I published this article in the New York Times Modern Love column in January of this year. "To Fall in Love With Anyone, Do This." And the article is about a psychological study designed to create romantic love in the laboratory, and my own experience trying the study myself one night last summer.
Я опублікувала цю статтю в "Нью-Йорк Таймс" в рубриці "Сучасне кохання" в січні цього року. "Щоб закохатися в будь-кого, зроби ось це" Стаття про психологічне дослідження, призначене для створення романтичного кохання в лабораторії, та про мій власний досвід у спробі вивчити себе однієї ночі минулого літа.
So the procedure is fairly simple: two strangers take turns asking each other 36 increasingly personal questions and then they stare into each other's eyes without speaking for four minutes.
Тож процедура досить проста: двоє незнайомців по черзі ставлять одне одному 36 особистих питань, а тоді вони дивляться одне одному у вічі мовчки, протягом 4 хвилин.
So here are a couple of sample questions.
Ось кілька приблизних питань.
Number 12: If you could wake up tomorrow having gained any one quality or ability, what would it be?
Номер 12: Якби ти, прокинувшись вранці, отримав якусь здібність чи силу, то що б це було?
Number 28: When did you last cry in front of another person? By yourself?
Номер 28: Коли ти останнього разу плакав перед іншою людиною? А наодинці?
As you can see, they really do get more personal as they go along.
Як бачите, питання справді поступово стають дуже особистими.
Number 30, I really like this one: Tell your partner what you like about them; be very honest this time, saying things you might not say to someone you just met.
Номер 30, мені дуже подобається: Розкажи своєму партнеру, що тобі в ньому подобається; будь дуже чесним цього разу, скажи те, що ти, може, й не сказав би людині, яку вперше бачиш.
So when I first came across this study a few years earlier, one detail really stuck out to me, and that was the rumor that two of the participants had gotten married six months later, and they'd invited the entire lab to the ceremony. So I was of course very skeptical about this process of just manufacturing romantic love, but of course I was intrigued. And when I got the chance to try this study myself, with someone I knew but not particularly well, I wasn't expecting to fall in love. But then we did, and --
Коли мені вперше трапилося це дослідження кілька років тому, одна деталь сильно мене вразила, і це була чутка, що двоє з учасників через шість місяців одружилися і запросили на церемонію всю лабораторію. Само собою, я була налаштована скептично до цього промислового виробництва романтичного кохання, але я, звісно, була заінтригована. І коли я отримала шанс випробувати це дослідження на собі з кимось, кого я знала, але не особливо добре, я не очікувала, що закохаюся. Та це сталось, і –
(Laughter)
(Сміх)
And I thought it made a good story, so I sent it to the Modern Love column a few months later.
Подумавши, що це буде хорошою історією, я написала до колонки "Сучасне кохання" через кілька місяців.
Now, this was published in January, and now it is August, so I'm guessing that some of you are probably wondering, are we still together? And the reason I think you might be wondering this is because I have been asked this question again and again and again for the past seven months. And this question is really what I want to talk about today. But let's come back to it.
Стаття була опублікована в січні, а зараз серпень, і я здогадуюсь, що дехто з вас, ймовірно, гадає, чи ми досі разом? Я тому думаю, що вам це цікаво, бо мені задавали це питання знову, знову і знову протягом останніх семи місяців. І це питання, дійсно, є темою моєї сьогоднішньої промови. Але повернімося до нього.
(Laughter)
(Сміх)
So the week before the article came out, I was very nervous. I had been working on a book about love stories for the past few years, so I had gotten used to writing about my own experiences with romantic love on my blog. But a blog post might get a couple hundred views at the most, and those were usually just my Facebook friends, and I figured my article in the New York Times would probably get a few thousand views. And that felt like a lot of attention on a relatively new relationship. But as it turned out, I had no idea.
За тиждень до виходу статті я дуже нервувалась. Я працювала над книгою про історії кохання останні кілька років, тож я звикла описувати свій власний досвід романтичного кохання у своєму блозі. Та блог могло переглянути щонайбільше пара сотень чоловік, та й ті зазвичай були моїми друзями на Фейсбуці, і я думала, що мою статтю в "Нью-Йорк Таймс", ймовірно, переглянуть кілька тисяч людей. І це здавалося чималою увагою для відносно нових стосунків. Та як виявилося, я навіть не підозрювала, що буде.
So the article was published online on a Friday evening, and by Saturday, this had happened to the traffic on my blog. And by Sunday, both the Today Show and Good Morning America had called. Within a month, the article would receive over 8 million views, and I was, to say the least, underprepared for this sort of attention. It's one thing to work up the confidence to write honestly about your experiences with love, but it is another thing to discover that your love life has made international news --
Тож стаття була опублікована онлайн увечері в п'ятницю, і в суботу це створило перевантаження у моєму блозі. І до неділі мені подзвонили з двох шоу – "The Today Show" і "Good Morning America". Упродовж місяця стаття отримала більше 8 мільйонів переглядів, і я, м'яко кажучи, виявилася неготовою до такої уваги. Одна справа – виробити впевненість, щоб відверто писати про свій досвід в коханні, але зовсім інше – дізнатися, що твоє особисте життя стало міжнародною новиною –
(Laughter)
(Сміх)
and to realize that people across the world are genuinely invested in the status of your new relationship.
та усвідомити, що люди по всьому світу щиро зацікавлені у статусі твоїх нових стосунків.
(Laughter)
(Сміх)
And when people called or emailed, which they did every day for weeks, they always asked the same question first: are you guys still together? In fact, as I was preparing this talk, I did a quick search of my email inbox for the phrase "Are you still together?" and several messages popped up immediately. They were from students and journalists and friendly strangers like this one. I did radio interviews and they asked. I even gave a talk, and one woman shouted up to the stage, "Hey Mandy, where's your boyfriend?" And I promptly turned bright red.
Коли люди телефонували чи писали на пошту, а вони це робили тижнями кожного дня, вони спершу завжди задавали одне й те саме питання: Ви досі разом? І справді, коли я готувала цю промову, я виконала швидкий пошук у своїй електронній скриньці по фразі: "Ви досі разом?" І відразу ж вискочило кілька повідомлень. Вони були від студентів та журналістів та дружніх незнайомців, як цей. Я давала інтерв'ю на радіо, і там запитували теж. Я навіть виступала з лекцією, і одна жінка крикнула на сцену: "Ей, Менді, де твій бойфренд?" І я одразу почервоніла.
I understand that this is part of the deal. If you write about your relationship in an international newspaper, you should expect people to feel comfortable asking about it. But I just wasn't prepared for the scope of the response. The 36 questions seem to have taken on a life of their own. In fact, the New York Times published a follow-up article for Valentine's Day, which featured readers' experiences of trying the study themselves, with varying degrees of success.
Я зрозуміла, що це йде "в комплекті". Якщо ви пишете про свої стосунки в міжнародній газеті, ви повинні очікувати, що людям буде зручно запитувати у вас про них. Та я просто була не готова до такого масштабу реакції. Ці 36 питань почали жити власним життям. До речі, "Нью-Йорк Таймс" опублікувала статтю-продовження до Дня Святого Валентина, яка висвітила читацький досвід у випробуванні цього досліду на собі, що відбувалося з різним успіхом.
So my first impulse in the face of all of this attention was to become very protective of my own relationship. I said no to every request for the two of us to do a media appearance together. I turned down TV interviews, and I said no to every request for photos of the two us. I think I was afraid that we would become inadvertent icons for the process of falling in love, a position I did not at all feel qualified for.
Моєю першою реакцією на всю цю увагу став захист моїх власних стосунків. Я говорила "ні" кожному проханню про те, щоб ми удвох з'явилися разом в ЗМІ. Я відмовлялася від інтерв'ю на телебаченні, і відхиляла усі запити на фото нас обох разом. Думаю, я боялася перетворитися на безтурботний символ закоханості, яким я бути не хотіла.
And I get it: people didn't just want to know if the study worked, they wanted to know if it really worked: that is, if it was capable of producing love that would last, not just a fling, but real love, sustainable love.
І я розумію, що люди не просто хотіли знати, чи діє дослідження, вони хотіли знати, чи воно дійсно працювало: тобто, чи можливо створити кохання, яке триватиме, буде не інтрижкою, а справжнім коханням, стійким коханням.
But this was a question I didn't feel capable of answering. My own relationship was only a few months old, and I felt like people were asking the wrong question in the first place. What would knowing whether or not we were still together really tell them? If the answer was no, would it make the experience of doing these 36 questions any less worthwhile? Dr. Arthur Aron first wrote about these questions in this study here in 1997, and here, the researcher's goal was not to produce romantic love. Instead, they wanted to foster interpersonal closeness among college students, by using what Aron called "sustained, escalating, reciprocal, personalistic self-disclosure." Sounds romantic, doesn't it? But the study did work. The participants did feel closer after doing it, and several subsequent studies have also used Aron's fast friends protocol as a way to quickly create trust and intimacy between strangers. They've used it between members of the police and members of community, and they've used it between people of opposing political ideologies. The original version of the story, the one that I tried last summer, that pairs the personal questions with four minutes of eye contact, was referenced in this article, but unfortunately it was never published.
Але на це питання я не могла дати відповідь. Мої власні стосунки тривали лише кілька місяців, і я думала, що люди, перш за все, ставлять неправильне питання. Про що це говоритиме, якщо я їм скажу, пара ми чи ні? Якби відповідь була "ні", то чи зробило б це експеримент з 36 питаннями менш цінним? Доктор Артур Ерон першим написав про ці питання у своєму дослідженні в 1997 році, і тут метою дослідження було не створення романтичного кохання. Натомість, вони хотіли сприяти близькості в особистісних стосунках між студентами коледжу, за допомогою, як це називав Ерон, "стійкого, зростаючого, обопільного, особистісного саморозкриття". Звучить романтично, чи не так? Та дослідження спрацювало. Учасники після цього відчували себе ближчими одне до одного, і у кількох наступних дослідженнях також використовувались записи Ерона як спосіб швидко створити довіру та близькість між незнайомцями. Вони використовували його між представниками поліції та громади, а також з людьми протилежних політичних переконань. Оригінальна версія історії, та, яку я пробувала минулого літа, яка поєднує особисті питання та зоровий контакт протягом 4 хвилин, описувалася у цій статті, та, на жаль, її не було опубліковано.
So a few months ago, I was giving a talk at a small liberal arts college, and a student came up to me afterwards and he said, kind of shyly, "So, I tried your study, and it didn't work." He seemed a little mystified by this. "You mean, you didn't fall in love with the person you did it with?" I asked.
Кілька місяців тому я проводила лекцію в невеличкому гуманітарному коледжі, і один студент після цього підійшов до мене і сказав, трохи сором'язливо: "Я спробував провести цей дослід, і це не спрацювало". Він був трохи цим спантеличений. "Тобто, ти не закохався в людину, з якою це проводив?" – запитала я.
"Well..." He paused. "I think she just wants to be friends."
"Ну..." – він зам‘явся. "Я думаю, вона просто хоче бути друзями".
"But did you become better friends?" I asked. "Did you feel like you got to really know each other after doing the study?" He nodded.
"Але чи стали ви кращими друзями, ніж раніше?" – запитала я. "Ви відчуваєте, що справді краще знаєте одне одного після досліду?" Він кивнув.
"So, then it worked," I said.
"Тоді все спрацювало," – сказала я.
I don't think this is the answer he was looking for. In fact, I don't think this is the answer that any of us are looking for when it comes to love.
Не думаю, що це була та відповідь, яку він очікував. Насправді, я не думаю, що це відповідь, яку будь-хто із нас коли-небудь шукав, коли мова заходить про кохання.
I first came across this study when I was 29 and I was going through a really difficult breakup. I had been in the relationship since I was 20, which was basically my entire adult life, and he was my first real love, and I had no idea how or if I could make a life without him. So I turned to science. I researched everything I could find about the science of romantic love, and I think I was hoping that it might somehow inoculate me from heartache. I don't know if I realized this at the time -- I thought I was just doing research for this book I was writing -- but it seems really obvious in retrospect. I hoped that if I armed myself with the knowledge of romantic love, I might never have to feel as terrible and lonely as I did then. And all this knowledge has been useful in some ways. I am more patient with love. I am more relaxed. I am more confident about asking for what I want. But I can also see myself more clearly, and I can see that what I want is sometimes more than can reasonably be asked for. What I want from love is a guarantee, not just that I am loved today and that I will be loved tomorrow, but that I will continue to be loved by the person I love indefinitely. Maybe it's this possibility of a guarantee that people were really asking about when they wanted to know if we were still together.
Я вперше наткнулась на цей дослід, коли мені було 29 років, і я переживала дуже важкий розрив. Я була у тих стосунках з 20 років, тобто, це тривало майже все моє доросле життя, і він був моїм першим справжнім коханням, і я не могла уявити життя без нього. Тож я звернулася до науки. Я дослідила все, що змогла знайти про науку романтичного кохання. Думаю, я сподівалась на полегшення душевного болю. Не знаю, чи усвідомлювала я це тоді – я думала, що просто проводжу дослідження для книги, яку я тоді писала – але в ретроспективі все стає очевидним. Я сподівалась, що, озброївши себе знаннями з романтичного кохання, я ніколи не буду відчувати себе так жахливо і самотньо, як тоді. І ці знання певним чином стали корисними. Я спокійніша до кохання. Більш розслаблена. Я більш впевнено прошу того, чого я хочу. Я чіткіше бачу саму себе, і бачу, що те, що я хочу, часом більше за те, що я реально можу очікувати від людини. Чого я хочу від кохання, так це гарантії, не тільки того, що мене люблять сьогодні, але й що любитимуть завтра, що мене продовжуватиме любити людина, яку я безкінечно люблю. Певно, саме про можливість гарантії насправді хотіли дізнатися люди, коли запитували, чи ми досі разом.
So the story that the media told about the 36 questions was that there might be a shortcut to falling in love. There might be a way to somehow mitigate some of the risk involved, and this is a very appealing story, because falling in love feels amazing, but it's also terrifying. The moment you admit to loving someone, you admit to having a lot to lose, and it's true that these questions do provide a mechanism for getting to know someone quickly, which is also a mechanism for being known, and I think this is the thing that most of us really want from love: to be known, to be seen, to be understood. But I think when it comes to love, we are too willing to accept the short version of the story. The version of the story that asks, "Are you still together?" and is content with a yes or no answer.
Тож історія, яку розповідають ЗМІ про 36 питань, можливо, є коротким шляхом до закоханості. Можливо, є якийсь спосіб зменшити пов'язаний з цим ризик, і це дуже приваблива історія, бо відчувати себе закоханим – це чудово, але в той же час і страшно. В той момент, коли ви визнаєте, що закохались, ви визнаєте, що маєте, що втрачати, і це правда, що ці питання створюють механізм для того, щоб швидко дізнатись про когось ближче, і також це механізм для того, щоб дізнались про вас, і я думаю, що це саме та річ, яку більшість з нас очікує від кохання: щоб вас знали, бачили та розуміли. Думаю, коли мова заходить про кохання, ми занадто сильно хочемо прийняти коротку версію історії. Версію історії, яка запитує: "Чи ви досі разом?" і задовольняється відповіддю "так" чи "ні".
So rather than that question, I would propose we ask some more difficult questions, questions like: How do you decide who deserves your love and who does not? How do you stay in love when things get difficult, and how do you know when to just cut and run? How do you live with the doubt that inevitably creeps into every relationship, or even harder, how do you live with your partner's doubt? I don't necessarily know the answers to these questions, but I think they're an important start at having a more thoughtful conversation about what it means to love someone.
Тож замість цього питання я пропоную ставити деякі складніші питання, наприклад: Як ви вирішуєте, хто вартий вашого кохання, а хто ні? Як ви продовжуєте кохати у важких ситуаціях, і як ви знаєте, коли треба просто все припинити й піти? Як ви живете із сумнівами, які неминуче закрадаються в кожні стосунки, чи навіть важче, як ви живете із сумнівами вашого партнера? Я не завжди знаю відповіді на ці питання, та я вважаю їх важливим початком для більш вдумливої розмови про те, що значить когось кохати.
So, if you want it, the short version of the story of my relationship is this: a year ago, an acquaintance and I did a study designed to create romantic love, and we fell in love, and we are still together, and I am so glad.
Тож якщо ви хочете це почути, коротка версія історії моїх стосунків така: рік тому мій знайомий та я провели дослід зі створення романтичного кохання, і ми закохались, і ми досі разом, і я дуже цьому рада.
But falling in love is not the same thing as staying in love. Falling in love is the easy part. So at the end of my article, I wrote, "Love didn't happen to us. We're in love because we each made the choice to be." And I cringe a little when I read that now, not because it isn't true, but because at the time, I really hadn't considered everything that was contained in that choice. I didn't consider how many times we would each have to make that choice, and how many times I will continue to have to make that choice without knowing whether or not he will always choose me. I want it to be enough to have asked and answered 36 questions, and to have chosen to love someone so generous and kind and fun and to have broadcast that choice in the biggest newspaper in America. But what I have done instead is turn my relationship into the kind of myth I don't quite believe in. And what I want, what perhaps I will spend my life wanting, is for that myth to be true.
Але закохатися ще не значить кохати. Закохатися – це тільки "квіточки". Наприкінці моєї статті я написала: "Кохання не трапляється нам. Ми закохані, тому що кожен зробив свій вибір". Мене трохи пересмикує, коли я читаю це зараз, не тому, що це неправда, а тому, що у той момент я справді не розмірковувала над всім, що містилось у цьому виборі. Я не думала про те, як багато разів кожен з нас повинен буде робити цей вибір, і як багато разів мені й далі потрібно буде робити цей вибір, не знаючи, чи завжди він вибиратиме мене. Я б хотіла, щоб було достатньо поставити та відповісти на 36 питань, і вибрати кохати когось такого щедрого, доброго і веселого, і заявити про той вибір в найбільшій газеті Америки. Але натомість я перетворила свої стосунки на міф, в який я майже не вірю. Я хочу, і, напевно, хотітиму усе своє життя, щоб цей міф був правдою.
I want the happy ending implied by the title to my article, which is, incidentally, the only part of the article that I didn't actually write.
Я хочу щасливого закінчення, про яке йшлося у заголовку моєї статті, яка, між іншим, є єдиною частиною статті, яку, власне, писала не я.
(Laughter)
(Сміх)
But what I have instead is the chance to make the choice to love someone, and the hope that he will choose to love me back, and it is terrifying, but that's the deal with love.
Але натомість я отримала шанс зробити вибір покохати когось і сподіватись, що він зробить вибір кохати мене у відповідь, і це страшно, але це кохання.
Thank you.
Дякую за увагу.