So that's Johnny Depp, of course. And that's Johnny Depp's shoulder. And that's Johnny Depp's famous shoulder tattoo. Some of you might know that, in 1990, Depp got engaged to Winona Ryder, and he had tattooed on his right shoulder "Winona forever." And then three years later -- which in fairness, kind of is forever by Hollywood standards -- they broke up, and Johnny went and got a little bit of repair work done. And now his shoulder says, "Wino forever."
Тож,це Джонні Депп, звісно. Й це плече Джонні Деппа. А це - славнозвісне татуювання Джонні Деппа. Може ви знаєте, що в 1990, Депп заручився з Вайноною Райдер, й він витатуював на своєму правому плечі "Вайнона навік" А тоді, три роки потому - що, направду, типу - нескінченність потому, за стандартами Голівуду - - вони розійшлися, й Джонні пішов й трохи підмайстрував зроблене. І зараз його плече промовляє "Пияка назавжди"
(Laughter)
(Сміх)
So like Johnny Depp, and like 25 percent of Americans between the ages of 16 and 50, I have a tattoo. I first started thinking about getting it in my mid-20s, but I deliberately waited a really long time. Because we all know people who have gotten tattoos when they were 17 or 19 or 23 and regretted it by the time they were 30. That didn't happen to me. I got my tattoo when I was 29, and I regretted it instantly. And by "regretted it," I mean that I stepped outside of the tattoo place -- this is just a couple miles from here down on the Lower East Side -- and I had a massive emotional meltdown in broad daylight on the corner of East Broadway and Canal Street. (Laughter) Which is a great place to do it because nobody cares. (Laughter) And then I went home that night, and I had an even larger emotional meltdown, which I'll say more about in a minute.
Отже, як Джонні Депп, і як 25% американців у віці між 16-ма та 50-ма, я маю татуювання. Вперше я почала міркувати про його здобуття, на своєму другому десятку, та я зважено вичекала справді довгий час. Тому, що ми всі знаємо людей, що роблять тату коли їм 17, чи 19 чи 23, й шкодують про це вже до своїх 30. Того зі мною не трапилося. Я зробила своє татуювання, коли мені було 29, й відразу пошкодувала про це. І під "пошкодувала", я маю на увазі те, що я вийшла від татуювальника - це лише в парі миль звідси за Нижнім Іст-Сайдом - - й в мене сталося глибоке емоційне відтанення, серед білого дня, на розі Південного Бродвею та Кенел Стріт (Сміх) Для чого то було файним місцем, бо всім було байдуже. (Сміх) А тоді я пішла додому, того вечора, і мала навіть потужніше емоційне відтанення, про яке я скажу більше за хвильку.
And this was all actually quite shocking to me, because prior to this moment, I had prided myself on having absolutely no regrets. I made a lot of mistakes and dumb decisions, of course. I do that hourly. But I had always felt like, look, you know, I made the best choice I could make given who I was then, given the information I had on hand. I learned a lesson from it. It somehow got me to where I am in life right now. And okay, I wouldn't change it. In other words, I had drunk our great cultural Kool-Aid about regret, which is that lamenting things that occurred in the past is an absolute waste of time, that we should always look forward and not backward, and that one of the noblest and best things we can do is strive to live a life free of regrets.
Й це було дійсно доволі шокуючим для мене, адже до цієї миті, я пишалася, що абсолютно ні про що не шкодую. Я мала багатсько помилок, й дурних рішень, звісно. Я їх робила щогодинно. Та я завжди почувалася, ніби, бачте, - я зробила найліпший вибір, що могла, враховуючи те, ким я була тоді, зважаючи на інформацію, що я мала. Я вивчила з цього урок. В певний спосіб - це привело мене туди, де я є зараз. Й гаразд, я не зміню цього. Іншими словами, я хильнула нашого величного культурного Юппі про каяття, про те, що той лемент за речима, що сталися в минулому є правдешнім марнуванням часу, що ми мусимо завжди дивитись вперед, а не озиратись, й що одна з найблагородніших й найкращих речей, яку ми можемо зробити - це прагнення жити не шкодуючи.
This idea is nicely captured by this quote: "Things without all remedy should be without regard; what's done is done." And it seems like kind of an admirable philosophy at first -- something we might all agree to sign onto ... until I tell you who said it. Right, so this is Lady MacBeth basically telling her husband to stop being such a wuss for feeling bad about murdering people. And as it happens, Shakespeare was onto something here, as he generally was. Because the inability to experience regret is actually one of the diagnostic characteristics of sociopaths. It's also, by the way, a characteristic of certain kinds of brain damage. So people who have damage to their orbital frontal cortex seem to be unable to feel regret in the face of even obviously very poor decisions. So if, in fact, you want to live a life free of regret, there is an option open to you. It's called a lobotomy. But if you want to be fully functional and fully human and fully humane, I think you need to learn to live, not without regret, but with it.
Цю ідею мило вхоплено в цій цитаті: "На що нема ради - те не заслуговує на увагу; що зроблено - те зроблено" І це видається, ніби, захоплюючою філософією, спершу, - дещо, під чим ми всі згодні підписатись... поки я не скажу вам, чиї це слова. Вірно, тож це Леді Макбетт просто каже своєму чоловікові припинити бути таким тюхтієм, почуваючись погано, через вбивство людей. І як це трапляється - Шекспір до чогось дійшов тут, як він зазвичай робив. Адже нездатність жалкувати є, направду, однією з діагностичних характеристик соціопатів. Це, також, між іншим, ознака певних видів мозкових ушкоджень. Так люди, з ураженням орбітофронтального кортексу виявляються не здатними шкодувати, навіть про вочевидь дуже погані рішення. Тож, фактично, хочете жити не шкодуючи - така можливість відкрита для вас. Вона називається лоботомія. Та якщо ви хочете бути повнофункціональними й повноцінними людьми, й цілком людяними - гадаю вам слід навчитись жити не без жалю, а з ним.
So let's start off by defining some terms. What is regret? Regret is the emotion we experience when we think that our present situation could be better or happier if we had done something different in the past. So in other words, regret requires two things. It requires, first of all, agency -- we had to make a decision in the first place. And second of all, it requires imagination. We need to be able to imagine going back and making a different choice, and then we need to be able to kind of spool this imaginary record forward and imagine how things would be playing out in our present. And in fact, the more we have of either of these things -- the more agency and the more imagination with respect to a given regret, the more acute that regret will be.
Тож давайте розпочнемо з визначення певних термінів. Що таке каяття? Каяття, це емоція, яку ми відчуваємо, коли ми гадаємо, що теперішня ситуація могла-б бути ліпшою, чи щасливішою, коли б ми зробили щось інакше в минулому. Тож, іншими словами - жаль потребує двох речей. Воно вимагає впливу, передусім - ми маємо прийняти рішення спершу. А по-друге він потребує уяви. Ми маємо змогти уявити, як повертаємось й робимо інший вибір, а тоді ми маємо зуміти ніби прокрутити цю уявну плівку й уявити, як все б розігралося в нашому теперішньому. Й направду, чим більше ми маємо кожної з тих речей - що більше впливу й уяви - з усією повагою до обумовленого жалю, - то більш глибоким буде ваше розкаяння.
So let's say for instance that you're on your way to your best friend's wedding and you're trying to get to the airport and you're stuck in terrible traffic, and you finally arrive at your gate and you've missed your flight. You're going to experience more regret in that situation if you missed your flight by three minutes than if you missed it by 20. Why? Well because, if you miss your flight by three minutes, it is painfully easy to imagine that you could have made different decisions that would have led to a better outcome. "I should have taken the bridge and not the tunnel. I should have gone through that yellow light." These are the classic conditions that create regret. We feel regret when we think we are responsible for a decision that came out badly, but almost came out well.
Тож скажімо, для прикладу, - ви на шляху до весілля вашого найліпшого друга, й намагаючись дістатись аеропорту - ви застрягаєте в жахливому заторі, й врешті прибуваючи до свого коридору - ви не встигаєте до вильоту. Ви відчуєте ще більший жаль в тій ситуації, якщо спізнитесь на три хвилини, аніж коли на 20. Чому? Що-ж, тому, що коли ви спізнюєтесь на літак на три хвилини, болісно просто уявити, що ви могли б прийняти інші рішення, що призвели б до кращого результату. - "Я мала б діставатись мостом, не тунелем. Я мусила проїхати на жовте світло". Існують традиційні стани, що провокують каяття. Ми шкодуємо, коли гадаємо, що ми відповідальні за рішення, що виходять боком, але майже вийшли на добре.
Now within that framework, we can obviously experience regret about a lot of different things. This session today is about behavioral economics. And most of what we know about regret comes to us out of that domain. We have a vast body of literature on consumer and financial decisions and the regrets associated with them -- buyer's remorse, basically. But then finally, it occurred to some researchers to step back and say, well okay, but overall, what do we regret most in life? Here's what the answers turn out to look like.
Відтак, в межах цієї схеми, ми, вочевидь, можемо шкодувати через багато різних речей. Цю сессію присвячено поведінковій економіці. Й більшість з того, що ми знаємо про каяття - походить з цієї царини. Ми маємо безліч літератури зі споживчих та фінансових рішень, та жалю, пов'язаного з ними - муки покупецького сумління, власне. Та, зрештою, певним дослідникам трапилося відійти на крок й сказати - добре, та назагал, про що ми жалкуємо найдужче в житті? Ось на що, виявляється, схожі відповіді.
So top six regrets -- the things we regret most in life: Number one by far, education. 33 percent of all of our regrets pertain to decisions we made about education. We wish we'd gotten more of it. We wish we'd taken better advantage of the education that we did have. We wish we'd chosen to study a different topic. Others very high on our list of regrets include career, romance, parenting, various decisions and choices about our sense of self and how we spend our leisure time -- or actually more specifically, how we fail to spend our leisure time. The remaining regrets pertain to these things: finance, family issues unrelated to romance or parenting, health, friends, spirituality and community.
Тож шістка найгірших розкаяннь - речей, про які ми шкодуємо найбільше: Номер перший, здебільшого - освіта. 33 відсотки всіх наших жалів стосуються рішеннь, що ми приймаємо стосовно освіти. Ми б хотіли одержати її більше. Ми хотіли б дістати більшої користі з освіти, що мали. Ми б хотіли обрати іншу тему вивчення. Інші, дуже високо в нашому переліку каяття включно з кар'єрою, почуттями, батьківством, - різні рішення та вибори стосовно нашого відчуття себе, й того, як ми проводимо наш вільний час - чи, власне, більш точно, - як ми марнуємо наш вільний час. Решта жалів стосується цих речей: фінансів, родинних негараздів, не пов'язаних з почуттями та батьківством, здоров'я, друзів, духовності та суспільства.
So in other words, we know most of what we know about regret by the study of finance. But it turns out, when you look overall at what people regret in life, you know what, our financial decisions don't even rank. They account for less than three percent of our total regrets. So if you're sitting there stressing about large cap versus small cap, or company A versus company B, or should you buy the Subaru or the Prius, you know what, let it go. Odds are, you're not going to care in five years.
Тож, іншими словами - ми знаємо більшість з того, що знаємо про жаль, вивчаючи фінанси. Та виявляється, коли оглядаєш про що люди шкодують в житті, знаєте що - наші фінансові рішення навіть не домінують. Вони входять в менш ніж три відсотки нашого сукупного каяття. Тож, коли ви сидите там, переймаючись більшим беретом чи маленьким беретом, чи компанією А проти компанії Б, чи слід вам придбати Субару чи Пріус, знаєте що? - Забудьте про це. Висока вірогідність, що вам буде байдуже за п'ять років.
But for these things that we actually do really care about and do experience profound regret around, what does that experience feel like? We all know the short answer. It feels terrible. Regret feels awful. But it turns out that regret feels awful in four very specific and consistent ways. So the first consistent component of regret is basically denial. When I went home that night after getting my tattoo, I basically stayed up all night. And for the first several hours, there was exactly one thought in my head. And the thought was, "Make it go away!" This is an unbelievably primitive emotional response. I mean, it's right up there with, "I want my mommy!" We're not trying to solve the problem. We're not trying to understand how the problem came about. We just want it to vanish.
Та, щодо тих речей, стосовно яких ми справді переймаємось, й стосовно яких відчуваємо потужне каяття, - на що схоже це відчуття? Ми всі знаємо коротку відповідь. Це відчувається страшенно. Жаль відчувається жахливо. Та виявляється, що жаль відчувається жахливо, в чотири дуже визначені й усталені способи. Так перший послідовний компонент жалю це, власне, заперечення. Коли я дісталася дому того вечора, після татуювання, я, практично, не спала всю ніч. Й перші кілька годин, була одна чітка думка в моїй голові. Й та думка була: "Нехай воно зникне!" Це неймовірно примітивний емоційний відгук. Я маю на увазі - це на ряду з "Де моя матуууусяаааа!" Ми не намагаємося вирішити проблему. Ми не силуємося зрозуміти, як проблема сталася. - Ми просто хочемо змитись.
The second characteristic component of regret is a sense of bewilderment. So the other thing I thought about there in my bedroom that night was, "How could I have done that? What was I thinking?" This real sense of alienation from the part of us that made a decision we regret. We can't identify with that part. We don't understand that part. And we certainly don't have any empathy for that part -- which explains the third consistent component of regret, which is an intense desire to punish ourselves. That's why, in the face of our regret, the thing we consistently say is, "I could have kicked myself." The fourth component here is that regret is what psychologists call perseverative. To perseverate means to focus obsessively and repeatedly on the exact same thing. Now the effect of perseveration is to basically take these first three components of regret and put them on an infinite loop. So it's not that I sat there in my bedroom that night, thinking, "Make it go away." It's that I sat there and I thought, "Make it go away. Make it go away. Make it go away. Make it go away." So if you look at the psychological literature, these are the four consistent defining components of regret.
Другою типовою ознакою жалю, є відчуття збентеження. Тому інша річ, про яку я розмірковувала там, у своїй спальні тієї ночі була: "Як я могла це зробити?" Про що я думала?" Це правжешнє відчуття відчуження від тієї частини нас, що прийняла рішення, про яке ми шкодуємо. Ми не можемо ідентифікувати себе з тією частиною. Ми не розуміємо ту частину. Й ми певно не маємо жодної емпатії до тієї частини - що пояснює третій послідовний компонент жалю, - потужне бажання покарати себе. Ось чому, шкодуючи ми постійно кажемо: "Я б штурхонув себе". Четвертою складовою тут є те, що психологи називають пресеверативним каяттям. Пресеверувати, значить застановитись одержимо та повторювано на тій самій речі. Ефект пресеверації це, фактично, взяти ті три перші складові жалю, й пустити їх по нескінченному колу. Тож це не так, ніби я сиділа в моїй спальні вночі, думаючи "Нехай воно щезне". - Це так, що я сиділа там і думала "Нехай воно зникне. Нехай воно зникне. Нехай воно зникне. Нехай воно зникне." Тож коли ви проглянете психологічну літературу, там є чотири чітко визначені складові жалю.
But I want to suggest that there's also a fifth one. And I think of this as a kind of existential wake-up call. That night in my apartment, after I got done kicking myself and so forth, I lay in bed for a long time, and I thought about skin grafts. And then I thought about how, much as travel insurance doesn't cover acts of God, probably my health insurance did not cover acts of idiocy. In point of fact, no insurance covers acts of idiocy. The whole point of acts of idiocy is that they leave you totally uninsured; they leave you exposed to the world and exposed to your own vulnerability and fallibility in face of, frankly, a fairly indifferent universe.
Та я хочу припустити, що існує також і п'ятий. І я думаю про нього як про, свого роду, буттєвий будильник. Тієї ночі в своєму помешканні, коли я покінчила зі штурханням себе й таким іншим, я лежала в ліжку довгий час й думала про трансплантацію шкіри. А тоді я думала ро те, що так само, як дорожнє страхування не покриває випадки стихійного лиха, вірогідно моє медичне страхування не покривало стихійного ідіотизму. Направду жодне страхування не покриває нападів ідіотизму. Вся сіль нападів ідіотизму в тім, що вони лишають вас цілковито неубезпеченими; вони лишають вас розхристаними перед світом, й викривають вам вашу власну вразливість та схильність хибити, перед лицем, відверто кажучи - справедливо байдужого всесвіту.
This is obviously an incredibly painful experience. And I think it's particularly painful for us now in the West in the grips of what I sometimes think of as a Control-Z culture -- Control-Z like the computer command, undo. We're incredibly used to not having to face life's hard realities, in a certain sense. We think we can throw money at the problem or throw technology at the problem -- we can undo and unfriend and unfollow. And the problem is that there are certain things that happen in life that we desperately want to change and we cannot. Sometimes instead of Control-Z, we actually have zero control. And for those of us who are control freaks and perfectionists -- and I know where of I speak -- this is really hard, because we want to do everything ourselves and we want to do it right.
Це є, вочевидь, неймовірно болісним досвідом. І я вважаю це ще більш болісно для нас зараз на Заході, в лещатах того, що я інколи вважаю як "Контрол-Зет" культурою "Контрол-Зет" ніби комп`ютерна команда "скасувати". Ми неймовірно звикли не стикатись з жорсткими життєвими реаліями, в певному сенсі. Ми вважаємо, що можемо жбурнути грошей в проблему, чи кинути в неї технологіями - ми можемо скасувати й відфрендити, і припинити стежити за дописами. Та проблема в тому, що є певні речі, які стаються в житті, - котрі ми відчайдушно прагнемо змінити та не можемо. Інколи замість Контрол-Зет, ми насправді маємо нульовий контроль. Й для тих з нас, хто є маніяками-контроллерами та перфекціоністами - і я знаю про що кажу - це справді тяжко, адже ми хочемо робити все самостійно і ми хочемо все це робити правильно.
Now there is a case to be made that control freaks and perfectionists should not get tattoos, and I'm going to return to that point in a few minutes. But first I want to say that the intensity and persistence with which we experience these emotional components of regret is obviously going to vary depending on the specific thing that we're feeling regretful about. So for instance, here's one of my favorite automatic generators of regret in modern life. (Laughter) Text: Relpy to all. And the amazing thing about this really insidious technological innovation is that even just with this one thing, we can experience a huge range of regret. You can accidentally hit "reply all" to an email and torpedo a relationship. Or you can just have an incredibly embarrassing day at work. Or you can have your last day at work.
Що-ж, дещо можна вдіяти, щоб маніяки-контроллери та перфекціоністи не робили татуюваннь, і я повернуся до цього за кілька хвилин. Та спершу я хочу сказати, що інтенсивність та тривалість, з якими ми відчуваємо ті емоційні складові жалю вочевидь змінюватимуться в залежності від конкретних речей, про які ми шкодуємо. Тож, для прикладу, ось один з моїх улюблених - автоматичний генератор каяття в сучасному житті. (Сміх) Напис: Відповісти всім. І вражаючим, в цьому справді підступному технологічному нововведенні є те, що навіть з одим цим, ми можемо пережити широченний спектр каяття. Ви можете неумисне натиснути "відповісти всім" в і-мейлі, й зруйнувати стосунки. Чи ви можете просто одержати надзвичайно скрутний день на роботі. Чи останній день на роботі.
And this doesn't even touch on the really profound regrets of a life. Because of course, sometimes we do make decisions that have irrevocable and terrible consequences, either for our own or for other people's health and happiness and livelihoods, and in the very worst case scenario, even their lives. Now obviously, those kinds of regrets are incredibly piercing and enduring. I mean, even the stupid "reply all" regrets can leave us in a fit of excruciating agony for days.
І це навіть не лежало поруч зі справді значущими розкаяннями в житті. Бо, звісно, іноді ми приймаємо рішення, що мають незворотні та жахливі наслідки для нашого власного й для чужого здоров`я, щастя та добробуту, а в випадках найгірших сценаріїв - навіть життя. Тож, вочевидь, ті види каяття є невимовно пронизливими й тривалими. Я маю на увазі, навіть дурнуватий жаль за "відповісти всім" може лишати нас протягом днів в стані нестерпної агонії.
So how are we supposed to live with this? I want to suggest that there's three things that help us to make our peace with regret. And the first of these is to take some comfort in its universality. If you Google regret and tattoo, you will get 11.5 million hits. (Laughter) The FDA estimates that of all the Americans who have tattoos, 17 percent of us regret getting them. That is Johnny Depp and me and our seven million friends. And that's just regret about tattoos. We are all in this together.
То як ми маємо з цим жити? Я хочу припустити, що існують три речі котрі допомагають нам замиритись з каяттям. Й перша з них - це трошки втішитись його повсюдністю. Якщо ви загуглите "шкодувати" та "тату" ви одержите 11.5 мільйонів співпадіннь. (Сміх) Адміністрація з їжі та медикаментів США вирахували, що з усіх Американців, що мають татуювання, 17 відсостків шкодують про їх нанесення. Це Джонні Депп та я, й наші сім мійльонів друзів. Й то лише шкодування про тату. Ми в цьому всі разом.
The second way that we can help make our peace with regret is to laugh at ourselves. Now in my case, this really wasn't a problem, because it's actually very easy to laugh at yourself when you're 29 years old and you want your mommy because you don't like your new tattoo. But it might seem like a kind of cruel or glib suggestion when it comes to these more profound regrets. I don't think that's the case though. All of us who've experienced regret that contains real pain and real grief understand that humor and even black humor plays a crucial role in helping us survive. It connects the poles of our lives back together, the positive and the negative, and it sends a little current of life back into us.
Другий шлях, в який ми можемо замиритись з каяттям, це посміятись з себе. Тож у моєму випадку це, направду, не було проблемою, бо це дійсно дуже просто - посміятись з себе, коли ти 29-річна, й волаєш по свою матусю, бо тобі не до вподоби твоє нове татуювання. Та це може видатись свого роду жорстокою та заповзятою пропозицією, коли йдеться про ті більш глибокі каяття. Попри це, я не вважаю, що справа в цьому. Кожен з нас, хто переживав жаль що містив справжні біль та жалобу, розуміє, що гумор і навіть чорний гумор відіграють визначну роль в нашому виживанні. Він наново возз'єднує полюси нашого життя, позитивний та негативний, й це повертає нам невеличкий струмінь життя.
The third way that I think we can help make our peace with regret is through the passage of time, which, as we know, heals all wounds -- except for tattoos, which are permanent. So it's been several years since I got my own tattoo. And do you guys just want to see it? All right. Actually, you know what, I should warn you, you're going to be disappointed. Because it's actually not that hideous. I didn't tattoo Marilyn Manson's face on some indiscreet part of myself or something. When other people see my tattoo, for the most part they like how it looks. It's just that I don't like how it looks. And as I said earlier, I'm a perfectionist. But I'll let you see it anyway.
Третій спосіб, в який, я гадаю, ми можемо знайти мир з нашим жалем - це через плин часу, що, як ми знаємо, зцілює всі рани - за виключенням татуюваннь, що є незмивними. Тож минуло кілька років відколи я зробила моє власне тату. Й ви, хлопці, хочете побачити його? Добре. Власне, знаєте що? Я мушу попередити вас, ви будете розчаровані. Бо воно, направду, не таке вже й потворне. Я не витатуювала лице Мерліна Менсона, на якійсь приватній частині тіла, чи щось таке. Коли інші бачать моє тату, здебільшого їм подобається як воно виглядає. Просто мені не подобається, як воно виглядає. А як я зауважила раніше - я перфекціоніст. Та я будь-що дозволю вам побачити його.
This is my tattoo. I can guess what some of you are thinking. So let me reassure you about something. Some of your own regrets are also not as ugly as you think they are. I got this tattoo because I spent most of my 20s living outside the country and traveling. And when I came and settled in New York afterward, I was worried that I would forget some of the most important lessons that I learned during that time. Specifically the two things I learned about myself that I most didn't want to forget was how important it felt to keep exploring and, simultaneously, how important it is to somehow keep an eye on your own true north. And what I loved about this image of the compass was that I felt like it encapsulated both of these ideas in one simple image. And I thought it might serve as a kind of permanent mnemonic device.
Це моє татуювання. Я можу вгадати, що думає дехто з вас. Тож дозвольте мені запевнити вас в чомусь. Певні з ваших власних жалів є також не такими жахливими, як ви гадаєте. Я зробила це тату, тому, що я провела більшість свого другого десятку за кордоном й подорожуючи. Й коли я по всьому приїхала й осіла в Нью Йорку, Я боялася, що забуду певні з найбільш важливих уроків, що я вивчила за той час. Надто - дві речі, що я вивчила про себе, котрі я найбільше не хотіла забувати, - як важливо відчувалося продовжувати відкривати нове, й, водночас, як важливо в якийсь спосіб триматись свого власного дороговказу. Й що я вподобала в цьому зображенні компасу, це те, що він відчувався як містилище обох цих ідей в одному простому зображенні. І я гадала, що він зможе послужити свого роду - постійним мнемонічним пристроєм.
Well it did. But it turns out, it doesn't remind me of the thing I thought it would; it reminds me constantly of something else instead. It actually reminds me of the most important lesson regret can teach us, which is also one of the most important lessons life teaches us. And ironically, I think it's probably the single most important thing I possibly could have tattooed onto my body -- partly as a writer, but also just as a human being. Here's the thing, if we have goals and dreams, and we want to do our best, and if we love people and we don't want to hurt them or lose them, we should feel pain when things go wrong. The point isn't to live without any regrets. The point is to not hate ourselves for having them.
Що-ж, так я гадала. Та виявилося, що він не нагадує мені про ті речі, що я думала; натомість він нагадує мені постійно про щось інше. Власне він нагадує мені найбільш важливий урок, якому нас може навчити розкаяння, що, також, є й одним з найважливіших уроків, яким навчає нас життя. За іронією долі - я гадаю, можливо це саме та найважливіша річ, що я тільки могла б витатуювати на своєму тілі - зокрема й як письменник, але й просто як людська істота. Й це те, що коли ми маємо цілі, й мрії, і ми хочемо зробити все можливе, якщо ми любимо людей і не хочемо завдати їм болю чи втратити їх, ми маємо відчувати біль, коли хибимо. Й суть не в тім, щоб жити не шкодуючи. Сенс в тім, щоб не ненавидіти себе за ті жалі, що маємо.
The lesson that I ultimately learned from my tattoo and that I want to leave you with today is this: We need to learn to love the flawed, imperfect things that we create and to forgive ourselves for creating them. Regret doesn't remind us that we did badly. It reminds us that we know we can do better.
Урок, якого я остаточно навчилася від свого татуювання з яким я вас хочу полишити сьогодні такий: Ми маємо навчитись любити недосконалі речі з недоліками, що ми створюємо, й пробачати собі те, що робимо їх. Жаль не нагадує нам, що ми вчинили зле. Він нагадує нам, що ми знаємо, що можемо робити ліпше.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)