Hello. My name is Jarrett Krosoczka, and I write and illustrate books for children for a living. So I use my imagination as my full-time job. But well before my imagination was my vocation, my imagination saved my life.
Привіт. Мене звати Джарет Кросочка і я заробляю на життя тим, що пишу та ілюструю дитячі книги. Тобто постійно використовую свою уяву на роботі. Але перш, ніж моя уява стала моїм покликанням, вона врятувала мені життя.
When I was a kid, I loved to draw, and the most talented artist I knew was my mother, but my mother was addicted to heroin. And when your parent is a drug addict, it's kind of like Charlie Brown trying to kick the football, because as much as you want to love on that person, as much as you want to receive love from that person, every time you open your heart, you end up on your back. So throughout my childhood, my mother was incarcerated and I didn't have my father because I didn't even learn his first name until I was in the sixth grade. But I had my grandparents, my maternal grandparents Joseph and Shirley, who adopted me just before my third birthday and took me in as their own, after they had already raised five children. So two people who grew up in the Great Depression, there in the very, very early '80s took on a new kid. I was the Cousin Oliver of the sitcom of the Krosoczka family, the new kid who came out of nowhere.
Коли я був малим, любив малювати, і найталановитішим художником, якого я знав, була моя мама, але вона мала залежність від героїну. А коли твоя мама - наркоманка, ти як Чарлі Браун, який намагається грати у футбол, бо так сильно, як ти хочеш любити цю людину, так само ти хочеш, щоб вона тебе любила, кожного разу, коли відкриваєш своє серце, опиняєшся горілиць. Все моє дитинство мама була ув'язнена, і батька у мене не було теж, бо я навіть не знав, як його звати, аж до 6 класу. Але в мене були бабуся і дідусь, батьки моєї матері - Джозеф і Ширлі, які всиновили мене напередодні моїх третіх уродин і взяли мене за рідного після того, як виростили п'ятеро дітей. Двоє людей, які виростали в часи Великої депресії, на початку восьмого десятка років взяли собі ще одну дитину. Я був наче кузен Олівер з комедійного серіалу в сім'ї Кросочка, дитина, що з'явилась нізвідки.
And I would like to say that life was totally easy with them. They each smoked two packs a day, each, nonfiltered, and by the time I was six, I could order a Southern Comfort Manhattan, dry with a twist, rocks on the side, the ice on the side so you could fit more liquor in the drink.
І хочу сказати, що життя з ними було дуже легким. Кожен із них викурював дві пачки цигарок на день, кожен, без фільтру, і коли мені сповнилось шість, я вмів замовити коктейль Southern Comfort Мангеттен, сухий з родзинкою, льодом збоку, лід збоку, щоб можна було влити більше лікеру в напій.
But they loved the hell out of me. They loved me so much. And they supported my creative efforts, because my grandfather was a self-made man. He ran and worked in a factory. My grandmother was a homemaker. But here was this kid who loved Transformers and Snoopy and the Ninja Turtles, and the characters that I read about, I fell in love with, and they became my friends. So my best friends in life were the characters I read about in books.
Але вони любили мене до біса сильно. Вони мене так сильно любили. І підтримували мої творчі зусилля, бо мій дідусь був людиною, яка добилась всього сама, своїми руками. Він бігав і працював на фабриці. Моя бабуся була домогосподаркою. І тут я, малий, який любив Трансформери, Снупі та Ніндзя Черепашок, я закохувався в героїв, про яких читав, і ми з ними ставали друзями. Найкращими моїми друзями були герої, про яких я читав у книгах.
I went to Gates Lane Elementary School in Worcester, Massachusetts, and I had wonderful teachers there, most notably in first grade Mrs. Alisch. And I just, I can just remember the love that she offered us as her students.
Я ходив в початкову школу Гейт Лейн у Вустері, штат Массачусетс, і там в мене були чудові вчителі, з яких в першому класі найбільше запам'яталась місіс Аліш. Я просто пам'ятаю ту любов, яку вона давала нам, своїм учням.
When I was in the third grade, a monumental event happened. An author visited our school, Jack Gantos. A published author of books came to talk to us about what he did for a living. And afterwards, we all went back to our classrooms and we drew our own renditions of his main character, Rotten Ralph. And suddenly the author appeared in our doorway, and I remember him sort of sauntering down the aisles, going from kid to kid looking at the desks, not saying a word. But he stopped next to my desk, and he tapped on my desk, and he said, "Nice cat." (Laughter) And he wandered away. Two words that made a colossal difference in my life.
Коли я був у третьому класі, сталась незабутня подія. Один письменник, Джек Ґантос, прийшов до нашої школи. Автор, чиї книги вже публікувались, прийшов з нами поговорити про те, чим заробляв на життя. Потім ми всі повернулись у класи і малювали свою власну інтерпретацію його головного героя, Роттена Ральфа. І раптом письменник з'явився у дверях нашого класу, я пам'ятаю, як він прогулювався між рядами, йдучи від дитини до дитини, заглядаючи на парти, нічого не говорив. Але він зупинився біля моєї парти, постукав пальцем по ній і сказав: "Гарний кіт". (Сміх) І пішов геть. Два слова, що колосально змінили моє життя.
When I was in the third grade, I wrote a book for the first time, "The Owl Who Thought He Was The Best Flyer." (Laughter) We had to write our own Greek myth, our own creation story, so I wrote a story about an owl who challenged Hermes to a flying race, and the owl cheated, and Hermes, being a Greek god, grew angry and bitter, and turned the owl into a moon, so the owl had to live the rest of his life as a moon while he watched his family and friends play at night. Yeah. (Laughter)
Коли я був у третьому класі, я вперше написав книгу, "Сова, яка вважала себе найкращим літуном". (Сміх) Ми мали написати свій власний грецький міф, свою вигадану історію, тому я написав про сову, яка запросила Гермеса політати навперегони, і сова шахраювала, а Гермес, грецький бог, розізлився та перетворив сову на місяць, тому сова мусила доживати віку в ролі місяця, споглядаючи, як її рідні та друзі ночами бавляться. Так. (Сміх)
My book had a title page. I was clearly worried about my intellectual property when I was eight. (Laughter) And it was a story that was told with words and pictures, exactly what I do now for a living, and I sometimes let the words have the stage on their own, and sometimes I allowed the pictures to work on their own to tell the story.
Моя книга мала титульну сторінку. У свої вісім років я безперечно переживав про свою інтелектуальну власність. (Сміх) Це була історія, розказана словами та малюнками, саме те, чим я зараз заробляю на життя, інколи я давав всю владу словам, а інколи я дозволяв лише малюнкам розповідати історію.
My favorite page is the "About the author" page. (Laughter) So I learned to write about myself in third person at a young age.
Моя улюблена сторінка - сторінка "Про автора". (Сміх) Я навчився писати про себе в третій особі ще в юному віці.
So I love that last sentence: "He liked making this book." And I liked making that book because I loved using my imagination, and that's what writing is. Writing is using your imagination on paper, and I do get so scared because I travel to so many schools now and that seems like such a foreign concept to kids, that writing would be using your imagination on paper, if they're allowed to even write now within the school hours. So I loved writing so much that I'd come home from school, and I would take out pieces of paper, and I would staple them together, and I would fill those blank pages with words and pictures just because I loved using my imagination.
Мені подобається ось це останнє речення: "Йому сподобалось працювати над цією книгою". І мені подобалось працювати над тією книгою, бо я любив використовувати свою уяву, а в тому і суть роботи письменника. Писати - це використовувати свою уяву на папері, а мене охоплює страх, бо я так багато тепер ходжу по школах, і, здається, що для дітей є настільки чужим поняття використання своєї уяви на папері, при тому, що їм можна писати зараз навіть під час уроків. Я так любив писати, що приходив зі школи, витягав клапті паперу, скріплював їх докупи і заповнював порожні сторінки словами та малюнками тільки тому, що любив використовувати свою уяву.
And so these characters would become my friends. There was an egg, a tomato, a head of lettuce and a pumpkin, and they all lived in this refrigerator city, and in one of their adventures they went to a haunted house that was filled with so many dangers like an evil blender who tried to chop them up, an evil toaster who tried to kidnap the bread couple, and an evil microwave who tried to melt their friend who was a stick of butter. (Laughter) And I'd make my own comics too, and this was another way for me to tell stories, through words and through pictures.
Потім ці герої ставали моїми друзями. Було яйце, помідор, головка салату та гарбуз, і всі вони жили в цьому місті-холодильнику, а одного разу вони пішли до закинутого будинку з привидами, переповненого небезпеками: там був диявольський блендер, що хотів їх пошматувати, диявольський тостер, що хотів викрасти пару хлібин, та диявольська мікрохвильовка, що намагалась розтопити їхнього друга, пачку масла. (Сміх) Я також малював свої комікси, і це був для мене ще один спосіб розповідати історії за допомогою слів та малюнків.
Now when I was in sixth grade, the public funding all but eliminated the arts budgets in the Worcester public school system. I went from having art once a week to twice a month to once a month to not at all. And my grandfather, he was a wise man, and he saw that as a problem, because he knew that was, like, the one thing I had. I didn't play sports. I had art. So he walked into my room one evening, and he sat on the edge of my bed, and he said, "Jarrett, it's up to you, but if you'd like to, we'd like to send you to the classes at the Worcester Art Museum." And I was so thrilled. So from sixth through 12th grade, once, twice, sometimes three times a week, I would take classes at the art museum, and I was surrounded by other kids who loved to draw, other kids who shared a similar passion.
Коли я був у шостому класі, з бюджету було виключено державне фінансування на уроки малювання в системі загальноосвітніх шкіл міста Вустер. Кількість уроків малювання з одного разу на тиждень зменшилась до двох разів на місяць, потім до одного разу на місяць, а потім до жодного. І мій дідусь, а він був чоловік мудрий, бачив в тому проблему, бо знав, що це було єдине, що я маю. Я не займався спортом. Я малював. Одного вечора він зайшов в мою кімнату, сів на краєчок мого ліжка і сказав: "Джарет, тобі вирішувати, але, якщо хочеш, то я б повів тебе на уроки у Вустерському художньому музеї". Я був такий схвильований. Отже з шостого по 12-й клас раз, два, а інколи і три рази на тиждень я ходив на уроки малювання в музеї, і був в оточенні інших дітей, які теж любили малювати, інших дітей, які мали подібну пристрасть.
Now my publishing career began when I designed the cover for my eighth grade yearbook, and if you're wondering about the style of dress I put our mascot in, I was really into Bell Biv DeVoe and MC Hammer and Vanilla Ice at the time. (Laughter) And to this day, I still can do karaoke to "Ice, Ice Baby" without looking at the screen. Don't tempt me, because I will do it.
Моя видавнича кар'єра почалась тоді, коли я зробив дизайн обкладинки для книжки, яку написав у восьмому класі, і якщо вас дивує стиль одягу, який я вибрав для нашого талісмана, зазначу, що Bell Biv DeVoe, MC Hammer та Vanilla Ice мені тоді дуже подобались. (Сміх) Я досі можу співати в караоке "Ice, ice baby", не дивлячись на екран. Не спокушайте, бо заспіваю.
So I get shipped off to private school, K through eight, public schools, but for some reason my grandfather was upset that somebody at the local high school had been stabbed and killed, so he didn't want me to go there. He wanted me to go to a private school, and he gave me an option. You can go to Holy Name, which is coed, or St. John's, which is all boys. Very wise man, because he knew I would, I felt like I was making the decision on my own, and he knew I wouldn't choose St. John's, so I went to Holy Name High School, which was a tough transition because, like I said, I didn't play sports, and it was very focused on sports, but I took solace in Mr. Shilale's art room. And I just flourished here. I just couldn't wait to get to that classroom every day.
Отже, мене відправили до приватної школи, у молодші і середні класи, але чомусь мій дідусь засмутився, що когось у місцевій загальноосвітній школі вдарили ножем і вбили, тому він не захотів, щоб я туди ходив. Він хотів, щоб я ходив до приватної школи і дав мені вибрати. "Ти можеш піти в школу "Holy Name", яка є загальноосвітньою, або школу Св. Івана, в якій вчаться тільки хлопці". Дуже мудрий чоловік, він знав, що в мене складеться враження, наче я сам приймаю рішення, і знав, що я не виберу школу Св. Івана, тому я пішов до середньої школи "Holy Name", що було досить важким переходом для мене, як я вже казав, я не займався спортом, а школа була спеціалізована на фізкультурі, та я знаходив розраду в класі малювання містера Шилейла. Там я просто розцвітав. Я щодня просто не міг дочекатися того уроку.
So how did I make friends? I drew funny pictures of my teachers -- (Laughter) -- and I passed them around. Well, in English class, in ninth grade, my friend John, who was sitting next to me, laughed a little bit too hard. Mr. Greenwood was not pleased. (Laughter) He instantly saw that I was the cause of the commotion, and for the first time in my life, I was sent to the hall, and I thought, "Oh no, I'm doomed. My grandfather's just going to kill me." And he came out to the hallway and he said, "Let me see the paper." And I thought, "Oh no. He thinks it's a note." And so I took this picture, and I handed it to him. And we sat in silence for that brief moment, and he said to me, "You're really talented." (Laughter) "You're really good. You know, the school newspaper needs a new cartoonist, and you should be the cartoonist. Just stop drawing in my class."
Як же я знаходив собі друзів? Малював смішні портрети своїх вчителів --(Сміх)-- і передавав по класу. Ну, і якось на уроці англійської, у дев'ятому класі, мій друг Джон, який сидів поруч, засміявся трішки засильно. Містерові Ґрінвуду це не надто сподобалось. (Сміх) Він завжди бачив, що я був причиною занепокоєння і шуму, і мене, вперше в житі, відправили в коридор, і я подумав: "О, ні, я приречений. Мій дідусь мене вб'є". А він вийшов у коридор і сказав: "Покажи мені листок". І я подумав: "О, ні. Він думає, що це записка". Я взяв той малюнок і вручив йому. Пару хвилин ми сиділи мовчки, а потім він сказав мені: "Ти справді талановитий". (Сміх) "У тебе справді добре виходить. Знаєш, що шкільна газета шукає нового каратуриста, ти маєш ним стати. Просто перестань малювати на моїх уроках".
So my parents never found out about it. I didn't get in trouble. I was introduced to Mrs. Casey, who ran the school newspaper, and I was for three and a half years the cartoonist for my school paper, handling such heavy issues as, seniors are mean, freshmen are nerds, the prom bill is so expensive. I can't believe how much it costs to go to the prom. And I took the headmaster to task and then I also wrote an ongoing story about a boy named Wesley who was unlucky in love, and I just swore up and down that this wasn't about me, but all these years later it was totally me.
Мої батьки нічого про це не знали. Нічого поганого зі мною не сталося. Мене представили місіс Кейсі, яка очолювала шкільну газету, і протягом трьох з половиною років я був карикатуристом для шкільної газети, розв'язуючи такі складні проблеми як скупість старшокласників, новачки - ботани, надмірна вартість випускної вечірки. Не можу повірити в те, як дорого коштує піти на випускний. Я керував завданнями і ще писав історію про хлопця на ім'я Веслі, якому не щастило в коханні, я клявся і божився, що ця історія не про мене, але через стільки років зізнаюсь, що абсолютно все це було про мене.
But it was so cool because I could write these stories, I could come up with these ideas, and they'd be published in the school paper, and people who I didn't know could read them. And I loved that thought, of being able to share my ideas through the printed page.
Було так кльово, що я міг писати ці історії. Я придумував їх, їх публікували в шкільній газеті, і люди, яких я не знав, могли їх читати. Мені подобалась думка про те, що я можу ділитись своїми ідеями на друкованих сторінках газети.
On my 14th birthday, my grandfather and my grandmother gave me the best birthday present ever: a drafting table that I have worked on ever since. Here I am, 20 years later, and I still work on this table every day. On the evening of my 14th birthday, I was given this table, and we had Chinese food. And this was my fortune: "You will be successful in your work." I taped it to the top left hand of my table, and as you can see, it's still there. Now I never really asked my grandparents for anything. Well, two things: Rusty, who was a great hamster and lived a great long life when I was in fourth grade. (Laughter) And a video camera. I just wanted a video camera. And after begging and pleading for Christmas, I got a second-hand video camera, and I instantly started making my own animations on my own, and all throughout high school I made my own animations. I convinced my 10th grade English teacher to allow me to do my book report on Stephen King's "Misery" as an animated short. (Laughter)
На мої 14-ті уродини, мій дідусь і бабуся подарували найкращий в світі подарунок: креслярський стіл, за яким я відтоді працюю. Ось я тут, через 20 років, і досі працюю за цим столом щодня. Ввечері на мої 14-ті уродини мені подарували цей стіл, і ми їли китайську їжу. І це було моє пророцтво: "Ти будеш успішним у своїй справі". Я приклеїв його зліва вгорі на своєму столі і, як бачите, напис досі там. Я ніколи ні про що не просив бабусю і дідуся. Ну, хіба про дві речі: Расті, який був чудовим хом'ячком і прожив довге чудове життя, коли я був в четвертому класі. (Сміх) і відеокамеру. Я просто хотів відеокамеру. І після благань і молінь на Різдво, я отримав вживану камеру і почав одразу ж знімати власні анімації самотужки, і весь час, поки вчився в школі, знімав анімації. У 10-у класі переконав свого вчителя з англійської дозволити мені зробити доповідь по роману Стівена Кінга "Мізері" у вигляді короткометражної анімації. (Сміх)
And I kept making comics. I kept making comics, and at the Worcester Art Museum, I was given the greatest piece of advice by any educator I was ever given. Mark Lynch, he's an amazing teacher and he's still a dear friend of mine, and I was 14 or 15, and I walked into his comic book class halfway through the course, and I was so excited, I was beaming. I had this book that was how to draw comics in the Marvel way, and it taught me how to draw superheroes, how to draw a woman, how to draw muscles just the way they were supposed to be if I were to ever draw for X-Men or Spiderman. And all the color just drained from his face, and he looked at me, and he said, "Forget everything you learned." And I didn't understand. He said, "You have a great style. Celebrate your own style. Don't draw the way you're being told to draw. Draw the way you're drawing and keep at it, because you're really good."
І далі малював комікси. Продовжував малювати комікси і у Вустерському художньому музеї. Один учитель дав мені найкращу пораду, яку тільки можна було дати. Марк Лінч, він надзвичайний вчитель, ми з ним досі близькі друзі. Мені було 14 чи 15, я зайшов в його клас на половині курсу про комікси, я був у захопленні, просто світився від щастя. Я мав книгу про те, як малювати комікси в стилі Марвел, і вчився як маю малювати супергероїв, як малювати жінку, як малювати мускули такими якими вони мали бути, якщо б я колись малював Людей Ікс або Людину-павука. Він зблід, подивився на мене і сказав: "Забудь все, що тебе навчили". Я не зрозумів. Він сказав: "В тебе гарний стиль. Плекай свій власний стиль. Не малюй так, як тобі сказали малювати. Малюй так, як малюєш і бережи цей стиль, бо в тебе дуже добре виходить".
Now when I was a teenager, I was angsty as any teenager was, but after 17 years of having a mother who was in and out of my life like a yo-yo and a father who was faceless, I was angry. And when I was 17, I met my father for the first time, upon which I learned I had a brother and sister I had never known about. And on the day I met my father for the first time, I was rejected from the Rhode Island School of Design, my one and only choice for college.
Коли я був підлітком, я був боязким, як і всі підлітки, але після 17-років життя з мамою, яка то була зі мною, то ні, і невідомим батьком, я був лютий. А коли мені виповнилось 17, я вперше побачив свого батька, від якого дізнався, що маю брата і сестру, про яких я ніколи не чув. У день, коли я вперше зустрів свого батька, мене не взяли в школу дизайну в штаті Род-Айленд, в єдиний коледж, який я обрав.
But it was around this time I went to Camp Sunshine to volunteer a week and working with the most amazing kids, kids with leukemia, and this kid Eric changed my life. Eric didn't live to see his sixth birthday, and Eric lives with me every day.
Десь у той час я поїхав у табір "Саншайн" волонтером на тиждень і працював там з найдивовижнішими дітьми, дітьми, хворими на лейкемію, і один такий малюк Ерік змінив моє життя. Ерік не дожив до свого шостого дня народження, але він живе в мені щодня.
So after this experience, my art teacher, Mr. Shilale, he brought in these picture books, and I thought, "Picture books for kids!" and I started writing books for young readers when I was a senior in high school. Well, I eventually got to the Rhode Island School of Design. I transferred to RISD as a sophomore, and it was there that I took every course that I could on writing, and it was there that I wrote a story about a giant orange slug who wanted to be friends with this kid. The kid had no patience for him. And I sent this book out to a dozen publishers and it was rejected every single time, but I was also involved with the Hole in the Wall Gang Camp, an amazing camp for kids with all sorts of critical illnesses, and it's those kids at the camp that read my stories, and I read to them, and I saw that they responded to my work.
Після цього досвіду мій вчитель з малювання, містер Шилейл, приніс з собою книжки з малюнками, і я подумав: "Ілюстровані книжки для дітей!" і почав писати книги для юних читачів, коли я вчився у старших класах. Ну, врешті-решт я таки потрапив до школи дизайну в Род-Айленді. Я перейшов на другий курс школи дизайну і там ходив на всі можливі курси письменництва, тоді я написав історію про велетенського помаранчевого слимака, який хотів дружити з малюком. Малюк не мав терпіння до нього. Я відіслав цю книгу до десятків видавців, і кожного разу отримував відмову, але тоді я також був задіяний в таборі "Хоул ін зе вол ґенґ кемп", дивовижний табір для дітей з різними видами критичних захворювань, і ці діти в таборі читали мої історії, я сам їм читав і бачив, що вони реагували на мою роботу.
I graduated from RISD. My grandparents were very proud, and I moved to Boston, and I set up shop. I set up a studio and I tried to get published. I would send out my books. I would send out hundreds of postcards to editors and art directors, but they would go unanswered. And my grandfather would call me every week, and he would say, "Jarrett, how's it going? Do you have a job yet?" Because he had just invested a significant amount of money in my college education. And I said, "Yes, I have a job. I write and illustrate children's books." And he said, "Well, who pays you for that?" And I said, "No one, no one, no one just yet. But I know it's going to happen."
Я закінчив школу дизайну. Мої бабуся і дідусь дуже мною пишались, я переїхав до Бостона і заснував магазин. Заснував студію і намагався видаватися. Розсилав свої книги. Розсилав сотні листівок редакторам та арт-директорам, але вони не відповідали. Мій дідусь щотижня мені дзвонив і питав: "Джарете, як справи? Вже маєш роботу?" Він же ж недавно вклав значну суму грошей в моє навчання в коледжі. І я казав: "Так, маю. Я пишу та ілюструю дитячі книжки", а він: "Ну, а хто тобі за це платить?" а я казав: "Ніхто, ніхто, поки що ніхто. Але знаю, що колись це станеться".
Now, I used to work the weekends at the Hole in the Wall off-season programming to make some extra money as I was trying to get my feet off the ground, and this kid who was just this really hyper kid, I started calling him "Monkey Boy," and I went home and wrote a book called "Good Night, Monkey Boy." And I sent out one last batch of postcards. And I received an email from an editor at Random House with a subject line, "Nice work!" Exclamation point.
Зазвичай на вихідних я працював у таборі "Хоул і зе вол" в міжсезонних програмах, щоб заробити трохи грошей додатково, бо намагався врешті зрушитися з місця. Там був один малюк, просто гіперактивна дитина, якого я називав "Хлопченя-мавпеня". Потім я пішов додому і написав книжку під назвою "Надобраніч, Хлопченя-мавпеня". І розіслав останню партію листівок. Я отримав листа від редактора видавництва "Рендом Хаус" з темою листа: "Гарна робота!" Знак оклику.
"Dear Jarrett, I received your postcard. I liked your art, so I went to your website and I'm wondering if you ever tried writing any of your own stories, because I really like your art and it looks like there are some stories that go with them. Please let me know if you're ever in New York City." And this was from an editor at Random House Children's Books.
"Дорогий Джарете, я отримав твою листівку. Мені сподобався малюнок, тому я зайшов на твій вебсайт і мені стало цікаво, чи ти коли-небудь пробував писати свої власні історії, бо мені справді подобаються твої малюнки і, здається, що вони мають свої історії. Будь ласка, дай знати, якщо колись випадково будеш у Нью-Йорку". І це писав редактор видавництва дитячої книги " Рендом Хаус".
So the next week I "happened" to be in New York. (Laughter) And I met with this editor, and I left New York for a contract for my first book, "Good Night, Monkey Boy," which was published on June 12, 2001.
Тому наступного тижня я "випадково" був у Нью-Йорку. (Сміх) Зустрівся з цим редактором і повернувся з Нью-Йорку з контрактом на свою першу книгу "Надобраніч, Хлопченя-мавпеня", яку видали 12 червня 2001 року.
And my local paper celebrated the news. The local bookstore made a big deal of it. They sold out of all of their books. My friend described it as a wake, but happy, because everyone I ever knew was there in line to see me, but I wasn't dead. I was just signing books. My grandparents, they were in the middle of it. They were so happy. They couldn't have been more proud. Mrs. Alisch was there. Mr. Shilale was there. Mrs. Casey was there. Mrs. Alisch cut in front of the line and said, "I taught him how to read." (Laughter)
Моя місцева газета зробила з цього сенсаційну новину. Місцеві книгарні зробили з цього велику подію. Вони розпродали всі свої книжки. Мій друг казав, що це ніби прокинутись щасливим, бо кожен, хто мене колись знав, стояв у черзі, щоб мене побачити, але не тому, що я помер. Я просто підписував книжки. Мої бабуся з дідусем теж там були. Вони були такі щасливі. Дуже сильно мною пишались. Місіс Аліш, містер Шилайл і місіс Кейсі були там. Місіс Аліш стала перед чергою і сказала: "Я вчила його читати". ( Сміх)
And then something happened that changed my life. I got my first piece of significant fan mail, where this kid loved Monkey Boy so much that he wanted to have a Monkey Boy birthday cake. For a two-year-old, that is like a tattoo. (Laughter) You know? You only get one birthday per year. And for him, it's only his second. And I got this picture, and I thought, "This picture is going to live within his consciousness for his entire life. He will forever have this photo in his family photo albums."
І тоді сталось дещо, що змінило моє життя. Я вперше отримав листа від мого справжнього шанувальника, в якому ця дитина писала, що любить Хлопченя-мавпеня так сильно, що хоче на свої уродини отримати торт з Хлопченям-мавпеням. Для дворічного, це наче тату. (Сміх) Знаєте? Уродини ж лише раз на рік. А для нього це лише другі уродини. Я отримав це фото і подумав: "Ця картина житиме в його свідомості ціле його життя. Він завжди матиме цю світлину в сімейному фотоальбомі".
So that photo, since that moment, is framed in front of me while I've worked on all of my books.
Тому, з того моменту, це фото стояло в рамці переді мною, завжди, коли я писав свої книги.
I have 10 picture books out. "Punk Farm," "Baghead," "Ollie the Purple Elephant." I just finished the ninth book in the "Lunch Lady" series, which is a graphic novel series about a lunch lady who fights crime. I'm expecting the release of a chapter book called "Platypus Police Squad: The Frog Who Croaked." And I travel the country visiting countless schools, letting lots of kids know that they draw great cats.
Я видав 10 ілюстрованих книг. "Панкова ферма", "Голова в мішку", "Оллі та пурпуровий слоник". Я щойно закінчив дев'яту книгу з серії "Ланч Леді", яка є серією графічних романів про жінку, яка працює в шкільній їдальні та бореться зі злочинами. Зараз очікую виходу наступної книги під назвою "Загін поліції качкодзьобів: Жаба, що померла". А ще їжджу по країні з безліччю візитів у школи, повідомляючи багатьом дітям, що вони малюють гарних котів.
And I meet Bagheads. Lunch ladies treat me really well. And I got to see my name in lights because kids put my name in lights. Twice now, the "Lunch Lady" series has won the Children's Choice Book of the Year in the third or fourth grade category, and those winners were displayed on a jumbotron screen in Times Square. "Punk Farm" and "Lunch Lady" are in development to be movies, so I am a movie producer and I really do think, thanks to that video camera I was given in ninth grade. I've seen people have "Punk Farm" birthday parties, people have dressed up as "Punk Farm" for Halloween, a "Punk Farm" baby room, which makes me a little nervous for the child's well-being in the long term.
і зустрічаю Голови-в-мішках. Працівниці шкільних їдалень ставляться до мене дуже добре. І я бачив своє ім'я на дошці пошани, бо діти причепили туди моє ім'я. Уже вдруге серія "Ланч Леді" виграла нагороду "Вибір року" серед дитячих книг у категорії для третіх-четвертих класів, і цих переможців показували на великому екрані на Таймс-сквер. На основі "Панкової ферми" та "Ланч леді" планують зробити однойменні фільми, я є і кінопродюсером і насправді думаю, що це завдяки тій відеокамері, яку мені дали в дев'ятому класі. Я бачив, як люди влаштовують вечірки з нагоди уродин в стилі "Панкової ферми", як вдягаються в костюми героїв "Панкової ферми" на Гелловін, бачив дитячу кімнату в стилі "Панкової ферми", що змушує мене хвилюватись за добре майбутнє тієї дитини.
And I get the most amazing fan mail, and I get the most amazing projects, and the biggest moment for me came last Halloween. The doorbell rang and it was a trick-or-treater dressed as my character. It was so cool.
Я отримую найдивовижніші листи від фанів, отримую найдивовижніші проекти, і найбільш пам'ятний момент для мене стався минулого року на Гелловін. Задзвонив дзвінок у дверях, прийшла по гостинці дитина, яка була вдягнена як мій герой. Це так круто.
Now my grandparents are no longer living, so to honor them, I started a scholarship at the Worcester Art Museum for kids who are in difficult situations but whose caretakers can't afford the classes. And it displayed the work from my first 10 years of publishing, and you know who was there to celebrate? Mrs. Alisch.
Зараз мої бабуся і дідусь вже на тому світі, тому, щоб вшанувати їх, в художньому музеї міста Вустер я заснував програму стипендій для дітей, які є у важких життєвих ситуаціях, а їхні опікуни не можуть дозволити собі оплатити їм уроки. Вони виставили мої роботи, які видавались протягом перших десяти років моєї діяльності, і знаєте, хто туди радо завітав? Місіс Аліш.
I said, "Mrs. Alisch, how are you?"
Я сказав: "Місіс Аліш, як Ви?"
And she responded with, "I'm here." (Laughter)
І вона відповіла: "Я тут". (Сміх)
That's true. You are alive, and that's pretty good right now.
Це правда. Ти живий-здоровий, і цим треба тішитись.
So the biggest moment for me, though, my most important job now is I am a dad myself, and I have two beautiful daughters, and my goal is to surround them by inspiration, by the books that are in every single room of our house to the murals I painted in their rooms to the moments for creativity where you find, in quiet times, by making faces on the patio to letting her sit in the very desk that I've sat in for the past 20 years. Thank you. (Applause)
Це був найважливіший момент для мене, хоча моє найважливіше завдання зараз, коли я вже батько двох чарівних доньок - надихати їх книжками, які мають бути в кожній кімнаті нашого дому, розписами, які я робив в їхніх кімнатах, моментами творчості, які знаходиш, коли в тихий спокійний час сидиш у внутрішньому дворику і просто корчиш міміки через те, що дозволяєш їй сидіти за тим же столом, за яким я сидів останні 20 років. Дякую. (Оплески)