So I'm a city planner, an urban designer, former arts advocate, trained in architecture and art history, and I want to talk to you today not about design but about America and how America can be more economically resilient, how America can be healthier, and how America can be more environmentally sustainable. And I realize this is a global forum, but I think I need to talk about America because there is a history, in some places, not all, of American ideas being appropriated, being emulated, for better or for worse, around the world.
Я - містобудівник, фахівець із планування міст, колишній активіст у галузі мистецтва. Я вивчав архітектуру та історію мистецтва, проте сьогодні хочу поговорити з вами не про дизайн, а про Америку і те, як Америка може бути економічно стійкіша, як Америка може бути здоровіша, і як Америка може бути більш дружня до довкілля. Я розумію, що це глобальна конференція, але відчуваю потребу говорити про Америку, бо часто буває так - хоч і не всюди - що в інших країнах підхоплюють американські ідеї та наслідують їх, хоч це не завжди на краще.
And the worst idea we've ever had is suburban sprawl. It's being emulated in many places as we speak. By suburban sprawl, I refer to the reorganization of the landscape and the creation of the landscape around the requirement of automobile use, and that the automobile that was once an instrument of freedom has become a gas-belching, time-wasting and life-threatening prosthetic device that many of us need just to, most Americans, in fact, need, just to live their daily lives. And there's an alternative. You know, we say, half the world is living in cities. Well, in America, that living in cities, for many of them, they're living in cities still where they're dependent on that automobile. And what I work for, and to do, is to make our cities more walkable. But I can't give design arguments for that that will have as much impact as the arguments that I've learned from the economists, the epidemiologists and the environmentalists. So these are the three arguments that I'm going to give you quickly today.
І найгірша ідея, що коли-небудь виникала в Америці - це безкінечні передмістя. Зараз цю ідею копіюють у багатьох місцях. Коли я кажу безкінечні передмістя, то маю на увазі реорганізацію простору й створення такого ландшафту, де стає необхідним користуватися автомобілем. Колись автомобіль був символом свободи, але тепер він перетворився на такий собі протез, що отруює викидами повітря, забирає наш час і загрожує нашому життю, і без якого багатьом з нас, по суті, більшості американців, годі уявити своє щоденне життя. Однак альтернатива існує. Кажуть, що половина населення світу живе в містах. В Америці люди живуть у таких містах, де вони досі залежні від автомобіля. І я працюю над тим, щоб зробити наші міста доступними для пішоходів. Однак мої аргументи на користь цього не звучатимуть так переконливо, як ті, що я почув від економістів, епідеміологів та екологів. Зараз я коротенько розповім про ці три аргументи.
When I was growing up in the '70s, the typical American spent one tenth of their income, American family, on transportation. Since then, we've doubled the number of roads in America, and we now spend one fifth of our income on transportation. Working families, which are defined as earning between 20,000 and 50,000 dollars a year in America are spending more now on transportation than on housing, slightly more, because of this phenomenon called "drive till you qualify," finding homes further and further and further from the city centers and from their jobs, so that they're locked in this, two, three hours, four hours a day of commuting. And these are the neighborhoods, for example, in the Central Valley of California that weren't hurt when the housing bubble burst and when the price of gas went up; they were decimated. And in fact, these are many of the half-vacant communities that you see today. Imagine putting everything you have into your mortgage, it goes underwater, and you have to pay twice as much for all the driving that you're doing.
Коли я ще був дитиною, у 1970-х роках, пересічна американська сім'я витрачала одну десяту своїх доходів на транспорт. Відтоді кількість доріг в Америці подвоїлась, і тепер ми витрачаємо на пересування одну п'яту свого доходу. Сім'ї, що працюють - тобто ті, що заробляють від 20 000 до 50 000 доларів за рік в Америці - тепер витрачають на транспорт більше, ніж на житло, трохи більше. А все через так званий принцип "їдь, доки знайдеш те, що тобі по кишені". Вони поселяються все далі й далі від центру й району, де працюють, і змушені тратити на дорогу по дві, три, а то й чотири години на день. Таким прикладом є житлові квартали в Центральній долині Каліфорнії. Коли бульбашка на ринку нерухомості луснула, і вартість бензину підскочила, вони не просто постраждали - вони перетворились на пустку. Сьогодні ми бачимо чимало таких наполовину спустошених районів. Уявіть собі, що ви вклали всі свої заощадження в іпотеку, її вартість стрімко зросла, і крім того, ви мусите платити вдвічі більше за бензин.
So we know what it's done to our society and all the extra work we have to do to support our cars. What happens when a city decides it's going to set other priorities? And probably the best example we have here in America is Portland, Oregon. Portland made a bunch of decisions in the 1970s that began to distinguish it from almost every other American city. While most other cities were growing an undifferentiated spare tire of sprawl, they instituted an urban growth boundary. While most cities were reaming out their roads, removing parallel parking and trees in order to flow more traffic, they instituted a skinny streets program. And while most cities were investing in more roads and more highways, they actually invested in bicycling and in walking. And they spent 60 million dollars on bike facilities, which seems like a lot of money, but it was spent over about 30 years, so two million dollars a year -- not that much -- and half the price of the one cloverleaf that they decided to rebuild in that city. These changes and others like them changed the way that Portlanders live, and their vehicle-miles traveled per day, the amount that each person drives, actually peaked in 1996, has been dropping ever since, and they now drive 20 percent less than the rest of the country. The typical Portland citizen drives four miles less, and 11 minutes less per day than they did before. The economist Joe Cortright did the math and he found out that those four miles plus those 11 minutes adds up to fully three and a half percent of all income earned in the region.
Отож, ми добре знаємо, як від цього постраждала наша країна, і наскільки важче нам тепер треба працювати, щоб утримувати свій автомобіль. А що відбувається, коли місто вирішує розставити пріоритети по-іншому? Чи не найкращий приклад такого міста в Америці - Портленд, штат Орегон. У 1970-х Портленд прийняв низку рішень, які вирізнили його з-посеред усіх інших американських міст. Інші міста обростали безкінечними, неупорядкованими передмістями, тоді як Портленд обмежив міську забудову. Більшість міст розширяли дороги, позбувалися паралельного паркування й рубали дерева, щоб звільнити шлях для більшого потоку авто, тоді як Портленд ініціював програму вузьких вулиць. А коли більшість міст інвестували в нові дороги та магістралі, він вкладав гроші в розвиток велосипедної та пішохідної інфраструктури. На велосипедну інфраструктуру місто витратило 60 мільйонів доларів. Здавалось, чималі кошти, але їх було витрачено за 30 років, тобто 2 мільйони доларів за рік - не так вже й багато - половина вартості дорожньої розв'язки, яку вирішили перебудувати в тому місті. Ці та інші схожі зміни змінили спосіб життя портлендців. Кількість миль, що їх вони додали за день на автомобілі, сягнула свого піку 1996 року і відтоді постійно спадає, а тепер тамтешні мешканці їздять авто на 20 відсотків менше за решту своїх земляків. Пересічний житель Портленда їде за кермом на 4 милі менше, на 11 хвилин на день менше, ніж було раніше. Економіст Джо Кортрайт підрахував, що ті чотири милі плюс ті 11 хвилин дорівнює трьом з половиною відсоткам загального доходу, заробленого в регіоні.
So if they're not spending that money on driving -- and by the way, 85 percent of the money we spend on driving leaves the local economy -- if they're not spending that money on driving, what are they spending it on? Well, Portland is reputed to have the most roof racks per capita, the most independent bookstores per capita, the most strip clubs per capita. These are all exaggerations, slight exaggerations of a fundamental truth, which is Portlanders spend a lot more on recreation of all kinds than the rest of America. Actually, Oregonians spend more on alcohol than most other states, which may be a good thing or a bad thing, but it makes you glad they're driving less.
Отож, якщо вони не витрачають цих грошей на авто - до речі, 85 відсотків грошей, які ми тратимо на їзду автомобілем, є втраченими для місцевої економіки - якщо вони не витрачають цих грошей на авто, то на що ж вони їх тратять? Кажуть, що в Портленді найбільше автомобільних багажників на душу населення, найбільше маленьких книгарень на душу населення і найбільше стриптиз-клубів на душу населення. Звісно, це перебільшення, незначне перебільшення незаперечної істини, що полягає в тому, що портлендці витрачають набагато більше на всілякі види відпочинку, ніж решту американців. Власне, жителі Орегону більше за мешканців інших штатів витрачають на алкоголь. Не знаю, добре це чи погано, але я радий, що вони їздять менше.
(Laughter)
(Сміх)
But actually, they're spending most of it in their homes, and home investment is about as local an investment as you can get. But there's a whole other Portland story, which isn't part of this calculus, which is that young, educated people have been moving to Portland in droves, so that between the last two censuses, they had a 50-percent increase in college-educated millennials, which is five times what you saw anywhere else in the country, or, I should say, of the national average.
Насправді, найбільше грошей вони тратять на власну оселю, а інвестиції у свій дім - не що інше, як інвестиції у місцеву економіку. З Портлендом пов'язана ще одна історія, яка не увійшла до цих розрахунків. Річ у тім, що молоді, освічені люди масово перебираються до Портленда, так що у проміжку між двома останніми переписами населення у місті стало на 50 відсотків більше молодих людей, які навчались у коледжі, і чия молодість припала на 2000-ні роки. Це в п'ять разів більше, ніж деінде в країні, тобто в п'ять разів більше за середній у США показник.
So on the one hand, a city saves money for its residents by being more walkable and more bikeable, but on the other hand, it also is the cool kind of city that people want to be in these days. So the best economic strategy you can have as a city is not the old way of trying to attract corporations and trying to have a biotech cluster or a medical cluster, or an aerospace cluster, but to become a place where people want to be. And millennials, certainly, these engines of entrepreneurship, 64 percent of whom decide first where they want to live, then they move there, then they look for a job, they will come to your city.
Отож, з одного боку, місто допомагає своїм мешканцям заощадити кошти, бо дає їм змогу більше ходити пішки та їздити велосипедом, а з іншого боку - воно стало класним містом, де люди хочуть сьогодні жити. Тому найкраща економічна стратегія для міста - це не старий-добрий спосіб: привабити корпорації чи заснувати біотехнологічний, медичний чи, скажімо, аерокосмічний кластер, а стати місцем, де люди хотіли б жити. І тоді молоді люди - двигун підприємництва - 64 відсотки яких спочатку вирішують, де саме вони хочуть жити, а тоді перебираються туди і шукають роботу, переїдуть до вашого міста.
The health argument is a scary one, and you've probably heard part of this argument before. Again, back in the '70s, a lot's changed since then, back in the '70s, one in 10 Americans was obese. Now one out of three Americans is obese, and a second third of the population is overweight. Twenty-five percent of young men and 40 percent of young women are too heavy to enlist in our own military forces. According to the Center for Disease Control, fully one third of all children born after 2000 will get diabetes. We have the first generation of children in America who are predicted to live shorter lives than their parents.
Аргумент, пов'язаний зі здоров'ям, звучить моторошно, і ви вже, либонь, колись його чули. Знову ж таки, в 1970-х роках, відколи чимало всього змінилось, в 1970-х роках один із 10 американців страждав від ожиріння. Сьогодні ожиріння є в одного із трьох американців, а дві треті населення мають надмірну вагу. 25 відсотків молодих чоловіків і 40 відсотків молодих жінок занадто повні, щоб служити в армії. За прогнозами Центру з контролю та профілактики хвороб, третина дітей, народжених після 2000 року, хворітимуть на діабет. Ми маємо перше покоління дітей в Америці, які, за прогнозами, житимуть менше за своїх батьків.
I believe that this American healthcare crisis that we've all heard about is an urban design crisis, and that the design of our cities lies at the cure. Because we've talked a long time about diet, and we know that diet impacts weight, and weight of course impacts health. But we've only started talking about inactivity, and how inactivity born of our landscape, inactivity that comes from the fact that we live in a place where there is no longer any such thing as a useful walk, is driving our weight up. And we finally have the studies, one in Britain called "Gluttony versus sloth" that tracked weight against diet and tracked weight against inactivity, and found a much higher, stronger correlation between the latter two. Dr. James Levine at, in this case, the aptly-named Mayo Clinic put his test subjects in electronic underwear, held their diet steady, and then started pumping the calories in. Some people gained weight, some people didn't gain weight. Expecting some metabolic or DNA factor at work, they were shocked to learn that the only difference between the subjects that they could figure out was the amount they were moving, and that in fact those who gained weight were sitting, on average, two hours more per day than those who didn't.
Я вважаю, що криза охорони здоров'я в Америці, про яку ми всі чули, це криза міського планування, і що саме планування міст - ключ до розв'язання проблеми. Бо ми вже роками говоримо про харчування і знаємо, що спосіб харчування впливає на вагу, а вага, звісно ж, впливає на здоров'я. Але ми тільки недавно заговорили про пасивний спосіб життя, про те, як пасивність, зумовлена місцевістю, де ми проживаємо, пасивність, викликана тим, що ми живемо там, де більше не існує такого поняття як корисна хода пішки, змушує нас набирати зайві кілограми. Врешті-решт, у Британії провели дослідження, так зване "Ненажерливість проти лінивства". Науковці відстежували вагу залежно від способу харчування і вагу залежно від способу життя, виявивши, що вага значно тісніше пов'язана саме з тим, наскільки активний спосіб життя ми ведемо. Доктор Джеймс Левайн у своїй клініці Mayo Clinic - до речі, влучна назва в цьому випадку - одягнув своїх піддослідних у білизну з сенсорами, спочатку не змінював їхнього харчування, а потім почав накачувати їх калоріями. Деякі люди набрали вагу, інші - ні. Дослідники гадали, що річ у темпі метаболізму чи генетичних чинниках, але, на превеликий подив, вони виявили, що учасники експерименту відрізнялися між собою тільки тим, скільки вони рухалися, і ті, хто набрав зайві кілограми, сиділи, в середньому, на дві години довше на день, ніж ті, хто залишився струнким.
So we have these studies that tie weight to inactivity, but even more, we now have studies that tie weight to where you live. Do you live in a more walkable city or do you live in a less walkable city, or where in your city do you live? In San Diego, they used Walk Score -- Walk Score rates every address in America and soon the world in terms of how walkable it is -- they used Walk Score to designate more walkable neighborhoods and less walkable neighborhoods. Well guess what? If you lived in a more walkable neighborhood, you were 35 percent likely to be overweight. If you lived in a less walkable neighborhood, you were 60 percent likely to be overweight. So we have study after study now that's tying where you live to your health, particularly as in America, the biggest health crisis we have is this one that's stemming from environmental-induced inactivity. And I learned a new word last week. They call these neighborhoods "obesageneric." I may have that wrong, but you get the idea.
Отож, маємо наукові дослідження, які пов'язують вагу з пасивним способом життя. Однак науковці довели ще й те, що ваша вага залежить і від того, де ви живете. Ви живете в місті, де багато куди можна дістатись пішки, чи там, де ходити немає як? І де саме в місті ви живете? У Сан-Дієго звернулись до компанії Walk Score - вона оцінює кожну адресу в Америці, і незабаром у всьому світі, визначаючи, наскільки вона зручна для пішоходів. Так от, компанію Walk Score попросили визначити найбільш дружні до пішоходів квартали і найменш дружні. І знаєте що? Якщо ви мешкаєте у зручному для пішоходів кварталі, шанси, що ви страждатимете від ожиріння, становлять 35%. А якщо ви живете у районі, не дружньому до пішоходів, то ймовірність, що ви наберете зайві кілограми, зростає до 60%. Отож, дослідження одне за одним пов'язують ваше місце проживання зі станом здоров'я, надто в Америці, де найбільша за всі часи криза в галузі охорони здоров'я спричинена пасивним способом життя, що його зумовлює довкілля. Минулого тижня я почув нове слово. Такі райони називають "товстунськими". Може, я щось не так сказав, але ви вловили ідею.
Now that's one thing, of course. Briefly mentioning, we have an asthma epidemic in this country. You probably haven't thought that much about it. Fourteen Americans die each day from asthma, three times what it was in the '90s, and it's almost all coming from car exhaust. American pollution does not come from factories anymore, it comes from tailpipes, and the amount that people are driving in your city, your urban VMT, is a good prediction of the asthma problems in your city.
Гаразд, це була одна проблема. Тепер друга - в цій країні лютує епідемія астми. Можливо, ви над цим не задумувались. Щодня 14 американців умирає від астми, втричі більше ніж у 1990-х роках. Головна причина - вихлопні гази. В Америці повітря брудне не через фабрики, як було колись, а через вихлопні труби, і те, як довго й часто їздять автомобілями у вашому місті - кілометраж, що його подолало авто - це достовірний прогноз того, скільки в вашому місті астматиків.
And then finally, in terms of driving, there's the issue of the single-largest killer of healthy adults, and one of the largest killers of all people, is car crashes. And we take car crashes for granted. We figure it's a natural risk of being on the road. But in fact, here in America, 12 people out of every 100,000 die every year from car crashes. We're pretty safe here. Well, guess what? In England, it's seven per 100,000. It's Japan, it's four per 100,000. Do you know where it's three per 100,000? New York City. San Francisco, the same thing. Portland, the same thing. Oh, so cities make us safer because we're driving less? Tulsa: 14 per 100,000. Orlando: 20 per 100,000. It's not whether you're in the city or not, it's how is your city designed? Was it designed around cars or around people? Because if your city is designed around cars, it's really good at smashing them into each other.
І, зрештою, коли йдеться про водіння, маємо проблему найбільшого вбивці здорового дорослого населення, і одного з найбільших убивць усіх людей - автомобільні аварії. Водночас, ми сприймаємо ДТП так, наче це нормальне явище. Ми гадаємо, що це логічний ризик перебування на дорозі. Проте тут, в Америці, в автокатастрофах щороку гине двоє людей на кожні 100 000. У нас більш-менш безпечно. А знаєте, що в Англії цей показник - сім людей на 100 000. У Японії - четверо на 100 000. А знаєте, де гине в ДТП троє на 100 000? У Нью-Йорку. І в Сан-Франциско. І в Портленді теж. Ага, то значить у містах безпечніше, бо ми менше їздимо за кермом? Талса: 14 на 100 000. Орландо: 20 на 100 000. А може справа не в тому, чи живете ви в місті, а в тому, як воно побудоване? Його планували з думкою про машини чи з думкою про людей? Бо якщо з думкою про машини, то в ньому є всі умови, щоб автівки частенько зіштовхувались одна з одною.
That's part of a much larger health argument.
Та це лише невелика частина масштабної проблеми, пов'язаної зі здоров'ям.
Finally, the environmental argument is fascinating, because the environmentalists turned on a dime about 10 years ago. The environmental movement in America has historically been an anti-city movement from Jefferson on.
Насамкінець - аргумент від екологів. Він дуже цікавий, бо близько 10 років тому вони різко змінили свою позицію. Екологічний рух в Америці споконвіків виступав проти міст, ще з часів Джефферсона.
"Cities are pestilential to the health, to the liberties, to the morals of man. If we continue to pile upon ourselves in cities, as they do in Europe, we shall become as corrupt as they are in Europe and take to eating one another as they do there."
"Міста згубні для здоров'я, свободи та моралі людини. Якщо ми й далі тіснитимемось у містах, як європейці, ми станемо такими ж зіпсованими, як люди в Європі, і пожиратимемо одне одного точнісінько, як вони".
He apparently had a sense of humor.
Він вочевидь мав почуття гумору.
And then the American environmental movement has been a classically Arcadian movement. To become more environmental, we move into the country, we commune with nature, we build suburbs. But, of course, we've seen what that does.
З іншого боку, американський рух за захист довкілля - це класичний рух назад до природи. Щоб бути ближчими до неї, ми перебираємось у село, єднаємось з природою, будуємо передмістя. Але ми всі побачили, які це має наслідки.
The carbon mapping of America, where is the CO2 being emitted, for many years only hammered this argument in more strongly. If you look at any carbon map, because we map it per square mile, any carbon map of the U.S., it looks like a night sky satellite photo of the U.S., hottest in the cities, cooler in the suburbs, dark, peaceful in the countryside. Until some economists said, you know, is that the right way to measure CO2? There are only so many people in this country at any given time, and we can choose to live where perhaps we would have a lighter impact. And they said, let's measure CO2 per household, and when they did that, the maps just flipped, coolest in the center city, warmer in the suburbs, and red hot in these exurban "drive till you qualify" neighborhoods. So a fundamental shift, and now you have environmentalists and economists like Ed Glaeser saying we are a destructive species. If you love nature, the best thing you can do is stay the heck away from it, move to a city, and the denser the better, and the denser cities like Manhattan are the cities that perform the best. So the average Manhattanite is consuming gasoline at the rate the rest of the nation hasn't seen since the '20s, consuming half of the electricity of Dallas. But of course, we can do better. Canadian cities, they consume half the gasoline of American cities. European cities consume half as much again. So obviously, we can do better, and we want to do better, and we're all trying to be green.
Карта викидів у Америці - звідки в повітря потрапляють викиди вуглецю - роками втовкмачувала людям, що так і має бути. Якщо ви поглянете на карту викидів, де позначено рівень викидів на квадратну милю, поглянете на будь-яку карту США такого типу, ви побачите, що вона схожа на супутниковий знімок США вночі - найяскравіше в містах, тьмяніше - у передмістях, темно й спокійно - у селах. Так тривало, доки хтось із економістів не сказав: але хіба викиди вуглецю вимірюються саме так? У цей момент у країні живе певна кількість людей, і ми можемо вибирати, де нам жити, можливо там, де ми б менше впливали на довкілля. І вони запропонували виміряти викиди вуглецю в розрахунку на сім'ю. А коли це було зроблено, карти обернулися догори дриґом: в центрі міст - темно, в передмістях - яскравіше, а в отих заміських районах, де живуть люди, що не можуть дозволити собі жити ближче - аж вогнем горить. Ситуація змінилась кардинально, і тепер екологи й економісти, зокрема Ед Ґлезер, заявляють, що людина - це руйнівник планети. Якщо ви любите природу, то найкращий вчинок з вашого боку - триматися якнайдалі від неї, переїхати до міста, де що більше людей, то краще, і саме густонаселені міста, як-от Мангеттен, мають найліпші показники. Пересічний житель Мангеттена використовує бензину не більше, ніж споживали американці в 1920-х роках, і наполовину менше електроенергії, ніж мешканці Далласа. Але це не межа досконалості. Канадські міста споживають наполовину менше бензину, ніж американські міста. Європейські міста - ще наполовину менше. Отож, ми можемо досягнути ще ліпших результатів, і ми хочемо їх досягнути, бо ми всі стараємось бути екологічно свідомими.
My final argument in this topic is that I think we're trying to be green the wrong way, and I'm one of many people who believes that this focus on gadgets, on accessorizing -- What can I add to my house, what can I add to what I've already got to make my lifestyle more sustainable? -- has kind of dominated the discussion. So I'm not immune to this. My wife and I built a new house on an abandoned lot in Washington, D.C., and we did our best to clear the shelves of the sustainability store. We've got the solar photovoltaic system, solar hot water heater, dual-flush toilets, bamboo floors. A log burning in my German high-tech stove apparently, supposedly, contributes less carbon to the atmosphere than were it left alone to decompose in the forest. Yet all of these innovations -- That's what they said in the brochure. (Laughter) All of these innovations together contribute a fraction of what we contribute by living in a walkable neighborhood three blocks from a metro in the heart of a city. We've changed all our light bulbs to energy-savers, and you should do the same thing, but changing all your light bulbs to energy-savers saves as much energy in a year as moving to a walkable city does in a week.
Мій останній аргумент у цій промові звучить так: справді, ми стараємось бути екологічно свідомими, але робимо це не так, як треба. Я належу до тих людей, які вважають, що наша надмірна увага до пристроїв, до всіляких аксесуарів - типу, що я можу ще купити додому, що я можу придбати ще, щоб вести більш екологічний спосіб життя? - досі брала гору в дискусіях на цю тему. Я теж не без гріха. Ми з дружиною збудували новий дім на місці пустиря у Вашингтоні, спустошивши полиці крамниці з екотоварами. Ми маємо сонячні батареї, сонячну систему гарячого водопостачання, туалети з подвійним змивом, бамбукову підлогу. Поліно, що горить у моїй німецькій суперсучасній пічці, очевидно викидає менше вуглецю в атмосферу, ніж якби воно гнило в лісі. Але всі оці інновації - принаймні, так написано в брошурі - (Сміх) але всі оці інновації - це маленька дрібничка супроти того, якби ми жили у зручному для пішоходів районі, в центрі міста, за три квартали від метро. Ми поміняли всі жарівки на економки, і вам варто зробити так само, але вкрутивши вдома економки, ви за рік заощадите стільки ж енергії, скільки зекономили б за тиждень, переїхавши до міста, дружнього для пішоходів.
And we don't want to have this argument. Politicians and marketers are afraid of marketing green as a "lifestyle choice." You don't want to tell Americans, God forbid, that they have to change their lifestyle. But what if lifestyle was really about quality of life and about perhaps something that we would all enjoy more, something that would be better than what we have right now?
Та ми не хочемо про це чути. Політики й маркетологи бояться пропагувати екологічно свідоме життя як "життєвий вибір". Ніхто не хоче сказати американцям - Боже борони! - що їм треба змінити спосіб життя. Але якби нам йшлося про якісніше життя, про те, що давало б нам більше насолоди, про життя, що було б ліпшим за те, що ми маємо сьогодні?
Well, the gold standard of quality of life rankings, it's called the Mercer Survey. You may have heard of it. They rank hundreds of nations worldwide according to 10 criteria that they believe add up to quality of life: health, economics, education, housing, you name it. There's six more. Short talk.
Золотий стандарт серед рейтингів якості життя має назву Mercer Survey. Може, ви про нього чули. Це рейтинг, до якого входять сотні країн на основі 10 критеріїв, що, на їхню думку, визначають якість життя: здоров'я, економіка, освіта, житло, і так далі. Є ще шість критеріїв, але я не маю часу їх перелічувати.
(Laughter)
(Сміх)
And it's very interesting to see that the highest-ranking American city, Honolulu, number 28, is followed by kind of the usual suspects of Seattle and Boston and all walkable cities. The driving cities in the Sun Belt, the Dallases and the Phoenixes and, sorry, Atlanta, these cities are not appearing on the list. But who's doing even better? The Canadian cities like Vancouver, where again, they're burning half the fuel. And then it's usually won by cities where they speak German, like Dusseldorf or Vienna, where they're burning, again, half as much fuel. And you see this alignment, this strange alignment.
Дуже цікаво, що після Гонолулу, міста, що має найвище місце в рейтингу серед американських міст, номер 28, йдуть, цілком очікувано, Сіеттл, Бостон і решту зручних для пішоходів міст. Міста на крайньому Півдні США, залежні від авто, Даллас, Фенікс і, на жаль, Атланта, не потрапили до рейтингу. А хто ж розташувався на самій його горі? Канадські міста, зокрема Ванкувер, де спалюють наполовину менше палива. Ну а в містах-переможцях, звісно, розмовляють німецькою, це Дюссельдорф чи Відень, де споживають ще наполовину менше палива. Тут ми бачимо дивну залежність.
Is being more sustainble what gives you a higher quality of life? I would argue the same thing that makes you more sustainble is what gives you a higher quality of life, and that's living in a walkable neighborhood. So sustainability, which includes our wealth and our health may not be a direct function of our sustainability. But particularly here in America, we are polluting so much because we're throwing away our time and our money and our lives on the highway, then these two problems would seem to share the same solution, which is to make our cities more walkable.
Чи екологічна свідомість гарантує вам вищу якість життя? Я б сказав, що саме те, що робить вас екологічно свідомими, і дає вам вищу якість життя. Я маю на увазі проживання у зручному для пішоходів районі. Отож, сталий розвиток, що охоплює наше багатство й наше здоров'я, не завжди безпосередній наслідок нашої екологічної свідомості. Але тут, в Америці, ми так сильно забруднюємо довкілля, витрачаючи свій час, гроші й життя на дорогу, що ці дві проблеми мають однакове рішення - зробити наші міста зручними для пішоходів.
Doing so isn't easy, but it can be done, it has been done, and it's being done now in more than a few cities, around the globe and in our country. I take some solace from Winston Churchill, who put it this way: "The Americans can be counted on to do the right thing once they have exhausted the alternatives." (Laughter)
Це нелегко, але реально. Так робили в минулому, і так роблять тепер у багатьох містах по всьому світу й у нашій країні. Мене тішать слова Вінстона Черчілля, який сказав: "Американці завжди роблять все правильно після того, як спробують усе інше". (Сміх)
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)