Today I stand before you as a man who lives life to the full in the here and now. But for a long time, I lived for death.
Сьогодні я стою перед вами, як людина, яка живе повним життям тут і тепер. Та довгий час я жив заради смерті.
I was a young man who believed that jihad is to be understood in the language of force and violence. I tried to right wrongs through power and aggression. I had deep concerns for the suffering of others and a strong desire to help and bring relief to them. I thought violent jihad was noble, chivalrous and the best way to help.
Я був молодим чоловіком, який вірив, що джихад потрібно розуміти лише мовою примусу та насильства. Я намагався виправити зло шляхом сили та агресії. Я глибоко переймався стражданнями інших людей та мав сильне бажання допомогти їм і принести полегшення. Я вважав, що насильницький джихад був почесним, лицарським та найкращим способом допомогти.
At a time when so many of our people -- young people especially -- are at risk of radicalization through groups like al-Qaeda, Islamic State and others, when these groups are claiming that their horrific brutality and violence are true jihad, I want to say that their idea of jihad is wrong -- completely wrong -- as was mine, then.
В часи, коли так багато наших людей, особливо, молодих -- є під ризиком радикалізації, такими групами як Аль-Каїда, Ісламська держава та іншими, коли ці групи стверджують, що їхня жорстокість та насильство є справжнім джихадом, я хочу сказати, що їхня ідея джихаду неправильна, -- цілковито неправильна -- як колись була і моя.
Jihad means to strive to one's utmost. It includes exertion and spirituality, self-purification and devotion. It refers to positive transformation through learning, wisdom and remembrance of God. The word jihad stands for all those meanings as a whole. Jihad may at times take the form of fighting, but only sometimes, under strict conditions, within rules and limits.
Джихад означає прагнути до меж можливого. Це включає зусилля та духовність, самоочищення та відданість. Це позитивна трансформація через навчання, мудрість та вшанування Бога. Всі ці поняття лежать в основі джихаду. Джихад може іноді приймати форму боротьби, та лише іноді, за жорстких умов, у рамках правил і обмежень.
In Islam, the benefit of an act must outweigh the harm or hardship it entails. More importantly, the verses in the Koran that are connected to jihad or fighting do not cancel out the verses that talk about forgiveness, benevolence or patience.
В ісламі користь вчинку мусить перевищувати шкоду чи труднощі, які він тягне за собою. Ще важливіше те, що рядки в Корані, які пов'язані з джихадом чи боротьбою, не затуляють рядків, де говориться про прощення, доброзичливість або терпіння.
But now I believe that there are no circumstances on earth where violent jihad is permissible, because it will lead to greater harm. But now the idea of jihad has been hijacked. It has been perverted to mean violent struggle wherever Muslims are undergoing difficulties, and turned into terrorism by fascistic Islamists like al-Qaeda, Islamic State and others. But I have come to understand that true jihad means striving to the utmost to strengthen and live those qualities which God loves: honesty, trustworthiness, compassion, benevolence, reliability, respect, truthfulness -- human values that so many of us share.
Я вважаю, що на землі не існує таких умов, коли насильницький джихад був би допустимий, оскільки він веде до більших бід. Та ідею джихаду викрали. Її перекручено до насильницької боротьби, всюди, де у мусульман трапляються труднощі, і перетворено на тероризм фашистськими ісламістами, такими як Аль-Каїда, Ісламською державою та іншими. Та я дійшов висновку, що справжній джихад означає прагнення до межі можливого, покращити та прожити ті цінності, які любить Бог: чесність, добросовісність, співчуття, доброзичливість, гідність, повага, правдивість -- людські цінності, які є спільними для всіх нас.
I was born in Bangladesh, but grew up mostly in England. And I went to school here. My father was an academic, and we were in the UK through his work.
Я народився у Бангладеші та зростав переважно в Англії. Тут я ходив до школи. Мій батько був викладачем, саме через його роботу ми жили в Британії.
In 1971 we were in Bangladesh when everything changed. The War of Independence impacted upon us terribly, pitting family against family, neighbor against neighbor. And at the age of 12 I experienced war, destitution in my family, the deaths of 22 of my relatives in horrible ways, as well as the murder of my elder brother. I witnessed killing ... animals feeding on corpses in the streets, starvation all around me, wanton, horrific violence -- senseless violence. I was a young man, teenager, fascinated by ideas. I wanted to learn, but I could not go to school for four years.
У 1971 ми були в Бангладеші, коли все змінилось. Війна за незалежність жахливим чином торкнулася нас, підбиваючи сім'ю проти сім'ї, сусіда проти сусіда. У 12 років я побачив війну, злиденність у моїй сім'ї, жахливі смерті двадцяти двох моїх родичів і вбивство мого старшого брата. Я бачив убивства ... тварин, які їли трупи на вулицях, голод навколо мене, розгул страхітливого насильства -- безглуздого насильства. Я був юнаком, підлітком, захопленим ідеями. Я хотів навчатись, але не міг ходити до школи чотири роки.
After the War of Independence, my father was put in prison for two and a half years, and I used to visit him every week in prison, and homeschooled myself. My father was released in 1973 and he fled to England as a refugee, and we soon followed him. I was 17.
Після війни за Незалежність мого батька посадили до в'язниці на два з половиною роки, я відвідував його кожного тижня і самостійно навчався вдома. Мого батька випустили в 1973, і він втік до Англії як біженець, і потім ми поїхали за ним. Мені було 17.
So these experiences gave me a sharp awareness of the atrocities and injustices in the world. And I had a strong desire -- a very keen, deep desire -- to right wrongs and help the victims of oppression.
Так що цей досвід дав мені стійкі спогади про звірства та несправедливість світу. У мене було сильне бажання -- гостре, сильне бажання -- виправити зло і допомогти жертвам репресій.
While studying at college in the UK, I met others who showed me how I could channel that desire and help through my religion. And I was radicalized -- enough to consider violence correct, even a virtue under certain circumstances.
Доки я навчався в коледжі в Британії, я зустрів інших, які показали мені, як направити це бажання і допомогти через мою релігію. І мене радикалізували -- достатньо для того, щоб вважати насилля правильним, ба навіть чеснотою за певних обставин.
So I became involved in the jihad in Afghanistan. I wanted to protect the Muslim Afghan population against the Soviet army. And I thought that was jihad: my sacred duty, which would be rewarded by God.
Таким чином я вступив у джихад в Афганістані. Я хотів захистити мусульманське населення Афганістану від радянської Армії. Я вважав, що то був джихад: мій священний обов'язок, за який Бог мене нагородить.
I became a preacher. I was one of the pioneers of violent jihad in the UK. I recruited, I raised funds, I trained. I confused true jihad with this perversion as presented by the fascist Islamists -- these people who use the idea of jihad to justify their lust for power, authority and control on earth: a perversion perpetuated today by fascist Islamist groups like al-Qaeda, Islamic State and others.
Я став проповідником. Був одним із піонерів насильницького джихаду в Британії. Наймав добровольців. Шукав кошти, тренував. Я сплутав справжній джихад із цим збоченням, представленим фашистськими ісламістами, людьми, які використовували ідею джихаду, щоб виправдати свою жагу до влади, авторитету та контролю на землі: перекручення, яке й досі повторюється фашистськими ісламістськими групами, як Аль-Каїда, Ісламська держава та інші.
For a period of around 15 years, I fought for short periods of time in Kashmir and Burma, besides Afghanistan. Our aim was to remove the invaders, to bring relief to the oppressed victims and of course to establish an Islamic state, a caliphate for God's rule. And I did this openly. I didn't break any laws. I was proud and grateful to be British -- I still am. And I bore no hostility against this, my country, nor enmity towards the non-Muslim citizens, and I still don't.
Упродовж 15 років я боровся деякий час у Кашмірі та в Бірмі, окрім уже згаданого Афганістану. Нашою метою було усунути загарбників, щоб принести полегшення пригнобленим жертвам і, звичайно, створити ісламську державу, халіфат за Божими правилами. Я робив це відкрито. Я не порушував жодного закону. Я був гордий і вдячний Британії -- і досі вдячний. Я не відчував жодної ворожості до моєї країни, жодної ворожості до немусульманських жителів, і досі не відчуваю.
During one battle in Afghanistan, some British men and I formed a special bond with a 15-year-old Afghani boy, Abdullah, an innocent, loving and lovable kid who was always eager to please. He was poor. And boys like him did menial tasks in the camp. And he seemed happy enough, but I couldn't help wonder -- his parents must have missed him dearly. And they must have dreamt about a better future for him. A victim of circumstance caught up in a war, cruelly thrust upon him by the cruel circumstances of the time.
Під час одного бою в Афганістані я та деякі британці подружилися з 15-тирічним хлопцем з Афганістану, Абдуллою, невинним, люблячим дитям, який завжди був радий допомогти. Він бідував. Такі хлопці завжди виконували чорну роботу в таборі. Він здавався досить щасливим, та я не міг не думати про те, як, мабуть, за ним сумують його батьки. Вони ж напевне мріяли про краще майбутнє для нього. Жертва обставин, втягнута у війну, жорстоко нав'язану йому жорстокими обставинами часу.
One day I picked up this unexploded mortar shell in a trench, and I had it deposited in a makeshift mud hut lab. And I went out on a short, pointless skirmish -- always pointless, And I came back a few hours later to discover he was dead. He had tried to recover explosives from that shell. It exploded, and he died a violent death, blown to bits by the very same device that had proved harmless to me. So I started to question. How did his death serve any purpose? Why did he die and I lived?
Одного дня я взяв нерозірваний мінометний снаряд у траншеї і поклав його на зберігання в імпровізовану лабораторію в хижці. Потім вийшов на коротку, безпричинну перестрілку -- завжди безпричинну. І повернувшись за кілька годин, побачив, що він мертвий. Він намагався відновити вибухові речовини з міни. Вона вибухнула, і він помер насильницькою смертю, розірваний на шматки тим пристроєм, який виявився нешкідливим для мене. Я почав ставити собі запитання. Як його смерть може служити якійсь меті? Чому він помер, а я живу?
I carried on. I fought in Kashmir. I also recruited for the Philippines, Bosnia and Chechnya. And the questions grew.
Та я продовжував боротьбу. Я боровся в Кашмірі і пішов добровольцем до Філіппін, Боснії та Чечні. Питання тим часом накопичувались.
Later in Burma, I came across Rohingya fighters, who were barely teenagers, born and brought up in the jungle, carrying machine guns and grenade launchers. I met two 13-year-olds with soft manners and gentle voices. Looking at me, they begged me to take them away to England. They simply wanted to go to school -- that was their dream. My family -- my children of the same age -- were living at home in the UK, going to school, living a safe life. And I couldn't help wonder how much these young boys must have spoken to one another about their dreams for such a life. Victims of circumstances: these two young boys, sleeping rough on the ground, looking up at the stars, cynically exploited by their leaders for their personal lust for glory and power.
Пізніше, в Бірмі, я натрапив на бійців Рогінджа, заледве підлітків, які народились та виросли в джунглях і носили з собою кулемети та гранатомети. Я зустрів двох тринадцятирічних з м'якими манерами та лагідними голосами. Вони дивились на мене і благали забрати їх до Англії. Вони просто хотіли ходити до школи -- це було їхньою мрією. Моя сім'я -- мої діти того ж самого віку -- жили вдома в Британії, ходили до школи, жили в безпеці. І я не міг не думати про те, як багато ці хлопці говорили про свої мрії про таке життя. Жертви обставин: ці два молоді хлопці спали просто на землі, дивились на зірки, їх цинічно використовували їхні лідери заради особистої жаги слави та влади.
I soon witnessed boys like them killing one another in conflicts between rival groups. And it was the same everywhere ... Afghanistan, Kashmir, Burma, Philippines, Chechnya; petty warlords got the young and vulnerable to kill one another in the name of jihad. Muslims against Muslims. Not protecting anyone against invaders or occupiers; not bringing relief to the oppressed. Children being used, cynically exploited; people dying in conflicts which I was supporting in the name of jihad. And it still carries on today.
Я став свідком того, як такі хлопці вбивали один одного в конфліктах між конкуруючими групами. І всюди було таке саме... Афганістан, Кашмір, Бірма, Філіппіни, Чечня; нікчемні командири змушували молодих та вразливих вбивати один одного в ім'я джихаду. мусульмани проти мусульман. Не захищаючи когось від утисків загарбників чи окупантів, не приносячи пригнобленим полегшення. Дітей використовують, цинічно експлуатують; люди помирають в конфліктах, які підтримував я, в ім'я джихаду. Це триває і сьогодні.
Realizing that the violent jihad I had engaged in abroad was so different -- such a chasm between what I had experienced and what I thought was sacred duty -- I had to reflect on my activities here in the UK. I had to consider my preaching, recruiting, fund-raising, training, but most importantly, radicalizing -- sending young people to fight and die as I was doing -- all totally wrong.
Усвідомивши, що насильницький джихад, в якому я брав участь за кордоном, був не таким, як я думав -- що між моїм досвідом і тим, що я вважав священним обов'язком, пролягала прірва -- я мав подумати над своєю діяльністю у Британії. Я мав подумати над своїм проповідництвом, пошуками, збором коштів, тренуванням, та що ще важливіше, радикалізуванням -- тим, що я посилав молодих людей боротися і помирати, а я це постійно робив -- все це було абсолютно неправильно.
So I got involved in violent jihad in the mid '80s, starting with Afghanistan. And by the time I finished it was in the year 2000. I was completely immersed in it. All around me people supported, applauded, even celebrated what we were doing in their name. But by the time I learned to get out, completely disillusioned in the year 2000, 15 years had passed.
Я приєднався до насильницького джихаду в середині 1980-тих, почавши з Афганістану. На той момент, коли я облишив це, вже був 2011 рік. Я повністю занурився у цю справу. Всі люди навколо підтримували, аплодували, навіть раділи тому, що ми робили заради них. Та до того часу, коли я нарешті це покинув, коли 2000 року позбувся геть усіх ілюзій, минуло 15 років.
So what goes wrong? We were so busy talking about virtue, and we were blinded by a cause. And we did not give ourselves a chance to develop a virtuous character. We told ourselves we were fighting for the oppressed, but these were unwinnable wars. We became the very instrument through which more deaths occurred, complicit in causing further misery for the selfish benefit of the cruel few.
Що ж пішло не так? Ми були страшенно заклопотані розмовами про чесноти і засліплені "справою". Ми не давали собі шансів розвинути ці чесноти. Ми говорили собі, що боремось за пригноблених, та це були програшні війни. Ми стали тим самим інструментом, який спричиняв ще більше смертей, співучасниками ще більших страждань заради егоїстичної вигоди жорстокої меншості.
So over time, a very long time, I opened my eyes. I began to dare to face the truth, to think, to face the hard questions. I got in touch with my soul.
З часом, дуже пізно, я нарешті розплющив очі. Я наважився усвідомити правду, думати, зіткнутись із тяжкими питаннями. Я спілкувався з моєю душею.
What have I learned? That people who engage in violent jihadism, that people who are drawn to these types of extremisms, are not that different to everyone else. But I believe such people can change. They can regain their hearts and restore them by filling them with human values that heal.
Чого я навчився? Того, що люди, залучені до насильницького джихаду, люди, втягнуті до цього виду екстремізму, не дуже відрізняються від будь-якої іншої людини. Та я вірю, що такі люди можуть змінитись. Вони можуть повернути собі серце та відновити його, наповнивши його цілющими людськими цінностями.
When we ignore the realities, we discover that we accept what we are told without critical reflection. And we ignore the gifts and advantages that many of us would cherish even for a single moment in their lives. I engaged in actions I thought were correct. But now I began to question how I knew what I knew. I endlessly told others to accept the truth, but I failed to give doubt its rightful place.
Коли ми ігноруємо дійсність, то помічаємо, що приймаємо, те, що нам кажуть, без критичного осмислення. Ми ігноруємо дари й переваги, що їх багато хто високо оцінив би, одержавши бодай на мить у своєму житті. Я приєднався до дій, які вважав правильними. Але тепер я задумався - а звідки я дізнався те, що знав? Я постійно казав іншим прийняти правду, та сам не спромігся дати належне місце сумніву.
This conviction that people can change is rooted in my experience, my own journey. Through wide reading, reflecting, contemplation, self-knowledge, I discovered, I realized that Islamists' world of us and them is false and unjust. Through considering the uncertainties in all that we had asserted, to the inviolable truths, incontestable truths, I developed a more nuanced understanding.
Переконання у тому, що люди можуть змінюватись, закорінене в моєму досвіді, у моїй власній подорожі. Завдяки читанню, роздумам, спогляданню, самопізнанню я з'ясував, усвідомив, що ісламістський світ "їх" та "нас" дуже неправильний та несправедливий. Роздумуючи над невизначеністю всіх наших тверджень, над непорушністю істин, над незаперечністю істин, я почав усвідомлювати тонкощі.
I realized that in a world crowded with variation and contradiction, foolish preachers, only foolish preachers like I used to be, see no paradox in the myths and fictions they use to assert authenticity. So I understood the vital importance of self-knowledge, political awareness and the necessity for a deep and wide understanding of our commitments and our actions, how they affect others.
Я зрозумів, що у світі, переповненому розмаїттям і протиріччями, лише дурні проповідники, лише такі дурні проповідники, яким був і я, не бачать парадоксів у міфах та історіях, коли стверджують їх достовірність. Я зрозумів життєву необхідність самопізнання, політичної свідомості та потребу глибокого й широкого розуміння наших зобов'язань та дій і того, як вони впливають на інших.
So my plea today to everyone, especially those who sincerely believe in Islamist jihadism ... refuse dogmatic authority; let go of anger, hatred and violence; learn to right wrongs without even attempting to justify cruel, unjust and futile behavior. Instead create a few beautiful and useful things that outlive us. Approach the world, life, with love. Learn to develop or cultivate your hearts to see goodness, beauty and truth in others and in the world. That way we do matter more to ourselves ... to each other, to our communities and, for me, to God. This is jihad -- my true jihad.
Тож я закликаю сьогодні всіх, особливо тих, хто щиро вірить в ісламістський джихад... відмовтесь від догматичної влади; відпустіть злість, ненависть та насилля; навчіться виправляти неправильне, навіть не намагаючись виправдати жорстокість, несправедливість та марність. Замість цього створіть якісь гарні та корисні речі, які переживуть нас. Ідіть до світу, до життя з любов'ю. Навчіться розвивати, плекати у своїх серцях вміння бачити добро, красу та правду в інших, у світі. Саме так ми значитимемо більше для себе ... одне для одного, для наших громад, і, як на мене, для Бога. Це і є джихад -- мій справжній джихад.
Thank you.
Дякую вам.
(Applause)
(Оплески)