Ten years ago, I wrote a book which I entitled "Our Final Century?" Question mark. My publishers cut out the question mark. (Laughter) The American publishers changed our title to "Our Final Hour." Americans like instant gratification and the reverse. (Laughter)
Десять років тому я написав книгу під назвою "Наше останнє століття?" Знак питання. У видавництві знак питання вирізали. (Сміх) Американське ж видавництво взагалі змінило назву на "Наша остання година ". Американці полюбляють і винагороду, і покарання цієї ж миті. (Сміх)
And my theme was this: Our Earth has existed for 45 million centuries, but this one is special — it's the first where one species, ours, has the planet's future in its hands. Over nearly all of Earth's history, threats have come from nature — disease, earthquakes, asteroids and so forth — but from now on, the worst dangers come from us. And it's now not just the nuclear threat; in our interconnected world, network breakdowns can cascade globally; air travel can spread pandemics worldwide within days; and social media can spread panic and rumor literally at the speed of light. We fret too much about minor hazards — improbable air crashes, carcinogens in food, low radiation doses, and so forth — but we and our political masters are in denial about catastrophic scenarios. The worst have thankfully not yet happened. Indeed, they probably won't. But if an event is potentially devastating, it's worth paying a substantial premium to safeguard against it, even if it's unlikely, just as we take out fire insurance on our house.
Тема книги: Наша Земля проіснувала 45 мільйонів століть, але наше століття особливе. Воно перше, коли майбутнє усієї планети в руках одного виду тварин -- нашого. На протязі майже всього існування Землі загрози для неї були природними -- захворювання, землетруси, астероїди тощо -- але знедавна найбільші загрози йдуть від нас. Мова йде не лише про ядерну загрозу; в нашому взаємопов’язаному світі несправності мереж можуть мати глобальні наслідки; подорожі літаком можуть поширити пандемію на весь світ за лічені дні; а засоби масової інформації можуть поширювати паніку та чутки буквально зі швидкістю світла. Ми занадто переймаємося малими проблемами -- маловірогідними авіакатастрофами, канцерогенами в їжі, малими дозами радіації тощо -- але ми та наші політичні лідери заплющуємо очі на катастрофічні сценарії. Дякувати Богу, найгірші ще не скоїлись. Можливо, і не скояться. Але якщо подія може мати жахливі наслідки, варто прикласти максимум зусиль, щоб запобігти їй, навіть якщо вірогідність її мала, як ми страхуємо будинок на випадок пожежі.
And as science offers greater power and promise, the downside gets scarier too. We get ever more vulnerable. Within a few decades, millions will have the capability to misuse rapidly advancing biotech, just as they misuse cybertech today. Freeman Dyson, in a TED Talk, foresaw that children will design and create new organisms just as routinely as his generation played with chemistry sets. Well, this may be on the science fiction fringe, but were even part of his scenario to come about, our ecology and even our species would surely not survive long unscathed. For instance, there are some eco-extremists who think that it would be better for the planet, for Gaia, if there were far fewer humans. What happens when such people have mastered synthetic biology techniques that will be widespread by 2050? And by then, other science fiction nightmares may transition to reality: dumb robots going rogue, or a network that develops a mind of its own threatens us all.
Наука пропонує все більші можливості та перспективи, але їх зворотній бік стає все жахливішим. Ми стаємо більш вразливими. За кілька десятиріч мільйони людей зможуть зловживати біотехнологіями, що стрімко розвиваються, так, як сьогодні відбувається з комп’ютерами. Фрімен Дайсон в доповіді на TED передбачав, що діти проектуватимуть та створюватимуть нові організми так запросто, як його покоління гралося з хімічними наборами. Це може нагадувати наукову фантастику, але якщо навіть частина сценарію стане реальністю, наша екологія та ми самі не зможемо довго уникати шкоди. Наприклад, деякі так звані еко-екстремісти вважають, що було б краще для нашої планети, для Гайї, якби людей було значно менше. Що станеться, коли такі люди оволодіють засобами синтетичної біології, що будуть у широкому вжитку в 2050 році? А на цей час і інші жахи з наукової фантастики можуть втілитися в життя: мовчазні роботи збунтуються, або мережа усвідомить себе та почне загрожувати усім нам.
Well, can we guard against such risks by regulation? We must surely try, but these enterprises are so competitive, so globalized, and so driven by commercial pressure, that anything that can be done will be done somewhere, whatever the regulations say. It's like the drug laws — we try to regulate, but can't. And the global village will have its village idiots, and they'll have a global range.
Чи можемо ми захиститися від цих загроз регулюванням? Звісно, намагатися треба, але ці підприємства настільки глобалізовані, в такій конкуренції, з такою жагою до зиску, що все, що можна зробити, буде зроблено незважаючи на будь-які закони. Це схоже на закони щодо наркотиків – ми намагаємось керувати, але не здатні. І всесвітнє селище матиме своїх селищних дурнів, які зможуть дотягнутися будь-куди.
So as I said in my book, we'll have a bumpy ride through this century. There may be setbacks to our society — indeed, a 50 percent chance of a severe setback. But are there conceivable events that could be even worse, events that could snuff out all life? When a new particle accelerator came online, some people anxiously asked, could it destroy the Earth or, even worse, rip apart the fabric of space? Well luckily, reassurance could be offered. I and others pointed out that nature has done the same experiments zillions of times already, via cosmic ray collisions. But scientists should surely be precautionary about experiments that generate conditions without precedent in the natural world. Biologists should avoid release of potentially devastating genetically modified pathogens.
Як я писав у своїй книзі, наш шлях цим сторіччям буде тряским. Суспільство може відкинути назад -- і з вірогідністю 50 відсотків далеко назад. Але чи можливі події з іще гіршими наслідками, події, що можуть загасити життя повністю? Коли запускали новий прискорювач часток, дехто запитував з тривогою, чи може це знищити Землю, або, ще гірше, порушити структуру простору? На щастя, дещо заспокоює нас. Я та інші вказували, що природа робила такі експерименти вже багато разів при зіткненні космічних променів. Але вчені повинні завжди ставитися обережно до дослідів, які створюють умови, що не існують у природі. Біологи повинні уникати вивільнення потенційно руйнівних генетично модифікованих патогенів.
And by the way, our special aversion to the risk of truly existential disasters depends on a philosophical and ethical question, and it's this: Consider two scenarios. Scenario A wipes out 90 percent of humanity. Scenario B wipes out 100 percent. How much worse is B than A? Some would say 10 percent worse. The body count is 10 percent higher. But I claim that B is incomparably worse. As an astronomer, I can't believe that humans are the end of the story. It is five billion years before the sun flares up, and the universe may go on forever, so post-human evolution, here on Earth and far beyond, could be as prolonged as the Darwinian process that's led to us, and even more wonderful. And indeed, future evolution will happen much faster, on a technological timescale, not a natural selection timescale.
До речі, наша особлива відраза до можливості справді світової трагедії зумовлюється філософським та етичним питанням, а саме: Розгляньте два сценарії. Перший знищує 90 відсотків людства. Другий знищує 100 відсотків. Наскільки другий гірший за перший? Дехто скаже, що на 10 відсотків. Кількість загиблих більша на 10 відсотків. Але я вважаю, що другий незрівнянно гірший. Як астроном, я не можу повірити, що історія людства добігає кінця. Пройде ще п’ять мільярдів років перш, ніж сонце вибухне, а всесвіт може існувати вічно, тому еволюція після людства тут, на Землі, та далеко за її межами може бути довшою за той процес, що призвів до нас, і ще більш вражаючою. Насправді, у майбутньому еволюція може йти значно швидше, за шкалою часу технологій, а не природного відбору.
So we surely, in view of those immense stakes, shouldn't accept even a one in a billion risk that human extinction would foreclose this immense potential. Some scenarios that have been envisaged may indeed be science fiction, but others may be disquietingly real. It's an important maxim that the unfamiliar is not the same as the improbable, and in fact, that's why we at Cambridge University are setting up a center to study how to mitigate these existential risks. It seems it's worthwhile just for a few people to think about these potential disasters. And we need all the help we can get from others, because we are stewards of a precious pale blue dot in a vast cosmos, a planet with 50 million centuries ahead of it. And so let's not jeopardize that future.
Зважаючи на такі величезні ставки, навіть вірогідність один на мільярд того, що вимирання людства знищить цей величезний потенціал, є неприпустимою. Деякі з передбачуваних сценаріїв і справді можуть бути лише фантастикою, але реальність інших викликає тривогу. Є дуже важливий принцип: незнайоме і неможливе – це не одне й те ж. Саме тому ми, в університеті Кембріджа, створюємо центр, що займатиметься пом’якшенням цих всесвітніх ризиків. Здається, лише кілька людей вважають потрібним обмірковувати ці потенційні нещастя. Ми приймемо будь-яку допомогу від інших, бо ми – хранителі дорогоцінної блакитної цяточки у безмежному космосі, планети, у якої попереду ще 50 мільйонів сторіч. Давайте не ризикувати цим майбутнім.
And I'd like to finish with a quote from a great scientist called Peter Medawar. I quote, "The bells that toll for mankind are like the bells of Alpine cattle. They are attached to our own necks, and it must be our fault if they do not make a tuneful and melodious sound."
Хотів би закінчити цитатою великого вченого Пітера Медавара. Він казав: «Дзвони, що дзвонять за людством, схожі на бубонці альпійських корів. Вони прив’язані до наших ший, і якщо вони не звучать мелодійно та гармонійно, це наша провина».
Thank you very much.
Велике спасибі.
(Applause)
(Оплески)