As a little girl, I always imagined I would one day run away. From the age of six on, I kept a packed bag with some clothes and cans of food tucked away in the back of a closet. There was a deep restlessness in me, a primal fear that I would fall prey to a life of routine and boredom. And so, many of my early memories involved intricate daydreams where I would walk across borders, forage for berries, and meet all kinds of strange people living unconventional lives on the road.
У дитинстві я завжди уявляла, як одного дня я втечу. Відтоді, як мені виповнилося 6 років, я мала спакований наплічник із одягом та їжею, надійно захований у ванній кімнаті. У мені зріла глибока занепокоєність, первісний страх стати жертвою життя, сповненого одноманітності й нудьги. Отже, більшість моїх дитячих спогадів повниться яскравими мріями, у яких я могла б перетинати кордони, харчуватися ягодами й зустрічати усі типи диваків, що живуть незвичним життям - у дорозі.
Years have passed, but many of the adventures I fantasized about as a child -- traveling and weaving my way between worlds other than my own — have become realities through my work as a documentary photographer. But no other experience has felt as true to my childhood dreams as living amongst and documenting the lives of fellow wanderers across the United States. This is the nomadic dream, a different kind of American dream lived by young hobos, travelers, hitchhikers, vagrants and tramps.
Минули роки, і безліч пригод, про які я фантазувала дитиною (подорожувати й прокладати свій шлях поміж світів, відмінних від мого власного), - справдилися завдяки моїй роботі фотографа-документаліста. Але жоден досвід не відображав так повно мої дитячі мрії, як життя поміж й документування життя молодих мандрівників у різних куточках Сполучених Штатів. Це кочова мрія, незвичний різновид американської мрії, нею живуть молоді зайдисвіти, мандрівники, автостопники, подорожні й волоцюги.
In most of our minds, the vagabond is a creature from the past. The word "hobo" conjures up an old black and white image of a weathered old man covered in coal, legs dangling out of a boxcar, but these photographs are in color, and they portray a community swirling across the country, fiercely alive and creatively free, seeing sides of America that no one else gets to see.
В уяві більшості з нас вічний мандрівник - це істота з минулого. Слово "волоцюга" змушує уявляти старе чорно-біле фото літнього чоловіка з обвітреною шкірою, вкритого вугільним пилом, що сидить, звісивши ноги з вагона. Але ці фотографії кольорові, вони зображують спільноту, що вештається по всіх куточках країни; неймовірно живі та вигадливо вільні, вони бачать ті частини Америки, що недоступні іншим.
Like their predecessors, today's nomads travel the steel and asphalt arteries of the United States. By day, they hop freight trains, stick out their thumbs, and ride the highways with anyone from truckers to soccer moms. By night, they sleep beneath the stars, huddled together with their packs of dogs, cats and pet rats between their bodies.
Як їхні попередники, сучасні кочівники подорожують серед сталевих та асфальтових артерій Сполучених Штатів. Вдень вони застрибують у вантажні потяги й прямують автострадами із будь-ким - від далекобійників до мамочок дітей-футболістів. Вночі вони сплять під зірками, туляться один до одного з усіма їхніми собаками, котами та домашніми пацюками поміж.
Some travelers take to the road by choice, renouncing materialism, traditional jobs and university degrees in exchange for a glimmer of adventure. Others come from the underbelly of society, never given a chance to mobilize upwards: foster care dropouts, teenage runaways escaping abuse and unforgiving homes.
Деякі мандрівники обрали дорогу самі, відреклися від матеріалізму, звичної роботи та університетських ступенів в обмін на магію пригод. Інші прийшли з нижчих шарів суспільства, позбавлені шансу просунутися вгору: вихідці з патронажних родин, підлітки-втікачі, що покинули жорстокі й непривітні домівки.
Where others see stories of privation and economic failure, travelers view their own existence through the prism of liberation and freedom. They'd rather live off of the excess of what they view as a wasteful consumer society than slave away at an unrealistic chance at the traditional American dream. They take advantage of the fact that in the United States, up to 40 percent of all food ends up in the garbage by scavenging for perfectly good produce in dumpsters and trash cans. They sacrifice material comforts in exchange for the space and the time to explore a creative interior, to dream, to read, to work on music, art and writing.
Там, де інші бачать історії нестатків та економічних невдач, мандрівники знаходять власний досвід існування у звільненні та свободі. Вони краще житимуть поза тим, у чому бачать марнотратне суспільство споживання, ніж стануть в'язнями нереалістичної надії на традиційну американську мрію. Вони знаходять переваги у факті, що у Сполучених Штатах до 40 відсотків усієї їжі опиняється в смітниках, - і дістають їжу чудової якості в сміттєвих баках та контейнерах. Вони жертвують матеріальним комфортом в обмін на можливість та час досліджувати творчий простір, мріяти, читати, створювати музику, малювати чи писати.
But there are many aspects to this life that are far from idyllic. No one loses their inner demons by taking to the road. Addiction is real, the elements are real, freight trains maim and kill, and anyone who has lived on the streets can attest to the exhaustive list of laws that criminalize homeless existence. Who here knows that in many cities across the United States it is now illegal to sit on the sidewalk, to wrap oneself in a blanket, to sleep in your own car, to offer food to a stranger? I know about these laws because I've watched as friends and other travelers were hauled off to jail or received citations for committing these so-called crimes.
Але в такому житті чимало далеко не ідилічного. Ніхто ще не позбавився своїх внутрішніх демонів, просто вийшовши на дорогу. Наркоманія реальна, шахраї реальні вантажні потяги калічать та вбивають, і кожен, хто жив на вулиці, може свідчити про вичерпний список законів, що криміналізують життя без домівки. Хто з присутніх знає, що в багатьох містах Сполучених Штатів зараз незаконно сидіти на тротуарах, загортатися в ковдру, спати у власній автівці, пропонувати їжу незнайомцеві? Я знаю про ці закони, бо я бачила, як моїх друзів та інших подорожніх було затримано або попереджено за скоєння цих так званих "злочинів".
Many of you might be wondering why anyone would choose a life like this, under the thumb of discriminatory laws, eating out of trash cans, sleeping under bridges, picking up seasonal jobs here and there. The answer to such a question is as varied as the people that take to the road, but travelers often respond with a single word: freedom. Until we live in a society where every human is assured dignity in their labor so that they can work to live well, not only work to survive, there will always be an element of those who seek the open road as a means of escape, of liberation and, of course, of rebellion.
Багато хто, певно, питається, заради чого людина може обрати життя такого штибу: із тиском дискримінаційних законів, із їжею зі смітників, ночівлею під мостами, пошуками тимчасового підробітку деінде. Відповіді на це питання такі ж різноманітні, як і люди, що обрали дорогу, але мандрівники завжди відповідають єдиним словом: свобода. Доки ми не житимемо в суспільстві, де кожному гарантована гідність у його праці, щоб люди могли працювати й жити добре, а не просто працювати заради виживання, завжди існуватимуть ті, хто обирає відкриті шляхи як вихід, як звільнення та, звісно, як протест.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)