You probably don't know me, but I am one of those .01 percenters that you hear about and read about, and I am by any reasonable definition a plutocrat. And tonight, what I would like to do is speak directly to other plutocrats, to my people, because it feels like it's time for us all to have a chat. Like most plutocrats, I too am a proud and unapologetic capitalist. I have founded, cofounded or funded over 30 companies across a range of industries. I was the first non-family investor in Amazon.com. I cofounded a company called aQuantive that we sold to Microsoft for 6.4 billion dollars. My friends and I, we own a bank. I tell you this — (Laughter) — unbelievable, right?
Ви, мабуть, мене не знаєте, але я один із тих 0, 1 відсотка, про який ви чуєте та читаєте: я - за будь-яким розумним визначенням - плутократ. І сьогодні мені б хотілося відкрито звернутися до інших плутократів, мені подібних, бо мені здається, що вже нам всім пора поговорити. Як і більшість плутократів, я є гордим та непримиренним капіталістом. Я заснував, співзазнував чи фінансував більше 30-ти компаній у низці індустрій. Я був першим позасімейним інвестором в Amazon.com. Я співзаснував компанію aQuantive, яку ми продали Microsoft за 6.4 мільярдів доларів. Ми з моїм другом володіємо банком. Я кажу вам це - (Сміх) - в це важко повірити?
I tell you this to show that my life is like most plutocrats. I have a broad perspective on capitalism and business, and I have been rewarded obscenely for that with a life that most of you all can't even imagine: multiple homes, a yacht, my own plane, etc., etc., etc. But let's be honest: I am not the smartest person you've ever met. I am certainly not the hardest working. I was a mediocre student. I'm not technical at all. I can't write a word of code. Truly, my success is the consequence of spectacular luck, of birth, of circumstance and of timing. But I am actually pretty good at a couple of things. One, I have an unusually high tolerance for risk, and the other is I have a good sense, a good intuition about what will happen in the future, and I think that that intuition about the future is the essence of good entrepreneurship.
Я кажу вам це, щоб показати що моє життя є схожим на життя більшості багатіїв. Я маю широкий погляд на капіталізм та бізнес, і моя винагорода за це - до непристойності розкішне життя, яке більшість з вас не може собі й уявити: численні будинки, яхта, мій власний літак і так далі. Але будьмо чесними: я не є найрозумнішою людиною, яку ви зустрічали. Однозначно, я не є найпрацьовитішим. Я був посереднім студентом. Щодо техніки - то я взагалі ніякий. Я не можу написати жодного рядка коду. Якщо бути чесним - мій успіх є наслідком неймовірної удачі, походження, обставин та сприятливого часу. Та все ж, мені досить добре вдаються декілька речей. По-перше, я маю незвично високу стійкість до ризику, і по-друге, я маю хороше відчуття, хорошу інтуіцію щодо того, що трапиться в майбутньому, і я думаю, що це чуття щодо майбутнього є суттю успішної підприємницької діяльності.
So what do I see in our future today, you ask? I see pitchforks, as in angry mobs with pitchforks, because while people like us plutocrats are living beyond the dreams of avarice, the other 99 percent of our fellow citizens are falling farther and farther behind. In 1980, the top one percent of Americans shared about eight percent of national [income], while the bottom 50 percent of Americans shared 18 percent. Thirty years later, today, the top one percent shares over 20 percent of national [income], while the bottom 50 percent of Americans share 12 or 13. If the trend continues, the top one percent will share over 30 percent of national [income] in another 30 years, while the bottom 50 percent of Americans will share just six.
Отож, ви запитаєте, яким я бачу сьогодні майбутнє? Я бачу вила, розлючених людей із вилами, тому що, поки такі люди, як ми, багатії, живуть навіть поза всякою зажерливістю, інші 99% наших співгромадян все більше і більше відстають від нас. В 1980 році цей 1% найбагатших американців володіли близько 8% національного доходу, в той час як на бідніших 50% американців припадало лише 18%. Тридцять років потому, тобто зараз, цей топ-1% володіє більше, ніж 20% національного доходу, в той час, як бідніші 50% американців - лише 12 чи 13%. Якщо так буде і надалі, топ-1% через 30 років володітиме більше, ніж 30% національного доходу, в той час як, бідніші 50% американців отримуватимуть лише 6%.
You see, the problem isn't that we have some inequality. Some inequality is necessary for a high-functioning capitalist democracy. The problem is that inequality is at historic highs today and it's getting worse every day. And if wealth, power, and income continue to concentrate at the very tippy top, our society will change from a capitalist democracy to a neo-feudalist rentier society like 18th-century France. That was France before the revolution and the mobs with the pitchforks.
Розумієте, проблема не в тому, що в нас є певна нерівність. Певна нерівність є необхідною для високоефективної капіталістичної демократії. Проблема в тому, що нерівність досягла історичного максимуму, і, що гірше, - продовжує зростати з кожним днем. І якщо багатство, влада та дохід й надалі концентруватимуться в руках найбагатших, тоді наше суспільство перетвориться із капіталістичної демократіі в нео-феодалістичне олігархічне суспільство, як це було у Франції у 18 ст. Такою була Франція - до революції і до того, як народ вийшов з вилами.
So I have a message for my fellow plutocrats and zillionaires and for anyone who lives in a gated bubble world: Wake up. Wake up. It cannot last. Because if we do not do something to fix the glaring economic inequities in our society, the pitchforks will come for us, for no free and open society can long sustain this kind of rising economic inequality. It has never happened. There are no examples. You show me a highly unequal society, and I will show you a police state or an uprising. The pitchforks will come for us if we do not address this. It's not a matter of if, it's when. And it will be terrible when they come for everyone, but particularly for people like us plutocrats.
Тому я звертаюсь до собі подібних плутократів та до мульти-мільярдерів, і до всіх, хто живе у відгородженому бульбашковому світі: "Прокиньтесь! Прокиньтесь нарешті. Так не може тривати. Бо якщо ми не зробимо чогось, аби вирішити до болю явну економічну нерівність в нашому суспільстві, революція прийде по нас, адже жодне вільне та відкрите суспільство не може так довго витримувати таку зростаючу економічну нерівність. Історія не знає таких випадків. Покажіть мені вельми неоднорідне суспільство, і я покажу вам поліцейську державу або повстання. Вила прийдуть по нас, якщо ми не візьмемось за цю проблему. Це лише питання часу. І коли вони прийдуть, це буде жахливо для кожного, але особливо для нас - багатіїв.
I know I must sound like some liberal do-gooder. I'm not. I'm not making a moral argument that economic inequality is wrong. What I am arguing is that rising economic inequality is stupid and ultimately self-defeating. Rising inequality doesn't just increase our risks from pitchforks, but it's also terrible for business too. So the model for us rich guys should be Henry Ford. When Ford famously introduced the $5 day, which was twice the prevailing wage at the time, he didn't just increase the productivity of his factories, he converted exploited autoworkers who were poor into a thriving middle class who could now afford to buy the products that they made. Ford intuited what we now know is true, that an economy is best understood as an ecosystem and characterized by the same kinds of feedback loops you find in a natural ecosystem, a feedback loop between customers and businesses. Raising wages increases demand, which increases hiring, which in turn increases wages and demand and profits, and that virtuous cycle of increasing prosperity is precisely what is missing from today's economic recovery.
Мабуть, я видаюсь вам якимсь ліберальним благодійником. Але я ним не є. Я не стверджую, що з моральної точки зору економічна нерівність є неправильна. Я стверджую, що економічна нерівність є недолугою та, в кінцевому результаті, самонищівною. Зростаюча нерівність не просто збільшує наші ризики наразитися на бунт - вона загрожує нашому бізнесу також. Тому ми, багаті хлопці, за приклад маємо взяти Генрі Форда. Коли Форд встановив свою славнозвісну платню в розмірі 5-ти доларів на день, яка була вдвічі вищою за більшість зарплат в той час, він не лише збільшив продуктивність своїх фабрик, а й перетворив експлуатованих робітників, які були бідними, на процвітаючий середній клас, який міг тепер собі дозволити купити ту продукцію, що й сам виготовляв. Форд інтуїтивно відчував те, що зараз для нас є істиною: економіка є найбільш зрозуміла тоді, коли її порівнювати з екосистемою, і що їй характерний той же тип зворотнього зв'язку, який присутній в природній екосистемі, зворотній зв'язок між споживачами та підприємцями. Зростаючі зарплати збільшують попит на продукцію, що, між іншим, збільшує попит на працю, а це, в свою чергу, сприяє підвищенню зарплат, доходів та попиту на продукцію, і саме цієї здоровоі схеми зростаючого успіху нам так бракує для відновлення теперішньої економіки.
And this is why we need to put behind us the trickle-down policies that so dominate both political parties and embrace something I call middle-out economics. Middle-out economics rejects the neoclassical economic idea that economies are efficient, linear, mechanistic, that they tend towards equilibrium and fairness, and instead embraces the 21st-century idea that economies are complex, adaptive, ecosystemic, that they tend away from equilibrium and toward inequality, that they're not efficient at all but are effective if well managed. This 21st-century perspective allows you to clearly see that capitalism does not work by [efficiently] allocating existing resources. It works by [efficiently] creating new solutions to human problems. The genius of capitalism is that it is an evolutionary solution-finding system. It rewards people for solving other people's problems. The difference between a poor society and a rich society, obviously, is the degree to which that society has generated solutions in the form of products for its citizens. The sum of the solutions that we have in our society really is our prosperity, and this explains why companies like Google and Amazon and Microsoft and Apple and the entrepreneurs who created those companies have contributed so much to our nation's prosperity.
І саме тому нам потрібно залишити позаду так звану політику "просочування" багатств, що домінує в обох політичних партіях, та прийняти те, що я називаю "економіка - в середній клас". "Економіка - в середній клас" заперечує неокласичну економічну ідею, що економіки є ефективними, лінійними, механістичними, та що вони тяжіють до рівноваги та справедливості. Натомість - вона приймає ідею 21 ст., згідно якої економіки є коплексними, адаптивними та екосистемними, що вони уникають рівноваги, а натомість тяжіють до нерівності, що вони є абсолютно неефективними, хіба лише тоді, коли правильно ними управляти. Це бачення 21 ст. дозволяє вам чітко усвідомити, що капіталізм дієвий не тоді, коли розподіляють існуючі ресурси. Капіталізм дієвий тоді, коли знаходять нові способи вирішення людських проблем. Геніальна суть капіталізму в тому, що він є еволюційною системою пошуку нових рішень. Він винагороджує людей за те, що вони вирішують проблеми інших людей. Різниця між бідним суспільством та багатим, очевидно, полягає в тому, як багато рішень у формі продуктів для громадян здійснило суспільство. Сума рішень, яку ми маємо у нашому суспільстві, справді показує наш добробут, і це пояснює, те, чому такі компанії як Google та Amazon, Microsoft та Apple, а також підприємці, що їх створили, зробили такий великий вклад в процвітання нашого народу.
This 21st-century perspective also makes clear that what we think of as economic growth is best understood as the rate at which we solve problems. But that rate is totally dependent upon how many problem solvers — diverse, able problem solvers — we have, and thus how many of our fellow citizens actively participate, both as entrepreneurs who can offer solutions, and as customers who consume them. But this maximizing participation thing doesn't happen by accident. It doesn't happen by itself. It requires effort and investment, which is why all highly prosperous capitalist democracies are characterized by massive investments in the middle class and the infrastructure that they depend on.
Ця перспектива 21 ст. також чітко показує: те, що є економічним розвитком, найкраще пояснити як швидкість, з якою вирішуються проблеми. Але ця швидкість цілковито залежить від того, скільки людей у нас є, людей різноманітних та спроможних вирішити проблеми, і скільки наших співгромадян активно діють: як підприємці, які можуть запропонувати продукцію, так і споживачі, які нею користуються. Але ця максимальна взаємодія не відбувається якось випадково. Вона не є сама по собі. Вона вимагає зусиль та інвестицій, і саме тому всі справді процвітаючі капіталістичні демократичні країни характеризуються величезними інвестиціями в середній клас та в інфраструктуру, від яких вони і залежать.
We plutocrats need to get this trickle-down economics thing behind us, this idea that the better we do, the better everyone else will do. It's not true. How could it be? I earn 1,000 times the median wage, but I do not buy 1,000 times as much stuff, do I? I actually bought two pairs of these pants, what my partner Mike calls my manager pants. I could have bought 2,000 pairs, but what would I do with them? (Laughter) How many haircuts can I get? How often can I go out to dinner? No matter how wealthy a few plutocrats get, we can never drive a great national economy. Only a thriving middle class can do that. There's nothing to be done, my plutocrat friends might say. Henry Ford was in a different time. Maybe we can't do some things. Maybe we can do some things. June 19, 2013, Bloomberg published an article I wrote called "The Capitalist’s Case for a $15 Minimum Wage." The good people at Forbes magazine, among my biggest admirers, called it "Nick Hanauer's near-insane proposal." And yet, just 350 days after that article was published, Seattle's Mayor Ed Murray signed into law an ordinance raising the minimum wage in Seattle to 15 dollars an hour, more than double what the prevailing federal $7.25 rate is. How did this happen, reasonable people might ask. It happened because a group of us reminded the middle class that they are the source of growth and prosperity in capitalist economies. We reminded them that when workers have more money, businesses have more customers, and need more employees. We reminded them that when businesses pay workers a living wage, taxpayers are relieved of the burden of funding the poverty programs like food stamps and medical assistance and rent assistance that those workers need. We reminded them that low-wage workers make terrible taxpayers, and that when you raise the minimum wage for all businesses, all businesses benefit yet all can compete.
Плутократи повинні залишити позаду цю економіку "просочування", цю ідею, що чим краще нам, тим краще буде і решті людей. Це неправда. Це навіть не може бути правдою. Моя зарплата в тисячу разів більша за середньостатистичну зарплату, але я не купляю в тисячу разів більше, чи не так? Я взагаліт-о купив лише дві пари цих штанів, які мій партнер Майк називає моїми бізнес-штанами. Я міг би купити 2 тисячі пар штанів, Але що я буду з ними робити? (Сміх) Скільки разів я можу стригтись? Як часто я можу вийти кудись пообідати? Не має значення, наскільки багатою може стати купка плутократів, ми всеодно ніколи не зможемо вести величезну національну економіку. . Це може зробити лише процвітаючий середній клас. "Нічого не поробиш" - мої друзі-багатії можуть сказати. Генрі Форд жив в інший час. Можливо, щось ми не можемо зробити. Можливо, щось ми можемо зробити. 19 липня, 2013 рік, Bloomberg опублікував написану мною статтю під назвою "Клопотання капіталіста: 15 $ мінімальної зарплати". Хороші люди з журналу Форбс, ті, хто найбільше мною захоплювались, назвали її "Майже безумна пропозиція Ніка Ханауера". Та все ж, не минуло і 350 днів після опублікування цієї статті, як мер Сіетлу Ед Мюрей підписав постанову про збільшення мінімальної зарплатні в Сіетлі до 15 доларів за годину, що є більше, ніж найпоширеніша платня в розмірі 7.25$. Розумні люди можуть запитати, як так трапилось. Так трапилось, бо певна група нас, багатіїв, нагадала середньому класу, що він є джерелом зростання та розвитку в капіталістичних економіках. Ми їм нагадали, що коли працівники мають більше грошей, то підприємства мають більше покупців та потребують більше робітників. Ми нагадали їм, що коли підприємці плятять працівникам гідну зарплату, то платники податків звільнені від тягару фінансування програм боротьби з бідністю, таких як видача талонів на харчування, медична допомога чи допомога з винайманням житла, якого ті працівники потребують. Ми їм нагадали, що працівники з низькою зарплатнею є жахливими платниками податків і що, коли ми піднімемо мінімальну зарплату на всіх підприємствах, то вони ж від цього виграють, чи принаймні будуть конкурентноспроможними.
Now the orthodox reaction, of course, is raising the minimum wage costs jobs. Right? Your politician's always echoing that trickle-down idea by saying things like, "Well, if you raise the price of employment, guess what happens? You get less of it."
Звичайно, ви запитаєте: "Невже підняття зарплат не означає зменшення кількості працівників?" Політик у вашій свідомості не припинятиме говорити: "Якщо ви піднімете зарплатню, то вгадайте, що отримаєте - ви отримаєте самі втрати".
Are you sure? Because there's some contravening evidence. Since 1980, the wages of CEOs in our country have gone from about 30 times the median wage to 500 times. That's raising the price of employment. And yet, to my knowledge, I have never seen a company outsource its CEO's job, automate their job, export the job to China. In fact, we appear to be employing more CEOs and senior managers than ever before. So too for technology workers and financial services workers, who earn multiples of the median wage and yet we employ more and more of them, so clearly you can raise the price of employment and get more of it.
Та чи ви впевнені? Адже існують певні контраргументи. В 1980 році зарплати виконавчих директорів в нашій країні були в 30 разів вищі за середню зарплату; тепер вони стали вищі в 500 разів. Це збільшує ціну найму. Та все ж, я ніколи не зустрічав такого, щоб компанія управлялася десь ззовні, автоматизувала роботу директорів, чи експортувала їхню роботу в Китай. Виявляється, ми наймаємо так багато директорів та старших менеджерів, як ніколи раніше. Те саме відбувається із технічними експертами та з працівниками в сфері фінансів, які отримують велику кількість таких середніх зарплат. Та все ж ми наймаємо іх все більше і більше, тому очевидно, що ви можете підняти ціну найму і при цьому виграти.
I know that most people think that the $15 minimum wage is this insane, risky economic experiment. We disagree. We believe that the $15 minimum wage in Seattle is actually the continuation of a logical economic policy. It is allowing our city to kick your city's ass. Because, you see, Washington state already has the highest minimum wage of any state in the nation. We pay all workers $9.32, which is almost 30 percent more than the federal minimum of 7.25, but crucially, 427 percent more than the federal tipped minimum of 2.13. If trickle-down thinkers were right, then Washington state should have massive unemployment. Seattle should be sliding into the ocean. And yet, Seattle is the fastest-growing big city in the country. Washington state is generating small business jobs at a higher rate than any other major state in the nation. The restaurant business in Seattle? Booming. Why? Because the fundamental law of capitalism is, when workers have more money, businesses have more customers and need more workers. When restaurants pay restaurant workers enough so that even they can afford to eat in restaurants, that's not bad for the restaurant business. That's good for it, despite what some restaurateurs may tell you.
Я знаю, що більшість людей думає, що 15$ мінімальної зарплати є божевільним та ризикованим економічним експериментом. Ми не погоджуємось. Ми віримо, що 15$ мінімальної зарплати в Сіетлі є, власне, продовженням логічної економічної політики. Така політика Сіетлу втирає носа вашому місту. Розумієте, Вашингтон вже пропонує найвищу мінімальну зарплату серед усіх штатів країни. Ми платимо робітникам $9. 32, що є майже на 30% вище за федеральний мінімум 7.25 і радикально, на 427%, більше за найнижчий мінімум 2.13 $. Якби прихильники економіки "просочування" були праві, то тоді у Вашингтоні було б масове безробіття. А Сіетл сповзав би в океан. Та все ж Сіетл є найбільш зростаючим містом в країні. Вашингтон створює нові робочі місця настільки швидко, як жоден інший штат в країні. Ресторанний бізнес в Сіетлі? Він процвітає. Чому? Бо фундаментальний закон капіталізму полягає в тому, що коли працівники мають більше грошей, то бізнес має більше покупців та потребує більше працівників. Коли ресторани платять своїм працівникам достатньо грошей для того, щоб навіть вони могли собі дозволити їсти в ресторанах, то це зовсім непогано для ресторанного бізнесу. Це натомість добре, що б там не говорили деякі ресторани.
Is it more complicated than I'm making out? Of course it is. There are a lot of dynamics at play. But can we please stop insisting that if low-wage workers earn a little bit more, unemployment will skyrocket and the economy will collapse? There is no evidence for it. The most insidious thing about trickle-down economics is not the claim that if the rich get richer, everyone is better off. It is the claim made by those who oppose any increase in the minimum wage that if the poor get richer, that will be bad for the economy. This is nonsense. So can we please dispense with this rhetoric that says that rich guys like me and my plutocrat friends made our country? We plutocrats know, even if we don't like to admit it in public, that if we had been born somewhere else, not here in the United States, we might very well be just some dude standing barefoot by the side of a dirt road selling fruit. It's not that they don't have good entrepreneurs in other places, even very, very poor places. It's just that that's all that those entrepreneurs' customers can afford.
Чи це все не більш заплутано, ніж я пояснюю? Звичайно, що так. В цьому всьому є багато рушійних сил. Але чи не варто нам припинити стверджувати, що коли низькооплачувані працівники зароблятимуть трішки більше, то безробіття стрімко зросте, а економіка розвалиться? Не існує жодних доказів цього. Найбільш підступним у цій економіці "просочування" є не твердження, що, коли багаті стануть ще багатшими, то кожному стане краще, а твердження, зроблене тими, хто проти будь-якого підвищення зарплатні, що коли бідні стануть багатшими, то це негативно вплине на економіку. Це повна нісенітниця. Тому чи не варто нам позбутися риторики, яка твердить, що багаті хлопці, такі, як я і мої друзі-плутократи, творять країну? Ми, плутократи, знаємо, навіть, якщо не хочемо цього публічно визнати, що якби ми народились деінде, не тут у США, ми легко могли б бути хлопцями, які стоять з босими ногами біля брудної дороги і продають фрукти. Це не тому, що у них нема хороших підприємців в інших місцях, навіть у дуже і дуже бідних місцях. Це тому, що фрукти - це все, що їхні споживачі можуть собі дозволити.
So here's an idea for a new kind of economics, a new kind of politics that I call new capitalism. Let's acknowledge that capitalism beats the alternatives, but also that the more people we include, both as entrepreneurs and as customers, the better it works. Let's by all means shrink the size of government, but not by slashing the poverty programs, but by ensuring that workers are paid enough so that they actually don't need those programs. Let's invest enough in the middle class to make our economy fairer and more inclusive, and by fairer, more truly competitive, and by more truly competitive, more able to generate the solutions to human problems that are the true drivers of growth and prosperity. Capitalism is the greatest social technology ever invented for creating prosperity in human societies, if it is well managed, but capitalism, because of the fundamental multiplicative dynamics of complex systems, tends towards, inexorably, inequality, concentration and collapse. The work of democracies is to maximize the inclusion of the many in order to create prosperity, not to enable the few to accumulate money. Government does create prosperity and growth, by creating the conditions that allow both entrepreneurs and their customers to thrive. Balancing the power of capitalists like me and workers isn't bad for capitalism. It's essential to it. Programs like a reasonable minimum wage, affordable healthcare, paid sick leave, and the progressive taxation necessary to pay for the important infrastructure necessary for the middle class like education, R and D, these are indispensable tools shrewd capitalists should embrace to drive growth, because no one benefits from it like us.
Саме тому існує новий тип економіки і новий тип політики, які я називаю новим капіталізмом. Визнаймо, що капіталізм перевершує всі наявні альтернативи і що, чим більше людей ми залучаємо, (як підприємців, так і споживачів) то він і краще спрацьовує. Скоротімо будь-якою ціною витрати уряду, але не зрізаючи програми боротьби з бідністю, а забезпечуючи працівникам гідну платню, завдяки якій їм не будуть потрібні ці програми. Робімо достатні інвестиції в середній клас, щоб наша економіка стала більш чесною та відкритою і завдяки чесності - більш конкурентноспроможною, завдяки більшій конкурентноспроможності - більш здатна знаходити шляхи вирішення людських проблем, які є справжніми рушіями росту та процвітання. Капіталізм є найбільшою з будь-коли винайдених соціальною технологією для творення успіху в людському суспільстві (якщо ним правильно управляти). Але капіталізм через свою фундаментальну мультиплікативну динаміку комплексних систем невблаганно тяжіє до нерівності, концентрації та занепаду. Завдання демократій - максимізувати відкритість, не для того, щоб певна групка людей нагромаджувала гроші, а для того, щоб забезпечити розвиток. Уряд справді творить розвиток та ріст, створюючи такі умови, в яких як підприємці, так і споживачі процвітають. Врівноважувати владу капіталістів та працівників зовсім не погано для капіталізму. Навпаки - це визначальне для нього. Такі програми як розумна мінімальна зарплатня, доступне медобслуговування, оплачувані лікарняні та прогресивне оподаткування, яке необхідне для фінансування інфраструктури, для освіти та для досліджень і розробок, є невід'ємними інструментами, які проникливі капіталісти мають використовувати для творення росту, адже ніхто інший так не виграє від цього, як ми (капіталісти).
Many economists would have you believe that their field is an objective science. I disagree, and I think that it is equally a tool that humans use to enforce and encode our social and moral preferences and prejudices about status and power, which is why plutocrats like me have always needed to find persuasive stories to tell everyone else about why our relative positions are morally righteous and good for everyone: like, we are indispensable, the job creators, and you are not; like, tax cuts for us create growth, but investments in you will balloon our debt and bankrupt our great country; that we matter; that you don't. For thousands of years, these stories were called divine right. Today, we have trickle-down economics. How obviously, transparently self-serving all of this is. We plutocrats need to see that the United States of America made us, not the other way around; that a thriving middle class is the source of prosperity in capitalist economies, not a consequence of it. And we should never forget that even the best of us in the worst of circumstances are barefoot by the side of a dirt road selling fruit.
Багато економістів можуть примусити вас повірити, що економіка є об'єктивною наукою. Я не погоджуюсь і думаю, що вона також є інструментом, який люди використовують, щоб нав'язати та закодувати наші моральні уподобання та упередження щодо статусу та влади; і тому такі ж багатії як я завжди стараються знайти переконливі історії, щоб розказати всім решта, чому наші відносні позиції є морально виправдані та є добрими для всіх: ми є необхідними, ми створюємо робочі місця, а ви - ні; скорочення податку приносить нам економічне зростання, але інвестування у вас сильно збільшить наш борг і зробить банкротом нашу країну; тому ми важливі, а ви ні. Протяком тисячі років такі історії називались святою правдою. На даний момент ми маємо економіку "просочування". До якої ж очевидності вона корислива. Ми, плутократи, повинні зрозуміти, що завдяки Америці ми стали тими, ким є, а не навпаки; що процвітаючий середній клас є джерелом успіху у капіталістичній економіці, а не його наслідком. І ми ніколи не повинні забувати, що навіть найкращі з нас у найгіршій із ситуацій можуть стояти з босими ногами біля брудної дороги, продаючи фрукти.
Fellow plutocrats, I think it may be time for us to recommit to our country, to commit to a new kind of capitalism which is both more inclusive and more effective, a capitalism that will ensure that America's economy remains the most dynamic and prosperous in the world. Let's secure the future for ourselves, our children and their children. Or alternatively, we could do nothing, hide in our gated communities and private schools, enjoy our planes and yachts — they're fun — and wait for the pitchforks.
Друзі-плутократи, я думаю, що саме час знову себе віддати нашій країні та зобов'язатися до впровадження нового типу капіталізму, який є більш відкритим та більш ефективним, капіталізму, який забезпечить, щоб економіка США залишилася найбільш динамічною та процвітаючою в усьому світі. Забезпечмо майбутнє для нас самих, для наших дітей та для їхніх дітей. Або - ми можемо нічого не робити, ховатись у наших дорогих будинках та в приватних школах, насолоджуватись нашими літаками та яхтами - це ж класно - та чекати на вила.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)