OK, so today I want to talk about how we talk about love. And specifically, I want to talk about what's wrong with how we talk about love.
Cьогодні я хочу розповісти про те, як ми говоримо про любов. Особливо хочу звернути увагу на те, як неправильно ми говоримо про любов.
Most of us will probably fall in love a few times over the course of our lives, and in the English language, this metaphor, falling, is really the main way that we talk about that experience. I don't know about you, but when I conceptualize this metaphor, what I picture is straight out of a cartoon -- like there's a man, he's walking down the sidewalk, without realizing it, he crosses over an open manhole, and he just plummets into the sewer below. And I picture it this way because falling is not jumping. Falling is accidental, it's uncontrollable. It's something that happens to us without our consent. And this -- this is the main way we talk about starting a new relationship.
Більшість із нас, скоріш за все, закохувалися декілька разів протягом життя. "Закохатися" англійською мовою буде "Fall in love", що буквально означає "впасти у кохання": такими словами описують цей досвід. Не знаю як ви, а я - коли осмислюю цю метафору - бачу перед собою картинку -- чоловік йде по дорозі, мимоволі проходить повз відкритий каналізаційний люк і просто падає в каналізацію. Я уявляю це саме так, тому що він саме падає, а не застрибує туди. Падіння випадкове та некероване. Це те, що відбувається з нами без нашої згоди. І саме так ми говоримо про початок нових стосунків.
I am a writer and I'm also an English teacher, which means I think about words for a living. You could say that I get paid to argue that the language we use matters, and I would like to argue that many of the metaphors we use to talk about love -- maybe even most of them -- are a problem.
Я - письменниця та вчителька, тобто думаю про слова заради заробітку. Можна сказати, що мені платять, аби я переконувала, що мова, якою ми говоримо, має значення, і я переконана, що метафори, які ми використовуємо, щоб описати кохання -- можливо навіть більшість з них -- це проблема.
So, in love, we fall. We're struck. We are crushed. We swoon. We burn with passion. Love makes us crazy, and it makes us sick. Our hearts ache, and then they break. So our metaphors equate the experience of loving someone to extreme violence or illness.
Отже, у кохання ми падаємо. Ми вражені. Ми в розпачі. Ми мліємо. Пристрасть охоплює, наче жар. Ми божеволіємо від кохання, це наче лихоманка. Наші серця болять, а потім розбиваються. За допомогою цих слів кохання прирівнюється до насильництва або хвороби.
(Laughter)
(Сміх)
They do. And they position us as the victims of unforeseen and totally unavoidable circumstances. My favorite one of these is "smitten," which is the past participle of the word "smite." And if you look this word up in the dictionary --
Саме так. І нас позиціонують як жертв непередбачених та абсолютно неминучих обставин. Мій улюблений вислів -- "вражений коханням". "Вражений" походить від слова "вразити". Якщо ви подивитесь у словнику --
(Laughter)
(Сміх)
you will see that it can be defined as both "grievous affliction," and, "to be very much in love." I tend to associate the word "smite" with a very particular context, which is the Old Testament. In the Book of Exodus alone, there are 16 references to smiting, which is the word that the Bible uses for the vengeance of an angry God.
ви побачите одне зі значень - "ранити або убивати" а "вражений коханням" -- дуже закоханий. У мене слово "вразити" асоціюється з дуже конкретним контекстом, яким є Старий Заповіт. Тільки у книзі Вихід є 16 посилань на слово "вразити", яке Біблія використовує для опису помсти розгніваного Бога.
(Laughter)
(Сміх)
Here we are using the same word to talk about love that we use to explain a plague of locusts.
Описуючи кохання, ми використовуємо те саме слово, що й для пояснення нашестя сарани.
(Laughter)
(Сміх)
Right?
Так?
So, how did this happen? How have we come to associate love with great pain and suffering? And why do we talk about this ostensibly good experience as if we are victims? These are difficult questions, but I have some theories. And to think this through, I want to focus on one metaphor in particular, which is the idea of love as madness.
Як це сталося? Чому ми стали асоціювати кохання з великим болем і стражданнями? І чому ми говоримо про цей, начебто хороший досвід, так, нібито ми жертви? Це складні питання, але в мене є декілька теорій. Щоб добратися до суті, я хочу зосередитися на одній метафорі, зокрема, на ідеї кохання як божевілля.
When I first started researching romantic love, I found these madness metaphors everywhere. The history of Western culture is full of language that equates love to mental illness. These are just a few examples. William Shakespeare: "Love is merely a madness," from "As You Like It." Friedrich Nietzsche: "There is always some madness in love." "Got me looking, got me looking so crazy in love -- "
Коли я вперше почала досліджувати романтичне кохання, я знайшла ці метафори божевілля всюди. Історія західної культури сповнена мовою, яка прирівнює любов до психічного захворювання. Ось лише декілька прикладів. Вільям Шекспір: "Кохання - це просто безумство" з "Як вам це сподобається". Фрідріх Ніцше: "У коханні завжди є трохи безумства". "Я сходжу з розуму, сходжу з розуму від кохання" -
(Laughter)
(Сміх)
from the great philosopher, Beyoncé Knowles.
від видатного філософа - Бейонсі.
(Laughter)
(Сміх)
I fell in love for the first time when I was 20, and it was a pretty turbulent relationship right from the start. And it was long distance for the first couple of years, so for me that meant very high highs and very low lows. I can remember one moment in particular. I was sitting on a bed in a hostel in South America, and I was watching the person I love walk out the door. And it was late, it was nearly midnight, we'd gotten into an argument over dinner, and when we got back to our room, he threw his things in the bag and stormed out. While I can no longer remember what that argument was about, I very clearly remember how I felt watching him leave.
Я закохалася вперше, коли мені було 20, і це були досить бурхливі стосунки з самого початку. Протягом перших років це були взаємини на відстані, тож для мене вони були сповнені і великою радістю, і величезним смутком. Зокрема, пригадую одну ситуацію. Я сиділа на ліжку в хостелі в Південній Америці і дивилася, як людина, яку я кохаю, йде геть. Було дуже пізно, майже опівночі, ми посперечалися за вечерею, а коли повернулися до нашої кімнати, він кинув свої речі в сумку і вибіг. Я не пригадую, через що ми сперечались, але дуже точно пам'ятаю, як почувалася, коли дивилась, як він йде.
I was 22, it was my first time in the developing world, and I was totally alone. I had another week until my flight home, and I knew the name of the town that I was in, and the name of the city that I needed to get to to fly out, but I had no idea how to get around. I had no guidebook and very little money, and I spoke no Spanish.
Мені було 22, я вперше була в країні, що розвивається, і була там зовcім одна. У мене був ще тиждень до польоту додому, я знала назву міста, в якому перебувала, та назву міста, з якого в мене був виліт, я не мала жодного уявлення, як туди дістатися. У мене не було путівника та було дуже мало грошей, і я не говорила іспанською.
Someone more adventurous than me might have seen this as a moment of opportunity, but I just froze. I just sat there. And then I burst into tears. But despite my panic, some small voice in my head thought, "Wow. That was dramatic. I must really be doing this love thing right."
Хтось більш авантюрний міг би побачити в цьому нові можливості, але я просто завмерла. Завмерла на місці. А потім заплакала. Але, попри паніку, тихий голос у моїй голові сказав: "Нічого собі. Це було дуже драматично. Я дійсно знаю, що таке справжнє кохання".
(Laughter)
(Сміх)
Because some part of me wanted to feel miserable in love. And it sounds so strange to me now, but at 22, I longed to have dramatic experiences, and in that moment, I was irrational and furious and devastated, and weirdly enough, I thought that this somehow legitimized the feelings I had for the guy who had just left me.
Тому що якась частина мене хотіла бути нещасною в коханні. Тепер це звучить дуже дивно, але в 22 мені хотілося драматичного досвіду, і в той момент я був ірраціональна, люта та спустошена, і, як не дивно, думала, що це якось виправдовує почуття, які я мала до хлопця, який тільки що покинув мене.
I think on some level I wanted to feel a little bit crazy, because I thought that that was how love worked. This really should not be surprising, considering that according to Wikipedia, there are eight films, 14 songs, two albums and one novel with the title "Crazy Love."
Думаю, що на певному рівні я хотіла відчувати себе трохи божевільною, тому що я гадала, що саме таким повинно бути кохання. В цьому немає нічого дивного, беручи до уваги те, що, згідно з Вікіпедією, існує вісім фільмів, 14 пісень, два альбоми і один роман з назвою "Божевільне кохання".
About half an hour later, he came back to our room. We made up. We spent another mostly happy week traveling together. And then, when I got home, I thought, "That was so terrible and so great. This must be a real romance." I expected my first love to feel like madness, and of course, it met that expectation very well. But loving someone like that -- as if my entire well-being depended on him loving me back -- was not very good for me or for him.
Приблизно через півгодини той хлопець повернувся до нашої кімнати. Ми помирилися. Ми провели ще один тиждень, майже щасливо подорожуючи разом. А потім, коли я повернулася додому, я подумала: "Це було так жахливо і так чудово. Справжня романтика". Я очікувала, що моє перше кохання буде божевільне, воно повністю відповідало моїм сподіванням. Але любити когось так -- наче моє благополуччя залежить лише від того, чи покохає і він мене -- не дуже добре ні для мене, ні для нього.
But I suspect this experience of love is not that unusual. Most of us do feel a bit mad in the early stages of romantic love. In fact, there is research to confirm that this is somewhat normal, because, neurochemically speaking, romantic love and mental illness are not that easily distinguished. This is true.
Але підозрюю, що цей досвід кохання не такий вже й незвичний. Більшість із нас відчуває себе трохи не при собі на ранніх стадіях кохання. Одне дослідження навіть підтверджує, що це досить нормально, тому що, з погляду нейрохімії, романтичне кохання та психічні захворювання не дуже легко відрізнити. Це правда.
This study from 1999 used blood tests to confirm that the serotonin levels of the newly in love very closely resembled the serotonin levels of people who had been diagnosed with obsessive-compulsive disorder.
Дослідження, проведене в 1999 році, за допомогою аналізу крові, підтвердило, що рівень серотоніну закоханої людини дуже близький до рівню серотоніну у людей, у яких діагностували обсесивно-компульсивний розлад.
(Laughter)
(Сміх)
Yes, and low levels of serotonin are also associated with seasonal affective disorder and depression. So there is some evidence that love is associated with changes to our moods and our behaviors. And there are other studies to confirm that most relationships begin this way.
Так, низький рівень серотоніну також пов'язаний із сезонним афективним розладом і депресією. Таким чином, є деякі докази, що кохання пов'язане зі зміною настрою та поведінки. Є й інші дослідження, які підтверджують, що більшість стосунків починаються так.
Researchers believe that the low levels of serotonin is correlated with obsessive thinking about the object of love, which is like this feeling that someone has set up camp in your brain. And most of us feel this way when we first fall in love. But the good news is, it doesn't always last that long -- usually from a few months to a couple of years.
Дослідники вважають, що низький рівень серотоніну корелює з нав'язливими думками про об'єкт кохання, таке почуття, ніби хтось створив табір у вашому мозку. І більшість з нас почуваються саме так, коли ми закохуємось. Але є й гарні новини - це триває недовго -- зазвичай від кількох місяців до декількох років.
When I got back from my trip to South America, I spent a lot of time alone in my room, checking my email, desperate to hear from the guy I loved. I decided that if my friends could not understand my grievous affliction, then I did not need their friendship. So I stopped hanging out with most of them. And it was probably the most unhappy year of my life. But I think I felt like it was my job to be miserable, because if I could be miserable, then I would prove how much I loved him. And if I could prove it, then we would have to end up together eventually.
Коли я повернулася зі своєї подорожі Південною Африкою, я провела багато часу одна в кімнаті, перевіряючи електронну пошту, бо відчайдушно чекала почути щось від свого коханого. Я вирішила, що якщо мої друзі не розуміють моїх страждань, тоді мені не потрібна така дружба. Отже, я перестала спілкуватись з більшістю з них. І це був, мабуть, найнещасніший рік мого життя. Але мені здавалось, що це моя робота -- бути нещасною, бо якщо я була нещасна, то могла довести, як сильно я його кохала. А якщо я могла це довести, то, врешті-решт, ми мали б бути разом.
This is the real madness, because there is no cosmic rule that says that great suffering equals great reward, but we talk about love as if this is true.
Це справжнє божевілля, тому що не існує космічного правила, яке стверджує, що велике страждання дорівнює великій нагороді, але ми говоримо про кохання так, наче це правда.
Our experiences of love are both biological and cultural. Our biology tells us that love is good by activating these reward circuits in our brain, and it tells us that love is painful when, after a fight or a breakup, that neurochemical reward is withdrawn. And in fact -- and maybe you've heard this -- neurochemically speaking, going through a breakup is a lot like going through cocaine withdrawal, which I find reassuring.
Наш досвід кохання є як біологічним, так і культурним. Біологія каже, що кохання -- це добре, й активізує схеми винагороди в нашому мозку, а ще каже, що кохання болісне, коли після суперечки чи розлуки забирає цю нейрохімічну винагороду. І насправді - можливо, ви про це чули -- з погляду нейрохімії, переживання розлуки за відчуттями схоже на боротьбу з кокаїновою залежністю. Дуже обнадійливо, як на мене.
(Laughter)
(Сміх)
And then our culture uses language to shape and reinforce these ideas about love. In this case, we're talking about metaphors about pain and addiction and madness. It's kind of an interesting feedback loop. Love is powerful and at times painful, and we express this in our words and stories, but then our words and stories prime us to expect love to be powerful and painful.
А ще наша культура використовує мову, щоб сформувати і зміцнити ці ідеї про кохання. У цьому випадку ми говоримо про метафори болю, залежності та божевілля. Виникає цікава петля зворотного зв'язку. Кохання сильне й іноді болісне, і ми висловлюємо це в наших словах і розповідях, але потім наші слова та розповіді вчать нас, що кохання має бути сильним і болісним.
What's interesting to me is that all of this happens in a culture that values lifelong monogamy. It seems like we want it both ways: we want love to feel like madness, and we want it to last an entire lifetime. That sounds terrible.
Цікаво, що все це відбувається в культурі, яка цінує моногамію на все життя. Схоже, що ми хочемо обидвох варіантів: щоб кохання відчувалась, як божевілля, і щоб це тривало все життя. Звучить жахливо.
(Laughter)
(Сміх)
To reconcile this, we need to either change our culture or change our expectations. So, imagine if we were all less passive in love. If we were more assertive, more open-minded, more generous and instead of falling in love, we stepped into love. I know that this is asking a lot, but I'm not actually the first person to suggest this. In their book, "Metaphors We Live By," linguists Mark Johnson and George Lakoff suggest a really interesting solution to this dilemma, which is to change our metaphors. They argue that metaphors really do shape the way we experience the world, and that they can even act as a guide for future actions, like self-fulfilling prophecies.
Щоб виправити це, нам треба змінити або нашу культуру, або наші очікування. Отже уявіть, якби ми всі були менш пасивні в коханні. Якби ми були більш наполегливими, відкритими, щедрими, і замість того, щоб провалитись у це відчуття, упевнено у нього ступали б. Я знаю, що прошу забагато, але я насправді не перша людина, яка це припустила. У своїй книзі "Метафори, якими ми живемо", лінгвісти Марк Джонсон і Джордж Лакофф запропонували дійсно цікаве рішення цієї дилеми -- змінити наші метафори. Вони стверджують, що метафори справді визначають, як ми сприймаємо світ, і що вони можуть навіть виступати в якості посібника до майбутніх дій, наче пророцтво, що здійснюється.
Johnson and Lakoff suggest a new metaphor for love: love as a collaborative work of art. I really like this way of thinking about love. Linguists talk about metaphors as having entailments, which is essentially a way of considering all the implications of, or ideas contained within, a given metaphor. And Johnson and Lakoff talk about everything that collaborating on a work of art entails: effort, compromise, patience, shared goals. These ideas align nicely with our cultural investment in long-term romantic commitment, but they also work well for other kinds of relationships -- short-term, casual, polyamorous, non-monogamous, asexual -- because this metaphor brings much more complex ideas to the experience of loving someone.
Джонсон та Лакофф пропонують нову метафору кохання: кохання наче спільний твір мистецтва. Мені дійсно подобається такий підхід. Лінгвісти говорять про метафори як про визначення певних обмежень, що, по суті, є способом, за допомогою якого можна врахувати всі наслідки або ідеї у певній метафорі. І Джонсон, і Лекофф говорять про все те, що тягне за собою співпраця над витвором мистецтва: зусилля, компроміс, терпіння, спільні цілі. Ці ідеї чудово накладаються на наші культурні вкладення у довгострокову романтичну прихильність, але вони чудово працюють і з іншими видами стосунків-- короткостроковими, тимчасовими, полігамними, платонічними -- тому що ця метафора вносить набагато складніші ідеї до явища та досвіду кохання.
So if love is a collaborative work of art, then love is an aesthetic experience. Love is unpredictable, love is creative, love requires communication and discipline, it is frustrating and emotionally demanding. And love involves both joy and pain. Ultimately, each experience of love is different.
Тож, якщо кохання є спільним витвором мистецтва -- тоді кохання - це естетичне переживання. Кохання непередбачуване, кохання креативне, кохання потребує спілкування та дисципліни, засмучує та вимагає емоцій. Воно містить у собі і радість, і біль. Кожен досвід кохання унікальний.
When I was younger, it never occurred to me that I was allowed to demand more from love, that I didn't have to just accept whatever love offered. When 14-year-old Juliet first meets -- or, when 14-year-old Juliet cannot be with Romeo, whom she has met four days ago, she does not feel disappointed or angsty. Where is she? She wants to die. Right? And just as a refresher, at this point in the play, act three of five, Romeo is not dead. He's alive, he's healthy, he's just been banished from the city. I understand that 16th-century Verona is unlike contemporary North America, and yet when I first read this play, also at age 14, Juliet's suffering made sense to me.
Коли я була молодша, мені ніколи не спадало на думку, що я можу вимагати від кохання більше, що я не повинна просто приймати все, що воно пропонує. Коли 14-річна Джульєтта вперше зустріла Ромео, або коли 14-річна Джульєтта зрозуміла, що не може бути разом з Ромео, якого вона зустріла чотири дні тому, вона не почувалась розчарованою або занепокоєною. Що вона відчувала? Вона хотіла померти. Правильно? І нагадую, в цей момент у п'єсі - дія третя з п'яти - Ромео не помер. Він живий, він здоровий, його просто вигнали з міста. Я розумію, що Верона 16-го століття відрізняється від сучасної Америки, і все ж, коли я вперше прочитала цю п'єсу, коли мені також було 14, я розуміла страждання Джульєтти.
Reframing love as something I get to create with someone I admire, rather than something that just happens to me without my control or consent, is empowering. It's still hard. Love still feels totally maddening and crushing some days, and when I feel really frustrated, I have to remind myself: my job in this relationship is to talk to my partner about what I want to make together. This isn't easy, either. But it's just so much better than the alternative, which is that thing that feels like madness.
Нам потрібне нове визначення кохання - як того, що я можу створити разом із людиною, яку обожнюю, а не як випадковості, яка стається зі мною без мого контролю або згоди. Таке визначення розширює наші можливості. Це й досі важко. Кохання, як і раніше, іноді повністю зводить з розуму, і коли я почуваюсь дуже засмученою, треба нагадати собі: моє завдання в цих стосунках -- говорити з моїм партнером про те, що ми робимо разом. Це також непросто. Але це значно краще, ніж альтернативний варіант, зі всім його божевіллям.
This version of love is not about winning or losing someone's affection. Instead, it requires that you trust your partner and talk about things when trusting feels difficult, which sounds so simple, but is actually a kind of revolutionary, radical act. This is because you get to stop thinking about yourself and what you're gaining or losing in your relationship, and you get to start thinking about what you have to offer. This version of love allows us to say things like, "Hey, we're not very good collaborators. Maybe this isn't for us." Or, "That relationship was shorter than I had planned, but it was still kind of beautiful."
У цьому варіанті кохання не йдеться про отримання або втрату чиєїсь симпатії. Навпаки, він вимагає, щоб ви довіряли своєму партнеру та говорили про речі, які важко комусь довірити. Звучить так просто, але насправді це революційна, радикальна дія. Тому що вам треба припинити думати лише про себе та про те, що ви отримуєте або втрачаєте у ваших стосунках, та почати думати про те, що ви пропонуєте. Така версія кохання дає нам змогу казати такі речі, як-от: "Ми з тобою не дуже добре співпрацюємо. Можливо, це не для нас" або "Ці стосунки тривали менше, ніж я планував, але все одно вони були чудові".
The beautiful thing about the collaborative work of art is that it will not paint or draw or sculpt itself. This version of love allows us to decide what it looks like.
Краса спільної праці над витвором мистецтва полягає в тому, що він не намалює себе сам. Ця версія кохання дає змогу нам самим вирішити, як воно буде виглядати.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)