I grew up on a small farm in Missouri. We lived on less than a dollar a day for about 15 years. I got a scholarship, went to university, studied international agriculture, studied anthropology, and decided I was going to give back. I was going to work with small farmers. I was going to help alleviate poverty. I was going to work on international development, and then I took a turn and ended up here. Now, if you get a Ph.D., and you decide not to teach, you don't always end up in a place like this. It's a choice. You might end up driving a taxicab. You could be in New York. What I found was, I started working with refugees and famine victims -- small farmers, all, or nearly all -- who had been dispossessed and displaced. Now, what I'd been trained to do was methodological research on such people. So I did it: I found out how many women had been raped en route to these camps. I found out how many people had been put in jail, how many family members had been killed. I assessed how long they were going to stay and how much it would take to feed them. And I got really good at predicting how many body bags you would need for the people who were going to die in these camps.
Я виріс на маленькій фермі в Міссурі. Для життя ми мали лиш 1 долар на день, і так протягом 15 років. Я отримав стипендію, пішов вчитися до університету, вивчав міжнародне сільське господарство, антропологію, та вирішив повернутися до витоків. Я збирався працювати з маленькими фермами. Я збирався боротися зі злиднями. Я збирався працювати над міжнародним розвитком, Та далі я передумав, тож тепер я тут. Сьогодні, якщо у вас є ступінь доктора наук і ви вирішуєте не викладати, це не обов'язково, що ви потрапите до такого місця. Це вибір. Ви можете стати водієм таксі. Ви можете оселитися у Нью-Йорку. Що я знайшов? Я почав працювати з біженцями та жертвами голоду - малими фермерами, які були виселені чи переселені. Все, чого мене навчили, це проводити методологічні дослідження на цих людях. І я це робив: я дізнався, скільки жінок було зґвалтовано по дорозі до цих таборів. Я дізнався, скільки людей було відправлено до тюрем, члени скількох сімей були вбиті. Я визначав, як довго вони там залишаться та скільки провізії знадобиться, щоб їх прогодувати. Я доволі точно передбачив, скільки знадобиться мішків для трупів тих людей, котрі помруть в цих таборах.
Now this is God's work, but it's not my work. It's not the work I set out to do. So I was at a Grateful Dead benefit concert on the rainforests in 1988. I met a guy -- the guy on the left. His name was Ben. He said, "What can I do to save the rainforests?" I said, "Well, Ben, what do you do?" "I make ice cream." So I said, "Well, you've got to make a rainforest ice cream. And you've got to use nuts from the rainforests to show that forests are worth more as forests than they are as pasture." He said, "Okay." Within a year, Rainforest Crunch was on the shelves. It was a great success. We did our first million-dollars-worth of trade by buying on 30 days and selling on 21. That gets your adrenaline going. Then we had a four and a half million-dollar line of credit because we were credit-worthy at that point. We had 15 to 20, maybe 22 percent of the global Brazil-nut market. We paid two to three times more than anybody else. Everybody else raised their prices to the gatherers of Brazil nuts because we would buy it otherwise. A great success. 50 companies signed up, 200 products came out, generated 100 million in sales. It failed. Why did it fail? Because the people who were gathering Brazil nuts weren't the same people who were cutting the forests. And the people who made money from Brazil nuts were not the people who made money from cutting the forests. We were attacking the wrong driver. We needed to be working on beef. We needed to be working on lumber. We needed to be working on soy -- things that we were not focused on.
Однак це робота Бога, а не моя. Це зовсім не те, що я збирався робити. Я був на благодійному концерті Grateful Dead, котрий збирав кошти у 1988 році для допомоги тропічним лісам. Я зустрів хлопця - ось він, ліворуч. Його звали Бен. І він запитав: "Що я можу зробити для порятунку тропічного лісу?" Я запитав: "Бене, а чим ти займаєшся?" "Роблю морозиво" Тоді я відповів: "Ти можеш зробити особливе лісове морозиво. Й ти можеш використовувати горіхи з цих лісів, щоб показати, що ці ліси вартують більшого, будучи лісами, а не пасовищами". Він погодився. Через рік Лісовий Кранч з'явився на прилавках. Це був надзвичайний успіх. Ми заробили наш перший мільйон доларів, купуючи за 30 днів та продаючи за 21. Це піднімає рівень адреналіну у крові. Далі у нас була кредитна лінія вартістю у 4,5 мільйони доларів, адже ми були кредитоздатні на той момент. У нас було від 15 до 20, а то й 22% всього ринку бразильських горіхів. Ми переплачували у 2-3 рази. Всі решта підняли ціну за збір бразильських горіхів, адже ми все одно за це платили. Грандіозний успіх. 50 компаній підписалися, 200 продуктів було випущено, 100 мільйонів було зібрано на продажах. І все провалилося. Чому? Тому що люди, котрі збирали бразильські горіхи, не були тими людьми, хто вирубував ліси. Й люди, котрі заробляли гроші на бразильських горіхах, були не тими людьми, хто заробляє на вирубці лісів. Ми атакували у хибному напрямку. Нам треба було працювати з яловичиною. Нам потрібно було працювати з пиломатеріалом. Нам потрібно було працювати з соєю - з тим, на що ми не звертали навіть уваги.
So let's go back to Sudan. I often talk to refugees: "Why was it that the West didn't realize that famines are caused by policies and politics, not by weather?" And this farmer said to me, one day, something that was very profound. He said, "You can't wake a person who's pretending to sleep."
Давайте повернемося до Судану. Я часто розмовляю з біженцями. "Чому Захід не розуміє, що голод спровокований політикою та політиками, не погодою?" Одного дня цей фермер сказав мені дещо дуже глибоке. Він сказав: "Не можна розбудити людину, котра прикидається, що спить."
(Laughter)
(Сміх)
Okay. Fast forward. We live on a planet. There's just one of them. We've got to wake up to the fact that we don't have any more and that this is a finite planet. We know the limits of the resources we have. We may be able to use them differently. We may have some innovative, new ideas. But in general, this is what we've got. There's no more of it. There's a basic equation that we can't get away from. Population times consumption has got to have some kind of relationship to the planet, and right now, it's a simple "not equal." Our work shows that we're living at about 1.3 planets. Since 1990, we crossed the line of being in a sustainable relationship to the planet. Now we're at 1.3. If we were farmers, we'd be eating our seed. For bankers, we'd be living off the principal, not the interest. This is where we stand today. A lot of people like to point to some place else as the cause of the problem. It's always population growth. Population growth's important, but it's also about how much each person consumes. So when the average American consumes 43 times as much as the average African, we've got to think that consumption is an issue. It's not just about population, and it's not just about them; it's about us. But it's not just about people; it's about lifestyles. There's very good evidence -- again, we don't necessarily have a peer-reviewed methodology that's bulletproof yet -- but there's very good evidence that the average cat in Europe has a larger environmental footprint in its lifetime than the average African. You think that's not an issue going forward? You think that's not a question as to how we should be using the Earth's resources?
Добре. Йдемо далі. Ми живемо на планеті. Вона у нас одна. Нам пора усвідомити той факт, що більше варіантів у нас немає, і Земля - це наша кінцева планета. Ми знаємо про ліміт тих ресурсів, що у нас є. Ми можемо використовувати їх по-іншому. У нас можуть бути нові інноваційні ідеї. Та у цілому, ось що ми маємо. Й не більше. Це базове рівняння, з яким нічого не поробиш. Чисельність населення помножена на споживання відображає певне ставлення до планети, і зараз воно просто-напросто «не є рівним». Наша робота показує, що ми живемо на 1,3 планети. Від 1990 року ми перетнули рубіж збалансованого ставлення до планети. Тепер ми на 1,3. Якби ми були фермерами, ми б їли своє зерно. Будучи банкірами, ми б жили на стартовому капіталі, а не на прибутку. Ось де ми зараз знаходимося. Багато хто вказує на інші фактори як причини проблем. Та завжди це приріст чисельності населення. Зростання популяції важливе, але важливіше те, скільки споживає кожна людина. Коли середньостатистичний американець споживає у 43 рази більше середньостатистичного африканця, ми повинні подумати про споживання як про проблему. Це не лише питання населення, і це не тільки про них. Це про нас. Але це не тільки про людей, це про стиль життя. Є дуже достовірні факти - знову ж таки, нам необов'язково мати експертну оцінку: це поки нереально, - але є відомі факти, що середньостатистичний кіт у Європі залишає більший слід у навколишньому середовищі протягом свого життя, ніж середньостатистичний африканський. Ви думаєте, це не та проблема, над якою треба працювати? Ви думаєте, це питання не про те, як ми повинні використовувати ресурси Землі?
Let's go back and visit our equation. In 2000, we had six billion people on the planet. They were consuming what they were consuming -- let's say one unit of consumption each. We have six billion units of consumption. By 2050, we're going to have nine billion people -- all the scientists agree. They're all going to consume twice as much as they currently do -- scientists, again, agree -- because income is going to grow in developing countries five times what it is today -- on global average, about [2.9]. So we're going to have 18 billion units of consumption. Who have you heard talking lately that's said we have to triple production of goods and services? But that's what the math says. We're not going to be able to do that. We can get productivity up. We can get efficiency up. But we've also got to get consumption down. We need to use less to make more. And then we need to use less again. And then we need to consume less. All of those things are part of that equation.
Давайте повернемося до наших рівнянь. У 2000 році на планеті жили 6 млрд. людей. Вони споживали те, що споживали. Скажімо, одна одиниця споживання на кожного. Тобто 6 мільярдів одиниць споживання всього. До 2050 року на планеті житиме 9 млрд. людей - вчені зі мною згодні. Вони будуть споживати вдвічі більше, ніж зараз - вчені знову згодні - тому що прибутки у країнах, що розвиваються, зростуть у п'ять разів у порівнянні з сьогоднішніми, у середньому по планеті приблизно у 2,9 разів. Виходить 18 мільярдів одиниць споживання. Чи чули ви від кого-небудь, що ми повинні потроїти виробництво речей і послуг? Це те, що говорить математика. Ми не зможемо цього зробити. Ми можемо підвищити продуктивність. Ми можемо підвищити ефективність. Але нам також потрібно знизити споживання. Нам потрібно використовувати менше, щоб отримати більше. І потім використовувати менше знову. І менше споживати. Всі ці речі - частина одного рівняння.
But it basically raises a fundamental question: should consumers have a choice about sustainability, about sustainable products? Should you be able to buy a product that's sustainable sitting next to one that isn't, or should all the products on the shelf be sustainable? If they should all be sustainable on a finite planet, how do you make that happen? The average consumer takes 1.8 seconds in the U.S. Okay, so let's be generous. Let's say it's 3.5 seconds in Europe. How do you evaluate all the scientific data around a product, the data that's changing on a weekly, if not a daily, basis? How do you get informed? You don't. Here's a little question. From a greenhouse gas perspective, is lamb produced in the U.K. better than lamb produced in New Zealand, frozen and shipped to the U.K.? Is a bad feeder lot operation for beef better or worse than a bad grazing operation for beef? Do organic potatoes actually have fewer toxic chemicals used to produce them than conventional potatoes? In every single case, the answer is "it depends." It depends on who produced it and how, in every single instance. And there are many others. How is a consumer going to walk through this minefield? They're not. They may have a lot of opinions about it, but they're not going to be terribly informed.
Все це порушує фундаментальне питання: чи повинен у споживача бути вибір щодо екологічності, щодо екологічних продуктів? Чи повинні ви купувати тільки екологічні продукти, що знаходяться поруч зі звичайними, або чи всі продукти на полицях магазинів повинні бути екологічними? Якщо ж вони всі мають бути екологічними на нашій планеті, то як цього домогтися? Середньостатистичний покупець у США витрачає на покупку 1,8 секунди. Давайте узагальнимо. Скажімо, це 3,5 секунди у Європі. Як можна оцінити всі наукові дані про продукт, дані, які змінюються щотижня, а то й щодня? Як отримати потрібну інформацію? Ніяк. Маленьке питаннячко. В перспективі парникових газів, ягнятина, вироблена у Великобританії, краща за ягнятину з Нової Зеландії, заморожену та привезену до Великобританії? Погане годування для корови краще або гірше за погане пасовисько? Чи містить органічна картопля менше токсичних хімікатів, які використовуються для її виробництва, ніж звичайна картопля? У кожному окремому випадку відповідь буде «залежить від». Все залежить від того, хто виробляє і як, у кожному окремому випадку. І багато інших. Як споживачеві пройти через це мінне поле? Ніяк. Споживачі можуть мати багато думок про це, але вони не будуть повністю поінформовані.
Sustainability has got to be a pre-competitive issue. It's got to be something we all care about. And we need collusion. We need groups to work together that never have. We need Cargill to work with Bunge. We need Coke to work with Pepsi. We need Oxford to work with Cambridge. We need Greenpeace to work with WWF. Everybody's got to work together -- China and the U.S. We need to begin to manage this planet as if our life depended on it, because it does, it fundamentally does. But we can't do everything. Even if we get everybody working on it, we've got to be strategic. We need to focus on the where, the what and the who. So, the where: We've identified 35 places globally that we need to work. These are the places that are the richest in biodiversity and the most important from an ecosystem function point-of-view. We have to work in these places. We have to save these places if we want a chance in hell of preserving biodiversity as we know it. We looked at the threats to these places. These are the 15 commodities that fundamentally pose the biggest threats to these places because of deforestation, soil loss, water use, pesticide use, over-fishing, etc.
Екологічність повинна бути перед-конкурентною. Це повинно бути щось, про що ми всі дбаємо. Ми маємо бути у змові. Нам потрібні такі команди для спільної роботи, яких ніколи раніше не було. Потрібно, щоб Cargill працювала з Bunge. Нам потрібно, щоб Coca-Cola працювала з Pepsi. А Oxford працював з Cambridge. Нам треба, щоб Greenpeace працював з WWF. Всі повинні почати працювати разом - Китай і США. Ми повинні почати керувати цією планетою так, наче наше життя залежить від цього, а воно залежить, серйозно залежить. Але ми не можемо робити все. Навіть якщо ми змусимо всіх над цим працювати, нам потрібна стратегія. Нам потрібно сфокусуватися на: де, що і хто. Отже, де: ми визначили 35 місць на планеті, над якими нам треба працювати. Ці місця найбільш багаті з точки зору біорізноманіття та найважливіші з точки зору функціонування екосистеми. Нам необхідно працювати у цих місцях. Ми повинні зберегти ці місця, якщо ми хочемо отримати бодай шанс у війні за збереження біорізноманіття, яким ми його знаємо. Ми ознайомилися із загрозами цих місць. Існує 15 предметів споживання, які становлять найбільшу загрозу для цих місць через знищення лісів, деградацію ґрунтів, використання води, використання пестицидів, надмірного вилову риби тощо.
So we've got 35 places, we've got 15 priority commodities, who do we work with to change the way those commodities are produced? Are we going to work with 6.9 billion consumers? Let's see, that's about 7,000 languages, 350 major languages -- a lot of work there. I don't see anybody actually being able to do that very effectively. Are we going to work with 1.5 billion producers? Again, a daunting task. There must be a better way. 300 to 500 companies control 70 percent or more of the trade of each of the 15 commodities that we've identified as the most significant. If we work with those, if we change those companies and the way they do business, then the rest will happen automatically. So, we went through our 15 commodities. This is nine of them. We lined them up side-by-side, and we put the names of the companies that work on each of those. And if you go through the first 25 or 30 names of each of the commodities, what you begin to see is, gosh, there's Cargill here, there's Cargill there, there's Cargill everywhere. In fact, these names start coming up over and over again. So we did the analysis again a slightly different way. We said: if we take the top hundred companies, what percentage of all 15 commodities do they touch, buy or sell? And what we found is it's 25 percent. So 100 companies control 25 percent of the trade of all 15 of the most significant commodities on the planet. We can get our arms around a hundred companies. A hundred companies, we can work with.
Отже, у нас є 35 основних місць, 15 пріоритетних товарів споживання. З ким нам треба працювати, щоб змінити спосіб виробництва цих 15 товарів? Чи збираємося ми працювати з 6,9 млрд. споживачів? Давайте подивимося, існує близько 7000 мов, із них - 350 основних: багато ж у нас тут роботи. Я не думаю, що хтось в змозі ефективно зробити це. Чи збираємося ми працювати з 1,5 млрд. виробників? І знову, надзвичайно складне завдання. Повинен бути інший шлях. 300-500 компаній контролюють більше 70% ринку кожного із 15 товарів, зазначених раніше. Якщо ми будемо працювати з ними, якщо ми змінимо ці компанії і те, як вони ведуть бізнес, то все інше відбудеться автоматично. Отже, ми досліджували наші 15 товарів споживання. Ось 9 з них. Ми розмістили їх у ряд один за одним і підписали до кожного назви компаній, які працюють з цими товарами. Якщо ви вивчите перші 25-30 назв, що відносяться до кожного товару, то ви побачите, що, Господи, Cargill тут, Cargill там, Cargill всюди. Це ім'я починає з'являтися знову і знову. Тож ми знову зробили аналіз, але пішли іншим шляхом. Ми подумали: якщо ми візьмемо 100 головних компаній, який відсоток всіх 15 товарів споживання вони так чи інакше зачіпають, купують або продають? І ми виявили, що це 25%. Отже, 100 компаній контролюють 25% ринку всіх 15 найбільш значущих товарів споживання на планеті. Ми можемо охопити близько сотні компаній. Сто компаній, з якими можна працювати.
Why is 25 percent important? Because if these companies demand sustainable products, they'll pull 40 to 50 percent of production. Companies can push producers faster than consumers can. By companies asking for this, we can leverage production so much faster than by waiting for consumers to do it. After 40 years, the global organic movement has achieved 0.7 of one percent of global food. We can't wait that long. We don't have that kind of time. We need change that's going to accelerate. Even working with individual companies is not probably going to get us there. We need to begin to work with industries. So we've started roundtables where we bring together the entire value chain, from producers all the way to the retailers and brands. We bring in civil society, we bring in NGOs, we bring in researchers and scientists to have an informed discussion -- sometimes a battle royale -- to figure out what are the key impacts of these products, what is a global benchmark, what's an acceptable impact, and design standards around that. It's not all fun and games.
Чому 25% так важливі? Бо якщо цим компаніям знадобляться екологічні продукти, вони візьмуть на себе від 40 до 50% виробництва. Компанії можуть підштовхувати виробників швидше, ніж споживачі. Якщо компанії попросять, то ми можемо збільшити виробництво набагато швидше, ніж чекаючи, поки це зроблять споживачі. Після 40 років світовий екорух досягнув 0,7 від 1% всіх світових продуктів харчування. Ми не можемо так довго чекати. У нас немає стільки часу. Нам потрібні зміни, які прискорять цей процес. Навіть працюючи з окремими компаніями, ми цілком ймовірно не досягнемо своєї мети. Нам потрібно почати роботу з індустріями. Ми почали влаштовувати круглі столи, де ми зводимо разом всі зацікавлені сторони ланцюга, починаючи від виробників і аж до роздрібних магазинів і брендів. Ми залучаємо громадянське суспільство, неурядові організації, дослідників та вчених, щоб народилася інформативна дискусія, іноді це «королівська битва», щоб з'ясувати основні фактори впливу цих продуктів, їхні глобальні орієнтири, який допустимий вплив, і розробити стандарти. Це не завжди веселі ігри.
In salmon aquaculture, we kicked off a roundtable almost six years ago. Eight entities came to the table. We eventually got, I think, 60 percent of global production at the table and 25 percent of demand at the table. Three of the original eight entities were suing each other. And yet, next week, we launch globally verified, vetted and certified standards for salmon aquaculture. It can happen.
На лососевих рибофермах ми почали проводити круглі столи майже 6 років тому. 8 учасників сідали за стіл переговорів. Я думаю, у нас вийшло посадити за стіл переговорів 60% всіх світових виробників, і 25% ринкового попиту на товари. Троє із восьми учасників судилися один з одним. І отже, наступного тижня ми запускаємо глобально перевірені, досліджені і сертифіковані стандарти для лососевих ферм. Це може трапитися.
(Applause)
(Оплески)
So what brings the different entities to the table? It's risk and demand. For the big companies, it's reputational risk, but more importantly, they don't care what the price of commodities is. If they don't have commodities, they don't have a business. They care about availability, so the big risk for them is not having product at all. For the producers, if a buyer wants to buy something produced a certain way, that's what brings them to the table. So it's the demand that brings them to the table. The good news is we identified a hundred companies two years ago. In the last 18 months, we've signed agreements with 40 of those hundred companies to begin to work with them on their supply chain. And in the next 18 months, we will have signed up to work with another 40, and we think we'll get those signed as well. Now what we're doing is bringing the CEOs of these 80 companies together to help twist the arms of the final 20, to bring them to the table, because they don't like NGOs, they've never worked with NGOs, they're concerned about this, they're concerned about that, but we all need to be in this together. So we're pulling out all the stops. We're using whatever leverage we have to bring them to the table.
Так що змусило різних суб'єктів сісти за один стіл переговорів? Ризик та попит. Для великих компаній це ризик зіпсувати репутацію, однак набагато важливіше те, що їх не турбує ціна товарів споживання. Якщо у них немає товарів споживання, у них немає і бізнесу. Вони дбають про наявність товарів, тож для них найбільший ризик у тому, що продукт зовсім зникне. Для виробників, якщо покупець захоче купити щось, зроблене особливим способом, саме це і змусить їх сісти за стіл переговорів. Тож це попит. Позитивний момент полягає у тому, що ми визначили 100 компаній два роки тому. За останні 18 місяців, ми підписали угоди з 40 із цих 100 компаній, щоб почати роботу з ними над їхніми каналами поставок. І за наступні 18 місяців ми плануємо підписати ще 40 угод, і думаємо, що нам вдасться це зробити. А зараз ми збираємо директорів цих 80 компаній разом, щоб вони допомогли давити на інші 20 компаній, і посадити і їх теж за стіл переговорів, адже їм не подобаються неурядові організації, вони ніколи з ними не працювали. Вони стурбовані тим і цим, але нам потрібно триматися разом. Тому ми докладаємо всіх зусиль. Ми використовуємо будь-які важелі впливу, які змусять їх сісти за стіл переговорів.
One company we're working with that's begun -- in baby steps, perhaps -- but has begun this journey on sustainability is Cargill. They've funded research that shows that we can double global palm oil production without cutting a single tree in the next 20 years, and do it all in Borneo alone by planting on land that's already degraded. The study shows that the highest net present value for palm oil is on land that's been degraded. They're also undertaking a study to look at all of their supplies of palm oil to see if they could be certified and what they would need to change in order to become third-party certified under a credible certification program. Why is Cargill important? Because Cargill has 20 to 25 percent of global palm oil. If Cargill makes a decision, the entire palm oil industry moves, or at least 40 or 50 percent of it. That's not insignificant. More importantly, Cargill and one other company ship 50 percent of the palm oil that goes to China. We don't have to change the way a single Chinese company works if we get Cargill to only send sustainable palm oil to China. It's a pre-competitive issue. All the palm oil going there is good. Buy it.
Одна з компаній, з якою ми працюємо - маленькими кроками, можливо - та вона розпочала свій шлях до екологічності. Мова про Cargill. Вони фінансували дослідження, яке показало, що можна збільшити вдвічі світове виробництво пальмової олії, не зрубавши жодного дерева за наступні 20 років. Все це можна зробити у Борнео, засаджуючи деградовані землі. Дослідження показують, що найбільший чистий прибуток від продажу пальмової олії можливий з деградованих земель. Вони також проводять дослідження, щоб подивитися на всі свої запаси пальмової олії, щоб подивитися, чи можна їх сертифікувати, та що вони повинні змінити, щоб стати сертифікованою третьою стороною у цій значущій програмі сертифікації. Чому нам важлива компанія Cargill? Тому що на них припадає 20-25% від світового виробництва пальмової олії. Якщо Cargill прийме якесь рішення, вся індустрія пальмової олії почне змінюватися, як мінімум 40 або 50% її. Це важливо. Набагато важливіше, що Cargill та ще одна компанія імпортують 50% пальмової олії до Китаю. Нам не доведеться міняти спосіб роботи жодної китайської компанії, якщо ми переконаємо Cargill відправляти екологічну пальмову олію до Китаю. Це перед-конкурентна стратегія. Вся олія, яка прибуває туди, - хороша. Купуйте її.
Mars is also on a similar journey. Now most people understand that Mars is a chocolate company, but Mars has made sustainability pledges to buy only certified product for all of its seafood. It turns out Mars buys more seafood than Walmart because of pet food. But they're doing some really interesting things around chocolate, and it all comes from the fact that Mars wants to be in business in the future. And what they see is that they need to improve chocolate production. On any given plantation, 20 percent of the trees produce 80 percent of the crop, so Mars is looking at the genome, they're sequencing the genome of the cocoa plant. They're doing it with IBM and the USDA, and they're putting it in the public domain because they want everybody to have access to this data, because they want everybody to help them make cocoa more productive and more sustainable. What they've realized is that if they can identify the traits on productivity and drought tolerance, they can produce 320 percent as much cocoa on 40 percent of the land. The rest of the land can be used for something else. It's more with less and less again. That's what the future has got to be, and putting it in the public domain is smart. They don't want to be an I.P. company; they want to be a chocolate company, but they want to be a chocolate company forever.
З Mars ми працюємо також. Зараз більшість людей сприймають Mars як шоколадну компанію, але Mars зробив впевнену заяву щодо купівлі лише сертифікованих продуктів для всіх їхніх морепродуктів. Це дозволило Mars купувати більше морепродуктів, ніж Walmart, через корми для тварин. Ще вони роблять цікаві речі з шоколадом, і все завдяки тому факту, що Mars хоче бути у бізнесі і в майбутньому. І вони розуміють, що їм потрібно збільшувати виробництво шоколаду. На будь-якій плантації 20% дерев виробляють 80% врожаю, тож Mars вивчає геноми. Вони встановлюють послідовність геномів в какао-деревах. Вони роблять це за допомогою IBM і Міністерства Сільського господарства США, а далі розміщують інформацію про дослідження у відкритих джерелах, бо вони хочуть, щоб у всіх був доступ до цієї інформації, щоб всі могли допомагати їм зробити виробництво какао більш продуктивним та екологічнішим. Вони зрозуміли, що якщо їм вдасться виявити основні ознаки продуктивності і стійкості до засухи, вони зможуть виробляти на 320% більше какао на 40% землі. Решта землі можна використовувати під щось інше. Отримати більше за рахунок меншого і ще меншого. Ось яким має бути майбутнє! І викладати це все у відкритий доступ - це дуже розумно. Їм не треба бути компанією з володінням інтелектуальною власністю; вони хочуть бути шоколадною компанією.
Now, the price of food, many people complain about, but in fact, the price of food is going down, and that's odd because in fact, consumers are not paying for the true cost of food. If you take a look just at water, what we see is that, with four very common products, you look at how much a farmer produced to make those products, and then you look at how much water input was put into them, and then you look at what the farmer was paid. If you divide the amount of water into what the farmer was paid, the farmer didn't receive enough money to pay a decent price for water in any of those commodities. That is an externality by definition. This is the subsidy from nature. Coca-Cola, they've worked a lot on water, but right now, they're entering into 17-year contracts with growers in Turkey to sell juice into Europe, and they're doing that because they want to have a product that's closer to the European market. But they're not just buying the juice; they're also buying the carbon in the trees to offset the shipment costs associated with carbon to get the product into Europe. There's carbon that's being bought with sugar, with coffee, with beef. This is called bundling. It's bringing those externalities back into the price of the commodity.
Але вони хочуть залишитися шоколадною компанією назавжди. Багато людей незадоволені цінами на продукти, але, насправді, ціни на продукти падають. Це дивно, тому що покупці не платять справжню вартість продуктів. Подивимося хоча б на воду. І що ми бачимо? Візьмемо чотири найпоширеніші продукти. Дивіться, скільки фермер виробляє, щоб можна було створити ці продукти, потім подивіться, скільки води для цього використовується, і потім подивіться, скільки фермеру за це було заплачено. Якщо розділити кількість води на те, скільки фермеру було заплачено, то виявиться, що фермер не отримує достатньої кількості грошей для оплати води у будь-якому з цих продуктів. Це - зовнішній ефект. Це субсидія природи. Coca-Cola дуже багато працює з водою. Зараз вони уклали контракт на 17 років з садівниками Туреччини, щоб продавати сік у Європі. Вони роблять це, адже хочуть мати продукт, який буде ближчим до європейського ринку. Але вони не просто купують сік, вони також купують вуглець у деревах, щоб компенсувати витрати на поставку, при довезенні продукту до Європи. Вуглець купується разом з цукром, з кавою, з телятиною. Це називається комплектацією і компенсує негативні впливи, пов'язані з виробництвом, на ціну товару.
We need to take what we've learned in private, voluntary standards of what the best producers in the world are doing and use that to inform government regulation, so we can shift the entire performance curve. We can't just focus on identifying the best; we've got to move the rest.
Нам необхідно прийняти, що ми дізнались про те, що роблять кращі світові виробники, і використовувати цю інформацію, донести її до урядового регулювання, з тим, щоб змінити всю виробничу криву. Ми не можемо просто зосереджуватися на визначенні лише кращого, нам треба працювати і з іншими.
The issue isn't what to think, it's how to think. These companies have begun to think differently. They're on a journey; there's no turning back. We're all on that same journey with them. We have to really begin to change the way we think about everything. Whatever was sustainable on a planet of six billion is not going to be sustainable on a planet with nine.
Питання не в тому, що думати, а у тому - як думати. Ці компанії почали думати по-іншому, по-новому. Вони вже на правильному шляху і не можуть повернути назад. І ми всі разом з ними на цьому шляху. Нам дійсно пора почати змінювати спосіб мислення. Те, що здається екологічним на планеті з населенням 6 мільярдів, може виявитися не таким екологічним на планеті з 9 млрд. жителів.
Thank you.
Спасибі.
(Applause)
(Оплески)