зі свого життя та світу, ти можеш побачити, що для тебе найважливіше, і знайти дім.
And I've noticed so many people now take conscious measures to sit quietly for 30 minutes every morning just collecting themselves in one corner of the room without their devices, or go running every evening, or leave their cell phones behind when they go to have a long conversation with a friend. Movement is a fantastic privilege, and it allows us to do so much that our grandparents could never have dreamed of doing. But movement, ultimately, only has a meaning if you have a home to go back to.
Я помітив, що зараз багато людей свідомо вирішують сидіти в тиші протягом 30 хвилин щоранку, просто збираючись з думками, в одному кутку кімнати без технічних приладів, або бігати щовечора, або залишати мобільний вдома, коли вони йдуть на довгу розмову з другом. Переміщення - це дивовижний привілей, що дозволяє нам робити багато такого, про що наші дідусі та бабусі навіть не могли мріяти. Однак переміщення має значення тільки тоді, коли ви маєте дім, куди повернутись.
And home, in the end, is of course not just the place where you sleep. It's the place where you stand.
А дім - це, звісно, не те місце, де ви спите. Це місце, де ви твердо стоїте.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)