Have you ever tried to understand a teenager? It's exhausting, right? You must be puzzled by the fact that some teens do well in school, lead clubs and teams and volunteer in their communities, but they eat Tide Pods for an online challenge, speed and text while driving, binge drink and experiment with illicit drugs. How can so many teens be so smart, skilled and responsible -- and careless risk-takers at the same time?
Ви коли-небудь намагалися зрозуміти підлітка? Це виснажує, правда? Ви, мабуть, спантеличені тим, що деякі підлітки мають гарні успіхи в школі, очолюють клуби й команди, безкорисливо працюють у своїх спільнотах, але водночас вони їдять " Tide Pods", випробовуючи себе в Інтернеті, перевищують швидкість та пишуть меседжі за кермом, експериментують з алкоголем та забороненими наркотиками. Чому стільки підлітків, дуже розумних, умілих та відповідальних, разом з тим схильні до безглуздого ризику?
When I was 16, while frequently observing my peers in person as well as on social media, I began to wonder why so many teens took such crazy risks. It seems like getting a certificate from DARE class in the fifth grade can't stop them.
Коли мені було 16, я часто спостерігала за своїми однолітками? як у житті, так і в соціальних мережах? і починала задумуватись над тим, чому багато підлітків так шалено ризикують. Здається, що сертифікат від DARE, отриманий в 5 класі, не може зупинити їх.
(Laughter)
(Сміх)
What was even more alarming to me was that the more they exposed themselves to these harmful risks, the easier it became for them to continue taking risks. Now this confused me, but it also made me incredibly curious. So, as someone with a name that literally means "to explore knowledge," I started searching for a scientific explanation.
Ще тривожнішим для мене було те, що чим більше вони піддають себе цим небезпечним ризикам, тим легше їм ризикувати й далі. Це мене спантеличило, але також надзвичайно зацікавило. Тож як людина, чиє ім'я дослівно означає "досліджувати знання", я почала шукати наукове пояснення.
Now, it's no secret that teens ages 13 to 18 are more prone to risk-taking than children or adults, but what makes them so daring? Do they suddenly become reckless, or is this just a natural phase that they're going through? Well neuroscientists have already found evidence that the teen brain is still in the process of maturation -- and that this makes them exceptionally poor at decision-making, causing them to fall prey to risky behaviors. But in that case, if the maturing brain is to blame, then why are teens more vulnerable than children, even though their brains are more developed than those of children? Also, not all teens in the world take risks at the same level. Are there some other underlying or unintentional causes driving them to risk-taking? Well, this is exactly what I decided to research.
Не секрет, що підлітки віком від 13 до 18 більш схильні до ризику, ніж діти чи дорослі, але що робить підлітків такими відважними? Чи вони стають безстрашними випадково, чи це просто природна фаза, через яку вони проходять? Нейрофізіологи вже знайшли докази того, що підлітковий мозок ще перебуває в процесі дозрівання, а це означає, що підліткам важко приймати слушні рішення, тому вони легко схиляються до ризикованої поведінки. Але якщо це так, якщо справа в тому, що мозок ще не дозрів, то чому підлітки більш вразливі, ніж діти, адже їхній мозок більш розвинутий, ніж у дітей? До того ж не всі підлітки ризикують однаково. Чи є ще якісь неявні причини, що лежать в основі підліткової схильності до ризику? Саме це я вирішила дослідити.
So, I founded my research on the basis of a psychological process known as "habituation," or simply what we refer to as "getting used to it." Habituation explains how our brains adapt to some behaviors, like lying, with repeated exposures. And this concept inspired me to design a project to determine if the same principle could be applied to the relentless rise of risk-taking in teenagers. So I predicted that habituation to risk-taking may have the potential to change the already-vulnerable teenage brain by blunting or even eradicating the negative emotions associated with risk, like fear or guilt. I also thought because they would feel less fearful and guilty, this desensitization would lead them to even more risk-taking. In short, I wanted to conduct a research study to answer one big question: Why do teens keep making outrageous choices that are harmful to their health and well-being?
Отже, моє дослідження ґрунтувалось на психологічному процесі, що називається "звикання", тобто, простіше кажучи, процес, коли ми до чогось звикаємо. Звикання пояснює, як наш мозок адаптується до різних типів поведінки, наприклад, лежання в одній і тій самій позі. Це поняття надихнуло мене на проект дослідження, щоб визначити, чи можна застосувати цей же принцип до невблаганного зростання ризикованої поведінки у підлітків. Тож я припустила, що звикання до ризику може мати вплив на вже й так вразливий підлітковий мозок, притупляючи або й усуваючи негативні емоції, пов'язані з ризиком, такі як страх чи вина. Я також припускала, що послаблення відчуття страху чи вини штовхає їх до ще більшого ризику. Одним словом, я хотіла провести дослідження, щоб відповісти на серйозне запитання, чому підлітки приймають шалені рішення, що шкодять їхньому здоров'ю та добробуту.
But there was one big obstacle in my way. To investigate this problem, I needed teenagers to experiment on, laboratories and devices to measure their brain activity, and teachers or professors to supervise me and guide me along the way. I needed resources. But, you see, I attended a high school in South Dakota with limited opportunity for scientific exploration. My school had athletics, band, choir, debate and other clubs, but there were no STEM programs or research mentors. And the notion of high schoolers doing research or participating in a science fair was completely foreign. Simply put, I didn't exactly have the ingredients to make a chef-worthy dish.
Та на моєму шляху була одна величезна перешкода. Щоб дослідити цю проблему, мені потрібні були підлітки для участі в експериментах, лабораторії і прилади, щоб вимірювати мозкову активність, і вчителі чи викладачі, щоб керувати та спрямовувати мою роботу. Мені були потрібні ресурси. Та, розумієте, я вчилась у школі в Південній Дакоті, де було мало можливостей для наукових досліджень. У моїй школі була легка атлетика, музичний колектив, хор, дискусійний та інші клуби за інтересами, але не було програм НТІМ і наставників. Там була незвичною сама ідея, що старшокласник може провести наукове дослідження. Простіше кажучи, у мене не було інгредієнтів, щоб приготувати достойну страву.
And these obstacles were frustrating, but I was also a stubborn teenager. And as the daughter of Bangladeshi immigrants and one of just a handful of Muslim students in my high school in South Dakota, I often struggled to fit in. And I wanted to be someone with something to contribute to society, not just be deemed the scarf-wearing brown girl who was an anomaly in my homogenous hometown. I hoped that by doing this research, I could establish this and how valuable scientific exploration could be for kids like me who didn't necessarily find their niche elsewhere.
І ці перешкоди викликали розчарування. Але я також була впертим підлітком. І як дочка іммігрантів з Бангладешу й одна з небагатьох учнів-мусульман у моїй школі в Південній Дакоті, я завжди важко вписувалась в колектив. Я хотіла бути кимось, хто робить цінний внесок для спільноти, а не просто темношкірою дівчинкою з хусткою на голові, що виглядає аномалією в однорідному місті. Сподівалась, що завдяки дослідженню я зможу досягти цього, а також показати, наскільки наукові дослідження важливі для таких, як я, хто не може знайти свою нішу.
So with limited research opportunities, inventiveness allowed me to overcome seemingly impossible obstacles. I became more creative in working with a variety of methodologies, materials and subjects. I transformed my unassuming school library into a laboratory and my peers into lab rats.
Тож у ситуації обмежених можливостей для дослідження моя винахідливість допомогла мені обійти перешкоди, які здавались нездоланними, я стала більш креативною, використовуючи різні методи, матеріали та учасників. Я перетворила свою невибагливу шкільну бібліотеку в лабораторію, а моїх однолітків – у лабораторних щурів.
(Laughter)
(Сміх)
My enthusiastic geography teacher, who also happens to be my school's football coach, ended up as my cheerleader, becoming my mentor to sign necessary paperwork. And when it became logistically impossible to use a laboratory electroencephalography, or EEG, which are those electrode devices used to measure emotional responses, I bought a portable EEG headset with my own money, instead of buying the new iPhone X that a lot of kids my age were saving up for.
Мій завзятий учитель географії, що також був тренером шкільної футбольної команди, уболівав за мене й став моїм наставником, що підписував необхідні папери. А коли виявилося, що з міркувань логістики неможливо використовувати лабораторний електроенцефалограф, або ЕЕГ – прилад для вимірювання реакції, я купила портативний ЕЕГ за власні гроші, замість того, аби купити новий iPhone X, на який заощаджували гроші більшість однолітків.
So finally I started the research with 86 students, ages 13 to 18, from my high school. Using the computer cubicles in my school library, I had them complete a computerized decision-making simulation to measure their risk-taking behaviors comparable to ones in the real world, like alcohol use, drug use and gambling. Wearing the EEG headset, the students completed the test 12 times over three days to mimic repeated risk exposures. A control panel on the EEG headset measured their various emotional responses: like attention, interest, excitement, frustration, guilt, stress levels and relaxation. They also rated their emotions on well-validated emotion-measuring scales. This meant that I had measured the process of habituation and its effects on decision-making. And it took 29 days to complete this research. And with months of frantically drafting proposals, meticulously computing data in a caffeinated daze at 2am, I was able to finalize my results. And the results showed that habituation to risk-taking could actually change a teen's brain by altering their emotional levels, causing greater risk-taking. The students' emotions that were normally associated with risks, like fear, stress, guilt and nervousness, as well as attention, were high when they were first exposed to the risk simulator. This curbed their temptations and enforced self-control, which prevented them from taking more risks. However, the more they were exposed to the risks through the simulator, the less fearful, guilty and stressed they became. This caused a situation in which they were no longer able to feel the brain's natural fear and caution instincts. And also, because they are teenagers and their brains are still underdeveloped, they became more interested and excited in thrill-seeking behaviors.
Отже, нарешті я почала дослідження з 86 учнями з моєї школи віком від 13 до 18. Використовуючи комп'ютерні кабінки в бібліотеці, я запропонувала учасникам комп'ютерну симуляцію прийняття рішень, аби виміряти їхню ризикованість порівняно з вживанням алкоголю наркотиків, азартними іграми в реальному житті. Вдягаючи електроенцефалограф, учні заповнювали тест 12 разів протягом 3 днів, що імітує повторювану ризикованість. Контролююча панель на електроенцефалографі вимірювала їхні різні емоційні реакції, такі як: увага, цікавість, захоплення, розчарування, вина, рівень стресу, розслабленість. А ще апарат оцінював їхні емоції за допомогою валідних шкал вимірювання емоцій. Це означало, що я виміряла процес звикання і його вплив на прийняття рішень. Для проведення цього дослідження, знадобилось 29 днів. І через місяці відчайдушної роботи над проектом, ретельного обчислення даних, тримаючись на каві, о другій ночі я могла підсумувати результати. І результати показали, що звикання до ризику справді може змінити мозок підлітків, змінюючи їхній емоційний рівень, провокуючи збільшення ризику. Емоції учнів, які зазвичай асоціюються з ризиком, такі як страх, стрес, вина й хвилювання, а також уважність - були на високому рівні, коли вони вперше піддались симуляції ризику. Це стримувало їхні спокуси, посилювало самоконтроль і в результаті запобігало ризику. Однак чим більше учасники піддавались ризику під час симуляції, тим меншими були їхній стрес та почуття вини. Це вело до ситуації, коли вони більше були нездатні відчувати природний страх та інстинкт самозбереження. І також через те, що у підлітків ще не до кінця розвинутий мозок, ризик стає для них цікавішим і привабливішим.
So what were the consequences? They lacked self-control for logical decision-making, took greater risks and made more harmful choices. So the developing brain alone isn't to blame. The process of habituation also plays a key role in risk-taking and risk escalation. Although a teen's willingness to seek risk is largely a result of the structural and functional changes associated with their developing brains, the dangerous part that my research was able to highlight was that a habituation to risks can actually physically change a teen's brain and cause greater risk-taking. So it's the combination of the immature teen brain and the impact of habituation that is like a perfect storm to create more damaging effects. And this research can help parents and the general public understand that teens aren't just willfully ignoring warnings or simply defying parents by engaging in increasingly more dangerous behavior. The biggest hurdle they're facing is their habituation to risks: all the physical, detectable and emotional functional changes that drive and control and influence their over-the-top risk-taking.
То ж які висновки? Їм не вистачає контролю над собою для логічного прийняття рішень, підлітки сильніше ризикують і приймають небезпечні рішення. Отже, не досить розвинений мозок – це не єдина причина. Ключову роль у схильності до ризику відіграє також процес звикання й наростання ризику. Хоча схильність підлітків до ризику значною мірою зумовлюється структурними й функціональними змінами, пов'язаними з розвитком мозку, моє дослідження дозволило виявити ще одну небезпечну обставину – звикання до ризику може вести до фізичних змін у підлітковому мозку й штовхати до більшого ризику. Отож поєднання недозрілого мозку і впливу звикання утворює ідеальну гримучу суміш, що вибухає руйнівними наслідками. Моє дослідження може допомогти батькам і суспільству зрозуміти, що підлітки не просто назло ігнорують попередження чи кидають виклик батькам, вдаючись до ризикованої поведінки. Головна перешкода, що постає перед підлітками, - це звикання до ризику, всі ці впізнавані фізичні, емоційні зміни, які керують ними й спонукають ризикувати якомога сильніше.
So yes, we need policies that provide safer environments and limit exposures to high risks, but we also need policies that reflect this insight. These results are a wake-up call for teens, too. It shows them that the natural and necessary fear and guilt that protect them from unsafe situations actually become numb when they repeatedly choose risky behaviors.
Отож нам потрібен підхід, що дозволить створити безпечніше середовище й обмежити доступність ризиків, але також потрібна політика, яка відображає це розуміння. Мої результати мають слугувати застереженням і для підлітків. Підлітки мають збагнути, що природні й необхідні почуття страху й вини, які захищають їх у небезпечних ситуаціях, притупляються, якщо знов і знов обирати ризиковану поведінку.
So with this hope to share my findings with fellow teenagers and scientists, I took my research to the Intel International Science and Engineering Fair, or ISEF, a culmination of over 1,800 students from 75 countries, regions and territories, who showcase their cutting-edge research and inventions. It's like the Olympics of science fair.
Бажаючи поділитись результатами з моїми товаришами і з вченими, я подала свою роботу на міжнародний науково-технічний конкурс, ISEF, де понад 1800 студентів із 75 країн з усього світу демонструють свої передові дослідження й винаходи. Це щось на кшталт Олімпійських ігор для науковців.
(Laughter)
(Сміх)
There, I was able to present my research to experts in neuroscience and psychology and garner valuable feedback. But perhaps the most memorable moment of the week was when the booming speakers suddenly uttered my name during the awards ceremony. I was in such disbelief that I questioned myself: Was this just another "La La Land" blunder like at the Oscars?
Там я змогла показати своє дослідження фахівцям з нейробіології та психології й отримати цінні відгуки. Але, мабуть, найбільш запам'ятався момент того тижня, коли раптом із динаміків пролунало моє ім'я під час церемонії нагородження. Мені це здавалось таким неймовірним, що майнула думка, чи не сталася тут помилка, як це було на Оскарі з "Ла-Ла Лендом"?
(Laughter)
(Сміх)
Luckily, it wasn't. I really had won first place in the category "Behavioral and Social Sciences."
На щастя, ні. Я дійсно зайняла перше місце в категорії "Біхевіоризм та суспільні науки".
(Applause)
(Оплески)
Needless to say, I was not only thrilled to have this recognition, but also the whole experience of science fair that validated my efforts keeps my curiosity alive and strengthens my creativity, perseverance and imagination. This still image of me experimenting in my school library may seem ordinary, but to me, it represents a sort of inspiration. It reminds me that this process taught me to take risks. And I know that might sound incredibly ironic. But I took risks realizing that unforeseen opportunities often come from risk-taking -- not the hazardous, negative type that I studied, but the good ones, the positive risks.
Зайве казати, що я була не тільки в захваті від визнання, але й сама участь у науковому конкурсі надала значущості моїм зусиллям, стимулювала мою допитливість, посилила креативність, наполегливість та уяву. Це фото, де я проводжу експеримент у шкільній бібліотеці, виглядає досить буденно, але для мене воно слугує джерелом натхнення. Воно мені нагадує, як я навчилася ризикувати. Розумію, що це може звучати досить іронічно. Але я пішла на ризик, усвідомлюючи, що він часто відкриває несподівані можливості: йдеться не про той небезпечний, негативний ризик, який я вивчала, а про виправданий, позитивний ризик.
The more risks I took, the more capable I felt of withstanding my unconventional circumstances, leading to more tolerance, resilience and patience for completing my project. And these lessons have led me to new ideas like: Is the opposite of negative risk-taking also true? Can positive risk-taking escalate with repeated exposures? Does positive action build positive brain functioning?
Чим більше я ризикувала, тим впевненіше почувалась за несприятливих обставин, і це зміцнювало моє терпіння й наполегливість, щоб довести дослідження до кінця. Здобутий досвід привів мене до нових ідей, наприклад: чи стосуються мої висновки й іншого типу ризику? Чи може позитивний ризик теж посилюватись при повторенні? Чи позитивні вчинки сприяють позитивним змінам у мозку?
I think I just might have my next research idea.
Здається, у мене щойно з'явилась ідея для наступного дослідження.
(Applause)
(Оплески)