In the northwest corner of the United States, right up near the Canadian border, there's a little town called Libby, Montana, and it's surrounded by pine trees and lakes and just amazing wildlife and these enormous trees that scream up into the sky. And in there is a little town called Libby, which I visited, which feels kind of lonely, a little isolated. And in Libby, Montana, there's a rather unusual woman named Gayla Benefield. She always felt a little bit of an outsider, although she's been there almost all her life, a woman of Russian extraction. She told me when she went to school, she was the only girl who ever chose to do mechanical drawing. Later in life, she got a job going house to house reading utility meters -- gas meters, electricity meters. And she was doing the work in the middle of the day, and one thing particularly caught her notice, which was, in the middle of the day she met a lot of men who were at home, middle aged, late middle aged, and a lot of them seemed to be on oxygen tanks. It struck her as strange. Then, a few years later, her father died at the age of 59, five days before he was due to receive his pension. He'd been a miner. She thought he must just have been worn out by the work. But then a few years later, her mother died, and that seemed stranger still, because her mother came from a long line of people who just seemed to live forever. In fact, Gayla's uncle is still alive to this day, and learning how to waltz. It didn't make sense that Gayla's mother should die so young. It was an anomaly, and she kept puzzling over anomalies. And as she did, other ones came to mind. She remembered, for example, when her mother had broken a leg and went into the hospital, and she had a lot of x-rays, and two of them were leg x-rays, which made sense, but six of them were chest x-rays, which didn't. She puzzled and puzzled over every piece of her life and her parents' life, trying to understand what she was seeing. She thought about her town. The town had a vermiculite mine in it. Vermiculite was used for soil conditioners, to make plants grow faster and better. Vermiculite was used to insulate lofts, huge amounts of it put under the roof to keep houses warm during the long Montana winters. Vermiculite was in the playground. It was in the football ground. It was in the skating rink. What she didn't learn until she started working this problem is vermiculite is a very toxic form of asbestos. When she figured out the puzzle, she started telling everyone she could what had happened, what had been done to her parents and to the people that she saw on oxygen tanks at home in the afternoons. But she was really amazed. She thought, when everybody knows, they'll want to do something, but actually nobody wanted to know. In fact, she became so annoying as she kept insisting on telling this story to her neighbors, to her friends, to other people in the community, that eventually a bunch of them got together and they made a bumper sticker, which they proudly displayed on their cars, which said, "Yes, I'm from Libby, Montana, and no, I don't have asbestosis." But Gayla didn't stop. She kept doing research. The advent of the Internet definitely helped her. She talked to anybody she could. She argued and argued, and finally she struck lucky when a researcher came through town studying the history of mines in the area, and she told him her story, and at first, of course, like everyone, he didn't believe her, but he went back to Seattle and he did his own research and he realized that she was right. So now she had an ally. Nevertheless, people still didn't want to know. They said things like, "Well, if it were really dangerous, someone would have told us." "If that's really why everyone was dying, the doctors would have told us." Some of the guys used to very heavy jobs said, "I don't want to be a victim. I can't possibly be a victim, and anyway, every industry has its accidents." But still Gayla went on, and finally she succeeded in getting a federal agency to come to town and to screen the inhabitants of the town -- 15,000 people -- and what they discovered was that the town had a mortality rate 80 times higher than anywhere in the United States. That was in 2002, and even at that moment, no one raised their hand to say, "Gayla, look in the playground where your grandchildren are playing. It's lined with vermiculite." This wasn't ignorance. It was willful blindness. Willful blindness is a legal concept which means, if there's information that you could know and you should know but you somehow manage not to know, the law deems that you're willfully blind. You have chosen not to know. There's a lot of willful blindness around these days. You can see willful blindness in banks, when thousands of people sold mortgages to people who couldn't afford them. You could see them in banks when interest rates were manipulated and everyone around knew what was going on, but everyone studiously ignored it. You can see willful blindness in the Catholic Church, where decades of child abuse went ignored. You could see willful blindness in the run-up to the Iraq War. Willful blindness exists on epic scales like those, and it also exists on very small scales, in people's families, in people's homes and communities, and particularly in organizations and institutions. Companies that have been studied for willful blindness can be asked questions like, "Are there issues at work that people are afraid to raise?" And when academics have done studies like this of corporations in the United States, what they find is 85 percent of people say yes. Eighty-five percent of people know there's a problem, but they won't say anything. And when I duplicated the research in Europe, asking all the same questions, I found exactly the same number. Eighty-five percent. That's a lot of silence. It's a lot of blindness. And what's really interesting is that when I go to companies in Switzerland, they tell me, "This is a uniquely Swiss problem." And when I go to Germany, they say, "Oh yes, this is the German disease." And when I go to companies in England, they say, "Oh, yeah, the British are really bad at this." And the truth is, this is a human problem. We're all, under certain circumstances, willfully blind. What the research shows is that some people are blind out of fear. They're afraid of retaliation. And some people are blind because they think, well, seeing anything is just futile. Nothing's ever going to change. If we make a protest, if we protest against the Iraq War, nothing changes, so why bother? Better not to see this stuff at all. And the recurrent theme that I encounter all the time is people say, "Well, you know, the people who do see, they're whistleblowers, and we all know what happens to them." So there's this profound mythology around whistleblowers which says, first of all, they're all crazy. But what I've found going around the world and talking to whistleblowers is, actually, they're very loyal and quite often very conservative people. They're hugely dedicated to the institutions that they work for, and the reason that they speak up, the reason they insist on seeing, is because they care so much about the institution and want to keep it healthy. And the other thing that people often say about whistleblowers is, "Well, there's no point, because you see what happens to them. They are crushed. Nobody would want to go through something like that." And yet, when I talk to whistleblowers, the recurrent tone that I hear is pride. I think of Joe Darby. We all remember the photographs of Abu Ghraib, which so shocked the world and showed the kind of war that was being fought in Iraq. But I wonder who remembers Joe Darby, the very obedient, good soldier who found those photographs and handed them in. And he said, "You know, I'm not the kind of guy to rat people out, but some things just cross the line. Ignorance is bliss, they say, but you can't put up with things like this." I talked to Steve Bolsin, a British doctor, who fought for five years to draw attention to a dangerous surgeon who was killing babies. And I asked him why he did it, and he said, "Well, it was really my daughter who prompted me to do it. She came up to me one night, and she just said, 'Dad, you can't let the kids die.'" Or I think of Cynthia Thomas, a really loyal army daughter and army wife, who, as she saw her friends and relations coming back from the Iraq War, was so shocked by their mental condition and the refusal of the military to recognize and acknowledge post-traumatic stress syndrome that she set up a cafe in the middle of a military town to give them legal, psychological and medical assistance. And she said to me, she said, "You know, Margaret, I always used to say I didn't know what I wanted to be when I grow up. But I've found myself in this cause, and I'll never be the same." We all enjoy so many freedoms today, hard-won freedoms: the freedom to write and publish without fear of censorship, a freedom that wasn't here the last time I came to Hungary; a freedom to vote, which women in particular had to fight so hard for; the freedom for people of different ethnicities and cultures and sexual orientation to live the way that they want. But freedom doesn't exist if you don't use it, and what whistleblowers do, and what people like Gayla Benefield do is they use the freedom that they have. And what they're very prepared to do is recognize that yes, this is going to be an argument, and yes I'm going to have a lot of rows with my neighbors and my colleagues and my friends, but I'm going to become very good at this conflict. I'm going to take on the naysayers, because they'll make my argument better and stronger. I can collaborate with my opponents to become better at what I do. These are people of immense persistence, incredible patience, and an absolute determination not to be blind and not to be silent. When I went to Libby, Montana, I visited the asbestosis clinic that Gayla Benefield brought into being, a place where at first some of the people who wanted help and needed medical attention went in the back door because they didn't want to acknowledge that she'd been right. I sat in a diner, and I watched as trucks drove up and down the highway, carting away the earth out of gardens and replacing it with fresh, uncontaminated soil. I took my 12-year-old daughter with me, because I really wanted her to meet Gayla. And she said, "Why? What's the big deal?" I said, "She's not a movie star, and she's not a celebrity, and she's not an expert, and Gayla's the first person who'd say she's not a saint. The really important thing about Gayla is she is ordinary. She's like you, and she's like me. She had freedom, and she was ready to use it." Thank you very much. (Applause)
На північному заході Сполучених Штатів, якраз біля канадського кордону, розташоване маленьке містечко Ліббі, штат Монтана. Воно оточене соснами та озерами і просто вражаючою природою та височенними деревами, які тягнуться аж до небес. Серед тієї краси знаходиться маленьке містечко Ліббі, котре я відвідала, і яке мені здалось місцем, де можна усамітнитись, воно дещо ізольоване. Саме в місті Ліббі, Монтана, є досить незвичайна жінка на ім'я Ґейла Бенефілд. Вона завжди почувалася дещо чужою, хоч і прожила там майже все своє життя, жінка російського походження. Вона розповіла мені, що коли ходила до школи, вона була єдиною дівчинкою, яка обрала вивчати креслення. Подорослішавши, вона отримала роботу: ходила з одного будинку до іншого та знімала показники газових та електричних лічильників. Вона працювала вдень, і була одна річ, на яку вона звернула увагу. Вдень вона зустрічала багато чоловіків, які були вдома. Вони були середнього віку та старші, але багато з них ходили з кисневими балонами. Це її дуже вразило. Згодом, кілька років по тому, помер її батько, у віці 59 років, за 5 днів до того, як мав отримати свою першу пенсію. Він був шахтарем. Вона подумала, що батько, мабуть, був виснажений тяжкою працею. Але через декілька років померла її мама, і це їй здалося ще дивнішим, бо її мама походила з сім'ї довгожителів, які, здавалось, живуть вічно. До речі, дядько Ґейли до сих пір радіє життю і навіть вчиться танцювати вальс. Було нелогічно і дивно, що матір Ґейли померла такою молодою. Це була певна аномалія, і вона намагалась розгадати ці загадки. І як тільки їй вдавалось, на думку приходили інші. Вона згадала, до прикладу, те, що, коли її мама зламала ногу і потрапила до лікарні, там їй зробили багато рентгенівських знімків, два з них були знімки ноги, що було логічно, але шість з них - були знімки грудної клітки, що було дуже нелогічно. Вона намагалась розібратись у кожному відрізку її життя та життя її батьків, намагалась зрозуміти те, що вона бачила. Вона роздумувала про своє містечко. У містечку була шахта з видобу вермікуліту. Вермікуліт використовувався як покращувач грунту, для того, щоб рослини росли швидше й краще. Вермікуліт використовувався для ізоляції горищ, у великій кількості його клали під покрівлю, щоб зберегти тепло під час довгих зим у Монтані. Вермікуліт був і на дитячих майданчиках, і на футбольних майданчиках, і на ковзанках. Єдине, чого вона не знала, почавши працювати над цією загадкою, це те, що вермікуліт - дуже токсичний азбест. Коли вона про це дізналась, то почала розповідати кожному, кому тільки могла, що трапилось, що сталось з її батьками та людьми, яких вона бачила з кисневими балонами вдень у їхніх домівках. Але вона була справді вражена. Вона вважала, якщо кожен дізнається, то захоче щось вдіяти, але насправді ніхто не хотів знати. Зрештою, вона почала всіх тільки дратувати, настирливо розповідаючи цю історію своїм сусідам, друзям, та іншим жителям міста, що, кінець кінцем, зібралась певна група людей і вони зробили наліпку на бампер, яку вони гордо наклеїли на своїх авто. Там було написано: "Так, я з Ліббі, Монтана, і ні, я не маю азбестозу". Але це не зупинило Ґейлу. Вона продовжувала свої дослідження. Поява інтернету їй надзвичайно допомогла. Вона розмовляла з усіма, з ким тільки могла. Вона сперечалась і доводила своє, і, зрештою, їй пощастило, коли один дослідник приїхав до її міста, щоб вивчити історію копалень у тій місцевості, і вона розповіла йому свою історію. Спочатку, він, звісно як і всі, не повірів їй. Але, повернувшись до Сіетлу і зробивши своє власне дослідження, він таки визнав, що вона була права. Тож тепер у неї був союзник. Однак, люди все ще не хотіли знати. Вони казали приблизно щось таке: "Ну, якби це було справді небезпечно, хтось би вже сказав нам про це". "Якщо це є дійсно причиною смертей такої кількості людей, то лікарі сказали б нам про це". Звиклі до дуже важкої роботи казали: "Я не хочу бути жертвою. Я просто не можу бути жертвою, але в будь-якому разі, на кожному виробництві стаються нещасні випадки". Але Ґейла продовжувала, і, зрештою, добилася свого. До міста приїхало федеральне агентство, і вони перевірили жителів міста, тобто 15,000 людей, та дізнались, що смертність у місті у 80 разів вища, ніж деінде у Сполучених Штатах. То було ще у 2002, і навіть тоді ніхто не підняв руку, щоб сказати: "Ґейло, подивись на ігровий майданчик, де граються твої онуки. Він вкладений вермікулітом". Це не було незнання. Це була навмисна сліпота. Навмисна сліпота - це юридичне поняття, яке означає, що, якщо є певна інформація, яку ти можеш знати і повинен знати, але ти якимось чином ухиляєшся від цього, закон вважає, що ти навмисно сліпий. Ти обрав не знати цього. Існує багато навмисно сліпих сьогодні. Можна побачити навмисну сліпоту в банках, коли тисячі людей давали іпотечні кредити людям, які не могли їх собі дозволити. Можна було побачити навмисно сліпих у банках, коли відсоткові ставки були підтасовані і кожен знав, що відбувається, але кожен обдумано ігнорував це. Можна побачити навмисну сліпоту в католицькій церкві, де не помічали десятки дітей, що зазнали знущань. Можна було побачити навмисну сліпоту напередодні війни в Іраку. Навмисна сліпота може бути як великого, так і маленького масштабу, у сім'ях людей, у їхніх домівках, у спільнотах, а особливо в організаціях та установах. У компаніях, де проводились дослідження на навмисну сліпоту, переважно запитували таке: "Чи є на роботі такі проблеми, які люди бояться зачіпати?" І коли вчені зробили подібні дослідження у корпораціях Сполучених Штатів, то виявилось, що 85 відсотків людей відповіли "так". 85 відсотків людей знають, що є проблема, але вони нічого не скажуть. І коли я повторила таке дослідження в Європі, ставлячи ті ж самі запитання, я виявила таку ж саму кількість людей. Вісімдесят п'ять відсотків. Це великий відсоток мовчання. Великий відсоток сліпоти. І що справді цікаво, коли я потрапляю у швейцарські компанії, вони кажуть мені: "Це виключно швейцарська проблема". Коли я їду до німецьких компаній, вони мені кажуть: "О так, це хвороба всієї Німеччини". Коли я заїжджаю до компаній Англії, вони кажуть: "О так, це не найкраща риса британців". Але правда в тому, що це проблема кожної людини. Ми всі, за деяких обставин, навмисно сліпі. Дослідження показує, що деякі люди сліпі через свій страх. Вони бояться відплати. А деякі люди сліпі, бо думають, що помічати щось - просто марно. Ніколи нічого не зміниться. Якщо ми будемо протестувати, якщо ми будемо протестувати проти війни в Іраку, то нічого не зміниться, тоді навіщо перейматись? Краще просто не помічати, не бачити цього взагалі. Постійна відповідь людей, з якою я стикаюсь повсякчас, люди кажуть: "Ну, ти ж знаєш, люди які це помічають, вони просто стукачі та інформатори, і ми всі знаємо, що з ними стається". Отже, існує глибоко вкорінений міф про стукачів, у якому йдеться, що перш за все, всі вони божевільні. Але я довідалась, подорожуючи світом і розмовляючи зі стукачами, дещо цікаве: насправді вони дуже лояльні і досить часто дуже консервативні люди. Вони надзвичайно віддані установам, у яких працюють, і причиною того, що вони кажуть правду та наполягають на тому, що побачили, є те, що їм зовсім не байдуже на майбутнє їхньої компанії і вони хочуть зберегти її. Люди часто повторюють про стукачів: "Взагалі-то, немає ніякого в тому сенсу, адже Ви бачите, що з ними, зрештою, трапляється. КІнець кінцем, вони розбиті. Ніхто не хотів би пройти через щось подібне". І, все-таки, коли я спілкуюсь зі стукачами, вони завжди говорять з гордістю. Я пригадую Джо Дарбі. Всі ми пам'ятаємо фото з іракського міста Абу-Ґрейб, що настільки шокували світ і показали, якою насправді була війна в Іраку. Але мені цікаво, хто пам'ятає Джо Дарбі, дуже покірного, хорошого солдата, який знайшов ті фото і розповсюдив їх. І він сказав: "Знаєш, я не з тих хлопців, хто доносить на інших людей, але деякі речі виходять за всякі межі. Кажуть, менше знаєш, краще спиш, але з таким змиритися просто не можна". Я розмовляла з британським лікарем Стівом Болсіном, який боровся протягом п'яти років, щоб привернути увагу до небезпечного хірурга, який вбивав малюків. І я запитала його, навіщо він це робив, а він відповів: "Насправді, це моя донька підштовхнула мене до цього". Вона підійшла до мене одного вечора і сказала: "Тату, ти не можеш дозволити цим немовлятам вмирати." Також я пригадую Синтію Томас, справді віддану дочку військових і дружину військового, яка, зустрівши своїх друзів та родичів з війни в Іраку, була настільки шокована їхнім психічним станом і відмовою військових визнати у них посттравматичний синдром, що збудувала кафе, яке знаходилось у центрі військового містечка, щоб надати їм законну, психологічну і медичну допомогу. Вона сказала мені: "Знаєш, Марґарет, я завжди казала, що я не знаю, ким я хочу бути, коли виросту. Але я знайшла себе у цій справі, і я вже ніколи не буду такою, як колись". Ми всі насолоджуємось таким великим вибором свобод сьогодні, свобод, здобутих тяжкою працею: свободою писати і публікувати без страху цензури, свободою, якої тут не було, коли я була в Угорщині востаннє; свободою голосувати, за яку, особливо, жінки мали так тяжко боротися; свободою людей різних національностей, культур та різної сексуальної орієнтації для того, щоб жити так, як вони хочуть. Але свободи не існує, якщо ти не користуєшся нею, і що роблять стукачі, і що роблять люди такі, як Ґейла Бенефілд - вони використовують свободу, яку вони мають. І вони завжди готові визнати, що так, буде суперечка, і так, я буду мати багато сварок з моїми сусідами, колегами та друзями, але я покажу себе з доброї сторони у цьому конфлікті. Я готова кинути виклик скептикам, тому що вони зроблять мої аргументи кращими та сильнішими. Я можу співпрацювати з моїми опонентами для того, щоб стати кращою у тому, чим я займаюсь. Ці люди надзвичайно наполегливі, неймовірно терплячі і цілковито настроєні не бути сліпими та німими. Коли я їздила до Ліббі, Монтана, я відвідала азбестозну клініку, яку заснувала Ґейла Бенефілд, місце, куди спочатку деякі люди, які потребували медичної допомоги, заходили через чорний хід, бо вони не хотіли визнавати, що Ґейла була права. Я обідала і спостерігала за вантажівками, що їздили туди-назад, вивозячи старий ґрунт з садів і замінюючи його свіжим і незабрудненим. Я взяла мою 12-річну доньку з собою, бо я дуже хотіла, щоб вона зустріла Ґейлу. Моя дочка сказала: "Навіщо? Що в цьому такого?" А я відповіла: "Вона не кінозірка, не знаменитість, не експерт, і Ґейла перша, хто б сказав, що вона не свята. Але справді важливо, що Ґейла - звичайна людина. Вона така ж, як ти і така ж, як я. Вона мала свободу і була готова використовувати її". Щиро дякую. (Оплески)