So I know TED is about a lot of things that are big, but I want to talk to you about something very small. So small, it's a single word. The word is "misfit." It's one of my favorite words, because it's so literal. I mean, it's a person who sort of missed fitting in. Or a person who fits in badly. Or this: "a person who is poorly adapted to new situations and environments." I'm a card-carrying misfit. And I'm here for the other misfits in the room, because I'm never the only one. I'm going to tell you a misfit story.
Я знаю, що TED - про багато великих речей, але хочу поговорити з вами про дещо дуже мале. Таке мале - єдине слово, слово "ізгой" (misfit) Це одне з моїх улюблених слів, бо воно таке буквальне. Тобто це особа, яка не вписалась. Або той, хто погано вписується. Або так: "особа, якій складно адаптуватися до нових ситуацій та оточень". Я - ізгой з посвідченням. І я сюди прийшла до інших ізгоїв, бо завжди є ще хтось, крім мене. Я розкажу вам історію про ізгоя.
Somewhere in my early 30s, the dream of becoming a writer came right to my doorstep. Actually, it came to my mailbox in the form of a letter that said I'd won a giant literary prize for a short story I had written. The short story was about my life as a competitive swimmer and about my crappy home life, and a little bit about how grief and loss can make you insane. The prize was a trip to New York City to meet big-time editors and agents and other authors. So kind of it was the wannabe writer's dream, right? You know what I did the day the letter came to my house? Because I'm me, I put the letter on my kitchen table, I poured myself a giant glass of vodka with ice and lime, and I sat there in my underwear for an entire day, just staring at the letter. I was thinking about all the ways I'd already screwed my life up. Who the hell was I to go to New York City and pretend to be a writer? Who was I?
Десь на початку мого четвертого десятку мрія стати письменницею прийшла просто до мого порогу. Точніше, опинилася у поштовій скриньці у вигляді листа, де було сказано, що я виграла гігантську літературну премію за оповідання, яке написала. Оповідання було про моє життя спортивної плавчині, і про лайняне домашнє життя, і трохи про те, як жалоба та горе зводять з глузду. Нагородою була поїздка до Нью-Йорка і знайомство з серйозними видавцями, агентами та іншими письменниками. Тож це була типу здійснена мрія письменника-початківця, так? Знаєте, що я зробила того дня, коли отримала листа? Оскільки я це я, я поклала листа на кухонний стіл, налила собі величезну склянку горілки з льодом і лаймом, і цілий день сиділа у спідньому, просто дивлячись на той лист. Я думала про усі дії, якими вже зіпсувала собі життя. Хто я в біса така, щоб їхати у Нью-Йорк і вдавати з себе письменницю? Ким я була?
I'll tell you. I was a misfit. Like legions of other children, I came from an abusive household that I narrowly escaped with my life. I already had two epically failed marriages underneath my belt. I'd flunked out of college not once but twice and maybe even a third time that I'm not going to tell you about.
Я вам розповім. Я була ізгоєм. Як і легіони інших дітей, я виросла у насильницькому домі, з якого ледве вибралась живою. Я вже мала два епічно провалених шлюби за спиною. Мене вигнали з коледжу навіть не раз, а двічі, а може й ще раз, але цього я вам не скажу.
(Laughter)
(Сміх)
And I'd done an episode of rehab for drug use. And I'd had two lovely staycations in jail. So I'm on the right stage.
І я відбула реабілітаційний термін лікування від наркозалежності. А ще - двоє приємних канікул у в'язниці. Тож я на правильній сцені.
(Laughter)
(Сміх)
But the real reason, I think, I was a misfit, is that my daughter died the day she was born, and I hadn't figured out how to live with that story yet. After my daughter died I also spent a long time homeless, living under an overpass in a kind of profound state of zombie grief and loss that some of us encounter along the way. Maybe all of us, if you live long enough. You know, homeless people are some of our most heroic misfits, because they start out as us. So you see, I'd missed fitting in to just about every category out there: daughter, wife, mother, scholar. And the dream of being a writer was really kind of like a small, sad stone in my throat.
Але, як на мене, справжня причина, з якої я була ізгоєм - моя донька померла у день, коли народилася, і я ще не розібралася, як жити з цією історією. Після того, як вона померла, я тривалий час провела безхатьком, живучи під мостом у такому собі стані зомбі в глибокій жалобі й горі, з яким дехто з нас стикається в дорозі. А може й усі, якщо живемо достатньо довго. Знаєте, безхатьки - одні з наших найгероїчніших ізгоїв, бо спочатку вони такі ж, як і ми. Тож бачите, я не вписалась у мало не кожну наявну категорію: донька, дружина, мати, студентка. І мрія стати письменницею була схожа на маленький сумний камінець у мене в горлі.
It was pretty much in spite of myself that I got on that plane and flew to New York City, where the writers are. Fellow misfits, I can almost see your heads glowing. I can pick you out of a room. At first, you would've loved it. You got to choose the three famous writers you wanted to meet, and these guys went and found them for you. You got set up at the Gramercy Park Hotel, where you got to drink Scotch late in the night with cool, smart, swank people. And you got to pretend you were cool and smart and swank, too. And you got to meet a bunch of editors and authors and agents at very, very fancy lunches and dinners. Ask me how fancy.
Я сіла у той літак більше наперекір собі, і полетіла у Нью-Йорк, де водяться письменники. Браття-ізгої, я майже бачу, як ваші голови сяють. Я можу вирізнити вас у залі. Спершу ви були би в захваті. Можна було обрати трьох відомих письменників, з якими хочете познайомитись, і ті люди ішли й знаходили їх для вас. Вас селили у готелі Ґремерсі Парк, де вам можна було пити шотландське віскі пізно уночі з класними, розумними, шикарними людьми. І вам можна було вдавати з себе таких же класних, розумних і шикарних. І вас знайомили з купою видавців, письменників та агентів на дуже-дуже вишуканих обідах і вечерях. Спитайте, наскільки вишуканих.
Audience: How fancy?
Наскільки вишуканих?
Lidia Yuknavitch: I'm making a confession: I stole three linen napkins --
Зізнаюся: я вкрала три лляні серветки.
(Laughter)
(Сміх)
from three different restaurants. And I shoved a menu down my pants.
з трьох різних ресторанів. І запхала собі в штани меню.
(Laughter)
(Сміх)
I just wanted some keepsakes so that when I got home, I could believe it had really happened to me. You know?
Мені просто потрібні були сувеніри на пам'ять, щоб коли я повернулася додому, то могла продовжувати виріти, що це справді було. Знаєте?
The three writers I wanted to meet were Carole Maso, Lynne Tillman and Peggy Phelan. These were not famous, best-selling authors, but to me, they were women-writer titans. Carole Maso wrote the book that later became my art bible. Lynne Tillman gave me permission to believe that there was a chance my stories could be part of the world. And Peggy Phelan reminded me that maybe my brains could be more important than my boobs. They weren't mainstream women writers, but they were cutting a path through the mainstream with their body stories, I like to think, kind of the way water cut the Grand Canyon.
Три письменники, з якими я хотіла познайомитись - Керол Мейсо, Лінн Тіллман та Пеґґі Фелан. Це не популярні авторки бестселлерів, але для мене вони були жінками-письменницями-титанами. Керол Мейсо написала книжку, що пізніше стала для мене біблією мистецтва. Лінн Тіллман дозволила мені вірити, що існував шанс, що мої історії можуть стати частиною світу. А Пеґґі Фелан нагадувала мені, що, можливо, мої мізки важливіші за цицьки. Це не були популярні письменниці, але вони прокладали свій шлях крізь переважаючу течію своїми історіями про тіло приблизно так само, як вода виточила Великий Каньйон - так мені подобається думати.
It nearly killed me with joy to hang out with these three over-50-year-old women writers. And the reason it nearly killed me with joy is that I'd never known a joy like that. I'd never been in a room like that. My mother never went to college. And my creative career to that point was a sort of small, sad, stillborn thing. So kind of in those first nights in New York I wanted to die there. I was just like, "Kill me now. I'm good. This is beautiful." Some of you in the room will understand what happened next.
Я мало не померла від радості, зависаючи з тими трьома письменницями за 50. А причина, з якої я мало не померла від щастя - я ніколи такого щастя не знала. Ніколи раніше не була у такій кімнаті. Моя мама не мала вищої освіти. А моя творча кар'єра до тієї миті була чимось маленьким, сумним і мертвонародженим. Тож у ті перші вечори у Нью-Йорку мені, типу, хотілося померти там. Я почувалася так: "Вбийте мене, зараз. Мене все влаштовує. Все прекрасно" Дехто з вас зрозуміє, що сталося далі.
First, they took me to the offices of Farrar, Straus and Giroux. Farrar, Straus and Giroux was like my mega-dream press. I mean, T.S. Eliot and Flannery O'Connor were published there. The main editor guy sat me down and talked to me for a long time, trying to convince me I had a book in me about my life as a swimmer. You know, like a memoir. The whole time he was talking to me, I sat there smiling and nodding like a numb idiot, with my arms crossed over my chest, while nothing, nothing, nothing came out of my throat. So in the end, he patted me on the shoulder like a swim coach might. And he wished me luck and he gave me some free books and he showed me out the door.
Спершу вони привели мене в офіс "Фаррар, Строс та Джіро". "Фаррар, Строс та Джіро" було моїм мегаомріяним видавництвом. Маю на увазі, там видавалися Т.С.Еліот та Фленнері О'Коннор. Головний редактор запросив мене сісти і довго зі мною говорив, намагаючись переконати мене, що я мала в собі книжку про кар'єру у спортивному плаванні. Знаєте, типу мемуарів. Весь час, що він говорив зі мною, я сиділа посміхаючись і киваючи, ніби німа ідіотка, склавши руки на грудях, і не могла сказати нічого, нічого, нічого. Тож врешті-решт він поплескав мене по плечі, як міг би зробити тренер з плавання. Побажав мені удачі, подарував кілька книжок і виштовхав за двері.
Next, they took me to the offices of W.W. Norton, where I was pretty sure I'd be escorted from the building just for wearing Doc Martens. But that didn't happen. Being at the Norton offices felt like reaching up into the night sky and touching the moon while the stars stitched your name across the cosmos. I mean, that's how big a deal it was to me. You get it? Their lead editor, Carol Houck Smith, leaned over right in my face with these beady, bright, fierce eyes and said, "Well, send me something then, immediately!" See, now most people, especially TED people, would have run to the mailbox, right? It took me over a decade to even imagine putting something in an envelope and licking a stamp.
Потім мене повели в офіс "В.В.Нортон", де я була більш-менш певна, що мене виведуть з будівлі просто за те, що на мені "мартенси". Але цього не сталося. Бути в офісі "Нортона" було ніби сягнути нічного неба і торкнутися місяця, а на фоні зірками було вишите твоє ім'я. Тобто аж так багато це для мене значило. Розумієте? Їхня головна редакторка, Керол Гук Сміт, нахилилася просто до мого лиця зі своїми банькатими, світлими, лютими очима і сказала: "Ну то надішли мені щось, негайно!" Знаєте, тут більшість людей, особливо людей з TED, побігла би до поштової скриньки, чи не так? У мене пішло більш, як десять років на те, щоб бодай уявити, як я кладу щось в конверт і змочую марку.
On the last night, I gave a big reading at the National Poetry Club. And at the end of the reading, Katharine Kidde of Kidde, Hoyt & Picard Literary Agency, walked straight up to me and shook my hand and offered me representation, like, on the spot. I stood there and I kind of went deaf. Has this ever happened to you? And I almost started crying because all the people in the room were dressed so beautifully, and all that came out of my mouth was: "I don't know. I have to think about it." And she said, "OK, then," and walked away. All those open hands out to me, that small, sad stone in my throat ...
Останньої ночі у мене були великі читання у Національному клубі поезії. І наприкінці читань Кетрін Кідді з літературного агентства "Кідді, Гойт та Пікард" підійшла просто до мене, потисла мені руку і запропонувала мене представляти, починаючи там і тоді. Я стояла там і немов оглухла. З вами колись таке траплялоя? І я майже почала плакати, бо усі навколо були так прекрасно одягнені, і все, що я змогла з себе витиснути: "Я не знаю. Треба подумати." І вона сказала "Тоді окей" і пішла геть. Усі ці простягнуті мені руки, і той сумний камінець у горлянці...
You see, I'm trying to tell you something about people like me. Misfit people -- we don't always know how to hope or say yes or choose the big thing, even when it's right in front of us. It's a shame we carry. It's the shame of wanting something good. It's the shame of feeling something good. It's the shame of not really believing we deserve to be in the room with the people we admire.
Розумієте, я намагаюся вам розповісти дещо про таких, як я. Ізгої... Ми не завжди знаємо, як мати надію, чи казати "так", чи обирати великі речі, навіть коли вони просто перед нами. Такий сором ми несемо. Це коли соромно хотіти щось хороше. Коли соромно відчувати щось хороше. Сором, який відчуваєш, коли не дуже то й віриш, що заслуговуєш бути в одній кімнаті з людьми, яких обожнюєш.
If I could, I'd go back and I'd coach myself. I'd be exactly like those over-50-year-old women who helped me. I'd teach myself how to want things, how to stand up, how to ask for them. I'd say, "You! Yeah, you! You belong in the room, too." The radiance falls on all of us, and we are nothing without each other. Instead, I flew back to Oregon, and as I watched the evergreens and rain come back into view, I just drank many tiny bottles of airplane "feel sorry for yourself." I thought about how, if I was a writer, I was some kind of misfit writer. What I'm saying is, I flew back to Oregon without a book deal, without an agent, and with only a headful and heart-ful of memories of having sat so near the beautiful writers. Memory was the only prize I allowed myself.
Якби я могла, я би повернулася і натренувала себе. Я була би точно такою, як ті жінки за 50, що мені допомогли. Я б навчила себе хотіти речей, і стояти за себе, і просити чогось. Я б сказала: "Ти! Так, ти! Тобі теж тут місце." Світло падає на нас усіх, і ми ніщо одне без одного. Натомість я полетіла назад до Ореґону, і споглядаючи повернення вічнозелених рослин і дощу в ілюмінаторі, просто пила одну за одною маленькі пляшечки "саможаління" в літаку. Я думала про те, що якщо й була письменницею, то однак була ізгоєм. Я хочу сказати, що повернулася в Ореґон без контракту, без агента, і лише з повною головою та повним серцем спогадів про те, як сиділа так близько до чудесних письменників. Спогади - єдиний приз, який я собі дозволила.
And yet, at home in the dark, back in my underwear, I could still hear their voices. They said, "Don't listen to anyone who tries to get you to shut up or change your story." They said, "Give voice to the story only you know how to tell." They said, "Sometimes telling the story is the thing that saves your life."
Та все одно удома, в темряві, і знову лише у спідньому, я все ще чула їхні голоси. Вони казали: "Не слухай нікого, хто спробує тебе заткнути або змінити твою історію". Вони казали: "Дай голос тій історії, яку тільки ти зможеш розповісти." Вони казали: "Часом життя врятувати можна тільки розказавши історію."
Now I am, as you can see, the woman over 50. And I'm a writer. And I'm a mother. And I became a teacher. Guess who my favorite students are. Although it didn't happen the day that dream letter came through my mailbox, I did write a memoir, called "The Chronology of Water." In it are the stories of how many times I've had to reinvent a self from the ruins of my choices, the stories of how my seeming failures were really just weird-ass portals to something beautiful. All I had to do was give voice to the story.
Сьогодні я, як бачите - жінка за 50. І я - письменниця. І я - мати. І я почала викладати. Вгадайте, хто мої улюблені учні? Хоча це й не трапилося того ж дня, коли я отримала того листа мрії, я написала мемуари під назвою "Хронологія Води". Це історії усіх разів, коли я мусила себе перебудовувати з руїн власних рішень, історії про те, що мої начебто провали насправді були просто дивними порталами у щось прекрасне. Усе, що мені треба було зробити - дати історії голос.
There's a myth in most cultures about following your dreams. It's called the hero's journey. But I prefer a different myth, that's slightly to the side of that or underneath it. It's called the misfit's myth. And it goes like this: even at the moment of your failure, right then, you are beautiful. You don't know it yet, but you have the ability to reinvent yourself endlessly. That's your beauty.
У більшості культур є міф про шлях до мрії. Він називається мандрівкою героя. Але мені більше до вподоби інший міф, що йде трохи іншим боком або понизу. Він називається міфом ізгоя. І звучить він так: навіть у миті твого провалу, прямо у ці миті, ти прекрасний. Ти ще про це не знаєш, але ти можеш перебудовувати себе без кінця. У цьому твоя краса.
You can be a drunk, you can be a survivor of abuse, you can be an ex-con, you can be a homeless person, you can lose all your money or your job or your husband or your wife, or the worst thing of all, a child. You can even lose your marbles. You can be standing dead center in the middle of your failure and still, I'm only here to tell you, you are so beautiful. Your story deserves to be heard, because you, you rare and phenomenal misfit, you new species, are the only one in the room who can tell the story the way only you would. And I'd be listening.
Ти можеш бути п'яницею, можеш бути жертвою насилля, можеш бути зеком, можеш бути безхатьком, можеш втратити усі свої гроші, роботу, свого чоловіка, чи свою жінку, чи найгірше за все - дитину. Можеш навіть згубити клепку. Можеш бути мертвою точкою посеред власного провалу, і все одно я тут для того, щоб сказати: ти такий прекрасний. Твоя історія заслуговує бути почутою, бо ти - рідкісний і феноменальний ізгой - новий вид, і ти єдиний тут, хто може розповісти цю історію саме так, як можеш тільки ти. І я слухатиму.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)