The stories we tell about each other matter very much. The stories we tell ourselves about our own lives matter. And most of all, I think the way that we participate in each other's stories is of deep importance. I was six years old when I first heard stories about the poor. Now I didn't hear those stories from the poor themselves, I heard them from my Sunday school teacher and Jesus, kind of via my Sunday school teacher. I remember learning that people who were poor needed something material -- food, clothing, shelter -- that they didn't have. And I also was taught, coupled with that, that it was my job -- this classroom full of five and six year-old children -- it was our job, apparently, to help. This is what Jesus asked of us. And then he said, "What you do for the least of these, you do for me." Now I was pretty psyched. I was very eager to be useful in the world -- I think we all have that feeling. And also, it was kind of interesting that God needed help. That was news to me, and it felt like it was a very important thing to get to participate in.
Історії, що ми розповідаємо одне про одного. дійсно мають велике значення. Історії, що ми розповідаємо собі про наші власні життя - є важливими І найголовніше, на мою думку, спосіб, в який ми беремо участь в історіях один одного, це є надзвичайно важливим Мені було 6 років коли я вперше почула історії про бідняків. Я не чула тоді цих історій з вуст самих бідняків Я чула їх від мого вчителя недільної школи й від Ісуса, свого роду - через мого вчителя в недільній школі. Я згадую те, як я дізналася, що бідні люди потребують чогось матеріального їжі, одягу, притулку - яких вони не мали. І мене також навчили, в поєднанні з оцим всім, що це була моя робота - ця класна кімната повна п'яти та шестирічних дітей - виявилося - це було нашою роботою, допомогати. Це те, про що Ісус просив нас. І потім він сказав : "Те, що ви робите для них, ви робите для мене" Тож я була доволі схвильована. Я прагнула бути корисною в цьому світі. Я вважаю, що у всіх нас є таке прагнення. І також цікавим було те, що Бог потребував допомоги. Це все було новим для мене, і здавалося необхідним взяти у цьому участь.
But I also learned very soon thereafter that Jesus also said, and I'm paraphrasing, the poor would always be with us. This frustrated and confused me; I felt like I had been just given a homework assignment that I had to do, and I was excited to do, but no matter what I would do, I would fail. So I felt confused, a little bit frustrated and angry, like maybe I'd misunderstood something here. And I felt overwhelmed. And for the first time, I began to fear this group of people and to feel negative emotion towards a whole group of people. I imagined in my head, a kind of long line of individuals that were never going away, that would always be with us. They were always going to ask me to help them and give them things, which I was excited to do, but I didn't know how it was going to work. And I didn't know what would happen when I ran out of things to give, especially if the problem was never going away. In the years following, the other stories I heard about the poor growing up were no more positive. For example, I saw pictures and images frequently of sadness and suffering. I heard about things that were going wrong in the lives of the poor. I heard about disease, I heard about war -- they always seemed to be kind of related. And in general, I got this sort of idea that the poor in the world lived lives that were wrought with suffering and sadness, devastation, hopelessness.
Але я дуже швидко дізналася, я зараз перефразовую слова Ісуса, про те, що бідні люди завжди будуть серед нас. Це розчарувало і збентежило мене. Мені здавалося, що мені дали домашнє завдання, яке я повинна була виконати і яке я хотіла виконати, але як би я не старалася, мені б все одно не вдалося це зробити. тож я почувалась спантеличеною, трохи розчарованою й сердитою. ніби то я щось неправильно зрозуміла в цій ситуації. Я була приголомшеною. І вперше я почала відчувати страх до цієї групи людей та відчувати негативні емоції стосовно цієї групи людей. Я уявляла собі таку, свого роду, довгу чергу людей, які ніколи нікуди не подінуться, що завжди будуть з нами. Вони завжди будуть просити мене допомогти їм і пожертвувати щось для них, що я прагнула зробити, але не знала, як це мало спрацювати. І я не знала, що трапиться, коли в мене не залишиться речей щоб віддати, особливо, якщо проблема ніколи не вирішиться. Надалі, підростаючи, розповіді про бідняків, які я чула, були не більше позитивними. Наприклад, я бачила фотографії і зображення печалі і страждання все частіше. Я чула про те, що було не так у житті бідних людей. Я чула про хвороби. Я чула про війну. Здавалося, що вони завжди були пов’язані між собою. Взагальному, в мене склалося таке враження, що бідняки в світі проживали життя складені зі стражданнь та смутку. спустошення та безвиході.
And after a while, I developed what I think many of us do, is this predictable response, where I started to feel bad every time I heard about them. I started to feel guilty for my own relative wealth, because I wasn't doing more, apparently, to make things better. And I even felt a sense of shame because of that. And so naturally, I started to distance myself. I stopped listening to their stories quite as closely as I had before. And I stopped expecting things to really change. Now I still gave -- on the outside it looked like I was still quite involved. I gave of my time and my money, I gave when solutions were on sale. The cost of a cup of coffee can save a child's life, right. I mean who can argue with that? I gave when I was cornered, when it was difficult to avoid and I gave, in general, when the negative emotions built up enough that I gave to relieve my own suffering, not someone else's. The truth be told, I was giving out of that place, not out of a genuine place of hope and excitement to help and of generosity. It became a transaction for me, became sort of a trade. I was purchasing something -- I was buying my right to go on with my day and not necessarily be bothered by this bad news. And I think the way that we go through that sometimes can, first of all, disembody a group of people, individuals out there in the world. And it can also turn into a commodity, which is a very scary thing. So as I did this, and as I think many of us do this, we kind of buy our distance, we kind of buy our right to go on with our day. I think that exchange can actually get in the way of the very thing that we want most. It can get in the way of our desire to really be meaningful and useful in another person's life and, in short to love.
Й невдовзі я розвинула те, що, гадаю й більшість з нас. це передбачувана реакція, коли почала ніяковіти щораз, слухаючи про них. Я почувала себе винною за свій власний добробут, вочевидь - бо я не докладала більших зусиль задля покращення стану речей. І я навіть відчувала сором через це. Відтак, природньо, я почала віддалятися. Я припинила дослухатись їхніх історій. з тою увагою, з якою я робила це раніше. І я припинила сподіватись, що речі дісно зміняться. Я продовжувала жертвувати - ззовні це виглядало, ніби я продовжую брати в цьому участь. Я виділяла свій час і свої гроші, Я подавала, коли рішення були доступними. Вартість філіжанки кави може врятувати життя дитині, дійсно. Не думаю, що хтось з цим може посперечатися. Я давала милостиню, коли сама була у важкій ситуації, якої важко було уникнути і я жертвувала, здебільшого, коли негативних емоцій накопичувалося вдосталь. тому я подавала, полегшуючи власні страждання, а не когось іншого. Правду кажучи, я давала милостиню саме з цієї причини, а не через надію і прагнення комусь допомогти, не через щедрість. Це стало для мене діловою операцією, свого роду ремеслом. Я дещо купувала. Я купувала своє право продовжувати свій день, і не бути стурбованою якимись поганими новинами. І я гадаю, що спосіб, в який ми інколи це сприймаємо може, передусім, відмежувати групу людей, окремих індивідуальностей у світі. І це може також перетворитися на товар, і це дуже лякає. Оскільки я робила це, і вважаю, що багато із нас теж так роблять: ми намагаємся купити собі відчуженість, ми намагаємося купити собі право продовжувати свій день. Я вважаю, така підміна може насправді перешкоджати всьому, чого ми найбільше бажаємо. Вона може стати перепоною для нашого прагнення бути дійсно корисними і значущими у житті інших людей, на шляху до любові.
Thankfully, a few years ago, things shifted for me because I heard this gentleman speak, Dr. Muhammad Yunus. I know many in the room probably know exactly who he is, but to give the shorthand version for any who have not heard him speak, Dr. Yunus won the Nobel Peace Prize a few years ago for his work pioneering modern microfinance. When I heard him speak, it was three years before that. But basically, microfinance -- if this is new to you as well -- think of that as financial services for the poor. Think of all the things you get at your bank and imagine those products and services tailored to the needs of someone living on a few dollars a day. Dr. Yunus shared his story, explaining what that was, and what he had done with his Grameen Bank. He also talked about, in particular, microlending, which is a tiny loan that could help someone start or grow a business. Now, when I heard him speak, it was exciting for a number of reasons. First and foremost, I learned about this new method of change in the world that, for once, showed me, maybe, a way to interact with someone and to give, to share of a resource in a way that wasn't weird and didn't make me feel bad -- that was exciting. But more importantly, he told stories about the poor that were different than any stories I had heard before. In fact, those individuals he talked about who were poor was sort of a side note. He was talking about strong, smart, hardworking entrepreneurs who woke up every day and were doing things to make their lives and their family's lives better. All they needed to do that more quickly and to do it better was a little bit of capital. It was an amazing sort of insight for me.
На щастя, кілька років тому, все змінилося для мене, бо я почула промову лікаря Мухамеда Юнуса. Багато хто в цьому залі, вірогідно, добре знає, хто він є, тому коротко розкажу для тих, хто ніколи не чув його промов. Доктор Юнус отримав Нобелівську премію кілька років тому за його інноваційну роботу в області сучасного мікрофінансування Вперше я почула його промову за три роки до цієї події. Але, фактично, мікрофінансування, якщо це є чимось новим для вас, це щось на кшталт фінансових послуг для бідних. Подумайте про все те, що ви можете отримати в банку і уявіть собі ці послуги адаптовані до потреб людини, яка живе на кілька доларів на день. Доктор Юнус поділився своєю історією, пояснюючи, що це таке, і що він зробив з допомогою свого банку Grameen Bank. Зокрема, він також говорив про мікрокредитування – маленький кредит, що може допомогти комусь розпочати або розвинути свій бізнес. Коли я почула його промову, вона збентежила мене з багатьох причин. Перш за все, я дізналася про новий спосіб змінити світ, який, цього разу, вказував мені на можливість взаємодії з кимось, давати, ділитися ресурсами в спосіб, що не був незрозумілим й не змушував мене почуватись погано - Це було захоплююче. Але, що є більш важливим, він розповідав історії про бідних, які відрізнялися від будь - яких історій, що я раніше чула. Насправді, ті люди, про яких він говорив, і які були бідним, не відігравали провідної ролі у його розмові. Він говорив про сильних, розумних, працьовитих підприємців, які прокидалися щоранку і робили все, щоб покращити своє життя і життя своєї сім'ї. Все, чого вони потребували, щоб зробити це швидше та краще було лише маленькою часткою капіталу. І це було дививожним усвідомленням для мене.
And I, in fact, was so deeply moved by this -- it's hard to express now how much that affected me -- but I was so moved that I actually quit my job a few weeks later, and I moved to East Africa to try to see for myself what this was about. For the first time, actually, in a long time I wanted to meet those individuals, I wanted to meet these entrepreneurs, and see for myself what their lives were actually about. So I spent three months in Kenya, Uganda and Tanzania interviewing entrepreneurs that had received 100 dollars to start or grow a business. And in fact, through those interactions, for the first time, I was starting to get to be friends with some of those people in that big amorphous group out there that was supposed to be far away. I was starting to be friends and get to know their personal stories. And over and over again, as I interviewed them and spent my days with them, I did hear stories of life change and amazing little details of change.
Насправді, я була так глибоко зворушена тим - - зараз складно виразити, наскільки сильно це вплинуло на мене. Але я була настільки зворушена, що через кілька тижнів покинула свою роботу, і переїхала в Східну Африку, для того, щоб спробувати побачити все на власні очі. Власне, вперше за тривалий час я захотіла познайомитися з тими людьми, зустрітися з підприємцями і на всласні очі побачити, яким їхнє життя було насправді. Саме тому я провела три місяці в Кенії, Уганді і Танзанії опитуючи тих підприємців, які отримали по 100 доларів для того, щоб розпочати чи розвинути свій бізнес. І насправді, за допомогою цього спілкування я почала дружити з тими людьми, які раніше здавалися мені великою амфорною групую, що знаходилася десь дуже далеко. Я почала приятелювати і дізнаватися їхні особисті історії. І знову й знову, коли я брала у них інтерв'ю і проводила з ними свій час, я чула історії при зміни у їхньому житті і про дивовижні маленькі подробиці тих змін.
So I would hear from goat herders who had used that money that they had received to buy a few more goats. Their business trajectory would change. They would make a little bit more money; their standard of living would shift and would get better. And they would make really interesting little adjustments in their lives, like they would start to send their children to school. They might be able to buy mosquito nets. Maybe they could afford a lock for the door and feel secure. Maybe it was just that they could put sugar in their tea and offer that to me when I came as their guest and that made them feel proud. But there were these beautiful details, even if I talked to 20 goat herders in a row, and some days that's what happened -- these beautiful details of life change that were meaningful to them. That was another thing that really touched me. It was really humbling to see for the first time, to really understand that even if I could have taken a magic wand and fixed everything, I probably would have gotten a lot wrong. Because the best way for people to change their lives is for them to have control and to do that in a way that they believe is best for them. So I saw that and it was very humbling.
Наприклад, про пастухів, які використали одержані гроші на те, щоб купити ще кілька кіз. Траекторія розвитку їхнього бізнесу змінювалася. Вони заробляли трохи більше грошей. Рівень їхнього життя змінювався та покращувався. І вони починали вносити у своє життя маленькі та цікаві корективи, наприклад - починали відправляли своїх дітей до школи. У них була змога купити москітні сітки. Можливо вони могли собі дозволити замок для дверей, щоб почуватись безпечніше. Може вони просто могли дозволити собі покласти цукор у чай і запропонувати його мені, коли я приходила до них в гості, і це змушувало їх пишатися. Але існували такі зворушливі деталі, про які я часто чула, навіть спілкуючись одночасно з 20 пастухами, - що одного разу відбулося, - і ці прекрасні деталі стосувалися змін у їхньому житті, і були для них важливими. Це було ще однією подією, що зворушила мене. Це було дійсно принизливо побачити все це вперше і зрозуміти, що навіть якби у мене була чарівна паличка, я б не змогла нічого змінити. Тому що найкращий спосіб змінити своє життя - це взяти контроль над всім тим, що відбувається і робити те, що є кращим для тебе. Я це зрозуміла, і це було дійсно принизливо.
Anyway, another interesting thing happened while I was there. I never once was asked for a donation, which had kind of been my mode, right. There's poverty, you give money to help -- no one asked me for a donation. In fact, no one wanted me to feel bad for them at all. If anything, they just wanted to be able to do more of what they were doing already and to build on their own capabilities. So what I did hear, once in a while, was that people wanted a loan -- I thought that sounded very reasonable and really exciting. And by the way, I was a philosophy and poetry major in school, so I didn't know the difference between profit and revenue when I went to East Africa. I just got this impression that the money would work. And my introduction to business was in these $100 little infuses of capital. And I learned about profit and revenue, about leverage, all sorts of things, from farmers, from seamstresses, from goat herders. So this idea that these new stories of business and hope might be shared with my friends and family, and through that, maybe we could get some of the money that they needed to be able to continue their businesses as loans, that's this little idea that turned into Kiva.
Тим не менше, ще одна цікава річ трапилася зі мною, під час мого перебування там. У мене ні разу не просили милостині, що було звичним для мене. Коли є бідність, то ми відповідно жертвуємо гроші, щоб допомогти. Ніхто не просив у мене милостині. Насправді, ніхто ж не хотів, щоб я відчувала жалість до когось. В усякому разі, вони просто хотіли зробити більше, аніж вони вже зробили і спиратися виключно на свої можливості. Але час від часу, я чула, що люди потребували кредиту - і це здавалося мені логічним і дивовижним. До речі, я спеціалізувалася на поезії і філософії у школі, тому, коли я прибула у Східну Африку, я не розуміла різниці між прибутком і доходом. У мене просто було таке враження, що гроші повинні допомогти. І моїм введенням до бізнесу стали ті стодоларові маленькі влиття капіталу Я дізналася про прибутки і доходи, про фінансові важелі і такого роду речі від фермерів, швачок та пастухів. І у мене з'явилася ідея, що цими історіями про бізнес та сподіваннями я можу поділитися зі своїми друзями і сім'єю, і завдяки цьому вони б могли отримати гроші, які необхідні для розвитку їхнього бізнесу у вигляді кредиту. І ось ця маленька ідея згодом переросла в організацію Kiva.
A few months later, I went back to Uganda with a digital camera and a basic website that my partner, Matthew, and I had kind of built, and took pictures of seven of my new friends, posted their stories, these stories of entrepreneurship, up on the website, spammed friends and family and said, "We think this is legal. Haven't heard back yet from SEC on all the details, but do you say, do you want to help participate in this, provide the money that they need?" The money came in basically overnight. We sent it over to Uganda. And over the next six months, a beautiful thing happened; the entrepreneurs received the money, they were paid, and their businesses, in fact, grew, and they were able to support themselves and change the trajectory of their lives. In October of '05, after those first seven loans were paid, Matt and I took the word beta off of the site. We said, "Our little experiment has been a success. Let's start for real." That was our official launch. And then that first year, October '05 through '06, Kiva facilitated $500,000 in loans. The second year, it was a total of 15 million. The third year, the total was up to around 40. The fourth year, we were just short of 100. And today, less than five years in, Kiva's facilitated more than 150 million dollars, in little 25-dollar bits, from lenders and entrepreneurs -- more than a million of those, collectively in 200 countries.
Кілька місяців по тому, я відправилася в Уганду з цифровою камерою та основним вебсайтом, який я створила разом із своїм колегою Метью, і я зробила фотографії своїх семи нових друзів, а також опублікувала їхні історії про бізнес на нашому вебсайті. Пізніше я відправила посилання своїм друзям і родині з словами: "Ми вважаємо це законним. Я ще не отримала всієї інформації від SEC, але що ви про це думаєте, чи не хочете ви взяти у цьому участь і надати кошти, яких вони потребують?» Гроші прийшли практично за одну ніч. Ми відправили їх в Уганду. І протягом наступних шести місяців, відбулося щось вражаюче: підприємці отримали гроші і їхній бізнес почав покращуватися, вони були здатні прогодувати себе і змінити русло свого життя. В жовтні 2005, коли сім позик вже було виплачено, я з Метом зробили ще один крок для розвитку нашого сайту. Ми сказали : "Наш маленикий експеримент вдався. Давайте тепер займемося цим серйозно!?" І це був наш офіційний початок. І згодом, з жовтня 2005 по жовтень 2006 Kiva сприяла видачі позик на 500 тисяч доларів. Наступного року це було вже 15 мільйонів доларів. В 2007 сума досягла 40 мільйонів. А в 2008 – більше 100 мільйонів доларів. І сьогодні, за п'ять років свого існування, Кiva сприяла збору 150 мільйонів доларів на основі 25-доларових вкладів, від кредиторів і підприємців – понад мільйон людей більше ніж в 200 країнах.
So that's where Kiva is today, just to bring you right up to the present. And while those numbers and those statistics are really fun to talk about and they're interesting, to me, Kiva's really about stories. It's about retelling the story of the poor, and it's about giving ourselves an opportunity to engage that validates their dignity, validates a partnership relationship, not a relationship that's based on the traditional sort of donor beneficiary weirdness that can happen. But instead a relationship that can promote respect and hope and this optimism that together we can move forward. So what I hope is that, not only can the money keep flowing forth through Kiva -- that's a very positive and meaningful thing -- but I hope Kiva can blur those lines, like I said, between the traditional rich and poor categories that we're taught to see in the world, this false dichotomy of us and them, have and have not. I hope that Kiva can blur those lines. Because as that happens, I think we can feel free to interact in a way that's more open, more just and more creative, to engage with each other and to help each other.
Це і є стан справ компанії Kiva на сьогоднішній день. І хоча ці цифри і статистичні дані є цікавими для обговорення, для мене Кіva в першу чергу, - це історія. Це переповідь історій бідняків, це шанс взяти участь у цьому так, щоб не принизити їх, щоб розвивати партнерські відносини, а не відносини, які базуються на так званих традиційних донорських пожертвуваннях, що є звичним для нас ділом. Натомість, це мають бути взаємини, що породжують повагу, й надію, і цей оптимізм, що разом ми зможемо рухатися вперед. Отже, я покладаю великі надії на те, що не тільки операції з грошима проходять через Kiva, - це, звичайно, дуже позитивні і значущі речі, але я сподіваюсь, що Kiva зможе зруйнувати межу між традиційно багатими і бідними верствами населення, яку ми звикли бачити у світі, цю помилкову дихотомію "нас" і "їх", "мати" і "не мати". Я сподіваюся, що Кiva зруйнує ці межі. Тому що, по мірі того як це відбувається, я думаю , що ми відчуваємо себе готовими до більш відкритої, більш справедливої і більш творчої взаємодії, ми починаємо співпрацювати один з одним і допомагати один одному.
Imagine how you feel when you see somebody on street who is begging and you're about to approach them. Imagine how you feel; and then imagine the difference when you might see somebody who has a story of entrepreneurship and hard work who wants to tell you about their business. Maybe they're smiling, and they want to talk to you about what they've done. Imagine if you're speaking with somebody who's growing things and making them flourish, somebody who's using their talents to do something productive, somebody who's built their own business from scratch, someone who is surrounded by abundance, not scarcity, who's in fact creating abundance, somebody with full hands with something to offer, not empty hands asking for you to give them something. Imagine if you could hear a story you didn't expect of somebody who wakes up every day and works very, very hard to make their life better. These stories can really change the way that we think about each other. And if we can catalyze a supportive community to come around these individuals and to participate in their story by lending a little bit of money, I think that can change the way we believe in each other and each other's potential.
Уявіть собі, як ви себе почуваєтеся, коли бачите на вулиці людину, яка просить милостині і вам потрібно повз неї пройти. Уявіть собі свої відчуття в той момент. А тепер уявіть зовсім іншу ситуацію, коли ви зустрічаєте людину, яка має цікаву історію свого підприємництва і своєї важкої праці, що хоче розповісти вам про свій бізнес. Можливо, вони просто усміхаються і хочуть розповісти вам про свої досягнення. Уявіть, що ви розмовляєте з людиною, справи якої є успішними і процвітають, яка використовує свій талант щоб принести якусь користь, яка побудувала свій бізнес з нуля і яка живе в достатку, а не в злиднях, з людиною, яка, власне, і створює цей достаток, у якої "повні руки" і вона може щось запропонувати, а не з кимось, у кого "пусті руки" і хто просить у вас милостині. Уявіть собі історію, яку ви і не сподівалися почути, про когось, хто щодня прокидається і дуже важко працює для того, щоб зробити своє життя кращим. Ці розповіді дійсно можуть змінити нашу думку один про одного. І якщо ми можемо стимулювати спільноту надати підтримку таким людям і брати участь в їхніх історіях, позичивши хоча б трохи грошей, то я вважаю, що ми зможемо змінити наше ставлення один до одного і наш потенціал.
Now for me, Kiva is just the beginning. And as I look forward to what is next, it's been helpful to reflect on the things I've learned so far. The first one is, as I mentioned, entrepreneurship was a new idea to me. Kiva borrowers, as I interviewed them and got to know them over the last few years, have taught me what entrepreneurship is. And I think, at its core, it's deciding that you want your life to be better. You see an opportunity and you decide what you're going to do to try to seize that. In short, it's deciding that tomorrow can better than today and going after that. Second thing that I've learned is that loans are a very interesting tool for connectivity. So they're not a donation. Yeah, maybe it doesn't sound that much different. But in fact, when you give something to someone and they say, "Thanks," and let you know how things go, that's one thing. When you lend them money, and they slowly pay you back over time, you have this excuse to have an ongoing dialogue. This continued attention -- this ongoing attention -- is a really big deal to build different kinds of relationships among us. And then third, from what I've heard from the entrepreneurs I've gotten to know, when all else is equal, given the option to have just money to do what you need to do, or money plus the support and encouragement of a global community, people choose the community plus the money. That's a much more meaningful combination, a more powerful combination.
Kiva - це лише початок для мене. І, оскільки, я чекаю з нетерпінням того, що буде далі, було б корисно задуматися над тим, що я винесла з цього уроку. По-перше, як я вже говорила, підприємницька діяльність була для мене новою ідеєю. Позичальники Kiva, під час наших інтерв’ю і знайомств за останні роки, навчили мене, що таке підприємницька діяльність. І я вважаю, що в основі підприємництва лежить бажання покращити своє життя. Ми бачимо можливість і вирішуємо, що нам потрібно зробити для того, щоб скористатися нею. Коротко кажучи, ви вирішуєте, що завтрашній день буде кращий, ніж сьогоднішній і крокуєте до цієї мети. По-друге, я дізналася, що кредити є цікавими інструментами для співпраці. Тому, вони не є милостинню. Можливо, здається, що між ними немає ніякої різниці. Але, насправді, коли ви щось комусь даєте і вони вам за це дякують і розповідають про свої справи, це одне. А коли ви зичите їм гроші і вони повільно з часом повертають вам їх, у вас є привід для постійного діалогу, і це зовсім інше. Це постійна увага, - ця тривала увага - яка, дійсно, відіграє велике значення для побудови різних видів відносин між людьми. І, нарешті, третє - це те, що я почула від підприємців, з якими я познайомилася: у випадку, коли на абсолютно рівних умовах вам пропонується вибрати між грошима, які ви потребуєте для якоїсь корисної справи, і між грошима на додачу з підтримкою і заохоченням світового співтовариства, - люди обирають співтовариство і гроші. Це набагато більш значуща і потужніша комбінація.
So with that in mind, this particular incident has led to the things that I'm working on now. I see entrepreneurs everywhere now, now that I'm tuned into this. And one thing that I've seen is there are a lot of supportive communities that already exist in the world. With social networks, it's an amazing way, growing the number of people that we all have around us in our own supportive communities, rapidly. And so, as I have been thinking about this, I've been wondering: how can we engage these supportive communities to catalyze even more entrepreneurial ideas and to catalyze all of us to make tomorrow better than today? As I've researched what's going on in the United States, a few interesting little insights have come up. So one is that, of course, as we all might expect, many small businesses in the U.S. and all over the world still need money to grow and to do more of what they want to do or they might need money during a hard month. But there's always a need for resources close by. Another thing is, it turns out, those resources don't usually come from the places you might expect -- banks, venture capitalists, other organizations and support structures -- they come from friends and family. Some statistics say 85 percent or more of funding for small businesses comes from friends and family. That's around 130 billion dollars a year -- it's a lot. And third, so as people are doing this friends and family fundraising process, it's very awkward, people don't know exactly what to ask for, how to ask, what to promise in return, even though they have the best of intentions and want to thank those people that are supporting them.
Так що з урахуванням цього, ця ситуація і привела мене до того, над чим я зараз працюю. Тепер, коли я налаштова не це, я всюди бачу підприємців. І ще одна річ, яку я помітила це те, що у світі існує дуже багато спільнот, які готові підтримати і допомогти. За допомогою соціальних мереж можна швидко і в прекрасний спосіб збільшити кількість людей серед нашого оточення, які готові прийти на допомогу. І оскільки я часто замислювалася над цим, мене дивувало, яким чином ми можемо залучити ці "спільноти підтримки" до стимулювання ще більшої кількості підприємницьких ідей і стимулювати самих себе покращити наше життя. Оскільки я дослідила стан справ в Сполучених Штатах, я відкрила для себе дещо досить цікаве. Перше, це, звичайно те, чого і слід було очікувати: багато підприємств малого бізнесу в США і в усьому світі як і раніше потребують грошей для свого розвитку і для того, щоб пережити важкі часи. Але потреба у ресурсах завжди поруч. По-друге, виявляється, що ресурси не завжди приходять з тих джерел, з яких ми їх очікуємо: з банків, від венчурних капіталістів та інших організацій чи структур підтримки; вони надходять від друзів та родини. Деякі статистичні дані вказують, що 85% або й більше відсотків фінансуваннь для малого бізнесу приходять від сім'ї та друзів. Це приблизно 130 мільярдів доларів щороку. Це доволі багато. І по-третє, процес цього сімейного та дружнього збору коштів, це дуже не зручно, бо люди не знають, чого саме попросити, як попросити і що пообіцяти взамін, навіть тоді, коли вони мають найкращі наміри і хочуть подякувати цим людям за підтримку.
So to harness the power of these supportive communities in a new way and to allow entrepreneurs to decide for themselves exactly what that financial exchange should look like, exactly what fits them and the people around them, this week actually, we're quietly doing a launch of Profounder, which is a crowd funding platform for small businesses to raise what they need through investments from their friends and family. And it's investments, not donations, not loans, but investments that have a dynamic return. So the mapping of participating in the story, it actually flows with the up and down. So in short, it's a do-it-yourself tool for small businesses to raise these funds. And what you can do is go onto the site, create a profile, create investment terms in a really easy way. We make it really, really simple for me as well as anyone else who wants to use the site. And we allow entrepreneurs to share a percentage of their revenues. They can raise up to a million dollars from an unlimited number of unaccredited, unsophisticated investors -- everyday people, heaven forbid -- and they can share those returns over time -- again, whatever terms they set. As investors choose to become involved based on those terms, they can either take their rewards back as cash, or they can decide in advance to give those returns away to a non-profit. So they can be a cash, or a cause, investor. It's my hope that this kind of tool can show anybody who has an idea a path to go do what they want to do in the world and to gather the people around them that they already have, the people that know them best and that love them and want to support them, to gather them to make this happen.
Таким чином, щоб в новий спосіб підтримати вклади цих громад і дозволити підприємцям вирішити для себе, як цей фінансовий обмін повинен виглядати, і що підходить їм і людям, які їх оточують, вже цього тижня ми запускаємо Profounder, що являє собою платформу, для суспільного фінансування малого бізнесу за рахунок інвестицій, які надходять від наших друзів та сім'ї. І це інвестиції, а не пожертви чи кредити, це інвестиції, які принесуть динамічний прибуток. Це відображення участі в історії, її успішних та не дуже успішних моментів. Коротше кажучи, це саморобний інструмент для збору коштів для малого бізнесу. Що ви можете для цього робити? Ви маєте зайти на сайт, створити профіль і створити умови інвестування, у справді простий спосіб. Ми зробили це дійсно дуже, дуже простим як для мене, так і для будь-кого, хто хоче користуватися цим сайтом. І ми дозволили підприємцям ділитися відсотком їхні доходів. Вони можуть зібрати до мільйона доларів з необмеженого числа неакредитованих, недосвідчених інвесторів – простих людей, пробач Господи, – і вони можуть з часом ділити ці доходи - знову ж таки в залежності, від визначених ними умов. Оскільки інвестори вирішили взяти участь у цьому на основі цих умов, вони можуть отримати свою частку готівкою, або вони можуть вирішити заздалегідь вкласти свою частку в некомерційні операції. Таким чином вони можуть стати або грошовими або діловими інвесторами. Я сподіваюся, що такого роду інструмент покаже будь-кому, у кого є ідея, шлях, щоб здійснити свої задуми в світі і зібрати довкола себе людей, що вже є поруч, яких ми дуже добре знаємо, любимо і яких ми хочемо підтримати; зібрати їх для реалізації своєї мети.
So that's what I'm working on now. And to close, I just want to say, look these are tools. Right now, Profounder's right at the very beginning, and it's very palpable; it's very clear to me, that it's just a vessel, it's just a tool. What we need are for people to care, to actually go use it, just like they've cared enough to use Kiva to make those connections. But the good news is I don't think I need to stand here and convince you to care -- I'm not even going to try. I don't think, even though we often hear, you know, hear the ethical and moral reasons, the religious reasons, "Here's why caring and giving will make you happier." I don't think we need to be convinced of that. I think we know; in fact, I think we know so much, and it's such a reality that we care so deeply, that in fact, what usually stops us is that we're afraid to try and to mess up, because we care so very much about helping each other and being meaningful in each other's lives.
Отже на цим я зараз працюю. І на закінчення, я б хотіла сказати, що це лише інструменти. Зараз, Profounder лише починає працювати і для мене відчутно і зрозуміло, що це всього лише інструмент. Нам потрібно, щоб люди зацікавилися ним і почали його використовувати, так як вони цікавилися Kiva, для налагодження нових зв'язків. Хорошою новиною є те, що, мені не потрібно зараз тут стояти і переконувати Вас взяти участь у цьому, та не залишитися байдужими. Я навіть не буду намагатися переконати Вас. Хоча ми і часто чуємо етичні, моральні та релігійні причини “Ось як турбота й пожертви зроблять тебе щасливішим” я не вважаю, що нас потрібно переконувати в цьому. Я думаю, що насправді ми вже і так достатньо обізнані, і реальність полягає у тому, що ми небайдужі, і що, насправді, зазвичай нас зупиняє - наш страх спробувати й не впоратись тому що ми дуже сильно прагнемо допомогти один одному і бути важливими у житті один одного.
So what I think I can do today, that best thing I can give you -- I've given you my story, which is the best I can do. And I think I can remind us that we do care. I think we all already know that. And I think we know that love is resilient enough for us to get out there and try. Just a sec.
На мою думку, те, що я можу зробити сьогодні, найкраще, що я можу Вам дати - це моя історія, яку я щойно розповіла. І я вважаю, що я нагадала нам, що ми не є байдужими. Гадаю всі ми й без того знаємо це. І ми прекрасно усвідомлюємо, що ця любов є досить стійкою і сильною щоб примусити нас спробувати. Секундочку
(Applause)
(Оплески)
Thanks.
Дякую
(Applause)
(Оплески)
Thanks.
Дякую
(Applause)
(Оплески)
For me, the best way to be inspired to try is to stop and to listen to someone else's story. And I'm grateful that I've gotten to do that here at TED. And I'm grateful that whenever I do that, guaranteed, I am inspired -- I am inspired by the person I am listening to. And I believe more and more every time I listen in that that person's potential to do great things in the world and in my own potential to maybe help. And that -- forget the tools, forget the moving around of resources -- that stuff's easy. Believing in each other, really being sure when push comes to shove that each one of us can do amazing things in the world, that is what can make our stories into love stories and our collective story into one that continually perpetuates hope and good things for all of us. So that, this belief in each other, knowing that without a doubt and practicing that every day in whatever you do, that's what I believe will change the world and make tomorrow better than today.
Те, що мене дійсно надихає - це коли я зупиняюся і слухаю чиюсь історію. І я вдячна, що я отримала можливість зробити це тут, на ТЕД. І я вдячна за те, що кожного разу, коли я це роблю, до мене приходить натхнення - і джерелом цьго натхнення є люди, яких я вислуховую. Чим більше я слухаю, тим більше я вірю в людський потенціал робити важливі речі у цьому світі і мій власний потенціал допомогти. І це - забудьте про інструменти і пересування ресурсів - це надзвичайно просто. Віра в один одного впевненість у тому, що кожен з нас може зробити щось неймовірне у цьому світі. це саме те, що перетворює наші історії на історії кохання і наші спільні історії на такі, що завжди приносять надію і добро для всіх нас. Так що саме ця віра в один одного, стовідсоткова впевненість та щоденна присутність у всьому щоб ми не робили, саме це, на мою думку, змінить світ і покращить наше життя.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)