There are things we say when we catch the eye of a stranger or a neighbor walking by. We say, "Hello, how are you? It's a beautiful day. How do you feel?" These sound kind of meaningless, right? And, in some ways, they are. They have no semantic meaning. It doesn't matter how you are or what the day is like. They have something else. They have social meaning. What we mean when we say those things is: I see you there.
Є фрази, які ми говоримо, коли ловимо на собі погляд незнайомця або коли зустрічаємо сусіда. Ми кажемо: "Привіт. Як справи? Сьогодні чудовий день. Як почуваєшся?" Звучить безглуздо, чи не так? І, до певної міри, так і є. Ці фрази позбавлені семантичного значення. Байдуже, як у вас справи чи який сьогодні день. У них криється дещо інше. Вони мають соціальне значення. Насправді, вимовляючи ці фрази, ми маємо на увазі: Я бачу тебе.
I'm obsessed with talking to strangers. I make eye contact, say hello, I offer help, I listen. I get all kinds of stories. About seven years ago, I started documenting my experiences to try to figure out why. What I found was that something really beautiful was going on. This is almost poetic. These were really profound experiences. They were unexpected pleasures. They were genuine emotional connections. They were liberating moments.
Мені до вподоби говорити з незнайомцями. Я встановлюю зоровий контакт, вітаюсь, пропоную допомогу, слухаю. Я збираю різні історії. Десь сім років тому я почала документувати свої знайомства, щоб дійти висновку. Я побачила, що відбувається дещо чудове. Майже поетичне. Це були великі знайомства. Несподівані задоволення. Справжній емоційний зв'язок. Були моменти розкутості.
So one day, I was standing on a corner waiting for the light to change, which, I'm a New Yorker, so that means I was actually standing in the street on the storm drain, as if that could get me across faster. And there's an old man standing next to me. So he's wearing, like, a long overcoat and sort of an old-man hat, and he looked like somebody from a movie. And he says to me, "Don't stand there. You might disappear." So this is absurd, right? But I did what he said. I stepped back onto the sidewalk. And he smiled, and he said, "Good. You never know. I might have turned around, and zoop, you're gone."
Одного дня я стояла на розі і чекала зеленого світла світлофору. До речі, я з Нью-Йорку, а це означає, що я насправді стояла на вулиці, на решітці зливового стоку, неначе це могло пришвидшити перехід. Поруч зі мною стояв старий чоловік. Він був вдягнений у довге пальто і старечий капелюх та виглядав, як персонаж кіно. І от він мені говорить: "Не стій там. Можеш щезнути". Хіба це не абсурд? Проте я його послухалась. Я відійшла назад на тротуар. Він посміхнувся і сказав: "Добре. Ніколи не знаєш напевне. Я міг повернутись навколо, і оп! Тебе вже нема".
This was weird, and also really wonderful. He was so warm, and he was so happy that he'd saved me. We had this little bond. For a minute, I felt like my existence as a person had been noticed, and I was worth saving. The really sad thing is, in many parts of the world, we're raised to believe that strangers are dangerous by default, that we can't trust them, that they might hurt us. But most strangers aren't dangerous. We're uneasy around them because we have no context. We don't know what their intentions are. So instead of using our perceptions and making choices, we rely on this category of "stranger."
Це було дивно і водночас чудово. Він був такий доброзичливий і так радів, що врятував мене. Між нами виник невеличкий зв'язок. На хвилину я відчула, що моє існування не залишилось непоміченим, і я варта того, щоб мене врятувати. А от насправді сумна річ - що в багатьох куточках світу людина росте з установкою, що незнайомці небезпечні, що їм не можна довіряти, що вони можуть нас скривдити. Проте більшість незнайомців не несе загрози. Ми ніяковіємо в їхній присутності, бо не маємо зв'язку з ними. Ми не знаємо їхніх намірів. Тож замість довіритися своєму сприйняттю і зробити вибір, ми керуємось категорією "незнайомець".
I have a four-year-old. When I say hello to people on the street, she asks me why. She says, "Do we know them?"
Моїй дитині 4 роки. Коли я вітаюсь з людьми на вулиці, вона питає мене, навіщо. Вона цікавиться: "Ми їх знаємо?"
I say, "No, they're our neighbor."
Я відповідаю: "Ні, це наші сусіди".
"Are they our friend?"
"Вони наші друзі?"
"No, it's just good to be friendly."
"Ні, просто бути ввічливими - це добре".
I think twice every time I say that to her, because I mean it, but as a woman, particularly, I know that not every stranger on the street has the best intentions. It is good to be friendly, and it's good to learn when not to be, but none of that means we have to be afraid.
Перед тим, як сказати це їй, я двічі думаю, тому що я справді так вважаю, але саме як жінка я знаю, що не кожен незнайомець з вулиці має добрі наміри. Добре бути доброзичливим і добре навчитись, коли їм не бути, проте це зовсім не означає, що потрібно боятись.
There are two huge benefits to using our senses instead of our fears. The first one is that it liberates us. When you think about it, using perception instead of categories is much easier said than done. Categories are something our brains use. When it comes to people, it's sort of a shortcut for learning about them. We see male, female, young, old, black, brown, white, stranger, friend, and we use the information in that box. It's quick, it's easy and it's a road to bias. And it means we're not thinking about people as individuals. I know an American researcher who travels frequently in Central Asia and Africa, alone. She's entering into towns and cities as a complete stranger. She has no bonds, no connections. She's a foreigner. Her survival strategy is this: get one stranger to see you as a real, individual person. If you can do that, it'll help other people see you that way, too.
Існує дві величезні переваги використання розсудливості, а не страхів. Перша - так ми позбавляємось скутості. Якщо задуматись, керуватись сприйняттям замість категорій легко тільки на словах. Категорії - це те, з чим працює наш мозок. Що ж стосується людей, то це своєрідний короткий шлях до їхнього пізнання. Ми бачимо чоловіка, жінку, молодого, старого, темношкірого, світлого, незнайомця, друга і використовуємо інформацію певної категорії. Це швидко і легко, але це прямий шлях до необ'єктивності. І це означає, що ми не думаємо про людину як про особистість. Я знаю американську дослідницю, яка часто подорожує центральною Азією та Африкою наодинці. Вона відвідує міста і містечка в ролі цілковитої незнайомки. Вона не має жодних зв'язків чи контактів. Вона чужинка. І керується стратегією виживання: зроби так, щоб незнайомець побачив в тобі справжню особистість. Якщо вдасться, це допоможе й іншим людям побачити тебе таким.
The second benefit of using our senses has to do with intimacy. I know it sounds a little counterintuitive, intimacy and strangers, but these quick interactions can lead to a feeling that sociologists call "fleeting intimacy." So, it's a brief experience that has emotional resonance and meaning. It's the good feeling I got from being saved from the death trap of the storm drain by the old man, or how I feel like part of a community when I talk to somebody on my train on the way to work.
Другою перевагою використання відчуттів є близькість. Знаю, це звучить парадоксально - близькість та незнайомці - але такі короткі взаємодії викликають почуття, що їх соціологи називають "швидкоплинна близькість". Це коротке знайомство, що має емоційний відгук та значення. Мені було приємно, коли старий врятував мене від смертельної пастки зливового стоку. А ще я відчуваю себе частиною суспільства, коли починаю розмову з кимось у поїзді по дорозі на роботу.
Sometimes it goes further. Researchers have found that people often feel more comfortable being honest and open about their inner selves with strangers than they do with their friends and their families -- that they often feel more understood by strangers. This gets reported in the media with great lament. "Strangers communicate better than spouses!" It's a good headline, right? I think it entirely misses the point. The important thing about these studies is just how significant these interactions can be; how this special form of closeness gives us something we need as much as we need our friends and our families.
Іноді це заходить далі. Дослідники виявили, що люди почуваються комфортніше, коли відкривають душі незнайомцям, ніж родичам або друзям, вони відчувають більше розуміння від незнайомців. Медіа пишуть про це з великим сумом. "Незнайомці кращі співрозмовники, ніж ваші близькі!" Гарний заголовок, чи не так? Проте я думаю, він не передає головного. Важливим висновком цих досліджень є те, якої значимості можуть набути подібні взаємодії; те, що ця особлива форма близкості дає нам дещо дуже необхідне, так само як наші друзі та родини.
So how is it possible that we communicate so well with strangers? There are two reasons. The first one is that it's a quick interaction. It has no consequences. It's easy to be honest with someone you're never going to see again, right? That makes sense. The second reason is where it gets more interesting. We have a bias when it comes to people we're close to. We expect them to understand us. We assume they do, and we expect them to read our minds. So imagine you're at a party, and you can't believe that your friend or your spouse isn't picking up on it that you want to leave early. And you're thinking, "I gave you the look."
То чому ж нам краще вдається спілкуватись з незнайомцями? Тому є дві причини. По-перше, така взаємодія швидкоплинна. Вона не має наслідків. Легко відкритись людині, яку ніколи більше не побачиш, так? Це має сенс. Друга причина ще цікавіша. Ми упереджено ставимось до близьких людей. Ми очікуємо від них розуміння. Ми вважаємо, що вони вміють читати наші думки. Уявіть, що ви на вечірці. Ви й не припускаєте, що ваш друг чи супутник не здогадується, що ви хочете піти. Ви думаєте: "Я ж дав тобі знак поглядом".
With a stranger, we have to start from scratch. We tell the whole story, we explain who the people are, how we feel about them; we spell out all the inside jokes. And guess what? Sometimes they do understand us a little better.
З незнайомцями ми починаємо все з чистого аркушу. Ми описуємо всю ситуацію, розказуємо, хто ці люди, як ми до них ставимось; ми розшифровуємо всі жарти для своїх. І вгадайте що? Іноді вони справді розуміють нас трішечки краще.
OK. So now that we know that talking to strangers matters, how does it work? There are unwritten rules we tend to follow. The rules are very different depending on what country you're in, what culture you're in. In most parts of the US, the baseline expectation in public is that we maintain a balance between civility and privacy. This is known as civil inattention. So, imagine two people are walking towards each other on the street. They'll glance at each other from a distance. That's the civility, the acknowledgment. And then as they get closer, they'll look away, to give each other some space.
Окей. Тепер ми знаємо, що розмовляти з незнайомцями важливо. А як це працює? Існують неписані правила поведінки. Вони відрізняються залежно від країни вашого перебування та культури, що вас оточує. У більшості штатів Америки очікуваною поведінкою в суспільстві є зберігання балансу між ввічливістю та скритністю. Таку поведінку називають ввічливою зневагою. Уявіть двох людей, які йдуть по вулиці назустріч одне одному. Вони поглянуть одне на одного здалеку. Це акт ввічливості, визнання. Та по мірі наближення вони відведуть погляд, щоб надати одне одному простір.
In other cultures, people go to extraordinary lengths not to interact at all. People from Denmark tell me that many Danes are so averse to talking to strangers, that they would rather miss their stop on the bus than say "excuse me" to someone that they need to get around. Instead, there's this elaborate shuffling of bags and using your body to say that you need to get past, instead of using two words.
В інших культурах люди відходять на колосальну відстань, щоб уникнути контакту. Знайомі з Данії розказують, що багато датчан настільки не схильні до спілкування з незнайомцями, що вони радше пропустять свою автобусну зупинку, ніж скажуть "дозвольте пройти", коли необхідно когось обійти. Натомість в хід йдуть пересування сумок та штовхання, щоб висловити потребу пройти, замість пари слів.
In Egypt, I'm told, it's rude to ignore a stranger, and there's a remarkable culture of hospitality. Strangers might ask each other for a sip of water. Or, if you ask someone for directions, they're very likely to invite you home for coffee. We see these unwritten rules most clearly when they're broken, or when you're in a new place and you're trying to figure out what the right thing to do is.
Мені розповідали, що в Єгипті ігнорувати незнайомця вважається грубістю, і що тамтешня культура відрізняється гостинністю. Незнайомці можуть попросити ковток води. А коли ви запитуєте дорогу в незнайомця, ймовірно, отримаєте від нього запрошення в гості на каву. Ми помічаємо ці неписані правила, коли їх порушено, або коли ми опиняємось в новому місці і намагаємось збагнути, як правильно поводитись.
Sometimes breaking the rules a little bit is where the action is. In case it's not clear, I really want you to do this. OK? So here's how it's going to go. Find somebody who is making eye contact. That's a good signal. The first thing is a simple smile. If you're passing somebody on the street or in the hallway here, smile. See what happens.
Іноді порушення правил - це саме те, чого не вистачає. На випадок сумнівів я прошу вас зробити дещо. Добре? Ось як це буде. Знайдіть когось охочого до зорового контакту. Це вже добрий знак. Перш за все, просто посміхніться. Проходячи повз людину на вулиці чи в коридорі, посміхніться. І подивіться, що буде.
Another is triangulation. There's you, there's a stranger, there's some third thing that you both might see and comment on, like a piece of public art or somebody preaching in the street or somebody wearing funny clothes. Give it a try. Make a comment about that third thing, and see if starts a conversation.
Існує прийом "триангуляція". Є ви, є незнайомець і є третя річ, яку ви обидва бачите і можете обговорювати, як, скажімо, предмет народного мистецтва або вуличний проповідник, або кумедно вдягнена людина. Спробуйте. Скажіть щось про ту третю річ і подивіться, чи зав'яжеться бесіда.
Another is what I call noticing. This is usually giving a compliment. I'm a big fan of noticing people's shoes. I'm actually not wearing fabulous shoes right now, but shoes are fabulous in general. And they're pretty neutral as far as giving compliments goes. People always want to tell you things about their awesome shoes.
Ще одним прийомом є звертання уваги. Зазвичай, шляхом виголошення компліменту. Я обожнюю звертати увагу на взуття людей. Взагалі-то, зараз я у звичайнісінькому взутті, але взуття в цілому незвичайне. Воно звичайне, допоки ви не зробите комплімент. Люди завжди раді розказати про своє відпадне взуття.
You may have already experienced the dogs and babies principle. It can be awkward to talk to someone on the street; you don't know how they're going to respond. But you can always talk to their dog or their baby. The dog or the baby is a social conduit to the person, and you can tell by how they respond whether they're open to talking more.
Можливо, ви вже випробували принцип цуциків та немовлят. Заговорити з незнайомцем може бути важко; ви ж не знаєте наперед його реакції. Проте завжди можна заговорити до його цуцика або дитини. Собака або дитина - це соціальний провідник до людини. І з її реакції ви можете побачити, чи хоче людина продовжити спілкування.
The last one I want to challenge you to is disclosure. This is a very vulnerable thing to do, and it can be very rewarding. So next time you're talking to a stranger and you feel comfortable, tell them something true about yourself, something really personal. You might have that experience I talked about of feeling understood.
Останнє для вас випробування - це розкриття. Момент дуже делікатний, але може принести плоди. Отже наступного разу, коли говоритимете з незнайомцем і почуватиметесь комфортно, розкажіть йому якусь правду про себе, щось дуже особисте. Ви можете отримати те відчуття розуміння, про яке я говорила.
Sometimes in conversation, it comes up, people ask me, "What does your dad do?" or, "Where does he live?" And sometimes I tell them the whole truth, which is that he died when I was a kid. Always in those moments, they share their own experiences of loss. We tend to meet disclosure with disclosure, even with strangers.
Іноді під час розмови люди питають мене: "Чим займається ваш батько?" або "Де він живе?" Іноді я розказую їм всю правду, що він помер, коли я була ще дитиною. І завжди в такі моменти вони діляться зі мною своєю втратою. Зазвичай ми відповідаємо зізнанням на зізнання. Навіть з незнайомцями.
So, here it is. When you talk to strangers, you're making beautiful interruptions into the expected narrative of your daily life and theirs. You're making unexpected connections. If you don't talk to strangers, you're missing out on all of that. We spend a lot of time teaching our children about strangers. What would happen if we spent more time teaching ourselves? We could reject all the ideas that make us so suspicious of each other. We could make a space for change.
І ось у чому справа. Коли ви говорите з незнайомцями, ви дивним чином перериваєте очікувану розповідь про своє щоденне життя і життя тих незнайомців. Ви встановлюєте незаплановані зв'язки. Якщо ви не розмовляєте з незнайомцями, ви втрачаєте можливість це відчути. Ми витрачаємо багато часу на те, щоб навчити наших дітей поведінці з незнайомцями. А що, як ми витратимо трохи більше часу, щоб навчитись самим? Ми могли б відкинути упередження, що роблять нас такими недовірливими. Ми б могли звільнити місце для змін.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)