I'm a lifelong traveler. Even as a little kid, I was actually working out that it would be cheaper to go to boarding school in England than just to the best school down the road from my parents' house in California. So, from the time I was nine years old I was flying alone several times a year over the North Pole, just to go to school. And of course the more I flew the more I came to love to fly, so the very week after I graduated from high school, I got a job mopping tables so that I could spend every season of my 18th year on a different continent. And then, almost inevitably, I became a travel writer so my job and my joy could become one. And I really began to feel that if you were lucky enough to walk around the candlelit temples of Tibet or to wander along the seafronts in Havana with music passing all around you, you could bring those sounds and the high cobalt skies and the flash of the blue ocean back to your friends at home, and really bring some magic and clarity to your own life. Except, as you all know, one of the first things you learn when you travel is that nowhere is magical unless you can bring the right eyes to it. You take an angry man to the Himalayas, he just starts complaining about the food. And I found that the best way that I could develop more attentive and more appreciative eyes was, oddly, by going nowhere, just by sitting still. And of course sitting still is how many of us get what we most crave and need in our accelerated lives, a break. But it was also the only way that I could find to sift through the slideshow of my experience and make sense of the future and the past. And so, to my great surprise, I found that going nowhere was at least as exciting as going to Tibet or to Cuba. And by going nowhere, I mean nothing more intimidating than taking a few minutes out of every day or a few days out of every season, or even, as some people do, a few years out of a life in order to sit still long enough to find out what moves you most, to recall where your truest happiness lies and to remember that sometimes making a living and making a life point in opposite directions.
Я все життя мандрую. Коли я був малим, моя сім'я вирішила, що дешевше відправити мене вчитися в школу-інтернат в Англії, ніж в найкращу школу навпроти мого батьківського дому в Каліфорнії. Тому відколи мені виповнилось 9 років, кілька разів на рік я літав сам над Північним полюсом просто, щоб піти до школи. І, звісно ж, що більше я літав, то більше це любив, і тому через тиждень після того, як закінчив школу, я почав прибирати столики в кав'ярні, щоб мати змогу провести кожен сезон мого 18-ліття на іншому континенті. І тоді в мене не було іншого виходу, як стати мандрівним письменником, щоб поєднувати роботу з задоволенням. Я відчув, що якщо вам пощастило і ви маєте змогу оглядати тибетські храми в мерехтінні свічок чи гуляти набережною Гавани, насолоджуючись музикою, то ви можете передати ці звуки, глибінь небес і зблиск блакитного океану своїм друзям удома, а ще додати трохи чарів і ясності до свого життя. От тільки коли мандруєш, треба повсякчас пам'ятати, що жодне місце не виглядає чарівно, якщо людина не хоче цих чарів бачити. Завезіть сердитого буркотуна в Гімалаї, і він почне нарікати на несмачну їжу. І я виявив, що найкращий спосіб стати уважнішим і більше цінувати світ - це, як не дивно, зупинитись і нікуди не рухатись. Звісно, спокій дає нам те, чого ми всі так прагнемо і потребуємо, живучи в шаленому ритмі - перепочинок. Але, крім того, це виявився єдиний спосіб, за допомогою якого я зміг перебрати подумки свій досвід, збагнути майбутнє та розібратися в минулому. І на мій превеликий подив, я виявив, що зупинятись так само цікаво, як мандрувати в Тибет чи на Кубу. Коли я кажу "зупинятись", то не маю на увазі щось страшніше за те, щоб виділити кілька хвилин щодня чи кілька днів раз на пару місяців, чи навіть, як дехто робить, кілька років у житті, і просто спокійно посидіти, щоб розібратися, що найбільше вас зворушує, щоб пригадати, що робить вас насправді щасливим, і щоб пам'ятати, що інколи заробляння на життя і сам плин нашого життя рухаються у протилежних напрямах.
And of course, this is what wise beings through the centuries from every tradition have been telling us. It's an old idea. More than 2,000 years ago, the Stoics were reminding us it's not our experience that makes our lives, it's what we do with it. Imagine a hurricane suddenly sweeps through your town and reduces every last thing to rubble. One man is traumatized for life. But another, maybe even his brother, almost feels liberated, and decides this is a great chance to start his life anew. It's exactly the same event, but radically different responses. There is nothing either good or bad, as Shakespeare told us in "Hamlet," but thinking makes it so. And this has certainly been my experience as a traveler. Twenty-four years ago I took the most mind-bending trip across North Korea. But the trip lasted a few days. What I've done with it sitting still, going back to it in my head, trying to understand it, finding a place for it in my thinking, that's lasted 24 years already and will probably last a lifetime. The trip, in other words, gave me some amazing sights, but it's only sitting still that allows me to turn those into lasting insights. And I sometimes think that so much of our life takes place inside our heads, in memory or imagination or interpretation or speculation, that if I really want to change my life I might best begin by changing my mind. Again, none of this is new; that's why Shakespeare and the Stoics were telling us this centuries ago, but Shakespeare never had to face 200 emails in a day. (Laughter) The Stoics, as far as I know, were not on Facebook. We all know that in our on-demand lives, one of the things that's most on demand is ourselves. Wherever we are, any time of night or day, our bosses, junk-mailers, our parents can get to us. Sociologists have actually found that in recent years Americans are working fewer hours than 50 years ago, but we feel as if we're working more. We have more and more time-saving devices, but sometimes, it seems, less and less time. We can more and more easily make contact with people on the furthest corners of the planet, but sometimes in that process we lose contact with ourselves. And one of my biggest surprises as a traveler has been to find that often it's exactly the people who have most enabled us to get anywhere who are intent on going nowhere. In other words, precisely those beings who have created the technologies that override so many of the limits of old, are the ones wisest about the need for limits, even when it comes to technology. I once went to the Google headquarters and I saw all the things many of you have heard about; the indoor tree houses, the trampolines, workers at that time enjoying 20 percent of their paid time free so that they could just let their imaginations go wandering. But what impressed me even more was that as I was waiting for my digital I.D., one Googler was telling me about the program that he was about to start to teach the many, many Googlers who practice yoga to become trainers in it, and the other Googler was telling me about the book that he was about to write on the inner search engine, and the ways in which science has empirically shown that sitting still, or meditation, can lead not just to better health or to clearer thinking, but even to emotional intelligence. I have another friend in Silicon Valley who is really one of the most eloquent spokesmen for the latest technologies, and in fact was one of the founders of Wired magazine, Kevin Kelly. And Kevin wrote his last book on fresh technologies without a smartphone or a laptop or a TV in his home. And like many in Silicon Valley, he tries really hard to observe what they call an Internet sabbath, whereby for 24 or 48 hours every week they go completely offline in order to gather the sense of direction and proportion they'll need when they go online again. The one thing perhaps that technology hasn't always given us is a sense of how to make the wisest use of technology. And when you speak of the sabbath, look at the Ten Commandments -- there's only one word there for which the adjective "holy" is used, and that's the Sabbath. I pick up the Jewish holy book of the Torah -- its longest chapter, it's on the Sabbath. And we all know that it's really one of our greatest luxuries, the empty space. In many a piece of music, it's the pause or the rest that gives the piece its beauty and its shape. And I know I as a writer will often try to include a lot of empty space on the page so that the reader can complete my thoughts and sentences and so that her imagination has room to breathe.
Ну і, звісно, саме це ми не одне століття чуємо від мудреців з усіх культур. Ця думка давня, як світ. Понад 2 000 років тому стоїки нагадували нам, що життя - це не наш досвід, а наше ставлення до нього. Уявіть, що вашим містом пролетів ураган і зруйнував усе дощенту. Один чоловік знетямиться від горя. А інший, може, навіть його брат, відчує себе вільним і вирішить, що це чудовий шанс почати життя з чистого аркуша. Подія та ж сама, але ставлення до неї різне. "Нічого ні доброго, ні злого нема, - сказав Шекспір у "Гамлеті", - наше мислення утворює те і те". Все це я пережив на власному досвіді мандрівника. 24 роки тому я вирушив у приголомшливу подорож Північною Кореєю. Вона тривала всього лиш кілька днів, але згодом, зупинившись, я подумки повертався до неї, намагався все зрозуміти, розставити все по місцях, і це триває ось уже 24 роки і триватиме, мабуть, до кінця життя. Іншими словами, під час подорожі я побачив дивовижні місця, але тільки зупинившись я зміг перетворити побачене в тривалі спогади. Часом я думаю, що чимала частина нашого життя відбувається у нас в голові, в спогадах, фантазіях, роздумах. Тому, якщо я хочу справді змінити своє життя, я мушу спочатку змінити свою свідомість. Знову ж таки, ця ідея не нова; про неї багато століть тому говорили Шекспір і стоїки, от тільки Шекспір не мусив розгрібати 200 електронних листів за день. (Сміх) Наскільки я знаю, стоїки не були зареєстровані на Фейсбуці. Ми всі знаємо, що в нашому житті, де ми стільки всього потребуємо, найбільш за все ми потребуємо самих себе. Хоч де ми є, вдень чи вночі, наші начальники, спамери, батьки завжди можуть дістатись до нас. Соціологи дослідили, що кілька останніх років американці працюють менше годин, ніж 50 років тому, але відчувають, що насправді працюють більше. У нас дедалі більше пристроїв, що економлять час - але ми маємо щораз менше часу. Ми частіше й легше зв'язуємось із людьми з найвіддаленіших куточків планети, але при цьому інколи втрачаємо зв'язок із самими собою. Однією з найбільших несподіванок для мене як мандрівника стало те, що часто ті самісінькі люди, які подарували нам змогу мандрувати світом, самі нікуди не хочуть їхати. Іншими словами, саме ті люди, які створили технології, що долають споконвічні обмеження, чудово розуміють потребу в деяких обмеженнях, особливо, коли йдеться про технології. Одного разу я побував у головному офісі компанії Google, де побачив усе те, про що багато-хто з вас чув: будиночки на деревах, трампліни, працівників, які 20 відсотків свого оплачуваного часу байдикують, щоб дати волю своїй фантазії. Але найбільш за все мене вразило ось що: поки я чекав на свій цифровий пропуск, один працівник Google розповів мені про програму, яку він пише. Вона навчить його колег, які займаються йогою, стати тренерами йоги. А ще один працівник розказав мені про книжку, які він збирається написати про внутрішній пошуковик і те, як наука емпірично довела, що зупинки, або ж медитація, не тільки зміцнюють здоров'я і прояснюють думки, а й сприяють розвитку емоційного інтелекту. У Кремнієвій долині в мене є ще один приятель, який активно підтримує розвиток найсучасніших технологій. Він - один із засновників журналу Wired - Кевін Келлі. Кевін написав свою найновішу книжку про сучасні технології, не маючи вдома ні смартфона, ні ноутбука, ні телевізора. Як і багато інших людей у Кремнієвій долині, він щосили намагається дотримуватися так званого Інтернет-шабату - 24 чи 48 годин щотижня вони проводять без Інтернету, щоб розібратися, куди саме вони рухаються, і що саме треба робити, коли вони знову будуть у мережі. Технологія не дала нам одного: розуміння, як користуватися нею наймудріше. Повертаючись до шабату - перечитайте Десять заповідей: там є одне-єдине слово, з яким вживається прикметник "святий", і це слово - шабат. Я розгорнув священну книгу євреїв, Тору, і її найдовший розділ - про шабат. Ми всі знаємо, що найбільша в світі розкіш - це порожній простір. У багатьох музичних творах саме пауза сповнює музику красою й дарує їй форму. Коли я пишу, то часто залишаю на сторінці багато порожнього місця, щоб читач міг завершити мої думки та речення, щоб створити простір для його уяви.
Now, in the physical domain, of course, many people, if they have the resources, will try to get a place in the country, a second home. I've never begun to have those resources, but I sometimes remember that any time I want, I can get a second home in time, if not in space, just by taking a day off. And it's never easy because, of course, whenever I do I spend much of it worried about all the extra stuff that's going to crash down on me the following day. I sometimes think I'd rather give up meat or sex or wine than the chance to check on my emails. (Laughter) And every season I do try to take three days off on retreat but a part of me still feels guilty to be leaving my poor wife behind and to be ignoring all those seemingly urgent emails from my bosses and maybe to be missing a friend's birthday party. But as soon as I get to a place of real quiet, I realize that it's only by going there that I'll have anything fresh or creative or joyful to share with my wife or bosses or friends. Otherwise, really, I'm just foisting on them my exhaustion or my distractedness, which is no blessing at all.
В реальному світі багато людей хочуть купити заміську дачу, свій другий дім, якщо мають на це кошти. В мене ніколи не було стільки грошей, але я пам'ятаю, що варто мені тільки захотіти, і я можу мати цей другий дім, якщо не в просторі, то у часі - треба тільки взяти вихідний. Але це завжди важко, бо більшість вихідного я хвилююсь про те, скільки всього звалиться на мене наступного дня. Інколи мені здається, що було б легше відмовитись від м'яса, сексу чи вина, ніж від перевірки своєї пошти. (Сміх) Я кожного сезону стараюсь взяти три дні вихідних, але в душі далі почуваюсь винним у тому, що залишив удома свою бідолашну дружину, нехтую начебто терміновими листами від своїх начальників, а часом пропускаю день народження когось із друзів. Але щойно я дістаюсь до якоїсь спокійної місцини, як розумію, що тільки там я можу віднайти щось нове, творче чи веселе і поділитись ним згодом зі своєю дружиною, начальником чи друзями. Інакше я просто накидаю їм свою втому й розчарування, а це не так уже й приємно.
And so when I was 29, I decided to remake my entire life in the light of going nowhere. One evening I was coming back from the office, it was after midnight, I was in a taxi driving through Times Square, and I suddenly realized that I was racing around so much I could never catch up with my life. And my life then, as it happened, was pretty much the one I might have dreamed of as a little boy. I had really interesting friends and colleagues, I had a nice apartment on Park Avenue and 20th Street. I had, to me, a fascinating job writing about world affairs, but I could never separate myself enough from them to hear myself think -- or really, to understand if I was truly happy. And so, I abandoned my dream life for a single room on the backstreets of Kyoto, Japan, which was the place that had long exerted a strong, really mysterious gravitational pull on me. Even as a child I would just look at a painting of Kyoto and feel I recognized it; I knew it before I ever laid eyes on it. But it's also, as you all know, a beautiful city encircled by hills, filled with more than 2,000 temples and shrines, where people have been sitting still for 800 years or more. And quite soon after I moved there, I ended up where I still am with my wife, formerly our kids, in a two-room apartment in the middle of nowhere where we have no bicycle, no car, no TV I can understand, and I still have to support my loved ones as a travel writer and a journalist, so clearly this is not ideal for job advancement or for cultural excitement or for social diversion. But I realized that it gives me what I prize most, which is days and hours. I have never once had to use a cell phone there. I almost never have to look at the time, and every morning when I wake up, really the day stretches in front of me like an open meadow. And when life throws up one of its nasty surprises, as it will, more than once, when a doctor comes into my room wearing a grave expression, or a car suddenly veers in front of mine on the freeway, I know, in my bones, that it's the time I've spent going nowhere that is going to sustain me much more than all the time I've spent racing around to Bhutan or Easter Island.
Отож, у 29 років я вирішив змінити своє життя і нікуди не поспішати. Одного вечора я повертався з роботи, було вже за північ, я їхав у таксі через Таймс-сквер і раптом збагнув, що я так стрімголов лечу крізь життя, що воно вислизає в мене крізь пальці. А в той час моє життя було саме таким, про яке я змалку мріяв. Я мав дуже цікавих приятелів і колег, гарну, простору квартиру на розі Парк-авеню і 20-ї Стріт, захопливу роботу - я писав про події у світі. Проте я ніколи не міг відмежуватися від них, щоб почути власні думки, зрозуміти, чи я по-справжньому щасливий. Тому я відмовився від омріяного способу життя і оселився в однокімнатному помешканні на окраїні Кіото, що в Японії. Те місто вже дуже давно незбагненно притягувало мене до себе. Ще дитиною я дивився на фотографії Кіото і, здавалось, бачив знайомі місця; я знав те місто ще до того, як уперше там побував. Крім того, як ви знаєте, це прекрасне місто, оточене пагорбами, на яких розкинулися понад 2 000 храмів і святинь, де люди нікуди не поспішають ось уже 800 років. Перебравшись до Кіото, я невдовзі оселився там, де живу досі зі своєю дружиною, а раніше і з дітьми - у двокімнатній квартирі віддалік від усього. Без велосипеда, автівки, телебачення на зрозумілій нам мові, але я й досі маю забезпечувати своїх близьких, працюючи мандрівним письменником і журналістом, тому це не найліпший спосіб життя для того, щоб зробити кар'єру, відвідувати культурні події чи розважатись у товаристві. Але я збагнув, що таке життя дає мені те, що я ціную найбільше - дні та години. Я забув, що таке мобільний телефон. Я забув, що таке дивитись на годинник, і кожного ранку, коли я прокидаюсь, новий день простягається переді мною, наче просторий луг. А коли життя влаштовує мені неприємні сюрпризи, як то не раз буває, коли лікар заходить до кімнати з похмурим виразом обличчя, або водій на дорозі переді мною раптом кидає машину вбік, я глибоко в душі знаю, що той час, який я провів, нікуди не поспішаючи, дасть мені більше душевних сил, ніж увесь той час, що я його провів, об'їжджаючи Бутан чи острів Пасхи.
I'll always be a traveler -- my livelihood depends on it -- but one of the beauties of travel is that it allows you to bring stillness into the motion and the commotion of the world. I once got on a plane in Frankfurt, Germany, and a young German woman came down and sat next to me and engaged me in a very friendly conversation for about 30 minutes, and then she just turned around and sat still for 12 hours. She didn't once turn on her video monitor, she never pulled out a book, she didn't even go to sleep, she just sat still, and something of her clarity and calm really imparted itself to me. I've noticed more and more people taking conscious measures these days to try to open up a space inside their lives. Some people go to black-hole resorts where they'll spend hundreds of dollars a night in order to hand over their cell phone and their laptop to the front desk on arrival. Some people I know, just before they go to sleep, instead of scrolling through their messages or checking out YouTube, just turn out the lights and listen to some music, and notice that they sleep much better and wake up much refreshed. I was once fortunate enough to drive into the high, dark mountains behind Los Angeles, where the great poet and singer and international heartthrob Leonard Cohen was living and working for many years as a full-time monk in the Mount Baldy Zen Center. And I wasn't entirely surprised when the record that he released at the age of 77, to which he gave the deliberately unsexy title of "Old Ideas," went to number one in the charts in 17 nations in the world, hit the top five in nine others. Something in us, I think, is crying out for the sense of intimacy and depth that we get from people like that. who take the time and trouble to sit still. And I think many of us have the sensation, I certainly do, that we're standing about two inches away from a huge screen, and it's noisy and it's crowded and it's changing with every second, and that screen is our lives. And it's only by stepping back, and then further back, and holding still, that we can begin to see what the canvas means and to catch the larger picture. And a few people do that for us by going nowhere.
Я завжди буду мандрівником - так я заробляю на хліб - але подорожі мають чудову привабу: вони дарують хвилини спокою серед галасу й гармидеру довколишнього світу. Колись я летів літаком до Франкфурту, що в Німеччині, і біля мене сиділа молода німкеня. Між нами зав'язалась приємна розмова хвилин на 30, а потім вона просто обернулась і мовчки сиділа 12 годин. Вона жодного разу не ввімкнула відео-монітор, не витягнула книжки, навіть не задрімала, вона просто сиділа мовчки, а її відчуття ясності та спокою передалося й мені. Я помітив, що дедалі більше людей свідомо намагаються звільнити більше простору в своєму житті. Дехто вирушає на курорти, де немає зв'язку, і платить сотні доларів за одну ніч, тільки щоб залишити свій мобільний і ноутбук на рецепції. Дехто з моїх знайомих перед сном не перевіряє пошту і не дивиться відео на YouTube, а просто вимикає світло й слухає музику. І вони помітили, що тоді краще висипаються і прокидаються з відчуттям, що справді відпочили. Якось мені пощастило побувати серед високих, дрімучих гір по той бік Лос-Анджелеса, де видатний поет і співак, світовий кумир Леонард Коен багато років прожив монахом у дзен-буддистському центрі Mount Baldy Zen Center. Тому я не здивувався, що пісня, яку він випустив у віці 77 років, назвавши її зумисне непривабливо - "Старі ідеї" - зайняла перше місце в музичних рейтингах у 17 країнах світу, а ще в дев'яти країнах увійшла в першу п'ятірку. Щось у нашій душі потребує того відчуття близькості й глибини, що його ми отримуємо від людей, які не лінуються зупинитись і побути в спокої. Гадаю, багато з нас мають відчуття - принаймні я точно - що ми стоїмо за п'ять сантиметрів від гігантського екрану. Він шумний, переповнений людьми і щосекунди змінюється, і цей екран - наше життя. І лише відступивши крок назад, а тоді ще пару кроків далі, ставши на одному місці, ми зможемо побачити, що ж насправді зображено на полотні і охопити поглядом цілісну картину. Дехто робить це для нас, нікуди не поспішаючи.
So, in an age of acceleration, nothing can be more exhilarating than going slow. And in an age of distraction, nothing is so luxurious as paying attention. And in an age of constant movement, nothing is so urgent as sitting still. So you can go on your next vacation to Paris or Hawaii, or New Orleans; I bet you'll have a wonderful time. But, if you want to come back home alive and full of fresh hope, in love with the world, I think you might want to try considering going nowhere. Thank you. (Applause)
В епоху прискорення ніщо так не п'янить як сповільнення темпу. В епоху неуважності найбільша розкіш - увага. А в епоху безупинного руху найважливіше - хвилина спокою. Отож, можете провести свою наступну відпустку в Парижі, на Гаваях чи в Новому Орлеані. Я впевнений, що ви чудово проведете час. Але якщо ви хочете повернутися додому у доброму настрої і сповненими нових сподівань, закоханими у світ довкола вас, то подумайте - може, не варто нікуди їхати, а просто зупинитись? Дякую. (Оплески)