When I was born, there was really only one book about how to raise your children, and it was written by Dr. Spock. (Laughter) Thank you for indulging me. I have always wanted to do that.
Коли я народилася, існувала тільки одна книжка про виховання дітей. Її написав доктор Спок. (Сміх) Дякую, що підтримали мене. Я завжди мріяла це зробити.
No, it was Benjamin Spock, and his book was called "The Common Sense Book of Baby And Child Care." It sold almost 50 million copies by the time he died. Today, I, as the mother of a six-year-old, walk into Barnes and Noble, and see this. And it is amazing the variety that one finds on those shelves. There are guides to raising an eco-friendly kid, a gluten-free kid, a disease-proof kid, which, if you ask me, is a little bit creepy. There are guides to raising a bilingual kid even if you only speak one language at home. There are guides to raising a financially savvy kid and a science-minded kid and a kid who is a whiz at yoga. Short of teaching your toddler how to defuse a nuclear bomb, there is pretty much a guide to everything.
Ні, то був Бенджамін Спок, і його книжка називалася "Дитина і догляд за нею". За його життя було продано майже 50 мільйонів примірників цієї книжки. Сьогодні я, мати шестилітньої дитини, заходжу до книгарні "Барнз енд Ноубл" і бачу ось це. Диву даєшся, скільки всього можна знайти на тих полицях. Там є посібники про те, як виховати екологічно свідому дитину, дитину без глютену, чи дитину, яка ніколи не захворіє, що, як на мене, звучить трохи моторошно. Є посібники, які вчать, як виховати двомовну дитину, навіть якщо ви розмовляєте вдома однією мовою. А ще книжки про те, як виховати дитину, що тямитиме у фінансах, дитину-дослідника та дитя, що обожнюватиме йогу. Бракує тільки книжки про те, як навчити свою дитину знешкоджувати ядерну бомбу, а всі решта посібники - тут як тут.
All of these books are well-intentioned. I am sure that many of them are great. But taken together, I am sorry, I do not see help when I look at that shelf. I see anxiety. I see a giant candy-colored monument to our collective panic, and it makes me want to know, why is it that raising our children is associated with so much anguish and so much confusion? Why is it that we are at sixes and sevens about the one thing human beings have been doing successfully for millennia, long before parenting message boards and peer-reviewed studies came along? Why is it that so many mothers and fathers experience parenthood as a kind of crisis?
Всі ці книжки написані з добрими намірами. Я впевнена, що багато з них - чудові. Але коли вони всі стоять укупі - вибачте, але я не розумію, як мені може стати в пригоді ота полиця. Я бачу там стурбованість. Бачу велетенський кольоровий пам'ятник нашій колективній паніці, і тому мене дуже цікавить, чому виховання дітей асоціюється з такими стражданнями і глибоким збентеженням? Чому ми ніяк не можемо дійти згоди щодо того єдиного заняття, яким люди успішно займаються кілька тисячоліть, задовго до того, як з'явилися форуми для батьків і рецензовані дослідження? Чому так багато матерів і батьків переживають батьківство наче якусь кризу?
Crisis might seem like a strong word, but there is data suggesting it probably isn't. There was, in fact, a paper of just this very name, "Parenthood as Crisis," published in 1957, and in the 50-plus years since, there has been plenty of scholarship documenting a pretty clear pattern of parental anguish. Parents experience more stress than non-parents. Their marital satisfaction is lower. There have been a number of studies looking at how parents feel when they are spending time with their kids, and the answer often is, not so great. Last year, I spoke with a researcher named Matthew Killingsworth who is doing a very, very imaginative project that tracks people's happiness, and here is what he told me he found: "Interacting with your friends is better than interacting with your spouse, which is better than interacting with other relatives, which is better than interacting with acquaintances, which is better than interacting with parents, which is better than interacting with children. Who are on par with strangers." (Laughter)
Слово "криза" звучить досить жорстко, але згідно зі статистикою, так і є. Існує навіть дослідження з такою ж назвою, "Батьківство як криза", яке вийшло друком 1957 року. І за 50 років, що минуло відтоді, чимало науковців засвідчили існування батьківських страждань. Батьки переживають більше стресу, ніж ті, хто не має дітей. Вони отримують менше задоволення від шлюбу. Було проведено багато досліджень того, як почуваються батьки, коли проводять час зі своїми дітьми. Як виявилося, не так вже й чудово вони почуваються. Торік я розмовляла з науковцем на ім'я Меттью Кіллінґсворт, який займається дуже творчим проектом, що відстежує, наскільки люди щасливі. Ось що він мені розповів: "Спілкування з приятелями ліпше за спілкування зі своїм чоловіком чи дружиною, що, своєю чергою, краще за спілкування з іншими родичами. А те ліпше за спілкування зі знайомими, що, своєю чергою, краще за спілкування з батьками, яке є ліпшим за спілкування з дітьми. А те прирівнюється до спілкування з незнайомцями". (Сміх)
But here's the thing. I have been looking at what underlies these data for three years, and children are not the problem. Something about parenting right now at this moment is the problem. Specifically, I don't think we know what parenting is supposed to be. Parent, as a verb, only entered common usage in 1970. Our roles as mothers and fathers have changed. The roles of our children have changed. We are all now furiously improvising our way through a situation for which there is no script, and if you're an amazing jazz musician, then improv is great, but for the rest of us, it can kind of feel like a crisis.
Але ось що я вам скажу. Я три роки досліджувала дані, приховані за цією статистикою. І проблема не в дітях. Проблемою є відчуття батьківства в наш час. Якщо точніше, то, по-моєму, ми не знаємо, як має виглядати батьківство. Вислів "бути батьком" почав широко використовуватися допіру 1970 року. Наші ролі матерів і батьків змінилися. Змінилися і ролі наших дітей. Тепер ми всі навмання прокладаємо власний шлях через ситуацію, для якої не написано сценарію. Якщо ви талановитий джазовий музикант, то добре вмієте імпровізувати, але для решти з нас - це кризова ситуація.
So how did we get here? How is it that we are all now navigating a child-rearing universe without any norms to guide us? Well, for starters, there has been a major historical change. Until fairly recently, kids worked, on our farms primarily, but also in factories, mills, mines. Kids were considered economic assets. Sometime during the Progressive Era, we put an end to this arrangement. We recognized kids had rights, we banned child labor, we focused on education instead, and school became a child's new work. And thank God it did. But that only made a parent's role more confusing in a way. The old arrangement might not have been particularly ethical, but it was reciprocal. We provided food, clothing, shelter, and moral instruction to our kids, and they in return provided income.
Як ми дійшли до цього? Як так сталося, що ми всі блукаємо світом виховання дітей без ніяких правил, які б вказали нам шлях? Перш за все, відбулася революційна історична зміна. Ще донедавна діти працювали - здебільшого на наших фермах, але також і на фабриках, заводах і шахтах. Дітей вважали економічним капіталом. Але під час Ери Прогресу ми поклали цьому край. Ми визнали, що діти мають права, заборонили дитячу працю і зосередилися натомість на освіті, зробивши школу новим місцем праці дитини. І слава Богу, що так трапилося. От тільки роль батьків стала ще незрозуміліша. Хоча колишній звичай і не був цілком етичний, однак він передбачав взаємні зобов'язання. Ми забезпечували їжу, одяг, житло та моральні настанови своїм дітям, а вони у відповідь приносили заробіток.
Once kids stopped working, the economics of parenting changed. Kids became, in the words of one brilliant if totally ruthless sociologist, "economically worthless but emotionally priceless." Rather than them working for us, we began to work for them, because within only a matter of decades it became clear: if we wanted our kids to succeed, school was not enough. Today, extracurricular activities are a kid's new work, but that's work for us too, because we are the ones driving them to soccer practice. Massive piles of homework are a kid's new work, but that's also work for us, because we have to check it. About three years ago, a Texas woman told something to me that totally broke my heart. She said, almost casually, "Homework is the new dinner." The middle class now pours all of its time and energy and resources into its kids, even though the middle class has less and less of those things to give. Mothers now spend more time with their children than they did in 1965, when most women were not even in the workforce.
Коли діти перестали працювати, економіка батьківства змінилася. За словами одного геніального, і водночас безжалісного соціолога, діти тепер "економічно гроша не варті, а емоційно - безцінні". Нині не вони працюють на нас, а ми працюємо на них, бо вже за кілька десятків років стало зрозуміло: якщо ми хочемо, щоб наші діти були успішні, школи недостатньо. Тепер діти мають ще одну роботу - позашкільні гуртки, але це робота і для нас, бо це ми возимо їх на футбол. Ціла гора домашніх завдань - це ще одна робота для дітей, але це робота і для нас, адже ми мусимо їх перевіряти. Десь три роки тому одна жінка з Техасу сказала слова, які дуже мене засмутили. Вона так, між іншим, зауважила: "Домашнє завдання - це нова вечеря". Нині середній клас вкладає увесь свій час, енергію та ресурси у своїх дітей, попри те, що середній клас має цих ресурсів щораз менше. Матері тепер проводять більше часу зі своїми дітьми, ніж то було 1965 року, коли більшість жінок були домогосподарками.
It would probably be easier for parents to do their new roles if they knew what they were preparing their kids for. This is yet another thing that makes modern parenting so very confounding. We have no clue what portion our wisdom, if any, is of use to our kids. The world is changing so rapidly, it's impossible to say. This was true even when I was young. When I was a kid, high school specifically, I was told that I would be at sea in the new global economy if I did not know Japanese. And with all due respect to the Japanese, it didn't turn out that way. Now there is a certain kind of middle-class parent that is obsessed with teaching their kids Mandarin, and maybe they're onto something, but we cannot know for sure. So, absent being able to anticipate the future, what we all do, as good parents, is try and prepare our kids for every possible kind of future, hoping that just one of our efforts will pay off. We teach our kids chess, thinking maybe they will need analytical skills. We sign them up for team sports, thinking maybe they will need collaborative skills, you know, for when they go to Harvard Business School. We try and teach them to be financially savvy and science-minded and eco-friendly and gluten-free, though now is probably a good time to tell you that I was not eco-friendly and gluten-free as a child. I ate jars of pureed macaroni and beef. And you know what? I'm doing okay. I pay my taxes. I hold down a steady job. I was even invited to speak at TED. But the presumption now is that what was good enough for me, or for my folks for that matter, isn't good enough anymore. So we all make a mad dash to that bookshelf, because we feel like if we aren't trying everything, it's as if we're doing nothing and we're defaulting on our obligations to our kids.
Мабуть, батькам було б легше виконувати свої нові ролі, якби вони знали, до чого готують своїх дітей. Є ще одна річ, яка робить сучасне батьківство таким заплутаним. Ми й гадки не маємо, яка частина наших знань - якщо взагалі хоч якась - знадобиться нашим дітям. Світ так стрімко змінюється, що це неможливо вгадати. Так само було і за часів моєї молодості. Коли я була мала, і особливо коли вчилася в старших класах, мені казали, що я не знайду собі місця у новій глобальній економіці, якщо не знатиму японської мови. Японці заслуговують на всіляку пошану, але так не сталося. Тепер групу батьків, що належать до середнього класу, запосіла нав'язлива думка - навчити своїх дітей китайської, може, вони про щось здогадуються, але ми точно не знаємо. Отож не маючи змоги передбачити майбутнє, ми всі, як добрі батьки, намагаємося підготувати своїх дітей до всіх можливих видів майбутнього, сподіваючись, що хоч якась із наших спроб не буде даремна. Ми вчимо своїх дітей грати в шахи, міркуючи, що може їм пригодяться аналітичні вміння. Ми записуємо їх на командний спорт, бо, може, їм стануть у пригоді навики роботи в команді, наприклад, коли вони поступлять до Гарвардської бізнес-школи. Ми стараємось навчити їх розбиратися у фінансах, любити науку та довкілля, жити без глютену, хоча мушу вам сказати, що в дитинстві я не берегла природу і вживала глютен. Я слоїками їла пюре з макаронів з м'ясом. І знаєте що? Зі мною все добре. Я плачу податки. Маю постійне місце праці. Мене навіть запросили виступати на TED. Але тепер кажуть, що те, що було добрим для мене чи моїх батьків, більше не є добрим. Тому ми всі стрімголов біжимо до тієї полиці, бо відчуваємо, що ще не все спробували, що взагалі нічого не робимо, що занедбали свої обов'язки перед дітьми.
So it's hard enough to navigate our new roles as mothers and fathers. Now add to this problem something else: we are also navigating new roles as husbands and wives because most women today are in the workforce. This is another reason, I think, that parenthood feels like a crisis. We have no rules, no scripts, no norms for what to do when a child comes along now that both mom and dad are breadwinners. The writer Michael Lewis once put this very, very well. He said that the surest way for a couple to start fighting is for them to go out to dinner with another couple whose division of labor is ever so slightly different from theirs, because the conversation in the car on the way home goes something like this: "So, did you catch that Dave is the one who walks them to school every morning?" (Laughter) Without scripts telling us who does what in this brave new world, couples fight, and both mothers and fathers each have their legitimate gripes. Mothers are much more likely to be multi-tasking when they are at home, and fathers, when they are at home, are much more likely to be mono-tasking. Find a guy at home, and odds are he is doing just one thing at a time. In fact, UCLA recently did a study looking at the most common configuration of family members in middle-class homes. Guess what it was? Dad in a room by himself. According to the American Time Use Survey, mothers still do twice as much childcare as fathers, which is better than it was in Erma Bombeck's day, but I still think that something she wrote is highly relevant: "I have not been alone in the bathroom since October." (Laughter)
Тому так важко давати раду нашим новим ролям - матері й батька. А тепер додайте до цієї проблеми ще одну: ми намагаємося призвичаїтися до нових ролей чоловіка та дружини, адже більшість сучасних жінок працюють. Це ще одна причина, на мій погляд, чому батьківство сприймають як кризу. Ми не маємо ніяких правил, сценаріїв чи норм про те, що робити, коли з'являється дитина, а заробляють на життя обидвоє - і мама, і тато. Про це добре сказав письменник Майкл Льюїс. Він сказав, що найдієвіший спосіб для пари посваритися - це піти повечеряти з іншою парою, яка хоч трохи по-іншому розподіляє між собою обов'язки, бо по дорозі додому в машині відбудеться приблизно така розмова: "То ти зрозумів, що це Дейв водить їх щоранку до школи?" (Сміх) Без сценаріїв, які б поділили, хто що робить у цьому дивному новому світі, пари сваряться, а матері й батьки висувають законні претензії одне до одного. Мами набагато частіше займаються кількома справами водночас, коли вони вдома, а коли вдома татусі, то вони переважно займаються чимось одним. Застаньне чоловіка в хаті - і, найімовірніше, він робитиме щось одне. Нещодавно Каліфорнійський університет провів дослідження найтиповішого розташування членів сім'ї у будинку, що належить середньому класу. І вгадайте, що вийшло? Батько на самоті в своїй кімнаті. Згідно з дослідженням про те, як американці використовують свій час, матері досі виконують вдвічі більше справ, пов'язаних із доглядом за дітьми, ніж батьки. Це вже ліпше, ніж було за часів Ерми Бомбек, але я гадаю, що її слова й досі актуальні: "Я з жовтня не була сама в ванні". (Сміх)
But here is the thing: Men are doing plenty. They spend more time with their kids than their fathers ever spent with them. They work more paid hours, on average, than their wives, and they genuinely want to be good, involved dads. Today, it is fathers, not mothers, who report the most work-life conflict.
Але ось що я вам скажу: чоловіки теж не сидять, склавши руки. Вони проводять з дітьми більше часу, ніж з ними проводили їхні батьки. Вони, в середньому, працюють більше годин, ніж їхні дружини, і справді хочуть бути добрими татусями, які беруть участь у житті родини. Нині саме тати, а не мами скаржаться на дисбаланс між роботою і вільним часом.
Either way, by the way, if you think it's hard for traditional families to sort out these new roles, just imagine what it's like now for non-traditional families: families with two dads, families with two moms, single-parent households. They are truly improvising as they go.
До речі, якщо ви думаєте, що традиційним сім'ям важко дати раду цим новим ролям, уявіть, як живеться нетрадиційним сім'ям: сім'ям із двома татусями, сім'ям із двома матерями, одиноким матерям чи батькам. Вони імпровізують на ходу.
Now, in a more progressive country, and forgive me here for capitulating to cliché and invoking, yes, Sweden, parents could rely on the state for support. There are countries that acknowledge the anxieties and the changing roles of mothers and fathers. Unfortunately, the United States is not one of them, so in case you were wondering what the U.S. has in common with Papua New Guinea and Liberia, it's this: We too have no paid maternity leave policy. We are one of eight known countries that does not.
Натомість у прогресивнішій країні - прошу пробачення за кліше, але я таки маю на увазі Швецію - батьки можуть розраховувати на підтримку з боку держави. Деякі країни визнають стурбованість і нові ролі матерів і батьків. На жаль, Сполучені Штати Америки до них не належать, тому якщо вас цікавить, що спільного між США і Папуа-Новою Гвінеєю та Ліберією, то знайте: в нас теж немає оплачуваної відпустки по догляду за дітьми. Ми є однією із восьми країн, де цього немає.
In this age of intense confusion, there is just one goal upon which all parents can agree, and that is whether they are tiger moms or hippie moms, helicopters or drones, our kids' happiness is paramount. That is what it means to raise kids in an age when they are economically worthless but emotionally priceless. We are all the custodians of their self-esteem. The one mantra no parent ever questions is, "All I want is for my children to be happy." And don't get me wrong: I think happiness is a wonderful goal for a child. But it is a very elusive one. Happiness and self-confidence, teaching children that is not like teaching them how to plow a field. It's not like teaching them how to ride a bike. There's no curriculum for it. Happiness and self-confidence can be the byproducts of other things, but they cannot really be goals unto themselves. A child's happiness is a very unfair burden to place on a parent. And happiness is an even more unfair burden to place on a kid.
У цю пору глибокого збентеження існує лише одна ціль, яка об'єднує усіх батьків: суперстрогих мамусь і мам-хіппі, схильних до гіперопіки і тих, що дають про себе знати час від часу - найважливішим є щастя наших дітей. Ось що означає виховувати дітей у час, коли вони економічно не варті ні гроша, але емоційно - безцінні. Ми всі піклуємося про їхню самооцінку. Жоден із батьків ніколи не поставить під сумнів одне-єдине заклинання: "Усе, що я хочу - щоб мої діти були щасливі". Зрозумійте мене правильно: я думаю, що щастя - це чудова ціль для дитини. Але важко визначити, що це таке. Щастя і впевненість у собі, навчити цьому дітей - не так просто, як навчити їх орати поле. І не так легко, як навчити їх їздити на ровері. Немає ніякої навчальної програми. Щастя і впевненість у собі бувають похідними від чогось іншого, але не можуть бути самоціллю. Щастя дитини - це тягар не для батьківських плечей. І тим більше не для плечей дитини.
And I have to tell you, I think it leads to some very strange excesses. We are now so anxious to protect our kids from the world's ugliness that we now shield them from "Sesame Street." I wish I could say I was kidding about this, but if you go out and you buy the first few episodes of "Sesame Street" on DVD, as I did out of nostalgia, you will find a warning at the beginning saying that the content is not suitable for children. (Laughter) Can I just repeat that? The content of the original "Sesame Street" is not suitable for children. When asked about this by The New York Times, a producer for the show gave a variety of explanations. One was that Cookie Monster smoked a pipe in one skit and then swallowed it. Bad modeling. I don't know. But the thing that stuck with me is she said that she didn't know whether Oscar the Grouch could be invented today because he was too depressive. I cannot tell you how much this distresses me. (Laughter) You are looking at a woman who has a periodic table of the Muppets hanging from her cubicle wall. The offending muppet, right there.
І мушу вам сказати, що це призводить до незбагненних надмірностей. Ми так сильно прагнемо захистити своїх дітей від потворності світу, що навіть забороняємо їм дивитися "Вулицю Сезам". Якби ж то це був жарт. Підіть і купіть перші кілька епізодів "Вулиці Сезам" на DVD, як я одного разу зробила через почуття ностальгії, і на початку побачите застереження про те, що диск не варто переглядати дітям. (Сміх) Можна я скажу це ще раз? Програму "Вулиця Сезам" в її оригінальній версії не рекомендують переглядати дітям. На запитання репортера "Нью-Йорк Таймс" продюсер цього шоу навів цілу купу пояснень. Одне з них: в одній зі сцен Коржик смалив люльку, а потім проковтнув її. Погана модель. Не знаю. Але мені особливо запам'яталися її слова про те, що вона не впевнена, чи сьогодні хтось придумав би такого персонажа як Оскар, бо він занадто депресивний. Не можу вам передати, як це мене схвилювало. (Сміх) Перед вами жінка, яка повісила на стіні свого кабінету періодичну таблицю Маппетів. Ось той Оскар, що всіх ображає. Це мій син у той день, коли він з'явився на світ.
That's my son the day he was born. I was high as a kite on morphine. I had had an unexpected C-section. But even in my opiate haze, I managed to have one very clear thought the first time I held him. I whispered it into his ear. I said, "I will try so hard not to hurt you." It was the Hippocratic Oath, and I didn't even know I was saying it. But it occurs to me now that the Hippocratic Oath is a much more realistic aim than happiness. In fact, as any parent will tell you, it's awfully hard. All of us have said or done hurtful things that we wish to God we could take back. I think in another era we did not expect quite so much from ourselves, and it is important that we all remember that the next time we are staring with our hearts racing at those bookshelves. I'm not really sure how to create new norms for this world, but I do think that in our desperate quest to create happy kids, we may be assuming the wrong moral burden. It strikes me as a better goal, and, dare I say, a more virtuous one, to focus on making productive kids and moral kids, and to simply hope that happiness will come to them by virtue of the good that they do and their accomplishments and the love that they feel from us. That, anyway, is one response to having no script. Absent having new scripts, we just follow the oldest ones in the book -- decency, a work ethic, love — and let happiness and self-esteem take care of themselves. I think if we all did that, the kids would still be all right, and so would their parents, possibly in both cases even better.
Я кайфувала від морфію. Мені зробили незапланований кесарів розтин. Але навіть із затуманеним поглядом я спромоглася на одну дуже чітку думку, коли вперше взяла сина на руки. Я прошепотіла йому на вушко: "Я з усіх сил намагатимусь не нашкодити тобі". То була клятва Гіпократа, але я й гадки не мала, що це вона. Але тепер я думаю, що клятва Гіпократа - це набагато реалістичніша ціль, ніж щастя. Насправді - і вам про це скаже будь-яка мама чи тато - її дуже важко виконати. Кожен із нас колись казав чи робив щось образливе, що будь-яким коштом хотів би повернути назад. Мені здається, що сто років тому ми не вимагали від себе стільки багато, і про це важливо пам'ятати наступного разу, коли в нас тьохне серце біля тих полиць із книжками. Я не знаю, як створити нові норми для цього світу, але я думаю, що відчайдушно намагаючись виховати щасливих дітей, ми беремо на себе не той моральний тягар. На мою думку, краща ціль - і, не побоююсь цього слова, благородніша - виховати дітей, які будуть хотіти розвиватися, доброчесних дітей, і просто сподіватися, що вони будуть щасливі від того, що чинитимуть добрі справи, від своїх досягнень і від нашої любові. Це принаймні одна зі спроб створити якийсь сценарій. Не маючи нових, ми просто дотримуємося найстаріших сценаріїв - порядність, пошана до праці, любов - а щастя і самооцінка з'являться самі. Мені здається, що якби ми всі так вчинили, то з нашими дітьми все було б гаразд, і з їхніми батьками також, а, може, навіть ще краще, ніж є зараз. Дякую.
Thank you.
(Оплески)
(Applause)