So have you ever wondered what it would be like to live in a place with no rules? That sounds pretty cool.
Вам коли-небудь було цікаво, як би це було, жити в місці, де немає правил? Звучить досить класно.
(Laughter)
(Сміх)
You wake up one morning, however, and you discover that the reason there are no rules is because there's no government, and there are no laws. In fact, all social institutions have disappeared. So there's no schools, there's no hospitals, there's no police, there's no banks, there's no athletic clubs, there's no utilities.
Все ж, одного дня ви прокидаєтесь і виявляєте, що причиною відсутності правил є те, що немає уряду, і немає законів. Фактично, всі соціальні установи зникли. Немає шкіл, немає лікарень, немає поліції, немає банків, немає спортивних клубів, немає комунальних служб.
Well, I know a little bit about what this is like, because when I was a medical student in 1999, I worked in a refugee camp in the Balkans during the Kosovo War. When the war was over, I got permission -- unbelievably -- from my medical school to take some time off and follow some of the families that I had befriended in the camp back to their village in Kosovo, and understand how they navigated life in this postwar setting.
Що ж, я знаю трішки про те, як це, тому що, коли я була студентом-медиком в 1999, я працювала у таборі для біженців на Балканах під час війни в Косово. Коли війна закінчилась, я отримала дозвіл (що неймовірно) від свого медичного коледжу перервати навчання, щоб супроводжувати кілька сімей, з якими я подружилась у таборі, під час повернення в їхнє село у Косово, і зрозуміти, як вони ведуть життя у цій післявоєнній обстановці.
Postwar Kosovo was a very interesting place because NATO troops were there, mostly to make sure the war didn't break out again. But other than that, it was actually a lawless place, and almost every social institution, both public and private, had been destroyed. So I can tell you that when you go into one of these situations and settings, it is absolutely thrilling ... for about 30 minutes, because that's about how long it takes before you run into a situation where you realize how incredibly vulnerable you are.
Післявоєнне Косово було дуже цікавим місцем, тому що там були війська НАТО, більшою мірою для того, щоб бути певними, що війна не розгориться знову. Але з іншої сторони, це було насправді беззаконним місцем, і майже всі соціальні установи, і державні, і приватні, були знищені. Тож я можу вам сказати, що коли ти потрапляєш у подібну ситуацію чи обстановку, це справді вражає... приблизно 30 хвилин, бо саме стільки часу потрібно для того, щоб опинитись у ситуації, де ти усвідомлюєш, наскільки неймовірно вразливим ти є.
For me, that moment came when I had to cross the first checkpoint, and I realized as I drove up that I would be negotiating passage through this checkpoint with a heavily armed individual who, if he decided to shoot me right then and there, actually wouldn't be doing anything illegal. But the sense of vulnerability that I had was absolutely nothing in comparison to the vulnerability of the families that I got to know over that year.
Для мене такий момент настав, коли мені треба було перетинати перший КПП, та коли я під'їхала, я усвідомила, що я буду домовлятися про переїзд через цей КПП із особою, озброєною до зубів, котра, якщо б вирішила застрелити мене прямо там і тоді, насправді, не зробила б нічого протизаконного. Але відчуття вразливості, яке було у мене, було абсолютно нічим у порівнянні із вразливістю сімей, з якими я познайомилась протягом того року.
You see, life in a society where there are no social institutions is riddled with danger and uncertainty, and simple questions like, "What are we going to eat tonight?" are very complicated to answer. Questions about security, when you don't have any security systems, are terrifying. Is that altercation I had with the neighbor down the block going to turn into a violent episode that will end my life or my family's life?
Бачте, життя у суспільстві, де немає соціальних установ, просякнуте небезпекою та непевністю, і на прості запитання на кшталт: "Що ми будемо їсти сьогодні ввечері?" дуже важко дати відповідь. Запитання про безпеку, коли немає жодних систем безпеки, наводять жах. Чи може сварка із сусідом з району перетворитися у жорстоку подію, яка обірве моє життя чи життя моєї сім'ї?
Health concerns when there is no health system are also terrifying. I listened as many families had to sort through questions like, "My infant has a fever. What am I going to do?" "My sister, who is pregnant, is bleeding. What should I do? Who should I turn to?" "Where are the doctors, where are the nurses? If I could find one, are they trustworthy? How will I pay them? In what currency will I pay them?" "If I need medications, where will I find them? If I take those medications, are they actually counterfeits?" And on and on. So for life in these settings, the dominant theme, the dominant feature of life, is the incredible vulnerability that people have to manage day in and day out, because of the lack of social systems.
Питання здоров'я при відсутності системи охорони здоров'я також жахають. Я чула, як багато сімей мусили вирішувати такі питання як: "У моєї дитини гарячка. Що мені робити?" "У моє вагітної сестри почалась кровотеча. Що робити? До кого звернутись?" "Де лікарі, де медсестри? Якщо я зможу когось знайти, чи можна їм довіряти? Як я їм заплачу? У якій валюті їм платити?" Якщо мені потрібні будуть медикаменти, де я їх знайду? Якщо я прийму ці ліки, чи не виявляться вони підробкою?" І так далі. Щодо життя в таких обставинах, то домінантною темою, домінантною рисою такого життя є неймовірна вразливість, з якою люди повинні справлятись день у день, через відсутність соціальних установ.
And it actually turns out that this feature of life is incredibly difficult to explain and be understood by people who are living outside of it. I discovered this when I left Kosovo. I came back to Boston, I became a physician, I became a global public health policy researcher. I joined the Harvard Medical School and Brigham and Women's Hospital Division of Global Health. And I, as a researcher, really wanted to get started on this problem right away. I was like, "How do we reduce the crushing vulnerability of people living in these types of fragile settings? Is there any way we can start to think about how to protect and quickly recover the institutions that are critical to survival, like the health system?" And I have to say, I had amazing colleagues. But one interesting thing about it was, this was sort of an unusual question for them. They were kind of like, "Oh, if you work in war, doesn't that mean you work on refugee camps, and you work on documenting mass atrocities?" -- which is, by the way, very, very, very important.
І, насправді, виявляється, що цю рису життя надзвичайно важко пояснити, як і зрозуміти, людям, котрі живуть поза межами цього. Я виявила це, коли покинула Косово. Я повернулась до Бостона, і стала лікарем. Я стала дослідником із всесвітньої політики щодо охорони здоров'я. Я вступила до Гарвардської медичної школи та до підрозділу Здоров'я Світу лікарні Brigham and Women's Hospital. І я, як дослідник, справді хотіла одразу ж взятися за цю проблему. Я поставила питання: "Як же нам зменшити сильну вразливість людей, що живуть у таких непевних умовах? Чи можна придумати якийсь спосіб, як захистити та швидко відновити установи, що є вирішальними для виживання, як система охорони здоров'я." І я мушу сказати, у мене були чудові колеги. Але що було цікавим, так це те, що для них це було із розряду незвичних питань. Вони казали щось на кшталт: "Якщо ти працюєш на війні, чи не означає це, що ти працюєш у таборах для біженців і документуєш масові звірства?" (Що, до речі, є дуже і дуже важливим.)
So it took me a while to explain why I was so passionate about this issue, until about six years ago. That's when this landmark study that looked at and described the public health consequences of war was published. They came to an incredible, provocative conclusion. These researchers concluded that the vast majority of death and disability from war happens after the cessation of conflict. So the most dangerous time to be a person living in a conflict-affected state is after the cessation of hostilities; it's after the peace deal has been signed. It's when that political solution has been achieved. That seems so puzzling, but of course it's not, because war kills people by robbing them of their clinics, of their hospitals, of their supply chains. Their doctors are targeted, are killed; they're on the run. And more invisible and yet more deadly is the destruction of the health governance institutions and their finances.
Тож у мене це зайняло трішки часу, щоб пояснити, чому я була настільки завзятою щодо цього питання, до одного моменту 6 років тому. Саме тоді ця знакова праця, що містила огляд та опис наслідків війни у сфері охорони здоров'я, була опублікована. Вони дійшли неймовірного та провокативного висновку. Ці дослідники підсумували, що переважна більшість смертей та інвалідностей внаслідок війни стається після завершення конфлікту. Тож, найбільш небезпечним періодом для людини, що живе у державі, яку зачепив конфлікт, є період після завершення воєнних дій; це період після підписання мирної угоди. Це період, коли досягнуто політичного рішення. Це здається дивним, але, звичайно ж, це не так, бо війна вбиває людей, позбавляючи їх клінік, лікарень, ланцюгів постачання. Їхніх лікарів переслідують, вбивають; вони постійно змушені втікати. Невидимим, та все ж більш смертоносним є знищення державних установ охорони здоров'я та їхнього фінансування.
So this is really not surprising at all to me. But what is surprising and somewhat dismaying, is how little impact this insight has had, in terms of how we think about human suffering and war. Let me give you a couple examples.
Тому для мене це зовсім не є несподіванкою. Та що дійсно дивує, ба навіть певною мірою жахає, так це те, наскільки малий вплив мало усвідомлення цього, з точки зору того, як ми думаємо про людські страждання та війну. Я наведу вам кілька прикладів.
Last year, you may remember, Ebola hit the West African country of Liberia. There was a lot of reporting about this group, Doctors Without Borders, sounding the alarm and calling for aid and assistance. But not a lot of that reporting answered the question: Why is Doctors Without Borders even in Liberia? Doctors Without Borders is an amazing organization, dedicated and designed to provide emergency care in war zones. Liberia's civil war had ended in 2003 -- that was 11 years before Ebola even struck. When Ebola struck Liberia, there were less than 50 doctors in the entire country of 4.5 million people. Doctors Without Borders is in Liberia because Liberia still doesn't really have a functioning health system, 11 years later.
Можете пригадати, як минулого року Ебола вразила західноафриканську країну Ліберію. Було багато репортажів про таку групу як "Лікарі без кордонів", котрі били на сполох, закликаючи до допомоги та підтримки. Але жоден з цих репортажів не давав відповіді на запитання: чому "Лікарі без кордонів" існує навіть у Ліберії? "Лікарі без кордонів" - це неймовірна організація, присвячена та створена для надання невідкладної допомоги у зонах воєнних дій. Громадянська війна у Ліберії закінчилася у 2003 - це було за 11 років до того, як спалахнув вірус Ебола. Коли Ебола вразила Ліберію, у цілій країні було менш ніж 50 лікарів на 4,5 мільйони людей. "Лікарі без кордонів" ще в Ліберії, бо Ліберія й досі не має функціонуючої системи охорони здоров'я, навіть 11 років потому.
When the earthquake hit Haiti in 2010, the outpouring of international aid was phenomenal. But did you know that only two percent of that funding went to rebuild Haitian public institutions, including its health sector? From that perspective, Haitians continue to die from the earthquake even today.
Коли у 2010 на Гаїті стався землетрус, потік міжнародної допомоги був феноменальним. Та чи знали ви, що лише два відсотки того фінансування пішло на відбудову Гаїтянських громадських установ, включаючи сектор охорони здоров'я? З огляду на це, гаїтянці продовжують помирати від землетрусу навіть сьогодні.
I recently met this gentleman. This is Dr. Nezar Ismet. He's the Minister of Health in the northern autonomous region of Iraq, in Kurdistan. Here he is announcing that in the last nine months, his country, his region, has increased from four million people to five million people. That's a 25 percent increase. Thousands of these new arrivals have experienced incredible trauma. His doctors are working 16-hour days without pay. His budget has not increased by 25 percent; it has decreased by 20 percent, as funding has flowed to security concerns and to short-term relief efforts. When his health sector fails -- and if history is any guide, it will -- how do you think that's going to influence the decision making of the five million people in his region as they think about whether they should flee that type of vulnerable living situation?
Нещодавно я зустріла цього джентльмена. Це доктор Незар Ісмет. Він - міністр охорони здоров'я у північному автономному регіоні Іраку, у Курдистані. Тут він саме оголошує, що за останні дев'ять місяців населення у його країні, його регіоні, зросло з чотирьох мільйонів до п'яти мільйонів людей. Це приріст на 25 відсотків. Тисячі цих новоприбулих пережили жахливі травми. Його лікарі працюють по 16 годин на день без оплати. Його бюджет не збільшився на 25 відсотків: він зменшився на 20 відсотків, оскільки фінансування пішло на безпеку та короткострокові заходи з допомоги. Коли його сектор охорони здоров'я зазнає невдачі, а як показує історія, так і буде - то як, на вашу думку, це вплине на прийняття рішення 5 мільйонів людей у його регіоні, котрі вагаються, чи варто їм тікати із таких вразливих умов для життя?
So as you can see, this is a frustrating topic for me, and I really try to understand: Why the reluctance to protect and support indigenous health systems and security systems? I usually tier two concerns, two arguments. The first concern is about corruption, and the concern that people in these settings are corrupt and they are untrustworthy. And I will admit that I have met unsavory characters working in health sectors in these situations. But I will tell you that the opposite is absolutely true in every case I have worked on, from Afghanistan to Libya, to Kosovo, to Haiti, to Liberia -- I have met inspiring people, who, when the chips were down for their country, they risked everything to save their health institutions. The trick for the outsider who wants to help is identifying who those individuals are, and building a pathway for them to lead.
Тож, як ви бачите, це тема, яка мене засмучує, і я справді намагаюсь зрозуміти: чому таке небажання захищати та підтримувати місцеві системи охорони здоров'я та системи охорони? Я зазвичай вказую на дві проблеми, на два аргументи. Перший стосується корупції та того, що люди в цих оточеннях корумповані і їм не можна довіряти. І я мушу визнати, що я зустрічала огидних персонажів, працюючи в секторі охорони здоров'я в цих ситуаціях. Але я скажу вам, що і протилежні випадки теж цілком реальні, в кожному з випадків, над якими я працювала, від Афганістану до Лівії, Косово, Гаїті та Ліберії, - я зустрічала людей, що надихають, котрі, коли їхня країна була вкрита уламками, ризикували всім, щоб врятувати установи охорони здоров'я. Вдалим прийомом для сторонньої людини, котра хоче допомогти, буде ідентифікувати, хто ці особи, та створити дорожню карту, якою вони будуть керуватись.
That is exactly what happened in Afghanistan. One of the unsung and untold success stories of our nation-building effort in Afghanistan involved the World Bank in 2002 investing heavily in identifying, training and promoting Afghani health sector leaders. These health sector leaders have pulled off an incredible feat in Afghanistan. They have aggressively increased access to health care for the majority of the population. They are rapidly improving the health status of the Afghan population, which used to be the worst in the world. In fact, the Afghan Ministry of Health does things that I wish we would do in America. They use things like data to make policy. It's incredible.
Саме так сталося у Афганістані. Однією з неоспіваних та нерозказаних історій успіху про наші зусилля щодо громадських будівель в Афганістані, коли у 2002 був залучений Світовий банк, що активно інвестував у ідентифікацію, тренування та просування афганських лідерів у секторі охорони здоров'я. Ці лідери у секторі охорони здоров'я зробили неймовірний подвиг у Афганістані. Вони значно збільшили доступ до сфери охорони здоров'я для більшості населення. Вони швидко покращують стан здоров'я населення Афганістану, який був одним з найгірших у світі. Фактично, афганське Міністерство охорони здоров'я робить ті речі, які б я хотіла зробити в Америці. Вони враховують таку річ як дані при створенні плану дій. Це неймовірно.
(Laughter)
(Сміх)
The other concern I hear a lot about is: "We just can't afford it, we just don't have the money. It's just unsustainable." I would submit to you that the current situation and the current system we have is the most expensive, inefficient system we could possibly conceive of. The current situation is that when governments like the US -- or, let's say, the collection of governments that make up the European Commission -- every year, they spend 15 billion dollars on just humanitarian and emergency and disaster relief worldwide. That's nothing about foreign aid, that's just disaster relief. Ninety-five percent of it goes to international relief agencies, that then have to import resources into these areas, and knit together some type of temporary health system, let's say, which they then dismantle and send away when they run out of money.
Інше занепокоєння, про яке я часто чую: "Ми просто не можемо собі цього дозволити, у нас немає грошей. Це неможливо підтримувати." Я б запропонувала вам думку, що поточна ситуація та поточна система, яку ми маємо, є найбільш затратною та неефективною системою, яку можна собі уявити. Теперішня ситуація є такою, що коли такі уряди, як в США, або, скажімо, об'єднання урядів, що являють собою Європейську комісію, щороку витрачають 15 мільярдів доларів лише на гуманітарну і невідкладну допомогу при стихійному лизу по всьому світу. Це не стосується іноземної допомоги, це лише допомога при стихійному лиху. 95 відсотків цього йде міжнародним агенціям з допомоги, які потім мусять імпортувати ресурси в ці регіони, і збудувати разом певний вид тимчасової системи охорони здоров'я, скажімо, який вони потім демонтують та відсилають, коли у них закінчуються гроші.
So our job, it turns out, is very clear.
Тому, наша робота, як виявляється, досить зрозуміла.
We, as the global health community policy experts, our first job is to become experts in how to monitor the strengths and vulnerabilities of health systems in threatened situations. And that's when we see doctors fleeing, when we see health resources drying up, when we see institutions crumbling -- that's the emergency. That's when we need to sound the alarm and wave our arms. OK? Not now. Everyone can see that's an emergency, they don't need us to tell them that.
Ми, як експерти з всесвітньої політики щодо охорони здоров'я, вважаємо своїм першочерговим завданням стати експертами у тому, як виявляти сильні та вразливі сторони у системах охорони здоров'я у загрозливих ситуаціях. Коли ми бачимо, як лікарі тікають, як вичерпуються ресурси охорони здоров'я, як розвалюються установи - ось це критичне становище. Ось коли ми маємо бити на сполох та махати руками. Ясно? Не зараз. Усі бачать, що це критична ситуація, і не потрібно, щоб ми їм це казали.
Number two: places like where I work at Harvard need to take their cue from the World Bank experience in Afghanistan, and we need to -- and we will -- build robust platforms to support health sector leaders like these. These people risk their lives. I think we can match their courage with some support.
По-друге: такі місця, як те, де я працюю у Гарварді, мають взяти за підказку досвід Світового банку у Афганістані, і ми маємо (і будемо) будувати сильні платформи для підтримки таких лідерів у секторі охорони здоров'я. Ці люди ризикують своїми життями. Я гадаю, ми можемо надати їхній мужності трішки підтримки.
Number three: we need to reach out and make new partnerships. At our global health center, we have launched a new initiative with NATO and other security policy makers to explore with them what they can do to protect health system institutions during deployments. We want them to see that protecting health systems and other critical social institutions is an integral part of their mission. It's not just about avoiding collateral damage; it's about winning the peace.
По-третє: ми маємо достукатися та знайти нових партнерів. У нашому центрі всесвітнього здоров'я ми запустили нову ініціативу із НАТО та іншими творцями політики безпеки, щоб з'ясувати, що вони можуть зробити, щоб захистити установи охорони здоров'я під час дислокацій. Ми хочемо, щоб вони побачили, що захист систем охорони здоров'я та інших важливих соціальних установ є складовою частиною їхньої місії. Це стосується не лише уникнення додаткових збитків; це стосується досягнення миру.
But the most important partner we need to engage is you, the American public, and indeed, the world public. Because unless you understand the value of social institutions, like health systems in these fragile settings, you won't support efforts to save them. You won't click on that article that talks about "Hey, all those doctors are on the run in country X. I wonder what that means. I wonder what that means for that health system's ability to, let's say, detect influenza." "Hmm, it's probably not good." That's what I'd tell you.
Але найважливішим партнером, якого нам треба залучити, - це ви, американська громадськість, та, можливо, й світова громадськість. Бо допоки ви не зрозумієте цінності таких соціальних установ як системи охорони здоров'я у цих непевних обставинах, ви не будете підтримувати зусилля врятувати їх. Ви не клікнете на статтю, котра розповідає про: "Агов, всі лікарі змушені втікати в країні Ікс. Мені цікаво, що це означає. Мені цікаво, що це означає для здатності цієї системи охорони здоров'я, скажімо, виявити грип." "Хмм, це, напевне, не добре." Ось що я вам скажу.
Up on the screen, I've put up my three favorite American institution defenders and builders. Over here is George C. Marshall, he was the guy that proposed the Marshall Plan to save all of Europe's economic institutions after World War II. And this Eleanor Roosevelt. Her work on human rights really serves as the foundation for all of our international human rights organizations. Then my big favorite is Ben Franklin, who did many things in terms of creating institutions, but was the midwife of our constitution.
Ось на екрані я розмістила трьох своїх улюблених захисників та творців установ Америки. Тут є Джордж К. Маршалл, він був саме тим, хто запропонував план Маршалла, щоб врятувати всі економічні установи Європи після Другої світової війни. А це Елеонора Рузвельт. Її праця щодо прав людини справді служить фундаментом для всіх наших міжнародних організацій із захисту прав людини. Далі - мій великий фаворит Бен Франклін, котрий не лише зробив багато для створення установ, але й допоміг народитися нашій конституції.
And I would say to you that these are folks who, when our country was threatened, or our world was threatened, they didn't retreat. They didn't talk about building walls. They talked about building institutions to protect human security, for their generation and also for ours. And I think our generation should do the same.
Я хочу сказати вам, що це ті люди, котрі, коли наша країна була під загрозою, або коли наш світ був під загрозою, не відступили. Вони не говорили про будівництво стін. Вони говорили про будівництво установ, щоб захистити безпеку людей, для їхнього покоління і також для нашого. І я вважаю, наше покоління повинне зробити те ж.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)