So I grew up in East Los Angeles, not even realizing I was poor. My dad was a high-ranking gang member who ran the streets. Everyone knew who I was, so I thought I was a pretty big deal, and I was protected, and even though my dad spent most of my life in and out of jail, I had an amazing mom who was just fiercely independent. She worked at the local high school as a secretary in the dean's office, so she got to see all the kids that got thrown out of class, for whatever reason, who were waiting to be disciplined. Man, her office was packed.
Я виросла у східному Лос-Анджелесі, навіть не підозрюючи, що я була з бідної родини. Мій татко був високоавторитетним членом банди, який контролював вулиці. Кожен знав, хто я така, тому я думала, що була досить таки важливою персоною та була захищеною, і навіть, незважаючи на те, що мій тато провів більшу частину свого життя, поки я росла, то за ґратами, то на свободі, у мене була чудова мама, яка була надзвичайно незалежною. Вона працювала у місцевій середній школі секретаркою директора, тому їй довелося бачити всіх дітей, яких вигнали з класу з різних причин та які чекали своєї черги для проведення виховної роботи з ними. Слухайте, її офіс був битком набитий.
So, see, kids like us, we have a lot of things to deal with outside of school, and sometimes we're just not ready to focus. But that doesn't mean that we can't. It just takes a little bit more. Like, I remember one day I found my dad convulsing, foaming at the mouth, OD-ing on the bathroom floor. Really, do you think that doing my homework that night was at the top of my priority list? Not so much.
Ну от дивіться, такі діти як я, в нас є багато проблем, з якими нам треба справлятися, за межами школи, й іноді, ми просто не в змозі зосередитись. Але це не означає, що ми не можемо. Просто нам треба трохи більше часу. Я пам'ятаю, як одного дня я застала свого тата у конвульсіях, з піною у рота, від передозування наркотиками. Він лежав на підлозі у ванній кімнаті. Як Ви гадаєте, чи дуже я переймалася домашнім завданням тієї ночі? Не так щоб дуже.
But I really needed a support network, a group of people who were going to help me make sure that I wasn't going to be a victim of my own circumstance, that they were going to push me beyond what I even thought I could do. I needed teachers, in the classroom, every day, who were going to say, "You can move beyond that." And unfortunately, the local junior high was not going to offer that. It was gang-infested, huge teacher turnover rate.
Але мені справді необхідна була підтримка, група людей, які допомогли б мені переконатися у тому, що я не стану жертвою власних обставин, люди, які вселили б у мене впевненість у те, що я можу навіть більше, аніж собі уявляла. Мені потрібні були вчителі, у школі, щодня, які б мені говорили "Ти можеш справитися з цим та рухатися вперед". Але, на жаль, місцева середня школа не надавала такої підтримки. То була школа з величезною кількістю ґанґстерів та високою плинністю кадрів.
So my mom said, "You're going on a bus an hour and a half away from where we live every day." So for the next two years, that's what I did. I took a school bus to the fancy side of town. And eventually, I ended up at a school where there was a mixture. There were some people who were really gang-affiliated, and then there were those of us really trying to make it to high school. Well, trying to stay out of trouble was a little unavoidable. You had to survive. You just had to do things sometimes. So there were a lot of teachers who were like, "She's never going to make it. She has an issue with authority. She's not going to go anywhere." Some teachers completely wrote me off as a lost cause.
Отже, мама мені сказала: "Ти будеш щодня їздити на автобусі півтори години від нашого дому". Тому наступні два роки саме так я і робила. Шкільний автобус віз мене в престижний район міста. І, в кінці кінців, я опинялася у школі, де була змішана аудиторія. Були такі підлітки, які дійсно мали відношення до банд, але також були й такі як я, які намагалися вчитися, щоб здобути повну середню освіту. Але наші зусилля триматися подалі від проблем були трохи марними. Ти мав виживати. Іноді просто необхідно було робити певні речі. Було багато вчителів, які були з тих людей, хто запевняв: "У неї це ніколи не вийде. У неї проблеми - вона підкоряється владному впливу. Вона нічого не досягне". Деякі з вчителів просто поставили на мені хрест, як на втраченій дитині.
But then, they were very surprised when I graduated from high school. I was accepted to Pepperdine University, and I came back to the same school that I attended to be a special ed assistant.
Але потім, як вони були здивовані, коли я здобула повну середню освіту. Мене зарахували до Університету Пеппердайн, і я повернулася у свою школу, де навчалася раніше, у ролі спеціального асистента.
And then I told them, "I want to be a teacher."
І потім я сказала їм: "Я хочу стати вчителем".
And boy, they were like, "What? Why? Why would you want to do that?"
І знаєте що, їхня реакція була на кшталт "Що? Чому? Чому б ти цього хотіла?"
So I began my teaching career at the exact same middle school that I attended, and I really wanted to try to save more kids who were just like me. And so every year, I share my background with my kids, because they need to know that everyone has a story, everyone has a struggle, and everyone needs help along the way. And I am going to be their help along the way.
Отже, я розпочала свою педагогічну кар'єру саме зі своєї середньої школи, у якій я навчалася, і я дійсно хотіла спробувати врятувати якогомога більше дітей, історія яких була схожа на мою. Щороку я ділюся зі своїми підопічними своїм минулим, тому що їм варто знати, що у кожного є своя історія, свої труднощі, і кожному потрібна підтримка на життєвому шляху. І я збираюся надавати їм цю підтримку.
So as a rookie teacher, I created opportunity. I had a kid one day come into my class having been stabbed the night before.
Отже, як молодий вчитель, я надала їм таку можливість. Одного разу до мене в клас прийшов учень, якого вночі вдарили ножем.
I was like, "You need to go to a hospital, the school nurse, something."
Я почала казати: "Тобі треба звернутися в лікарню, до шкільної медсестри або щось таке".
He's like, "No, Miss, I'm not going. I need to be in class because I need to graduate." So he knew that I was not going to let him be a victim of his circumstance, but we were going to push forward and keep moving on. And this idea of creating a safe haven for our kids and getting to know exactly what they're going through, getting to know their families -- I wanted that, but I couldn't do it in a school with 1,600 kids, and teachers turning over year after year after year. How do you get to build those relationships?
На що він відповідав: "Ні, пані, я нікуди не піду. Мені треба бути на навчанні, тому що я хочу закінчити школу." Отже, він знав, що я не дозволю йому стати жертвою його обставин, а допоможу справитися з цим та продовжити рухатися вперед. Виникла ідея створити безпечне місце для наших дітей, я усвідомлювала, через що саме їм доводиться проходити, треба було познайомитися з їхніми сім'ями - я цього хотіла, але я не могла цього зробити в школі, де навчається 1600 учнів, і щороку змінюються викладачі. Яким чином побудувати такі стосунки?
So we created a new school. And we created the San Fernando Institute for Applied Media. And we made sure that we were still attached to our school district for funding, for support. But with that, we were going to gain freedom: freedom to hire the teachers that we knew were going to be effective; freedom to control the curriculum so that we're not doing lesson 1.2 on page five, no; and freedom to control a budget, to spend money where it matters, not how a district or a state says you have to do it. We wanted those freedoms. But now, shifting an entire paradigm, it hasn't been an easy journey, nor is it even complete. But we had to do it. Our community deserved a new way of doing things.
Отже, ми створили нову школу. І ми створили інститут Сан Фернандо для прикладної журналістики. Також ми подбали про те, щоб залишитися в межах шкільного району для отримання фінансування та підтримки. Але разом з цим, ми отримували свободу: можливість обирати вчителів, які, на наше переконання, були б ефективними викладачами; можливість контролювати шкільну програму, іншими словами, ми не повинні були робити саме вправу 1.2 на сторінці 5, ні; а також можливість контролювати бюджет, витрачати кошти, коли ми вважатимемо за потрібне, а не тоді, коли район або держава накаже нам. Ми прагнули до цих свобод. Та змінити цілу систему не так легко, цей процес і досі не закінчений. Але ми повинні були це зробити. Наша громада заслуговувала на новий підхід до справ.
And as the very first pilot middle school in all of Los Angeles Unified School District, you better believe there was some opposition. And it was out of fear -- fear of, well, what if they get it wrong? Yeah, what if we get it wrong? But what if we get it right? And we did. So even though teachers were against it because we employ one-year contracts -- you can't teach, or you don't want to teach, you don't get to be at my school with my kids.
І зі створенням першої пілотної середньої школи у цілому об'єднаному шкільному районі Лос-Анджелесу, повірте, ми отримали достатьню кількість спротиву. Його причиною був страх -- страх того, а що, якщо ми помиляємось, Так, і справді, а що, як ми помиляємося? А що, як ми не помиляємося? І ми не помилилися. І хоча викладачі були проти цього, ми пропонували однорічні трудові контракти -- не можеш навчати або не хочеш навчати - тобі не місце в нашій школі з нашими учнями.
(Applause)
(Оплески)
So in our third year, how did we do it? Well, we're making school worth coming to every day. We make our kids feel like they matter to us. We make our curriculum rigorous and relevant to them, and they use all the technology that they're used to. Laptops, computers, tablets -- you name it, they have it. Animation, software, moviemaking software, they have it all. And because we connect it to what they're doing — For example, they made public service announcements for the Cancer Society. These were played in the local trolley system. Teaching elements of persuasion, it doesn't get any more real than that. Our state test scores have gone up more than 80 points since we've become our own school.
Ми працюємо вже третій рік у такому режимі. Як нам це вдалося? Отже, ми працюємо щодня над тим, щоб перетворити школу на заклад, у який варто приходити. Ми намагаємося довести нашим дітям, що вони нам небайдужі. Ми розробляємо шкільну програму таким чином, щоб вона була і насиченою, і одночасно корисною для дітей, і вони користуються усіма технологіями, до яких вони звикли. Ноутбуки, комп'ютери, планшети -- вони все це мають. Анімація, програмне забезпечення, програми для кінематографу - все це в них є. Ми поєднуємо ці технології з навчанням - наприклад, учні готують соціальну рекламу для Організації з боротьби з раком. Вона була розміщена у місцевих тролейбусах. Навчальні елементи переконання - немає нічого більш справжнього, аніж це. Результати наших учнів з державного тестування підвищились більше, ніж на 80 балів, відколи ми стали окремою школою.
But it's taken all stakeholders, working together -- teachers and principals on one-year contracts, working over and above and beyond their contract hours without compensation. And it takes a school board member who is going to lobby for you and say, "Know, the district is trying to impose this, but you have the freedom to do otherwise." And it takes an active parent center who is not only there, showing a presence every day, but who is part of our governance, making decisions for their kids, our kids.
Але таким досягненням ми завдячуємо спільній роботі всіх зацікавлених сторін -- вчителів та директорів, які працюють за однорічними контрактами, які працюють понад робочі години, в позаурочний час, без компенсації. І так само це заслуга члена шкільної ради, який готовий лобіювати твої інтереси та скаже, "До вашого відома, район намагається нав'язати ось це, але у вас є свобода зробити інакше". І також це заслуга Центру активних батьків, який існує не лише для того, щоб бути просто присутнім щодня, але який є частиною нашого керівництва, що приймає рішення стосовно їхніх дітей, наших дітей.
Because why should our students have to go so far away from where they live? They deserve a quality school in their neighborhood, a school that they can be proud to say they attend, and a school that the community can be proud of as well, and they need teachers to fight for them every day and empower them to move beyond their circumstances. Because it's time that kids like me stop being the exception, and we become the norm.
Чому наші студенти мають їхати кудись далеко від місця проживання? Вони заслуговують на якісну школу в своєму районі, школу, відвідуванням якої вони будуть пишатися, а також школу, якою буде пишатися і сама громада, і вони потребують вчителів, які будуть боротися за них щодня та сприятимуть тому, щоб такі діти рухалися далі, за межі тих обставин, у яких вони знаходяться. Тому що саме зараз час усвідомити, що такі діти, як я, не є винятком - вони є нормою.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)