I have a studio in Berlin -- let me cue on here -- which is down there in this snow, just last weekend. In the studio we do a lot of experiments. I would consider the studio more like a laboratory. I have occasional meetings with scientists. And I have an academy, a part of the University of Fine Arts in Berlin. We have an annual gathering of people, and that is called Life in Space. Life in Space is really not necessarily about how we do things, but why we do things.
У мене є студія в Берліні давайте, я покажу он вона, заметена снігом -- буквально на минулому тижні. У цій студії ми проводимо безліч експериментів. Я б сказав, що ця студія є більше лабораторією. Ми іноді проводимо зустрічі з науковцями. І ще в мене є академія при Берлінському університеті. Ми проводимо щорічні зустрічі під назвою "Життя у просторі". "Життя у просторі" насправді стосується не того як ми щось робимо, а чому ми робимо саме так.
Do you mind looking, with me, at that little cross in the center there? So just keep looking. Don't mind me. So you will have a yellow circle, and we will do an after-image experiment. When the circle goes away you will have another color, the complementary color. I am saying something. And your eyes and your brain are saying something back. This whole idea of sharing, the idea of constituting reality by overlapping what I say and what you say -- think of a movie.
Давайте разом поглянемо на цей маленький хрестик у центрі. Отже, просто дивіться. Не зважайте на мене. Ми маємо жовтий круг. І зараз ми проведемо експеримент із використанням післяобразу. Коли цей круг зникне -- з'явиться інший, комплементарний колір. Я кажу щось. А ваші очі й ваш мозок говорять щось у відповідь. Це сутність ідеї поєднання, ідеї створення реальності -- шляхом накладання того, що кажу я, на те, що кажете ви. Ось, для прикладу, кіно.
Since two years now, with some stipends from the science ministry in Berlin, I've been working on these films where we produce the film together. I don't necessarily think the film is so interesting. Obviously this is not interesting at all in the sense of the narrative. But nevertheless, what the potential is -- and just keep looking there -- what the potential is, obviously, is to kind of move the border of who is the author, and who is the receiver. Who is the consumer, if you want, and who has responsibility for what one sees? I think there is a socializing dimension in, kind of, moving that border. Who decides what reality is?
Два роки тому за кошти Міністерства науки Берліну я працював над цими стрічками -- ми спільно створювали фільм. Не скажу, що вважаю фільм аж таким цікавим. Власне, він зовсім нецікавий у плані сюжету. Однак, його суть у тому... і просто дивіться туди. Його суть у тому, щоб змістити межу між тим, хто є автором, і тим, хто є адресатом. Або споживачем, якщо бажаєте. І хто відповідальний за те, що певна людина бачить? Я думаю, що тут грає роль соціальний вимір -- при переміщенні цієї межі. Хто вирішує, що таке реальність?
This is the Tate Modern in London. The show was, in a sense, about that. It was about a space in which I put half a semi-circular yellow disk. I also put a mirror in the ceiling, and some fog, some haze. And my idea was to make the space tangible. With such a big space, the problem is obviously that there is a discrepancy between what your body can embrace, and what the space, in that sense, is. So here I had the hope that by inserting some natural elements, if you want -- some fog -- I could make the space tangible.
Це галерея Тейт Модерн у Лондоні. Це шоу певною мірою стосувалось цієї теми. Був простір, куди я помістив половину жовтого диска. А на стелю я прикріпив дзеркало, й додав трохи туману, трохи мряки. Ідея була в тому, щоб зробити простір відчутним на дотик. В настільки великому просторі природно з'являється проблема невідповідності між тим, що ваше тіло, начебто, може охопити, і чим, у даному випадку, є простір. Тому я сподівався, що, вводячи певні природні елементи, приміром, туман, мені вдасться зробити простір більш осяжним.
And what happens is that people, they start to see themselves in this space. So look at this. Look at the girl. Of course they have to look through a bloody camera in a museum. Right? That's how museums are working today. But look at her face there, as she's checking out, looking at herself in the mirror. "Oh! That was my foot there!" She wasn't really sure whether she was seeing herself or not. And in that whole idea, how do we configure the relationship between our body and the space? How do we reconfigure it? How do we know that being in a space makes a difference?
А сталось так: люди почали сприймати себе в цьому просторі. Ось погляньте на це. Подивіться на цю дівчину Звичайно, вони мають дивитись через кляту музейну камеру. Вірно? Саме так музеї працюють зараз. Але погляньте на її обличчя, коли вона "звіряє" себе, дивиться на себе у дзеркалі. "О! Це ж моя нога там!" Вона не була впевнена чи себе вона бачить, чи ні. І, беручи це до уваги, яким чином ми встановлюємо зв'язок між тілом і простором? Як ми змінюємо його? Звідки ми знаємо, що наше перебування у просторі створює якусь різницю?
Do you see when I said in the beginning, it's about why, rather than how? The why meant really, "What consequences does it have when I take a step?" "What does it matter?" "Does it matter if I am in the world or not?" "And does it matter whether the kind of actions I take filter into a sense of responsibility?" Is art about that? I would say yes. It is obviously about not just about decorating the world, and making it look even better, or even worse, if you ask me.
Розумієте, коли я на початку казав, що це про "чому", а не про "як", Те "чому" насправді означало "Які наслідки матиме те, що я зроблю крок?" "Яке це матиме значення?" "Чи важливо те, що я є в цьому світі, чи ні?" "І чи матиме значення те, що мої вчинки тягнуть за собою відчуття відповідальності?" Чи мистецтво також стосується цього? І я вважаю, що так. Воно справді не лише прикрашає світ, а робить його кращим. Або й гіршим, на мою думку.
It's obviously also about taking responsibility, like I did here when throwing some green dye in the river in L.A., Stockholm, Norway and Tokyo, among other places. The green dye is not environmentally dangerous, but it obviously looks really rather frightening. And it's on the other side also, I think, quite beautiful, as it somehow shows the turbulence in these kind of downtown areas, in these different places of the world.
Воно очевидно стосується відповідальності яку я, для прикладу, взяв на себе, кинувши зелену фарбу у річки в Лос-Анжелесі, Стокгольмі, Норвегії, та Токіо, серед інших місць. Зелена фарба безпечна для довкілля, але, вочевидь, виглядає досить загрозливо. Це з одного боку, з іншого боку, я вважаю, що це досить гарно. І це в певній мірі відображає бурхливе життя в цих центральних частинах міст у різних куточках світу.
The "Green river," as a kind of activist idea, not a part of an exhibition, it was really about showing people, in this city, as they walk by, that space has dimensions. A space has time. And the water flows through the city with time. The water has an ability to make the city negotiable, tangible. Negotiable meaning that it makes a difference whether you do something or not. It makes a difference whether you say, "I'm a part of this city. And if I vote it makes a difference. If I take a stand, it makes a difference."
Зелена Ріка є ніби активістом, а не частиною якоїсь виставки. Тобто на меті було показати людям у цьому місті, коли вони проходять поруч, що простір, простір має виміри. Простір має час. Що вода тече через місто разом з часом. Що вода наділена здатністю робити місто доступним для внесення змін, осяжним. Доступним для змін у тому сенсі, що те, що ви робите, або чого не робите -- має значення. І має значення те, що ви скажете: "Я частина цього міста. І коли я голосую - це щось міняє. І якщо я висловлюю свою думку, це щось змінює."
This whole idea of a city not being a picture is, I think, something that art, in a sense, always was working with. The idea that art can actually evaluate the relationship between what it means to be in a picture, and what it means to be in a space. What is the difference? The difference between thinking and doing. So these are different experiments with that. I won't go into them. Iceland, lower right corner, my favorite place.
Сама ідея того, що місто -- не картинка, думаю, є тим, із чим мистецтво, в якомусь сенсі, завжди мало справу. Сама ідея того, що мистецтво може оцінювати відношення між тим, що значить бути на картинці, і що значить перебувати у просторі? І в чому різниця? Різниця між міркуванням та дією. Ось різні експерименти на цю тему. Я не вдаватимусь у деталі. Ісландія, внизу з правого боку, моє улюблене місце.
These kinds of experiments, they filter into architectural models. These are ongoing experiments. One is an experiment I did for BMW, an attempt to make a car. It's made out of ice. A crystalline stackable principle in the center on the top, which I am trying to turn into a concert hall in Iceland. A sort of a run track, or a walk track, on the top of a museum in Denmark, which is made of colored glass, going all around. So the movement with your legs will change the color of your horizon. And two summers ago at the Hyde Park in London, with the Serpentine Gallery: a kind of a temporal pavilion where moving was the only way you could see the pavilion. This summer, in New York: there is one thing about falling water which is very much about the time it takes for water to fall. It's quite simple and fundamental.
Експерименти такого типу перетворюються на архітектурні моделі. Це досліди, що проходять у реальному часі. Один із них я провів для компанії БМВ, це була спроба створити автомобіль. Він зроблений з льоду. Створений за принципом нарощення кристалів від центру вгорі, який я намагаюсь застосувати у концертному залі в Ісландії. Це щось на зразок бігової доріжки чи доріжки для ходьби, на даху музею у Данії. Вона скляна, з кольорового скла, у формі кола. Таким чином рух ваших ніг мінятимете колір вашого горизонту. І минулого літа, у Гайд Парку в Лондоні, спільно з галереєю Серпентайн. Свого роду тимчасовий павільйон, де рух був єдиним способом цей павільйон побачити. Цього літа, у Нью-Йорку. Падаюча вода має одну цікаву особливість, а саме час, за який вона падає. Це досить просто і фундаментально.
I've walked a lot in the mountains in Iceland. And as you come to a new valley, as you come to a new landscape, you have a certain view. If you stand still, the landscape doesn't necessarily tell you how big it is. It doesn't really tell you what you're looking at. The moment you start to move, the mountain starts to move. The big mountains far away, they move less. The small mountains in the foreground, they move more. And if you stop again, you wonder, "Is that a one-hour valley? Or is that a three-hour hike, or is that a whole day I'm looking at?"
Я багато ходив горами Ісландії. І коли ви підходите до нової долини, коли наближаєтесь до нового пейзажу -- бачите перед собою певну панораму. І якщо ви просто стоятимете -- то не зможете визначити розміри цього простору. Ви, по суті, не знатимете, на що дивитесь. Коли ви починаєте рухатись - гори починають рухатись також. Великі гори вдалині рухаються повільніше. Менші гори, що попереду, рухаються швидше. І якщо ви на мить задумаєтесь: Чи цю долину можна пройти за годину? Або ж це тригодинна прогулянка, чи переді мною шлях на цілий день?"
If you have a waterfall in there, right out there at the horizon; you look at the waterfall and you go, "Oh, the water is falling really slowly." And you go, "My god it's really far away and it's a giant waterfall." If a waterfall is falling faster, it's a smaller waterfall which is closer by -- because the speed of falling water is pretty constant everywhere. And your body somehow knows that. So this means a waterfall is a way of measuring space.
Якщо перед вами буде водоспад, прямо на горизонті, ви дивитиметесь на водоспад, і подумаєте: "О, вода падає дуже повільно." І тоді: "Боже мій, це справді далеко, і це величезний водоспад." Якщо вода падатиме швидше -- це менший водоспад, який знаходиться ближче. Оскільки швидкість падаючої води є однаковою всюди. І вашому тілу це якимось чином відомо. Отже, це означає, що водоспад є засобом вимірювання простору.
Of course being an iconic city like New York, that has had an interest in somehow playing around with the sense of space, you could say that New York wants to seem as big as possible. Adding a measurement to that is interesting: the falling water suddenly gives you a sense of, "Oh, Brooklyn is exactly this much -- the distance between Brooklyn and Manhattan, in this case the lower East River is this big."
Звичайно ж, для такого величного міста, як Нью-Йорк, де є інтерес у тому, щоб погратись з відчуттям простору, де намагають створити щось якомога велике -- Додати сюди шкалу вимірювання було б цікавим у тому плані, що падаюча вода раптово дає вам відчуття типу: "О, Бруклін насправді ось такої величини -- такою є відстань між Брукліном і Мангеттеном, в цьому випадку нижня Іст-Ривер має такі розміри."
So it was not just necessarily about putting nature into the cities. It was also about giving the city a sense of dimension. And why would we want to do that? Because I think it makes a difference whether you have a body that feels a part of a space, rather than having a body which is just in front of a picture. And "Ha-ha, there is a picture and here is I. And what does it matter?" Is there a sense of consequences?
Отже, не було мети помістити природу в контекст міста. Вони також давали місту відчуття простору. Але чому ми цього прагнули? Тому що, як на мене, є різниця між тим, що ваше тіло відчуває себе частиною простору, і тим, що ваше тіло знаходиться просто перед картинкою. І "Хе-хе, ось картинка і ось я. І яке це має значення?" Чи є тут якась послідовність?
So if I have a sense of the space, if I feel that the space is tangible, if I feel there is time, if there is a dimension I could call time, I also feel that I can change the space. And suddenly it makes a difference in terms of making space accessible. One could say this is about community, collectivity. It's about being together.
Отже, якщо в мене є відчуття простору, якщо я відчуваю, що простір можна осягнути, якщо я відчуваю, що існує час -- якщо є вимір, який я можу назвати часом -- я також відчуваю, що я можу змінити простір. І раптово це таки має значення для того, щоб зробити простір доступним. Хтось може сказати, що це стосується суспільства, спільноти. Це стосується відчуття єдності.
How do we create public space? What does the word "public" mean today anyway? So, asked in that way, I think it raises great things about parliamentary ideas, democracy, public space, being together, being individual. How do we create an idea which is both tolerant to individuality, and also to collectivity, without polarizing the two into two different opposites? Of course the political agendas in the world has been very obsessed, polarizing the two against each other into different, very normative ideas.
Як ми створюємо громадський простір? Що, зрештою, сьогодні означає "громадський", так? Тобто, поставивши запитання таким чином, на мою думку, ми піднімаємо багато чудових запитань щодо парламентарних ідей, демократії, громадського простору, єдності з іншими, індивідуальності. Як ми це робимо? Як ми створюємо ідею, прийнятну як для індивідуума, так і для суспільства, не спрямовуючи їх у два протилежні напрямки. Звичайно, політичний порядок у світі надзвичайно переймається їх протиставленням один проти одного у різних, дуже нормативних ідеях.
I would claim that art and culture, and this is why art and culture are so incredibly interesting in the times we're living in now, have proven that one can create a kind of a space which is both sensitive to individuality and to collectivity. It's very much about this causality, consequences. It's very much about the way we link thinking and doing. So what is between thinking and doing? And right in-between thinking and doing, I would say, there is experience. And experience is not just a kind of entertainment in a non-casual way. Experience is about responsibility. Having an experience is taking part in the world. Taking part in the world is really about sharing responsibility. So art, in that sense, I think holds an incredible relevance in the world in which we're moving into, particularly right now. That's all I have. Thank you very much. (Applause)
І я стверджую, що мистецтво і культура, і власне з цієї причини мистецтво і культура настільки цікаві в наш час, вони доводять, що ми можемо створювати такий вид простору, який враховує як індивідуальність, так і колективність. І це великою мірою стосується причинного зв'язку, наслідків. Це великою мірою стосується того, як ми поєднуємо думки та дії. Так що ж знаходиться між думкою і дією? І саме між думкою і дією, я вважаю, є досвід. І досвід -- це не просто, знаєте, вид розваг без жодних наслідків. Досвід передбачає відповідальність. Мати досвід означає бути частиною цього світу. Бути частиною цього світу насправді означає розділяти відповідальність. Тому мистецтво, у цьому розумінні, на мою думку, є надзвичайно важливим у світі, до якого ми рухаємось. Зокрема просто зараз. Отже, в мене все. Дуже вам дякую. (Аплодисменти)