If you ask people about what part of psychology do they think is hard, and you say, "Well, what about thinking and emotions?" Most people will say, "Emotions are terribly hard. They're incredibly complex. They can't -- I have no idea of how they work. But thinking is really very straightforward: it's just sort of some kind of logical reasoning, or something. But that's not the hard part."
Якщо ви запитаєте людей, яка галузь психології, на їхню думку, є складною, і конкретно спитаєте про мислення та емоції, більшість скажуть: "Емоції є надскладними. Вони неймовірно складні. Я не уявляю, як вони працюють. А от мислення вивчати значно легше: це певний вид логічного міркування або чогось такого. Та це явно не найскладніша частина".
So here's a list of problems that come up. One nice problem is, what do we do about health? The other day, I was reading something, and the person said probably the largest single cause of disease is handshaking in the West. And there was a little study about people who don't handshake, and comparing them with ones who do handshake. And I haven't the foggiest idea of where you find the ones that don't handshake, because they must be hiding. And the people who avoid that have 30 percent less infectious disease or something. Or maybe it was 31 and a quarter percent. So if you really want to solve the problem of epidemics and so forth, let's start with that. And since I got that idea, I've had to shake hundreds of hands. And I think the only way to avoid it is to have some horrible visible disease, and then you don't have to explain.
Перед нами виникає ряд проблем. Одна з цих проблем полягає в тому, що нам робити зі здоров’ям? Одного дня я десь прочитав, що, ймовірно, найбільшою причиною захворювань на Заході є рукостискання. Проводилося дослідження, у якому порівняли тих, хто при вітанні вдається до рукостискання, і тих, хто до цього не вдається. Я не маю ані найменшого уявлення, де можна знайти тих, хто не вдається до рукостискання -- мабуть, вони десь ховаються. Однак серед людей, які уникають рукостискань, на 30 відсотків менше інфекційних захворювань. Або, можливо, це було 31 з чвертю відсотка. Отже, якщо ви дійсно хочете вирішити проблему епідемій і тому подібного, почніть із цього. Відколи я дізнався про дану ідею, мені довелося потиснути сотні рук. І я думаю, що єдиний спосіб уникнути цього - це мати якусь жахливу видиму хворобу, і тоді все вирішується само собою.
Education: how do we improve education? Well, the single best way is to get them to understand that what they're being told is a whole lot of nonsense. And then, of course, you have to do something about how to moderate that, so that anybody can -- so they'll listen to you. Pollution, energy shortage, environmental diversity, poverty. How do we make stable societies? Longevity. Okay, there're lots of problems to worry about.
Освіта: як ми можемо вдосконалити освіту? Найкращий спосіб - це змусити людей зрозуміти, що те, що їм розповідали - це абсолютні дурниці. Та тоді, звичайно, вам доведеться зробити застереження, щоб до вас хоча б прислухалися. Забруднення, нестача енергії, екологічне розмаїття, бідність. Як нам створити стабільне суспільство? Довгожительство. Звичайно, є багато проблем, якими варто перейматись.
Anyway, the question I think people should talk about -- and it's absolutely taboo -- is, how many people should there be? And I think it should be about 100 million or maybe 500 million. And then notice that a great many of these problems disappear. If you had 100 million people properly spread out, then if there's some garbage, you throw it away, preferably where you can't see it, and it will rot. Or you throw it into the ocean and some fish will benefit from it. The problem is, how many people should there be? And it's a sort of choice we have to make.
У будь-якому разі, я думаю, що людей має хвилювати тема, що досі була табу: яка допустима кількість населення планети? І я думаю, що це має бути близько 100 мільйонів чи, може, 500 мільйонів. І тоді, зверніть увагу, дуже багато цих проблем зникне. Якби на планеті було 100 мільйонів людей, рівномірно розподілених по всій території, тоді сміття можна просто викидати, але бажано туди, де нікому не видно, і де воно згниє. Або кинути сміття в океан, і деякі види риб виграють від цього. Проблема в тому, скільки людей має бути? Це свого роду вибір, який ми маємо зробити.
Most people are about 60 inches high or more, and there's these cube laws. So if you make them this big, by using nanotechnology, I suppose -- (Laughter) -- then you could have a thousand times as many. That would solve the problem, but I don't see anybody doing any research on making people smaller. Now, it's nice to reduce the population, but a lot of people want to have children. And there's one solution that's probably only a few years off. You know you have 46 chromosomes. If you're lucky, you've got 23 from each parent. Sometimes you get an extra one or drop one out, but -- so you can skip the grandparent and great-grandparent stage and go right to the great-great-grandparent. And you have 46 people and you give them a scanner, or whatever you need, and they look at their chromosomes and each of them says which one he likes best, or she -- no reason to have just two sexes any more, even. So each child has 46 parents, and I suppose you could let each group of 46 parents have 15 children. Wouldn't that be enough? And then the children would get plenty of support, and nurturing, and mentoring, and the world population would decline very rapidly and everybody would be totally happy.
Зріст більшості людей становить 1,5 метри або більше. А якщо, враховуючи закони об'єму, зробити їх ось такими маленькими, використовуючи нанотехнології, то, на мою думку, (Сміх) тоді може бути у тисячу разів більше людей. Це розв'яже проблему, але я не помічав, щоб хтось робив якісь дослідження, як зменшити розмір людей. Далі, зменшення населення - гарна мета, але багато людей хочуть мати дітей. Є одне рішення, яке, мабуть, з’явиться лише через кілька років. Ви знаєте, що у вас 46 хромосом. Якщо ви щасливчик, ви отримуєте 23 від батька і матері. Іноді можна отримати одну додаткову, чи на одну менше, але – так, що ви можете пропустити прабатьківський і прадідівський етап і йти зразу до пра-пра-прабатьків. Ви маєте 46 людей, ви даєте їм сканер чи все, що потрібно, вони дивляться на свої хромосоми, і кожен з них говорить, що йому подобається більше, чи їй -- зрештою, статей може бути більше, ніж дві. Отже, кожна дитина має 46 батьків, і я припускаю, можна навіть дозволити кожній групі із 46 батьків мати 15 дітей. Певно, цього буде цілком досить? І тоді діти отримають більшу підтримку, виховання, наставництво, а населення світу швидко зменшуватиметься, і при цьому всі будуть цілком задоволеними.
Timesharing is a little further off in the future. And there's this great novel that Arthur Clarke wrote twice, called "Against the Fall of Night" and "The City and the Stars." They're both wonderful and largely the same, except that computers happened in between. And Arthur was looking at this old book, and he said, "Well, that was wrong. The future must have some computers." So in the second version of it, there are 100 billion or 1,000 billion people on Earth, but they're all stored on hard disks or floppies, or whatever they have in the future. And you let a few million of them out at a time. A person comes out, they live for a thousand years doing whatever they do, and then, when it's time to go back for a billion years -- or a million, I forget, the numbers don't matter -- but there really aren't very many people on Earth at a time. And you get to think about yourself and your memories, and before you go back into suspension, you edit your memories and you change your personality and so forth. The plot of the book is that there's not enough diversity, so that the people who designed the city make sure that every now and then an entirely new person is created. And in the novel, a particular one named Alvin is created. And he says, maybe this isn't the best way, and wrecks the whole system.
А трохи далі в майбутньому нас чекає мультивласність. Артур Кларк двічі написав про це чудовий роман, під назвою «Проти приходу ночі» та «Місто й зірки». Вони обидва чудові і в основному схожі, тільки між появою першого і другого були створені комп’ютери. Тож Артур подивився на свою стару книжку, і сказав «Що ж, це було неправильно. У майбутньому повинні бути комп’ютери». Отже, у його другій версії, на Землі існує 100 мільярдів або 1000 мільярдів людей, однак вони зберігаються на жорстких дисках чи дискетах, або інших носіях, які будуть у майбутньому. Почергово кілька мільйонів із них виходять в світ на деякий час. Люди виходять, вони живуть протягом тисячі років, займаючись своїми справами, а потім їм час повертатися назад на мільярд, чи мільйон -- я забув, та цифри не мають значення, -- але в один і той же час на Землі живе небагато людей. Ви маєте час обдумати себе та свої спогади, і перед тим, як повернутись у стан "збереження", ви редагуєте свої спогади, змінюєте свою особистість, і так далі. Сюжет книги в тому, що там не вистачає різноманітності особистостей, тому люди, які створили місто, потурбувалися, щоб час від часу там з’являлися зовсім нові люди. Один із героїв роману, на ім'я Елвін, був створений саме так. Та він каже, що це - не найкращий вихід, і руйнує всю систему.
I don't think the solutions that I proposed are good enough or smart enough. I think the big problem is that we're not smart enough to understand which of the problems we're facing are good enough. Therefore, we have to build super intelligent machines like HAL. As you remember, at some point in the book for "2001," HAL realizes that the universe is too big, and grand, and profound for those really stupid astronauts. If you contrast HAL's behavior with the triviality of the people on the spaceship, you can see what's written between the lines. Well, what are we going to do about that? We could get smarter. I think that we're pretty smart, as compared to chimpanzees, but we're not smart enough to deal with the colossal problems that we face, either in abstract mathematics or in figuring out economies, or balancing the world around. So one thing we can do is live longer. And nobody knows how hard that is, but we'll probably find out in a few years. You see, there's two forks in the road. We know that people live twice as long as chimpanzees almost, and nobody lives more than 120 years, for reasons that aren't very well understood. But lots of people now live to 90 or 100, unless they shake hands too much or something like that. And so maybe if we lived 200 years, we could accumulate enough skills and knowledge to solve some problems. So that's one way of going about it. And as I said, we don't know how hard that is. It might be -- after all, most other mammals live half as long as the chimpanzee, so we're sort of three and a half or four times, have four times the longevity of most mammals. And in the case of the primates, we have almost the same genes. We only differ from chimpanzees, in the present state of knowledge, which is absolute hogwash, maybe by just a few hundred genes.
Я не вважаю, що рішення, яке я запропонував, досить хороше чи розумне. На мою думку, існує велика проблема, пов'язана з тим, що ми недостатньо розумні, щоб збагнути, які з проблем, з якими ми стикаємося, є пріоритетними. Таким чином, ми повинні будувати такі суперінтелектуальні машини, як HAL. Як ви пам’ятаєте, в якийсь момент в книзі «2011» HAL розуміє, що Всесвіт занадто великий, грандіозний, глибокий для цих вельми тупих астронавтів. Якщо порівняти поведінку HAL з пересічністю людей на космічному кораблі, ви зможете побачити, що написано між рядками. Що ми будемо робити з цим? Ми могли б стати розумнішими. Я думаю, що ми досить розумні, в порівнянні з шимпанзе, але наш розум заслабкий, щоб вирішити величезні проблеми, з якими ми стикаємося чи то в абстрактній математиці, чи в економіці, чи в побудові збалансованого середовища. Отже, одне з того, що ми можемо зробити - це жити довше. І ніхто не знає, як це важко, але ми, ймовірно, знайдемо рішення протягом кількох років. Як вам відомо, еволюція здатна породжувати нові гілки. Ми знаємо, що люди живуть майже удвічі довше, ніж шимпанзе, але верхня межа тривалості життя - 120 років, і причини такого обмеження не дуже добре вивчені. Але тепер багато людей живуть до 90 або 100 років, якщо вони не дуже часто вдаються до рукостискань чи чогось подібного. І тому, можливо, якщо б ми жили 200 років, ми могли б накопичувати достатньо навичок і знань, що вирішувати деякі проблеми. Тож це один із можливих варіантів. І як я казав, ми не знаємо, як це важко. І може бути -- зрештою, більшість інших ссавців живуть вдвічі менше, ніж шимпанзе, тож наша тривалість життя в три з половиною чи в чотири рази перевищує тривалість життя більшості ссавців. А наші гени майже такі ж, як і в інших приматів. Людство відрізняється від шимпанзе лише обсягом накопичених знань, генетична ж різниця мізерна.
What I think is that the gene counters don't know what they're doing yet. And whatever you do, don't read anything about genetics that's published within your lifetime, or something. (Laughter) The stuff has a very short half-life, same with brain science. And so it might be that if we just fix four or five genes, we can live 200 years. Or it might be that it's just 30 or 40, and I doubt that it's several hundred. So this is something that people will be discussing and lots of ethicists -- you know, an ethicist is somebody who sees something wrong with whatever you have in mind. (Laughter) And it's very hard to find an ethicist who considers any change worth making, because he says, what about the consequences? And, of course, we're not responsible for the consequences of what we're doing now, are we? Like all this complaint about clones. And yet two random people will mate and have this child, and both of them have some pretty rotten genes, and the child is likely to come out to be average. Which, by chimpanzee standards, is very good indeed.
Я думаю, що любителі рахувати гени не уявляють, що вони роблять. І ким би ви не були, не читайте публікацій з генетики, які вийшли впродовж вашого життя чи приблизно в цей період. (Сміх) Інформація в галузі генетики, як і в науках про мозок, дуже швидко старіє. Так що може виявитись, що досить просто виправити 4 або 5 генів, щоб люди змогли жити 200 років. Або це може бути лише 30 чи 40, і я сумніваюся, що це буде кілька сотень. Отже, ця проблема стане дуже дискусійною, і багато фахівців з етики, знаєте, фахівець з етики -- це той, хто бачить у будь-яких ваших думках щось не те. (Сміх) І дуже важко знайти фахівця з етики, який би не ставився до змін із застереженням, тому що, як він каже: а як же наслідки? Однак хіба ми відповідаємо за наслідки того, що робимо зараз? Як всі ці скарги на клонів. Зараз дві випадкові людини можуть спаруватися і народити дитину, обоє батьків можуть мати кілька досить кволих генів, і дитина, швидше за все, успадкує щось середнє. Що, за стандартами шимпанзе, насправді буде дуже добре.
If we do have longevity, then we'll have to face the population growth problem anyway. Because if people live 200 or 1,000 years, then we can't let them have a child more than about once every 200 or 1,000 years. And so there won't be any workforce. And one of the things Laurie Garrett pointed out, and others have, is that a society that doesn't have people of working age is in real trouble. And things are going to get worse, because there's nobody to educate the children or to feed the old. And when I'm talking about a long lifetime, of course, I don't want somebody who's 200 years old to be like our image of what a 200-year-old is -- which is dead, actually.
Якщо зросте тривалість життя, то перенаселення не уникнути. Адже, якщо люди будуть жити 200 чи 1000 років, тоді не можна дозволяти людям мати дітей частіше, ніж раз на 200 чи 1000 років. А це означає цілковитий дефіцит трудових ресурсів. Лорі Гарретт та інші підкреслювали одну дуже важливу обставину: суспільство, у якому немає людей працездатного віку, стикається зі справжньою катастрофою. Умови життя погіршаться, тому що не буде нікого, щоб виховувати дітей чи доглядати старих. І коли я говорю про довге життя, звісно, я не хочу, щоб 200-літні були такими, якими вони уявляються зараз -- 200-літні старі, насправді, це мертві.
You know, there's about 400 different parts of the brain which seem to have different functions. Nobody knows how most of them work in detail, but we do know that there're lots of different things in there. And they don't always work together. I like Freud's theory that most of them are cancelling each other out. And so if you think of yourself as a sort of city with a hundred resources, then, when you're afraid, for example, you may discard your long-range goals, but you may think deeply and focus on exactly how to achieve that particular goal. You throw everything else away. You become a monomaniac -- all you care about is not stepping out on that platform. And when you're hungry, food becomes more attractive, and so forth. So I see emotions as highly evolved subsets of your capability. Emotion is not something added to thought. An emotional state is what you get when you remove 100 or 200 of your normally available resources.
Знаєте, у мозку є близько 400 ділянок, які відповідають за різні функції. Ніхто в деталях не знає, як більшість із них працює, але ми знаємо, що там є багато різних речей. І вони не завжди працюють разом. Мені подобається теорія Фрейда, що більшість із них компенсують одна одну. І якщо ви бачите своїм аналогом місто із сотнею ресурсів, тоді, коли ви, скажімо, боїтеся, ви можете відкласти свої довгострокові цілі і натомість зосередитись та сконцентруватись на досягненні певної окремої мети. Ви відкидаєте геть усе інше. Ви стаєте маніяком, який дбає лише про одне -- а саме, не зійти з наміченої колії. Так, якщо ви голодні, ви зосереджуєте увагу на пошуку їжі, і так далі. Тож я вважаю емоції високорозвиненими підмножинами ваших здібностей. Емоції це не щось, що існує на додачу до думок. Емоційний стан - це те, що ви отримуєте, коли видаляєте 100 або 200 ресурсів, наявних за звичайних умов.
So thinking of emotions as the opposite of -- as something less than thinking is immensely productive. And I hope, in the next few years, to show that this will lead to smart machines. And I guess I better skip all the rest of this, which are some details on how we might make those smart machines and -- (Laughter) -- and the main idea is in fact that the core of a really smart machine is one that recognizes that a certain kind of problem is facing you. This is a problem of such and such a type, and therefore there's a certain way or ways of thinking that are good for that problem. So I think the future, main problem of psychology is to classify types of predicaments, types of situations, types of obstacles and also to classify available and possible ways to think and pair them up. So you see, it's almost like a Pavlovian -- we lost the first hundred years of psychology by really trivial theories, where you say, how do people learn how to react to a situation? What I'm saying is, after we go through a lot of levels, including designing a huge, messy system with thousands of ports, we'll end up again with the central problem of psychology. Saying, not what are the situations, but what are the kinds of problems and what are the kinds of strategies, how do you learn them, how do you connect them up, how does a really creative person invent a new way of thinking out of the available resources and so forth.
Отже, таке уявлення про емоції, на противагу до теперішнього уявлення про емоції як про недосконале мислення, є надзвичайно продуктивним. І я сподіваюся, в наступні кілька років це призведе до появи розумних машин. Думаю, мені краще дещо пропустити, не зупинятись на деталях, як саме створити цю розумну машину -- (Сміх) та основна ідея полягає в тому, що ключова ознака справді розумної машини -- це здатність визначати тип проблем, з якими ми стикаємось. Тобто, що перед нами проблема такого і такого типу, і значить, є певний спосіб, чи певні способи мислення, які підходять для вирішення цієї проблеми. Отже, я думаю, що в майбутньому головним завданням психології буде класифікувати з одного боку, різні типи ситуацій, складнощів, перешкод, а з іншого -- наявні та можливі способи мислення, щоб поставити їх у взаємну відповідність. Отже, це майжеЮ як із теорією Павлова -- ми витратили перше сторіччя психології на вкрай тривіальні теорії, скажімо, як люди вчаться реагувати на ситуації? Тож я хочу сказати, що після того, як ми пройдемо безліч рівнів, включаючи проектування величезних, безладних систем з тисячами зв'язків, у кінцевому підсумку ми знову зіткнемося з головною проблемою психології. Нам треба буде зосередитись не на типах ситуацій, а навколо типів проблем і стратегій, як їх вивчати, як їх поєднувати; а ознакою справді творчої людини стане вміння знайти новий спосіб мислення на основі наявних ресурсів, і так далі.
So, I think in the next 20 years, if we can get rid of all of the traditional approaches to artificial intelligence, like neural nets and genetic algorithms and rule-based systems, and just turn our sights a little bit higher to say, can we make a system that can use all those things for the right kind of problem? Some problems are good for neural nets; we know that others, neural nets are hopeless on them. Genetic algorithms are great for certain things; I suspect I know what they're bad at, and I won't tell you. (Laughter)
Отож, я думаю, що у наступні 20 років, якщо ми зможемо позбутися традиційних підходів до штучного інтелекту, таких як нейтронні мережі, генетичні алгоритми і засновані на правилах системи, натомість перейдемо на рівень вище, щоб побачити, чи вдасться створити систему, яка зможе все це застосувати для відповідних проблем? Нейронні системи дуже добре підходять при одних проблемах, але при інших ці системи просто безнадійні. Генетичні алгоритми є чудовим рішенням для певних проблем; я підозрюю, що знаю і ті проблеми, де вони є поганим рішенням, та вам цього не скажу. (Сміх)
Thank you. (Applause)
Дякую вам. (Оплески)