I'm going to talk today about the pleasures of everyday life. But I want to begin with a story of an unusual and terrible man. This is Hermann Goering. Goering was Hitler's second in command in World War II, his designated successor. And like Hitler, Goering fancied himself a collector of art. He went through Europe, through World War II, stealing, extorting and occasionally buying various paintings for his collection. And what he really wanted was something by Vermeer. Hitler had two of them, and he didn't have any. So he finally found an art dealer, a Dutch art dealer named Han van Meegeren, who sold him a wonderful Vermeer for the cost of what would now be 10 million dollars. And it was his favorite artwork ever.
Сьогодні я говоритиму про задоволення у повсякденному житті. Але я хочу розпочати свій виступ історією незвичного і жахливого чоловіка. Це Герман Герінг. Герінг був правою рукою Гітлера в часи Другої світової війни, його призначеним наступником. Як і Гітлер, Герінг вважав себе колекціонером творів мистецтва. Він їздив Європою під час Другої світової і крав, силою забирав, іноді купував картини для своєї колекції. Він дуже хотів мати одну з робіт Вермеєра. Гітлер володів двома картинами цього художника, а він не мав жодної. Нарешті він знайшов продавця картин, голландського торговця, якого звали Хан ван Меегерен, котрий продав йому чудову картину Вермеєра за ціною, яка б зараз дорівнювала 10 мільйонам доларів. І вона завжди була його улюбленим витвором мистецтва.
World War II came to an end, and Goering was captured, tried at Nuremberg and ultimately sentenced to death. Then the Allied forces went through his collections and found the paintings and went after the people who sold it to him. And at some point the Dutch police came into Amsterdam and arrested Van Meegeren. Van Meegeren was charged with the crime of treason, which is itself punishable by death. Six weeks into his prison sentence, van Meegeren confessed. But he didn't confess to treason. He said, "I did not sell a great masterpiece to that Nazi. I painted it myself; I'm a forger." Now nobody believed him. And he said, "I'll prove it. Bring me a canvas and some paint, and I will paint a Vermeer much better than I sold that disgusting Nazi. I also need alcohol and morphine, because it's the only way I can work." (Laughter) So they brought him in. He painted a beautiful Vermeer. And then the charges of treason were dropped. He had a lesser charge of forgery, got a year sentence and died a hero to the Dutch people. There's a lot more to be said about van Meegeren, but I want to turn now to Goering, who's pictured here being interrogated at Nuremberg.
Друга світова підійшла до завершення, Герінга було заарештовано, притягнуто до суду в Нюрнберзі і врешті засуджено до смертної кари. Тоді союзні війська добрались до його колекцій і знайшли картини, відшукали людей, які продавали йому ці картини. І в якийсь момент голландська поліція приїхала до Амстердаму і заарештувала Ван Мeeгрена. Він звинувачувався у державній зраді, яка карається смертю. Після шести тижнів ув'язнення Ван Меегрен визнав себе винним. Але він зізнавався не в державній зраді. Він сказав: "Я продав тому нацисту не справжній шедевр. Я намалював ту картину сам. Я – фальсифікатор". Йому ніхто не повірив. І він сказав: "Я доведу це. Принесіть мені полотна та деякі фарби і я намалюю значно кращу картину Вермеєра ніж та, котру я продав тому огидному нацисту. Також мені потрібен алкоголь і морфій, оскільки я можу працювати лише в стані сп'яніння". (Сміх) Йому принесли все, що він попросив. Він чудово намалював картину Вермеєра. Звинувачення в державній зраді було знято. Його звинуватили в фальсифікації та засудили на рік. І він помер героєм в очах голландців. Про Ван Меeргерена можна сказати значно більше, але я хочу повернутися до Герінга, який зображений тут під час допиту в Нюрнбернзі.
Now Goering was, by all accounts, a terrible man. Even for a Nazi, he was a terrible man. His American interrogators described him as an amicable psychopath. But you could feel sympathy for the reaction he had when he was told that his favorite painting was actually a forgery. According to his biographer, "He looked as if for the first time he had discovered there was evil in the world." (Laughter) And he killed himself soon afterwards. He had discovered after all that the painting he thought was this was actually that. It looked the same, but it had a different origin, it was a different artwork.
За загальним визнанням Герінг був жахливою людиною. Навіть для німецьких фашистів він був жахливою людиною. Американці, які допитували його, описали його, як товариського психопата. Але ви б пройнялися співчуттям до того, як він відреагував, коли сказали, що його улюблена картина насправді була підробкою. Його біограф розповідає: "Він виглядав так, ніби вперше довідався про існування зла в світі". (Сміх) Згодом після того він скоїв самогубство. Все-таки він дізнався, що картина, яку він вважав однією, насправді була зовсім іншою. Вона виглядала так само, але мала інше походження, вона була іншим витвором мистецтва.
It wasn't just him who was in for a shock. Once van Meegeren was on trial, he couldn't stop talking. And he boasted about all the great masterpieces that he himself had painted that were attributed to other artists. In particular, "The Supper at Emmaus" which was viewed as Vermeer's finest masterpiece, his best work -- people would come [from] all over the world to see it -- was actually a forgery. It was not that painting, but that painting. And when that was discovered, it lost all its value and was taken away from the museum.
І не лише він був шокований. Якось під час суду Ван Меeреген постійно говорив. Він вихвалявся усіма великими шедеврами, що він намалював сам, і які приписувалися іншим художникам. У тому числі "Вечеря в Еммаусі", яку вважали найвизначнішим шедевром Вермеєра, його найкращою роботою – люди приїжджали з усіх куточків світу, щоб побачити її – насправді була підробкою. Це була не та картина, але та. І коли це стало відомо, вона втратила всю свою цінність і була вилучена з музею.
Why does this matter? I'm a psychologists -- why do origins matter so much? Why do we respond so much to our knowledge of where something comes from? Well there's an answer that many people would give. Many sociologists like Veblen and Wolfe would argue that the reason why we take origins so seriously is because we're snobs, because we're focused on status. Among other things, if you want to show off how rich you are, how powerful you are, it's always better to own an original than a forgery because there's always going to be fewer originals than forgeries. I don't doubt that that plays some role, but what I want to convince you of today is that there's something else going on. I want to convince you that humans are, to some extent, natural born essentialists. What I mean by this is we don't just respond to things as we see them, or feel them, or hear them. Rather, our response is conditioned on our beliefs, about what they really are, what they came from, what they're made of, what their hidden nature is. I want to suggest that this is true, not just for how we think about things, but how we react to things.
Чому таке трапляється? Я звертаюся до психологів: чому походження має таке важливе значення? Чому ми так реагуємо на наші знання про те, звідки щось походить? Багато людей могли б дати відповідь на це. Багато соціологів, таких як Веблен і Вулф, могли б стверджувати, що причиною того, що ми так серйозно ставимося до походження є те, що ми – сноби, те, що ми зосереджені на статусі. Скажімо, якщо ви хочете показати наскільки багатими, наскільки владними ви є, завжди краще бути власником оригіналу, аніж підробки, тому що оригіналів завжди нараховується менше, ніж підробок. Я не сумніваюсь, що це відіграє певну роль, але сьогодні я хочу вас переконати в тому, що відбувається ще дещо. Я хочу переконати вас, що люди до певної міри природжені есеніалісти. Я маю на увазі, що ми не реагуємо на речі, коли бачимо їх, чи відчуваємо їх, чи чуємо. Наша реакція швидше викликана нашими переконаннями про те, якими вони є насправді, звідки вони походять, з чого зроблені, якою є їхня прихована природа. Хочу припустити, що це актуально не лише в контексті того, як ми думаємо про речі, а й того, як ми на них реагуємо.
So I want to suggest that pleasure is deep -- and that this isn't true just for higher level pleasures like art, but even the most seemingly simple pleasures are affected by our beliefs about hidden essences. So take food. Would you eat this? Well, a good answer is, "It depends. What is it?" Some of you would eat it if it's pork, but not beef. Some of you would eat it if it's beef, but not pork. Few of you would eat it if it's a rat or a human. Some of you would eat it only if it's a strangely colored piece of tofu. That's not so surprising.
Отже, я припускаю, що задоволення є глибинним і не лише в контексті таких задоволень високого рівня, як, скажімо, мистецтво, а й на перший погляд, найпростіших задоволень, на які мають вплив наші переконання про їх приховану сутність. Візьмімо їжу. Ви б з'їли це? Хороша відповідь: "Залежить від того що це". Хтось із вас з'їв би це, якби це була свинина, але не яловичина. Хтось із вас з'їв би це, якби це була яловичина, але не свинина. Мало хто з вас з'їв би це, якби це було м'ясо щура чи людини. Дехто з вас з'їв би це лише, якби це був дивно забарвлений шматок тофу. І це не дивує.
But what's more interesting is how it tastes to you will depend critically on what you think you're eating. So one demonstration of this was done with young children. How do you make children not just be more likely to eat carrots and drink milk, but to get more pleasure from eating carrots and drinking milk -- to think they taste better? It's simple, you tell them they're from McDonald's. They believe McDonald's food is tastier, and it leads them to experience it as tastier.
Але значно цікавішим є факт, що те, як воно вам смакує, може категорично повпливати на вашу думку про те, що ви їсте. Один з прикладів цього було продемонстровано з маленькими дітьми. Як ви робите так, щоб діти не лише з більшою охотою їли моркву та пили молоко, але й отримували від цього задоволення, думали, що їм це смакує? Дуже просто. Ви кажете їм, що це з МакДональдса. Діти переконані, що їжа з МакДональдса смачніша і ця думка призводить їх до відчуття, що вона смачніша.
How do you get adults to really enjoy wine? It's very simple: pour it from an expensive bottle. There are now dozens, perhaps hundreds of studies showing that if you believe you're drinking the expensive stuff, it tastes better to you. This was recently done with a neuroscientific twist. They get people into a fMRI scanner, and while they're lying there, through a tube, they get to sip wine. In front of them on a screen is information about the wine. Everybody, of course, drinks exactly the same wine. But if you believe you're drinking expensive stuff, parts of the brain associated with pleasure and reward light up like a Christmas tree. It's not just that you say it's more pleasurable, you say you like it more, you really experience it in a different way.
Як ви добиваєтесь того, що дорослі справді насолоджуються вином? Дуже просто: наливаєте його з дуже дорогої пляшки. Існують десятки, можливо, і сотні дослідів, які показують, що, якщо ви вірите в те, що ти п'єте щось дороге, воно вам краще смакує. Ось який дослід недавно провели нейробіологи. Вони помістили людей в камеру МРТ-сканера і, коли вони лежали там, через трубочку давали відпити трішки вина. Перед ними на дисплеї відображалася інформація про вино. Звичайно, всі пили одне і те ж вино. Але, якщо ви вірите, що п'єте дороге вино, частини мозку, які відповідають за центри задоволення та підкріплення, загоряються, як новорічна ялинка. І ви не просто кажете, що воно приємніше, ви кажете, що воно вам більше подобається і ви справді сприймаєте його по-інакшому.
Or take sex. These are stimuli I've used in some of my studies. And if you simply show people these pictures, they'll say these are fairly attractive people. But how attractive you find them, how sexually or romantically moved you are by them, rests critically on who you think you're looking at. You probably think the picture on the left is male, the one on the right is female. If that belief turns out to be mistaken, it will make a difference. (Laughter) It will make a difference if they turn out to be much younger or much older than you think they are. It will make a difference if you were to discover that the person you're looking at with lust is actually a disguised version of your son or daughter, your mother or father. Knowing somebody's your kin typically kills the libido. Maybe one of the most heartening findings from the psychology of pleasure is there's more to looking good than your physical appearance. If you like somebody, they look better to you. This is why spouses in happy marriages tend to think that their husband or wife looks much better than anyone else thinks that they do.
Або візьмімо секс. Є певні стимулюючі засоби, які я використовував в деяких своїх дослідах. Якщо ви просто покажете аудиторії ці зображення, вони скажуть, що це вельми привабливі люди. Але те наскільки привабливими ви вважаєте їх, наскільки в сексуальному чи романтичному плані вони притягують вас, значною мірою залежить від того, на кого, на вашу думку, ви дивитесь. Мабуть, ви думаєте, що на зображенні зліва чоловік, а справа – жінка. Якщо виявиться, що ви помилилися, різниця матиме велике значення. (Сміх) Ситуація зміниться, якщо виявиться, що вони значно молодші чи значно старші, ніж ви думаєте. Ситуація зміниться, якщо ви дізнаєтесь, що особа, на яку ви дивитесь і до якої відчуваєте сексуальний потяг, насправді ваш замаскований син або донька, ваша мама або тато. Знання того, що ви з кимось пов'язані родинними зв'язками, зазвичай вбиває лібідо. Можливо, одним з найутішніших відкриттів у сфері психології задоволення є те,що хороший вигляд має значно більше складових, ніж просто зовнішній вигляд. Якщо вам хтось подобається, ці люди видаються вам кращими. Ось чому люди в щасливому шлюбі схильні думати, що їхній чоловік або дружина виглядає значно краще, ніж в очах інших людей.
(Laughter)
(Сміх)
A particularly dramatic example of this comes from a neurological disorder known as Capgras syndrome. So Capgras syndrome is a disorder where you get a specific delusion. Sufferers of Capgras syndrome believe that the people they love most in the world have been replaced by perfect duplicates. Now often, a result of Capgras syndrome is tragic. People have murdered those that they loved, believing that they were murdering an imposter. But there's at least one case where Capgras syndrome had a happy ending. This was recorded in 1931. "Research described a woman with Capgras syndrome who complained about her poorly endowed and sexually inadequate lover." But that was before she got Capgras syndrome. After she got it, "She was happy to report that she has discovered that he possessed a double who was rich, virile, handsome and aristocratic." Of course, it was the same man, but she was seeing him in different ways.
Особливо вражаючий приклад цього витікає з неврологічної патології, відомої, як синдром Капгана. Синдром Капгара є відхиленням, коли людина вводить себе в специфічну оману. Ті, хто страждають синдромом Капгара вірять, що людей, яких вони люблять найбільше за усіх в світі, підмінили їхніми ідеальними двійниками. Часто синдром Капгара призводить до трагічного результату. Люди вбивали тих, кого любили, оскільки були переконані в тому, що вбивають самозванця. Але є також, щонайменше, один випадок, коли синдром Капгара закінчився щасливо. Цей випадок було зафіксовано в 1931 році. "Дослідження описує жінку з синдромом Капгара, яка жалілась на свого необдарованого та невправного в сексуальному плані коханця". Але це було до того, як вона захворіла синдромом Капгара. Після того, як це сталося, "вона з радістю повідомляла, що довідалась про те, що він має багатого, мужнього, привабливого та аристократичного двійника". Звичайно, це був той самий чоловік, але вона бачила його з іншої сторони.
As a third example, consider consumer products. So one reason why you might like something is its utility. You can put shoes on your feet; you can play golf with golf clubs; and chewed up bubble gum doesn't do anything at all for you. But each of these three objects has value above and beyond what it can do for you based on its history. The golf clubs were owned by John F. Kennedy and sold for three-quarters of a million dollars at auction. The bubble gum was chewed up by pop star Britney Spears and sold for several hundreds of dollars. And in fact, there's a thriving market in the partially eaten food of beloved people. (Laughter) The shoes are perhaps the most valuable of all. According to an unconfirmed report, a Saudi millionaire offered 10 million dollars for this pair of shoes. They were the ones thrown at George Bush at an Iraqi press conference several years ago.
І у третьому прикладі йдеться про товари широкого вжитку. Однією з причин, чому вам подобається щось, є його корисність, цінність. Черевики ви можете взути; клюшками для гольфу можна грати в гольф; а пожована жувальна гумка взагалі не стане вам в пригоді. Але кожен з цих трьох предметів має цінність, яка базується не на тому, як він може вам послужити, а на його історії. Власником клюшок для гольфу був Джон Кеннеді і їх продали за три чверті мільйона доларів на аукціоні. Жувальну гумку жувала попзірка Брітні Спірс і цю жуйку продали за кілька сотень доларів. Власне існує процвітаючий ринок продажу продуктів, які частково з'їли улюблені кимось люди. (Сміх) Можливо, черевики є найціннішими. Згідно непідтвердженого повідомлення мільйонер з Саудівської Аравії пропонував за них 10 мільйонів доларів. Саме ними кидали в Джорджа Буша під час прес-конференції в Іраку кілька років тому.
(Applause)
(Оплески)
Now this attraction to objects doesn't just work for celebrity objects. Each one of us, most people, have something in our life that's literally irreplaceable, in that it has value because of its history -- maybe your wedding ring, maybe your child's baby shoes -- so that if it was lost, you couldn't get it back. You could get something that looked like it or felt like it, but you couldn't get the same object back. With my colleagues George Newman and Gil Diesendruck, we've looked to see what sort of factors, what sort of history, matters for the objects that people like. So in one of our experiments, we asked people to name a famous person who they adored, a living person they adored.
Цей потяг до речей спрацьовує не лише з предметами, що належали відомим людям. Кожен з нас, принаймні, більшість має щось таке в житті, що нереально нічим замінити, цінність цього предмета витікає з його історії – це може бути ваша обручка або маленькі черевички вашої дитини – щось таке, що якби воно загубилось, ви б не могли повернути його. Ви можете придбати щось, що виглядає, як той предмет, або таке ж на дотик, але ви не можете повернути конкретно те, що втрачено. Мої колеги Джордж Ньюмен і Джил Дізендрак досліджували зі мною які фактори, яка історія сприяє тому, що ці предмети подобаються людям. В одному з наших експериментів ми просили людей назвати відому особистість, якою вони захоплюються, живу особу, якою вони захоплюються.
So one answer was George Clooney. Then we asked them, "How much would you pay for George Clooney's sweater?" And the answer is a fair amount -- more than you would pay for a brand new sweater or a sweater owned by somebody who you didn't adore. Then we asked other groups of subjects -- we gave them different restrictions and different conditions. So for instance, we told some people, "Look, you can buy the sweater, but you can't tell anybody you own it, and you can't resell it." That drops the value of it, suggesting that that's one reason why we like it. But what really causes an effect is you tell people, "Look, you could resell it, you could boast about it, but before it gets to you, it's thoroughly washed." That causes a huge drop in the value. As my wife put it, "You've washed away the Clooney cooties."
Одна з відповідей була: Джордж Клуні. Тоді ми запитали їх: "Скільки б ви заплатили за светр Джорджа Клуні?" У відповідь назвали доволі велику суму – більшу, ніж ви б заплатили за новий брендовий светр або за светр, що належав комусь, кого ви не обожнювали. Потім ми запитали про іншу групу предметів – ми встановлювали на них різні обмеження і різні умови. Наприклад, комусь ми казали: "От гляньте, ви можете придбати светр, але ви нікому не можете сказати про те, що він у вас є і не можете його перепродати". Це значно знижує ціну светра, даючи підстави вважати, що це – одна з причин, чому він нам подобається. Справжнє враження на людей справляє така фраза: "Що ж, ви можете перепродати його, ви можете повихвалятися ним, але перед тим, як ви його отримаєте, його ретельно виперуть". Це спричинило дуже великий спад ціни. Як пожартувала моя дружина: "Ви ж вимиєте з нього вошей Клуні".
(Laughter)
(Сміх)
So let's go back to art. I would love a Chagall. I love the work of Chagall. If people want to get me something at the end of the conference, you could buy me a Chagall. But I don't want a duplicate, even if I can't tell the difference. That's not because, or it's not simply because, I'm a snob and want to boast about having an original. Rather, it's because I want something that has a specific history. In the case of artwork, the history is special indeed. The philosopher Denis Dutton in his wonderful book "The Art Instinct" makes the case that, "The value of an artwork is rooted in assumptions about the human performance underlying its creation." And that could explain the difference between an original and a forgery. They may look alike, but they have a different history. The original is typically the product of a creative act, the forgery isn't. I think this approach can explain differences in people's taste in art.
Отже, давайте повернемося знову до мистецтва. Давайте поговоримо про Шагала. Я люблю його роботи. Якщо ви хочете подарувати мені щось наприкінці конференції, ви можете купити мені роботу Шагала. Але я не хочу репродукцій, навіть, якщо я не зможу відрізнити її від оригіналу. І це не тому, або не лише тому, що я сноб і хочу вихвалатися тим, що маю оригінал. Це, швидше, тому що я хочу мати річ, яка має особливу історію. У випадку художнього мистецтва історія, безумовно, особлива. Філософ Денис Даттон у своїй чудовій книзі "Інстинкт мистецтва" припускає, що "значимість твору мистецтва має в своїй основі припущення про зусилля, докладені до його створення". І це може пояснити різницю між оригіналом і підробкою. Вони можуть виглядати однаково, але в них різна історія. Оригінал, як правило, є продуктом творчого вимислу, а підробка – ні. Я вважаю, такий підхід може пояснити відмінності в мистецьких смаках людей.
This is a work by Jackson Pollock. Who here likes the work of Jackson Pollock? Okay. Who here, it does nothing for them? They just don't like it. I'm not going to make a claim about who's right, but I will make an empirical claim about people's intuitions, which is that, if you like the work of Jackson Pollock, you'll tend more so than the people who don't like it to believe that these works are difficult to create, that they require a lot of time and energy and creative energy. I use Jackson Pollock on purpose as an example because there's a young American artist who paints very much in the style of Jackson Pollock, and her work was worth many tens of thousands of dollars -- in large part because she's a very young artist.
Це – робота Джексона Поллока. Кому з присутніх подобаються роботи Джексона Поллока? Добре. Кому з присутніх до них байдуже? Вони їм просто не подобаються. Я не збираюся висувати твердження стосовно того, хто має рацію, але я висуну емпіричне твердження щодо людського чуття, яке полягає в тому, що, якщо вам подобаються роботи Джексона Поллока, ви більше, ніж люди, яким вони не подобаються, схильні вірити, що ці роботи складно творити, що це вимагає багато часу та енергії, в тому числі творчої енергії. Я використав роботи Джексона Поллока, як приклад, тому що є молода американська художниця, яка малює в стилі дуже схожому на стиль Джексона Поллока, і її роботи варті багатьох десятків тисяч доларів – значною мірою, тому що вона дуже молода художниця.
This is Marla Olmstead who did most of her work when she was three years old. The interesting thing about Marla Olmstead is her family made the mistake of inviting the television program 60 Minutes II into their house to film her painting. And they then reported that her father was coaching her. When this came out on television, the value of her art dropped to nothing. It was the same art, physically, but the history had changed.
Це Марла Олмстед, яка більшість своїх робіт намалювала у віці трьох років. Цікавим фактом про сім'ю Марли Олмстед є те, що вони припустилися помилки, запросивши до свого будинку телевізійну програму "60 хвилин ІІ", щоб зняти на відео як вона малює. Тоді в шоу сказали, що її батько підказував їй. Коли про це сказали по телевізору, ціна її робіт впала до нуля. Фізично це було те ж мистецтво, але історія змінилася.
I've been focusing now on the visual arts, but I want to give two examples from music. This is Joshua Bell, a very famous violinist. And the Washington Post reporter Gene Weingarten decided to enlist him for an audacious experiment. The question is: How much would people like Joshua Bell, the music of Joshua Bell, if they didn't know they were listening to Joshua Bell? So he got Joshua Bell to take his million dollar violin down to a Washington D.C. subway station and stand in the corner and see how much money he would make. And here's a brief clip of this. (Violin music) After being there for three-quarters of an hour, he made 32 dollars. Not bad. It's also not good. Apparently to really enjoy the music of Joshua Bell, you have to know you're listening to Joshua Bell. He actually made 20 dollars more than that, but he didn't count it. Because this woman comes up -- you see at the end of the video -- she comes up. She had heard him at the Library of Congress a few weeks before at this extravagant black-tie affair. So she's stunned that he's standing in a subway station. So she's struck with pity. She reaches into her purse and hands him a 20.
Я зосередився на візуальному мистецтві, але хочу навести ще два приклади з музики. Це – Джошуа Бел, дуже відомий скрипаль. Репортер Washington Post, Жене Вейнгартен вирішив підбити його на відважний експеримент. Питання: "Наскільки людям подобається Джошуа Бел, музика Джошуа Бела, якщо вони не знають, що слухають саме його?" Він попросив Джошуа Бела взяти свою скрипку за мільйон доларів спуститися на станцію метро Вашингтону, стояти там в кутку і подивитися скільки грошей йому вдасться заробити. Ось короткий ролик про це. (Лунає мелодія скрипки) За час перебування тут впродовж 45 хвилин він заробив 32 долари. Непогано. Але й не добре. Очевидно, щоб справді насолоджуватись музикою Джошуа Бела, ви маєте знати, що ви слухаєте Джошуа Бела. Взагалі-то, він заробив на 20 доларів більше, але він їх не враховував. Тому що ця жінка підійшла – дивіться ось в кінці відео вона підходить. Вона слухала, як він грав в Бібліотеці Конгресу кількома тижнями раніше на прийомі, де всі були при чорних краватках. Отже, вона була приголомшена тим, що він грає в підземці. Її охопив жаль. Вона витягнула свого гаманця і дала Джошуа двадцятку.
(Laughter)
(Сміх)
(Applause)
(Оплески)
The second example from music is from John Cage's modernist composition, "4'33"." As many of you know, this is the composition where the pianist sits at a bench, opens up the piano and sits and does nothing for four minutes and 33 seconds -- that period of silence. And people have different views on this. But what I want to point out is you can buy this from iTunes. (Laughter) For a dollar 99, you can listen to that silence, which is different than other forms of silence.
Другий приклад з музики я взяв з сучасної композиції Джона Кейджа "4'33"." Як багатьом з вас відомо, це композиція, де піаніст сідає на крісло, відкриває кришку піаніно і сидить, нічого не роблячи впродовж 4 хвилин та 33 секунд – такий період тиші. Люди мають різні точки зору на це. Але я б хотів звернути уваги на те, що ви можете придбати цей твір на iTunes. (Сміх) За долар і 99 центів ви можете слухати ту тишу, яка відрізняється від інших форм тиші.
(Laughter)
(Сміх)
Now I've been talking so far about pleasure, but what I want to suggest is that everything I've said applies as well to pain. And how you think about what you're experiencing, your beliefs about the essence of it, affect how it hurts. One lovely experiment was done by Kurt Gray and Dan Wegner. What they did was they hooked up Harvard undergraduates to an electric shock machine. And they gave them a series of painful electric shocks. So it was a series of five painful shocks. Half of them are told that they're being given the shocks by somebody in another room, but the person in the other room doesn't know they're giving them shocks. There's no malevolence, they're just pressing a button. The first shock is recorded as very painful. The second shock feels less painful, because you get a bit used to it. The third drops, the fourth, the fifth. The pain gets less. In the other condition, they're told that the person in the next room is shocking them on purpose -- knows they're shocking them. The first shock hurts like hell. The second shock hurts just as much, and the third and the fourth and the fifth. It hurts more if you believe somebody is doing it to you on purpose.
До цього часу я говорив про задоволення, але я хочу припустити, що про все вищесказане можна говорити і в контексті болю. І те, як ви думаєте про те, що переживаєте, ваші переконання щодо суті цього болю впливають на те, наскільки вам боляче. Курт Грей і Ден Вегнер провели один дивовижний експеримент. Вони під'єднали випускників Гарварду до електрошокової установки. Тоді нанесли їм серію болісних ударів електрошоком. Отже, це був ряд з п'яти болісних ударів. Половині з них сказали, що їх вдаряє хтось із сусідньої кімнати, але той, хто був в сусідній кімнаті, не знає, що цих людей б'ють електрошоком. У тому, що вони натискають на кнопку немає жодної злочинності. Перший удар зафіксовано, як дуже болісний. Відчуття під час другого удару менш болісні, оскільки ти вже трохи звик до цього. Третя порція, четверта, п'ята. Відчуття болю зменшується. В іншому випадку людям казали, що особа в сусідній кімнаті вдаряє їх навмисно, знаючи, що робить їм боляче. Перший удар до біса болісний. Відчуття болю при другому ударі такі ж, як і при третьому, і четвертому, і п'ятому. Болить більше, якщо ти віриш в те, що хтось завдає тобі болю навмисно.
The most extreme example of this is that in some cases, pain under the right circumstances can transform into pleasure. Humans have this extraordinarily interesting property that will often seek out low-level doses of pain in controlled circumstances and take pleasure from it -- as in the eating of hot chili peppers and roller coaster rides. The point was nicely summarized by the poet John Milton who wrote, "The mind is its own place, and in itself can make a heaven of hell, a hell of heaven."
Найбільш вражаючий приклад цього в тому, що в деяких випадках, за певних обставин, біль може перетворюватися в задоволення. Людина володіє надзвичайно цікавою властивістю часто вишукувати маленькі дози болю в контрольованих умовах і отримують від нього задоволення, як, скажімо, під час споживання пекучого перцю чілі чи катання на американських гірках. Цей факт гарно підсумував поет Джон Мільтон, який написав: "Думка може перетворити пекло на рай, а рай на пекло".
And I'll end with that. Thank you.
На цьому я і закінчу. Дякую.
(Applause)
(Оплески)