Do you ever wonder why we're surrounded with things that help us do everything faster and faster and faster? Communicate faster, but also work faster, bank faster, travel faster, find a date faster, cook faster, clean faster and do all of it all at the same time? How do you feel about cramming even more into every waking hour?
Ви коли-небудь цікавились тим, чому нас оточують предмети, які дозволяють все швидше і швидше справлятися з усіма справами? Спілкуватися швидше, а також працювати швидше, проводити банківські операції швидше, швидше подорожувати, швидше знаходити пару, швидше готувати, прибирати, і все це робити одночасно? А що станеться, якщо в кожній годині активності буде ще більше справ?
Well, to my generation of Americans, speed feels like a birthright. Sometimes I think our minimum speed is Mach 3. Anything less, and we fear losing our competitive edge. But even my generation is starting to question whether we're the masters of speed or if speed is mastering us.
Скажімо, для покоління моїх однолітків-американців швидкість -- це невід'ємне право. Подеколи я думаю, що наша мінімальна швидкість - це швидкість Mach 3. Якщо сповільнитись, то стає страшно, що конкуренти залишать тебе позаду. Але навіть моє покоління починає замислюватись, чи це ми керуємо швидкістю, чи вона керує нами.
I'm an anthropologist at the Rand Corporation, and while many anthropologists study ancient cultures, I focus on modern day cultures and how we're adapting to all of this change happening in the world. Recently, I teamed up with an engineer, Seifu Chonde, to study speed. We were interested both in how people are adapting to this age of acceleration and its security and policy implications. What could our world look like in 25 years if the current pace of change keeps accelerating? What would it mean for transportation, or learning, communication, manufacturing, weaponry or even natural selection? Will a faster future make us more secure and productive? Or will it make us more vulnerable?
Я – антрополог в корпорації "Rand Corporation", і поки багато антропологів вивчають стародавні культури, я зосередила увагу на сучасних культурах і на тому, як ми пристосовуємось до всіх змін, які відбуваються в світі. Нещодавно разом з інженером Сейфу Чонд я почала вивчати швидкість. Нам було цікаво, як люди пристосовуються до часів неймовірної швидкості, і до того, як вона впливає на безпеку і міри її забезпечення. Яким стане світ через 25 років, якщо теперішній темп змін буде пришвидшуватись? Який це матиме вплив на транспорт, навчання, спілкування, виробництво, озброєння, і навіть природній відбір? Чи забезпечить нам швидкість в майбутньому безпеку і продуктивність? Чи зробить нас ще більш вразливими?
In our research, people accepted acceleration as inevitable, both the thrills and the lack of control. They fear that if they were to slow down, they might run the risk of becoming obsolete. They say they'd rather burn out than rust out. Yet at the same time, they worry that speed could erode their cultural traditions and their sense of home. But even people who are winning at the speed game admit to feeling a little uneasy. They see acceleration as widening the gap between the haves, the jet-setters who are buzzing around, and the have-nots, who are left in the digital dust.
Згідно нашого дослідження, для людей прискорення – це неминуча реальність, яка як надихає, так і позбавляє контролю. Вони бояться сповільнюватись через ризик того, що їх спишуть з рахунків. За їхніми словами, ліпше згоріти, ніж заржавіти. Водночас, вони переймаються тим, що швидкість зруйнує культурні традиції і позбавить відчуття домашнього затишку. І навіть переможці перегонів визнають, що їм трохи не по собі. Для них прискорення – це провалля, яке розходиться між забезпеченими, багатіями, які гудуть навколо, і незаможними, похованими в цифровому пилу.
Yes, we have good reason to forecast that the future will be faster, but what I've come to realize is that speed is paradoxical, and like all good paradoxes, it teaches us about the human experience, as absurd and complex as it is.
Так, у нас є всі підстави казати про те, що в майбутньому все буде ще швидше, але я дійшла висновку, що швидкість – парадоксальна штука, і як всі парадокси, вона навчає нас життєвому досвіду, яким би складним і безглуздим він не був.
The first paradox is that we love speed, and we're thrilled by its intensity. But our prehistoric brains aren't really built for it, so we invent roller coasters and race cars and supersonic planes, but we get whiplash, carsick, jet-lagged. We didn't evolve to multitask. Rather, we evolved to do one thing with incredible focus, like hunt -- not necessarily with great speed but with endurance for great distance. But now there's a widening gap between our biology and our lifestyles, a mismatch between what our bodies are built for and what we're making them do. It's a phenomenon my mentors have called "Stone Agers in the fast lane."
По-перше, парадокс в тому, що ми любимо швидкість і нас захоплює її сила. Але наш доісторичний мозок, насправді, не розрахований на швидкість, тому ми будуємо американські гірки, гоночні авто і надзвукові літаки, але ми ламаємо шиї, нас нудить в машинах і ми страждаємо від зміни часових поясів. Нам ще бракує вміння справлятися з декількома завданнями одночасно. І навпаки, ми можемо робити щось одне з неймовірною зосередженістю, наприклад, полювати, не обов'язково блискавично, але долаючи великі відстані. Однак все більше і більше наша природа та стиль життя розходяться, утворюючи розрив між можливостями тіла і тим, до чого ми його спонукаємо. Це явище мої наставники назвали "кам'яним віком на швидкісній трасі."
(Laughter)
(Сміх)
A second paradox of speed is that it can be measured objectively. Right? Miles per hour, gigabytes per second. But how speed feels, and whether we like it, is highly subjective. So we can document that the pace at which we are adopting new technologies is increasing. For example, it took 85 years from the introduction of the telephone to when the majority of Americans had phones at home. In contrast, it only took 13 years for most of us to have smartphones. And how people act and react to speed varies by culture and among different people within the same culture. Interactions that could be seen as pleasantly brisk and convenient in some cultures could be seen as horribly rude in others. I mean, you wouldn't go asking for a to-go cup at a Japanese tea ceremony so you could jet off to your next tourist stop. Would you?
По-друге, парадокс швидкості в тому, що його можливо виміряти об'єктивно. Чи не так? Км/год, Гб/сек. Але відчуття швидкості і наше вдоволення нею надзвичайно суб'єктивне. Так, ми маємо підтвердження того, що нові технології впроваджуються зростаючими темпами. Наприклад, після появи телефонного зв'язку пройшло 85 років, перш ніж у більшості американців з'явився телефон вдома. На противагу цьому, смартфони поширились серед нас лише за 13 років. Те, як люди діють і реагують на швидкість, залежить від культури та від самих представників певної культури. Те, що в одній культурі здається приємно жвавим і зручним, в іншій – страшенно грубим. Скажімо, ви ж не попросите з собою чашку чаю на японській чайній церемонії, щоб далі полетіти по туристичному маршруту? Чи не так?
A third paradox is that speed begets speed. The faster I respond, the more responses I get, the faster I have to respond again. Having more communication and information at our fingertips at any given moment was supposed to make decision-making easier and more rational. But that doesn't really seem to be happening.
По-третє, парадокс у тому, що швидкість породжує швидкість. Чим швидше я реагую, тим більше реакцій я отримую, і тим швидше я маю далі реагувати. Вважається, що чим більше у нас зв'язків та інформації на руках в певний момент, тим легше і раціональніше ми приймаємо рішення. Але насправді все не так, як гадається.
Here's just one more paradox: If all of these faster technologies were supposed to free us from drudgery, why do we all feel so pressed for time? Why are we crashing our cars in record numbers, because we think we have to answer that text right away? Shouldn't life in the fast lane feel a little more fun and a little less anxious? German speakers even have a word for this: "Eilkrankheit." In English, that's "hurry sickness." When we have to make fast decisions, autopilot brain kicks in, and we rely on our learned behaviors, our reflexes, our cognitive biases, to help us perceive and respond quickly. Sometimes that saves our lives, right? Fight or flight. But sometimes, it leads us astray in the long run.
І ось вам ще один парадокс: якщо всі ці швидкісні технології повинні були би звільнити нас від метушні, то чому ж тоді нам так бракує часу? Чому ми розбиваємо рекордну кількість машин тільки тому, що нам негайно потрібно відповісти на повідомлення? Хіба на швидкісній трасі життя не повинне бути веселим і трішки менш тривожним? У німців навіть є поняття "Eilkrankheit," яке перекладається як "хвороба поспіху." Коли нам потрібно швидко прийняти рішення, мозок переходить в режим автопілоту, і ми покладаємось на завчені моделі поведінки, на рефлекси та когнітивні упередження, які допомагають швидко сприймати та реагувати. Правда, це інколи рятує нам життя. Бийся або ж тікай! Але інколи збиває з пантелику, врешті-решт.
Oftentimes, when our society has major failures, they're not technological failures. They're failures that happen when we made decisions too quickly on autopilot. We didn't do the creative or critical thinking required to connect the dots or weed out false information or make sense of complexity. That kind of thinking can't be done fast. That's slow thinking. Two psychologists, Daniel Kahneman and Amos Tversky, started pointing this out back in 1974, and we're still struggling to do something with their insights.
Дуже часто, коли суспільство зазнає серйозних невдач, то не йдеться про технологічні невдачі. Це ті невдачі, які стаються через поспішні рішення на автопілоті. Нам було не до творчого або критичного мислення, яке необхідне для того, щоб з'єднати всі координати, або відсіяти хибну інформацію, або ж розібратися в тонкощах ситуації. Це не робиться швидко. Це повільне розмірковування. Два психологи Деніел Канеман та Амос Тверскі ще в 1974 почали про це говорити, а ми все ще не знаємо, що робити з їхніми ідеями.
All of modern history can be thought of as one spurt of acceleration after another. It's as if we think if we just speed up enough, we can outrun our problems. But we never do. We know this in our own lives, and policymakers know it, too. So now we're turning to artificial intelligence to help us make faster and smarter decisions to process this ever-expanding universe of data. But machines crunching data are no substitute for critical and sustained thinking by humans, whose Stone Age brains need a little time to let their impulses subside, to slow the mind and let the thoughts flow.
Всю сучасну історію можна назвати пришвидшенням за пришвидшенням. Ми думаємо що, якщо достатньо пришвидшитися, то ми втечемо від проблем. Але нам це ніколи не вдається. Ми знаємо це з власного досвіду, і це відомо також і політикам. І тепер ми звертаємось до штучного інтелекту, який допомагав би приймати швидкі та розумні рішення, обробляючи постійно зростаючі масиви даних. Але ж машини, які обчислюють дані, не замінять людей з критичним і послідовним мисленням, чиї мізки з кам'яного віку потребують трішки часу для заспокоєння і уповільнення мислення, щоб відновити хід думок.
If you're starting to think that we should just hit the brakes, that won't always be the right solution. We all know that a train that's going too fast around a bend can derail, but Seifu, the engineer, taught me that a train that's going too slowly around a bend can also derail.
Якщо ви починаєте думати, що нам потрібно натиснути на гальма, то це не зовсім так. Загальновідомо, що якщо потяг йтиме повним ходом на поворот, він може зійти з рейок, але інженер Сейфу розказав мені про те, що потяг, який заповільно йде на поворот, також може зійти з рейок.
So managing this spurt of acceleration starts with the understanding that we have more control over speed than we think we do, individually and as a society. Sometimes, we'll need to engineer ourselves to go faster. We'll want to solve gridlock, speed up disaster relief for hurricane victims or use 3-D printing to produce what we need on the spot, just when we need it. Sometimes, though, we'll want to make our surroundings feel slower to engineer the crash out of the speedy experience. And it's OK not to be stimulated all the time. It's good for adults and for kids. Maybe it's boring, but it gives us time to reflect. Slow time is not wasted time.
Приборкання прискорення починається з розуміння, що ми маємо більше влади над швидкістю, ніж ми думаємо, як поодинці, так і в цілому як суспільство. Інколи нам потрібно пристосувати себе для швидкого руху. Ми захочемо вийти з безвиході, швидко допомогти постраждалим ліквідувати наслідки урагану або відразу ж надрукувати на 3D принтері те, що нам потрібно і коли нам потрібно. Подекуди нам захочеться уповільнити реальність, щоб подумати про невдачі, які могли б статись через поспіх. Це нормально - бути неактивним деякий час. Це добре як для дорослих, так і для дітей. Можливо, стане нудно, але у нас буде час для роздумів. Уповільнення – це не марнування часу.
And we need to reconsider what it means to save time. Culture and rituals around the world build in slowness, because slowness helps us reinforce our shared values and connect. And connection is a critical part of being human. We need to master speed, and that means thinking carefully about the trade-offs of any given technology. Will it help you reclaim time that you can use to express your humanity? Will it give you hurry sickness? Will it give other people hurry sickness? If you're lucky enough to decide the pace that you want to travel through life, it's a privilege. Use it. You might decide that you need both to speed up and to create slow time: time to reflect, to percolate at your own pace; time to listen, to empathize, to rest your mind, to linger at the dinner table.
Нам потрібно по-іншому поглянути на те, що означає берегти час. Всесвітні культури і обряди виникли з непоспіху, тому що не поспішаючи, ми укріпляємось в загальних цінностях і відчуваємо взаємозв'язок, який є важливою складовою людського буття. Нам потрібно опанувати швидкість, тобто ретельно обдумувати всі мінуси будь-якої технології. Чи вивільнить це час, щоб відчути себе людиною? Чи заразить вас хворобою поспіху? Чи заразить інших цією хворобою? Це щастя, коли ви можете обирати темп, в якому йти по життю. Насолоджуйтесь цим! Ви можете обирати, коли вам потрібно прискоритись чи сповільнитись, для того, щоб мати час на роздуми, щоб профільтрувати щось в зручному для себе темпі; час вислухати, поспівчувати, дати відпочинок мозку, засидітись за обіднім столом.
So as we zoom into the future, let's consider setting the technologies of speed, the purpose of speed and our expectations of speed to a more human pace.
Тому коли ми наближаємо майбутнє, давайте подумаємо про те, як налаштувати швидкісні технології, цілі швидкості і наші очікування від швидкості на більш людяний темп.
Thank you.
Дякую!
(Applause)
(Оплески)