You're looking at a woman who was publicly silent for a decade. Obviously, that's changed, but only recently.
Перед вами жінка, яка не з'являлась на публіці вже 10 років. Звичайно, тепер з'явилась. Але лише нещодавно.
It was several months ago that I gave my very first major public talk, at the Forbes "30 Under 30 Summit" -- 1,500 brilliant people, all under the age of 30. That meant that in 1998, the oldest among the group were only 14, and the youngest, just four. I joked with them that some might only have heard of me from rap songs. Yes, I'm in rap songs.
Декілька місяців тому я вперше виступила на публіці на саміті Форбс "30 до 30": 1,5 тис. чудових учасників, всі віком до 30 років. Тобто, у 1998 найстаршому з них було лише 14, а наймолодшому - 4. Я пожартувала з ними, що вони мабуть чули про мене лише з реп пісень.
(Laughter)
Так, про мене читають реп.
Almost 40 rap songs.
Майже 40 пісень. (Сміх)
(Laughter)
But the night of my speech, a surprising thing happened. At the age of 41, I was hit on by a 27-year-old guy.
У ніч мого виступу трапилося щось дивовижне. Мені 41, а до мене залицявся один 27-річний хлопець.
(Laughter)
I know, right? He was charming, and I was flattered, and I declined. You know what his unsuccessful pickup line was? He could make me feel 22 again.
Знаю-знаю. Він був чарівний, і мені це лестило. Але я відмовила. І знаєте, де він схибив? З ним я знову почувалася 22-річною.
(Laughter)
(Сміх) (Оплески)
(Applause)
I realized, later that night, I'm probably the only person over 40 who does not want to be 22 again.
Пізніше вночі я усвідомила, що я мабуть єдина 40-річна, яка не хоче знову бути 22-річною.
(Laughter)
(Сміх)
(Applause)
(Оплески)
At the age of 22, I fell in love with my boss. And at the age of 24, I learned the devastating consequences.
У 22 роки я закохалась в свого боса, а в 24 пережила катастрофічні наслідки цього.
Can I see a show of hands of anyone here who didn't make a mistake or do something they regretted at 22? Yep. That's what I thought. So like me, at 22, a few of you may have also taken wrong turns and fallen in love with the wrong person, maybe even your boss. Unlike me, though, your boss probably wasn't the president of the United States of America.
Підніміть, будь ласка, руки ті, хто не зробив жодної помилки або не шкодує, про те, що зробив у 22? Так я і думала. Деякі з вас, як і я, у свої 22 пішли неправильним шляхом, закохавшись не в ту людину, може навіть у свого боса. Хоча, на відміну від мене, ваш бос навряд чи був президентом Сполучених Штатів Америки.
(Laughter)
Of course, life is full of surprises.
Безсумнівно, життя повне сюрпризів.
Not a day goes by that I'm not reminded of my mistake, and I regret that mistake deeply.
Не буває і дня, коли мені не нагадуть про мою помилку, і я неймовірно шкодую про це.
In 1998, after having been swept up into an improbable romance, I was then swept up into the eye of a political, legal and media maelstrom like we had never seen before. Remember, just a few years earlier, news was consumed from just three places: reading a newspaper or magazine, listening to the radio or watching television. That was it. But that wasn't my fate. Instead, this scandal was brought to you by the digital revolution. That meant we could access all the information we wanted, when we wanted it, anytime, anywhere. And when the story broke in January 1998, it broke online. It was the first time the traditional news was usurped by the internet for a major news story -- a click that reverberated around the world.
У 1998, коли я вплуталася у цей нереальний роман, я опинилась у вихорі політики, закону та медіа, небаченому раніше. Пам'ятаєте, лише декілька років до того новини поступали з трьох джерел: газет і журналів, радіо, телебачення. Ось і все. Мені судилося інше. Натомість, цей скандал дійшов до вас через цифрову революцію. Ми мали доступ до будь-якої інформації, якої забажаємо, коли забажаємо, будь-коли, будь-де. І коли розгорнулася та історія в січні 1998 року, вона з'явилась онлайн. Тоді вперше традиційні новини стали поширюватись мережею Інтернет. Один клік, що прокотився світом.
What that meant for me personally was that overnight, I went from being a completely private figure to a publicly humiliated one, worldwide. I was patient zero of losing a personal reputation on a global scale almost instantaneously.
Яке значення це мало особисто для мене? З цілком приватної особи я миттєво перетворилась на публічно принижену в усьому світі людину. Я перевершила всіх за втратою репутації у світовому масштабі майже миттєво.
This rush to judgment, enabled by technology, led to mobs of virtual stone-throwers. Granted, it was before social media, but people could still comment online, e-mail stories, and, of course, e-mail cruel jokes. News sources plastered photos of me all over to sell newspapers, banner ads online, and to keep people tuned to the TV. Do you recall a particular image of me, say, wearing a beret?
Технології давали можливість швидко осудити, і натовп віртуально закидав мене камінням. Хвала небесам, це було до появи соціальних мереж, але люди все ж мали можливість коментувати онлайн, розсилати поштою історії та, звісно, жорстокі жарти. Інформаційні ресурси повсюди розміщували мої фото, щоб продавати газети, рекламні банери онлайн, і щоб люди сиділи біля телевізорів. Пам'ятаєте моє характерне фото в береті?
Now, I admit I made mistakes -- especially wearing that beret.
Що ж, я зізнаюся, це було помилкою. Особливо той берет.
(Laughter)
But the attention and judgment that I received -- not the story, but that I personally received -- was unprecedented. I was branded as a tramp, tart, slut, whore, bimbo, and, of course, "that woman." I was seen by many, but actually known by few. And I get it: it was easy to forget that that woman was dimensional, had a soul and was once unbroken.
Мова йде не про увагу та осуд, з якими я стикнулася, а про безпрецедентні образи в мій бік. Мене охрестили повією, вуличною дівкою, шльондрою, блудницею, гулящою, і, звісно, "тією жінкою". Багато людей на мене дивились, але мало хто мене знав. Я розумію: легко забути, що та жінка була людиною багатогранною, мала душу, а її серце не завжди було розбите.
When this happened to me 17 years ago, there was no name for it. Now we call it "cyberbullying" and "online harassment." Today, I want to share some of my experience with you, talk about how that experience has helped shape my cultural observations, and how I hope my past experience can lead to a change that results in less suffering for others.
17 років тому не було назви тому, що трапилося зі мною. Зараз це називається кіберзалякування та онлайн напад. Сьогодні я хочу поділитися з вами тим, що я пережила, і розповісти, як той досвід сформував мої культурні спостереження, і як я сподівалася, що мій минулий досвід може зменшити страждання інших.
In 1998, I lost my reputation and my dignity. I lost almost everything. And I almost lost my life.
1998 року я втратила репутацію і честь. Я втратила майже все, і я майже втратила життя.
Let me paint a picture for you. It is September of 1998. I'm sitting in a windowless office room inside the Office of the Independent Counsel, underneath humming fluorescent lights. I'm listening to the sound of my voice, my voice on surreptitiously taped phone calls that a supposed friend had made the year before. I'm here because I've been legally required to personally authenticate all 20 hours of taped conversation. For the past eight months, the mysterious content of these tapes has hung like the sword of Damocles over my head. I mean, who can remember what they said a year ago? Scared and mortified, I listen, listen as I prattle on about the flotsam and jetsam of the day; listen as I confess my love for the president, and, of course, my heartbreak; listen to my sometimes catty, sometimes churlish, sometimes silly self being cruel, unforgiving, uncouth; listen, deeply, deeply ashamed, to the worst version of myself, a self I don't even recognize.
Уявіть таку картину. Йшов вересень 1998 року. Я сиджу в кімнаті без вікон в офісі Незалежної ради під мерехтливим світлом флуоресцентної лампи. Я слухаю звук свого голосу, голосу на таємно записаних телефонних дзвінках, які зробила моя вдавана подруга за рік до цього. Я там, тому що мене офіційно викликали, щоб я особисто завірила 20 годин записаної розмови. За останні 8 місяців, таємничий вміст цих записів висів дамокловим мечем над моєю головою. Тобто, хто пам'ятає, що казав рік тому? Я слухала, налякана до смерті. Слухала, як я белькотіла про те, що у той день трапилося, слухала зізнання, що кохаю президента, і, звісно, моє жорстоке розчарування. Слухала, як я інколи зловтішалася, часом була грубою або дурною, жорстокою, злопам'ятною, безкультурною, слухала з дуже великим соромом найгіршу версію себе, яку я навіть не впізнавала.
A few days later, the Starr Report is released to Congress, and all of those tapes and transcripts, those stolen words, form a part of it. That people can read the transcripts is horrific enough. But a few weeks later, the audiotapes are aired on TV, and significant portions made available online. The public humiliation was excruciating. Life was almost unbearable.
Пізніше, до Конгресу доставили звіт Старра разом з усіма записами, стенограмами та підслуханими розмовами. Жахливим було вже те, що люди могли це чути. Але кілька тижнів по тому записи транслюють на телебаченні, і багато з них стають доступні онлайн. Публічне приниження було болючим, а життя майже нестерпним.
This was not something that happened with regularity back then in 1998, and by "this," I mean the stealing of people's private words, actions, conversations or photos, and then making them public -- public without consent, public without context and public without compassion.
В 1998 такі дії не були закономірністю, маю на увазі, викрадення особистих слів, дій людей, розмов чи фото, а потім виставляти їх на публіку - без жодних дозволів, без жодних пояснень, на публіку, позбавлену співчуття.
Fast-forward 12 years, to 2010, and now social media has been born. The landscape has sadly become much more populated with instances like mine, whether or not someone actually made a mistake, and now, it's for both public and private people. The consequences for some have become dire, very dire.
Перемотаємо на 12 років вперед до 2010 року, коли з'явились соціальні мережі. Тепер багатьох людей спіткала така ж доля, як і мене, неважливо, скоїли вони помилку чи ні, та тепер їх публічно осуджують. Для когось наслідки стали вкрай жахливими.
I was on the phone with my mom in September of 2010, and we were talking about the news of a young college freshman from Rutgers University, named Tyler Clementi. Sweet, sensitive, creative Tyler was secretly webcammed by his roommate while being intimate with another man. When the online world learned of this incident, the ridicule and cyberbullying ignited. A few days later, Tyler jumped from the George Washington Bridge to his death. He was 18.
Я розмовляла по телефону з мамою у вересні 2010, і ми обговорювали новину про молодого першокурсника з Ратґерського університету, котрого звали Тайлер Клементі. Милого, чутливого та творчого Тайлера таємно зняли на веб-камеру його співмешканці, коли в нього була близкість з іншим чоловіком. Коли ця подія поширилась онлайн, насмішкам і кіберзалякуванням не було кінця. Кілька днів потому Тайлер стрибнув з моста Джорджа Вашингтона і загинув. Йому було 18.
My mom was beside herself about what happened to Tyler and his family, and she was gutted with pain in a way that I just couldn't quite understand. And then eventually, I realized she was reliving 1998, reliving a time when she sat by my bed every night, reliving -- (Chokes up)
Моя мама була у нестямі через трагедію Тайлера та його сім'ю, їй було настільки боляче, що я не могла і уявити собі, а потім я усвідомила, що вона знову пережила події 1998, пережила той час, коли вона щоночі сиділа біля мого ліжка, час, коли я приймала душ, а вона відчиняла двері ванної,
sorry -- reliving a time when she made me shower with the bathroom door open, and reliving a time when both of my parents feared that I would be humiliated to death, literally.
час, коли мої батьки боялись, що я помру від приниження у прямому сенсі.
Today, too many parents haven't had the chance to step in and rescue their loved ones. Too many have learned of their child's suffering and humiliation after it was too late. Tyler's tragic, senseless death was a turning point for me. It served to recontextualize my experiences, and I then began to look at the world of humiliation and bullying around me and see something different.
Сьогодні так багато батьків не змогли втрутитись та врятувати своїх близьких. Багато хто дізнається про знущання над їхніми дітьми занадто пізно. Трагічна та безглузда смерть Тайлера стала переломним моментом для мене. Я поглянула на власний досвід з іншого боку і почала аналізувати світ навколо, де принижують та знущаються і побачила дещо інше.
In 1998, we had no way of knowing where this brave new technology called the internet would take us. Since then, it has connected people in unimaginable ways -- joining lost siblings, saving lives, launching revolutions ... But the darkness, cyberbullying, and slut-shaming that I experienced had mushroomed. Every day online, people -- especially young people, who are not developmentally equipped to handle this -- are so abused and humiliated that they can't imagine living to the next day. And some, tragically, don't. And there's nothing virtual about that.
В 1998 ми не здогадувались, куди така передова технологія як Інтернет може нас завести. Відтоді він неймовірним чином поєднав людей - рідні знаходять одне одного, рятуються життя людей, розпочинаються революції, але морок, кіберзалякування та висміювання, які я пережила, почали паразитувати. Щодня в Інтернеті багато людей, особливо молодь, через свій вік не можуть витримати напору. З них так знущаються та принижують, що вони не можуть уявити, як дожити до завтра. І деякі трагічно не доживають. Не у віртуальному сенсі.
Childline, a UK nonprofit that's focused on helping young people on various issues, released a staggering statistic late last year: from 2012 to 2013, there was an 87 percent increase in calls and e-mails related to cyberbullying. A meta-analysis done out of the Netherlands showed that for the first time, cyberbullying was leading to suicidal ideations more significantly than offline bullying. And you know, what shocked me -- although it shouldn't have -- was other research last year that determined humiliation was a more intensely felt emotion than either happiness or even anger.
Некомерційна організація Великої Британії "Чайлдлайн" займається проблемами молоді. Торік вона опублікувала шокуючу статистику: з 2012 по 2013 роки кількість дзвінків та емейлів із кіберпогрозами збільшилась на 87%. Мета-аналіз, проведений в Нідерландах, показав, що вперше кіберзалякування частіше приводило до суїцидальних думок, ніж приниження в реальному житті. Як не дивно, мене шокувала ще одна річ. Інше дослідження минулого року визначило, що приниження - це гостріша емоція, ніж щастя чи навіть злість.
Cruelty to others is nothing new. But online, technologically enhanced shaming is amplified, uncontained and permanently accessible. The echo of embarrassment used to extend only as far as your family, village, school or community. But now, it's the online community too. Millions of people, often anonymously, can stab you with their words, and that's a lot of pain. And there are no perimeters around how many people can publicly observe you and put you in a public stockade. There is a very personal price to public humiliation, and the growth of the internet has jacked up that price.
Жорстокість не є новизною, але тепер, з новими технологіями, все більше ганьблять в Інтернеті, неконтрольовано та повсякчас. Раніше ганебні чутки ширились лише в колах сім'ї, селища, школи або громади. Але тепер є громада і в Інтернеті. Мільйони людей, часто анонімно, можуть вколоти вас словом, від чого дуже боляче. Немає обмежень в кількості людей, які можуть відкрито за вами спостерігати та посадити вас у публічну в'язницю. Багато особистостей стали жертвами публічного знущання, а з поширенням Інтернету їх кількість збільшилась.
For nearly two decades now, we have slowly been sowing the seeds of shame and public humiliation in our cultural soil, both on- and offline. Gossip websites, paparazzi, reality programming, politics, news outlets and sometimes hackers all traffic in shame. It's led to desensitization and a permissive environment online, which lends itself to trolling, invasion of privacy and cyberbullying. This shift has created what Professor Nicolaus Mills calls "a culture of humiliation." Consider a few prominent examples just from the past six months alone. Snapchat, the service which is used mainly by younger generations and claims that its messages only have the life span of a few seconds. You can imagine the range of content that that gets. A third-party app which Snapchatters use to preserve the life span of the messages was hacked, and 100,000 personal conversations, photos and videos were leaked online, to now have a life span of forever. Jennifer Lawrence and several other actors had their iCloud accounts hacked, and private, intimate, nude photos were plastered across the internet without their permission. One gossip website had over five million hits for this one story. And what about the Sony Pictures cyberhacking? The documents which received the most attention were private e-mails that had maximum public embarrassment value.
До сьогодні вже майже 20 років ми сіємо зерна приниження та публічного знущання в ґрунт нашої культури, як реально, так і віртуально. Сайти світської хроніки, папараці, реаліті-шоу, політика, агентства новин та хакери - всі осоромлюють. Це веде до черствості та вседозволеності онлайн, що виливається в тролінг, вторгення в приватне життя, кіберзалякування. Професор Ніколас Міллс називає це культурою приниження. Розглянемо декілька яскравих прикладів за минулі півроку. Snapchat - це сервіс, який відвідує головним чином молодь, і де повідомлення існує лише декілька секунд. Можете собі уявити теми, які там обговорюють. Програму, яку Snapchat використовував, щоб стирати короткочасні повідомлення, було зломано, і 100 000 приватних розмов, фото та відео опинились в Інтернеті - і тепер назавжди. Дженіфер Лоуренс та ще деяким акторам зламали аккаунти на iCloud, і в Інтернеті розповсюдили приватні, інтимні, оголені фото без дозволу власників. В одного сайту світської хроніки було більше 5 млн. відвідувань через цю єдину історію. А злом серверу компанії Sony Pictures? Більше всього звернули увагу на приватні листи, що мали негативний публічний резонанс.
But in this culture of humiliation, there is another kind of price tag attached to public shaming. The price does not measure the cost to the victim, which Tyler and too many others -- notably, women, minorities and members of the LGBTQ community -- have paid, but the price measures the profit of those who prey on them. This invasion of others is a raw material, efficiently and ruthlessly mined, packaged and sold at a profit. A marketplace has emerged where public humiliation is a commodity, and shame is an industry. How is the money made? Clicks. The more shame, the more clicks. The more clicks, the more advertising dollars. We're in a dangerous cycle. The more we click on this kind of gossip, the more numb we get to the human lives behind it. And the more numb we get, the more we click. All the while, someone is making money off of the back of someone else's suffering. With every click, we make a choice. The more we saturate our culture with public shaming, the more accepted it is, the more we will see behavior like cyberbullying, trolling, some forms of hacking and online harassment. Why? Because they all have humiliation at their cores. This behavior is a symptom of the culture we've created. Just think about it.
Але в цій культурі приниження ми платимо ціною публічного осоромлення. Ця ціна не відповідає вартості, яку сплатили жертви - Тайлер та багато інших, здебільшого жінки, національні меншини та представники секс-меншин. Але ця ціна відповідає вигоді, яку отримують ті, хто на неї полює. Таке вторгнення до інших - це сировина, яку швидко та безжально добули, впакували та вигідно продали. Ринкові відносини виникли там, де публічне приниження стало товаром, а сором - цілою індустрією. Як на цьому заробляють? Перегляди. Що більше сорому, то більше переглядів. Більше переглядів, більша плата за рекламу. Ми - заручники небезпечного циклу. Що більше ми переглядаємо такі плітки, то черствішими стаємо до життів цих людей, а що ми черствіші, то частіше переглядаємо. Водночас хтось заробляє за спиною чийогось страждання. З кожним переглядом ми робимо вибір. Що більше ми пронизуємо нашу культуру публічним соромом, то прийнятнішим він нам здається, то більше ми бачимо кіберзалякування, тролінгу, незаконний злому та агресії онлайн. Чому? Бо у всіх них в глибинах душі живе образа. Така поведінка є ознакою культури, яку ми створили. Лише подумайте про це.
Changing behavior begins with evolving beliefs. We've seen that to be true with racism, homophobia and plenty of other biases, today and in the past. As we've changed beliefs about same-sex marriage, more people have been offered equal freedoms. When we began valuing sustainability, more people began to recycle. So as far as our culture of humiliation goes, what we need is a cultural revolution. Public shaming as a blood sport has to stop, and it's time for an intervention on the internet and in our culture.
Зміна поведінки наступає через еволюцію поглядів. Будемо відвертими, ми вже знайомі з расизмом, гомофобією, та купою інших упереджень, як сьогодні, так і в минулому. Після того, як ми змінили погляди на одностатевий шлюб, більше людей здобули рівноправну свободу. Коли ми почали цінити природу, більше людей почало переробляти відходи. Тож поки наша культура приниження існує, нам необхідна культурна революція. Жорстоке публічне осоромлення треба зупинити, і вже час втрутитись в роботу Інтернету та в нашу культуру.
The shift begins with something simple, but it's not easy. We need to return to a long-held value of compassion, compassion and empathy. Online, we've got a compassion deficit, an empathy crisis.
Зміни починаються з простого, але це не легко. Нам необхідно звернутись до забутого співчуття та співпереживання. У нас дефіцит співчуття онлайн, криза співпереживання.
Researcher Brené Brown said, and I quote, "Shame can't survive empathy." Shame cannot survive empathy. I've seen some very dark days in my life. It was the compassion and empathy from my family, friends, professionals and sometimes even strangers that saved me. Even empathy from one person can make a difference. The theory of minority influence, proposed by social psychologist Serge Moscovici, says that even in small numbers, when there's consistency over time, change can happen. In the online world, we can foster minority influence by becoming upstanders. To become an upstander means instead of bystander apathy, we can post a positive comment for someone or report a bullying situation. Trust me, compassionate comments help abate the negativity. We can also counteract the culture by supporting organizations that deal with these kinds of issues, like the Tyler Clementi Foundation in the US; in the UK, there's Anti-Bullying Pro; and in Australia, there's PROJECT ROCKIT.
Дослідниця Брене Браун сказала - цитую - : "Співчуття знищує ганьбу". Співчуття знищує ганьбу. Я пережила дуже похмурі дні свого життя, і мене врятувало співчуття та розуміння моєї сім'ї, друзів, колег, та іноді навіть незнайомих мені людей. Навіть співчуття однієї людини може суттєво щось змінити. Теорія впливу меншості, яку запропонував соціальний психолог Серж Московічі, стверджує, що навіть меншість коли вона одностайна певний час, може призвести до змін. У світі Інтернету ми можемо досягнути впливу меншості, зайнявши позицію небайдужого. Позиція небайдужого означає, що замість залишатись байдужим, ми можемо залишити позитивний коментар для когось або повідомити про знущання. Повірте мені, співчутливі коментарі послаблюють негатив. Ми також можемо врятувати культуру з допомогою відповідних організацій, що займаються такими питаннями, наприклад, у США - це Фонд Тайлера Клементі. В Англії - програма "Проти знущань". В Австралії - Проект "Роккіт".
We talk a lot about our right to freedom of expression. But we need to talk more about our responsibility to freedom of expression. We all want to be heard, but let's acknowledge the difference between speaking up with intention and speaking up for attention. The internet is the superhighway for the id. But online, showing empathy to others benefits us all and helps create a safer and better world. We need to communicate online with compassion, consume news with compassion and click with compassion. Just imagine walking a mile in someone else's headline.
Ми багато говоримо про наші права на свободу вираження, та нам потрібно більше говорити про наші обов'язки у свободі вираження. Нам всім хочеться бути почутими, але розмежуймо вираження думок з певним наміром та балаканину для звернення уваги. В Інтернеті легко самоствердитись, але продемонструвавши онлайн співчуття до інших, вигоду отримають всі, а світ від цього стане безпечнішим та кращим. Нам необхідно спілкуватися онлайн зі співчуттям, дивитися новини зі співчуттям, та клікати на посилання також зі співчуттям. Лише уявіть себе на місці тієї людини із заголовку.
I'd like to end on a personal note. In the past nine months, the question I've been asked the most is "Why?" Why now? Why was I sticking my head above the parapet? You can read between the lines in those questions, and the answer has nothing to do with politics. The top-note answer was and is "Because it's time." Time to stop tiptoeing around my past, time to stop living a life of opprobrium and time to take back my narrative.
На завершення дещо особисте. За минулі 9 місяців я постійно себе запитувала - чому? Чому зараз? Чому я перехилялась через парапет? Ви можете читати між рядками, і відповідь зовсім не пов'язана з політикою. Вже час озвучити цю відповідь: пора зупинитись обговорювати моє минуле; перестати жити життям приниження, і час повернутись до початку моєї розповіді.
It's also not just about saving myself. Anyone who is suffering from shame and public humiliation needs to know one thing: You can survive it. I know it's hard. It may not be painless, quick or easy, but you can insist on a different ending to your story. Have compassion for yourself. We all deserve compassion and to live both online and off in a more compassionate world.
Мова не лише про мій порятунок. Будь-хто, хто страждає від сорому та публічного приниження, має пам'ятати одну річ: Ви можете це пережити. Знаю, це складно. Можливо, не без болю, не одразу, і не так легко, але ви можете створити іншу кінцівку вашої історії. Майте співчуття до себе. Всі заслуговують на співчуття і життя в мережі та поза нею в більш співчутливому світі.
Thank you for listening.
Дякую за увагу.
(Applause and cheers)
(Оплески)