This is how war starts. One day you're living your ordinary life, you're planning to go to a party, you're taking your children to school, you're making a dentist appointment. The next thing, the telephones go out, the TVs go out, there's armed men on the street, there's roadblocks. Your life as you know it goes into suspended animation. It stops.
Ось як починається війна. Одного дня ви живете своїм звичним життям, збираєтеся піти на вечірку, відправляєте дітей до школи, записуєтеся на прийом до стоматолога. Через мить ваш телефон виходить з ладу, вимикається телевізор, на вулиці знаходяться озброєні люди, дорога перекрита. Звичне для вас життя перестає бути дійсністю. Воно зупиняється.
I'm going to steal a story from a friend of mine, a Bosnian friend, about what happened to her, because I think it will illustrate for you exactly what it feels like. She was walking to work one day in April, 1992, in a miniskirt and high heels. She worked in a bank. She was a young mother. She was someone who liked to party. Great person. And suddenly she sees a tank ambling down the main road of Sarajevo knocking everything out of its path. She thinks she's dreaming, but she's not. And she runs as any of us would have done and takes cover, and she hides behind a trash bin, in her high heels and her miniskirt. And as she's hiding there, she's feeling ridiculous, but she's seeing this tank go by with soldiers and people all over the place and chaos and she thinks, "I feel like Alice in Wonderland going down the rabbit hole, down, down, down into chaos, and my life will never be the same again."
Я хочу розповісти історію своєї подруги, яка живе у Боснії, про те, що трапилося з нею. Думаю, ця історія допоможе вам сповна відчути та зрозуміти подібну ситуацію. Одного квітневого дня 1992 року вона йшла на роботу, одягнена в коротку спідницю та на підборах. Вона працювала в банку. Була молодою мамою, любила "потусити". Чудова людина. І раптом вона бачить танк, що неквапно рухається головною вулицею Сараєво, відсуваючи усе на своєму шляху. Їй здавалось, що вона спить, але це було не так. І вона біжить у пошуках прихистку, як і кожен з нас би зробив. На високих підборах та в коротенькій спідниці вона ховається за сміттєвим баком. Вона почувається безглуздо, ховаючись там, проте бачить танк, солдатів, людей навкруги і хаос. У голові промайнуло: "Я ніби Аліса в Задзеркаллі, що опускається у кролячу нору, все нижче і нижче до хаосу, і моє життя вже ніколи не буде таким, як колись".
A few weeks later, my friend was in a crowd of people pushing with her infant son in her arms to give him to a stranger on a bus, which was one of the last buses leaving Sarajevo to take children out so they could be safe. And she remembers struggling with her mother to the front, crowds and crowds of people, "Take my child! Take my child!" and passing her son to someone through a window. And she didn't see him for years. The siege went on for three and a half years, and it was a siege without water, without power, without electricity, without heat, without food, in the middle of Europe, in the middle of the 20th century.
Кілька тижнів потому, у тисняві натовпу моя подруга з своїм сином на руках штовхалась, щоб віддати немовля незнайомцю у автобусі, одному із останніх, що відправлявся з Сараєво, забираючи дітей у безпечне місце. Вона згадує, як разом із матір'ю пробиралася наперед через великий натовп людей, вигукуючи "Візьміть мою дитину! Візьміть мою дитину!", і як віддала свого сина людині у віконечку. Вона не бачила його роками. Облога тривала три з половиною роки, облога без води, без електрики, без тепла, без їжі, у самому серці Європи, в середині 20 століття.
I had the honor of being one of those reporters that lived through that siege, and I say I have the honor and the privilege of being there because it's taught me everything, not just about being a reporter, but about being a human being. I learned about compassion. I learned about ordinary people who could be heroes. I learned about sharing. I learned about camaraderie. Most of all, I learned about love. Even in the midst of terrible destruction and death and chaos, I learned how ordinary people could help their neighbors, share food, raise their children, drag someone who's being sniped at from the middle of the road even though you yourself were endangering your life, helping people get into taxis who were injured to try to take them to hospitals.
Я мала честь бути серед репортерів, які пережили ту облогу, і вважаю за честь та привілегію своє перебування там, бо це навчило мене всього, не лише про роботу репортера, а й про людське життя. Я дізналася про співчуття. Я дізналась про пересічних людей, які можуть бути героями. Я навчилась ділитись. Навчилась товаришувати. Та головне, я зрозуміла, що є любов. Навіть у центрі жахливої руйнації, серед смерті та хаосу, я була свідком того, як пересічні люди можуть допомагати своїм сусідам, ділити їжу, виховувати дітей, рятувати того, кого підстрелили посеред дороги, навіть піддаючи загрозі своє власне життя, допомагати пораненим добратися до таксі, яке доставить їх до лікарні.
I learned so much about myself. Martha Gellhorn, who's one of my heroes, once said, "You can only love one war. The rest is responsibility." I went on to cover many, many, many wars after that, so many that I lost count, but there was nothing like Sarajevo.
Я так багато дізналась про себе. Марта Ґеллхорн, одна із моїх героїнь, якось сказала: "Можна любити лише одну війну. Все інше відповідальність". Опісля як репортер я бачила дуже-дуже багато війн, так багато, що й полічити важко, але такої як в Сараєво не було.
Last April, I went back to a very strange -- what I called a deranged high school reunion. What it was, was the 20th anniversary of the siege, the beginning of the siege of Sarajevo, and I don't like the word "anniversary," because it sounds like a party, and this was not a party. It was a very somber gathering of the reporters that worked there during the war, humanitarian aid workers, and of course the brave and courageous people of Sarajevo themselves. And the thing that struck me the most, that broke my heart, was walking down the main street of Sarajevo, where my friend Aida saw the tank coming 20 years ago, and in that road were more than 12,000 red chairs, empty, and every single one of them symbolized a person who had died during the siege, just in Sarajevo, not in all of Bosnia, and it stretched from one end of the city to a large part of it, and the saddest for me were the tiny little chairs for the children.
Торік у квітні я поїхала на досить дивну, я б сказала навіть божевільну, "зустріч випускників". Це була двадцята річниця облоги, початку облоги у Сараєво, насправді мені не подобається слово "річниця", адже це звучить наче вечірка, а то не була вечірка. Це була дуже сумна зустріч репортерів, які працювали там протягом війни, працівників гуманітарної допомоги та, звичайно ж, відважних та сміливих жителів Сараєво. Та найбільше мене вразила і просто розбила мені серце прогулянка головною вулицею Сараєво, де моя подруга Аіда побачила 20 років тому, як наближався танк. На тій дорозі стояло понад 12 тисяч червоних стільців, порожніх, і кожен з них символізував людину, що загинула під час облоги, лишень в самому Сараєво, а не в цілій Боснії. Їх розставили від одного краю міста і далеко вглиб міста. Та найважче було бачити малесенькі стільці для дітей.
I now cover Syria, and I started reporting it because I believed that it needs to be done. I believe a story there has to be told. I see, again, a template of the war in Bosnia. And when I first arrived in Damascus, I saw this strange moment where people didn't seem to believe that war was going to descend, and it was exactly the same in Bosnia and nearly every other country I've seen where war comes. People don't want to believe it's coming, so they don't leave, they don't leave before they can. They don't get their money out. They stay because you want to stay in your home. And then war and chaos descend.
Зараз я розповім про Сирію. Я поїхала туди, бо була переконана, що мушу це зробити. Я вірю, що цю історію необхідно розповісти. І знову ж таки я бачу образ війни у Боснії. Коли я вперше прибула в Дамаск, мені довелося відчути дивний момент, коли люди, здавалось би, і не вірять в те, що війна мине. Таке ж враження було і в Боснії, і майже в кожній країні, яку я відвідала в час війни. Люди не хочуть вірити в початок війни, отже вони не покидають своїх домівок, не покидають, поки це можливо. Вони не забирають своїх грошей. Вони залишаються, тому що прагнуть бути в себе вдома. А потім війна і хаос вщухають.
Rwanda is a place that haunts me a lot. In 1994, I briefly left Sarajevo to go report the genocide in Rwanda. Between April and August, 1994, one million people were slaughtered. Now if those 12,000 chairs freaked me out with the sheer number, I want you just for a second to think of a million people. And to give you some example, I remember standing and looking down a road as far as I could see, at least a mile, and there were bodies piled twice my height of the dead. And that was just a small percentage of the dead. And there were mothers holding their children who had been caught in their last death throes.
Руанда - це місце, що часто не дає мені спокою. У 1994 я ненадовго покинула Сараєво, щоб зробити репортаж про геноцид у Руанді. З квітня до серпня 1994 року було вбито один мільйон людей. А зараз подумайте: якщо ті 12,000 крісел настільки шокували мене своєю кількістю, то уявіть хоча б на секунду мільйон людей. Я пам'ятаю, як я стояла і дивилась вдалечінь на дорогу, а перед очима на цілу милю лежали тіла, складені в купу, вдвічі більшу за мій зріст, тіла мертвих. І це був лише невеликий відсоток мертвих. А ще були матері, які тримали на руках своїх дітей, що переживали останні передсмертні муки.
So we learn a lot from war, and I mention Rwanda because it is one place, like South Africa, where nearly 20 years on, there is healing. Fifty-six percent of the parliamentarians are women, which is fantastic, and there's also within the national constitution now, you're actually not allowed to say Hutu or Tutsi. You're not allowed to identify anyone by ethnicity, which is, of course, what started the slaughter in the first place. And an aid worker friend of mine told me the most beautiful story, or I find it beautiful. There was a group of children, mixed Hutus and Tutsis, and a group of women who were adopting them, and they lined up and one was just given to the next. There was no kind of compensation for, you're a Tutsi, you're a Hutu, you might have killed my mother, you might have killed my father. They were just brought together in this kind of reconciliation, and I find this remarkable. So when people ask me how I continue to cover war, and why I continue to do it, this is why.
Війна навчає нас багато чого. І я згадую Руанду, тому що це одне місце, як Південна Африка, де вже близько 20 років триває процес "відновлення". П'ятдесят шість відсотків парламентарів становлять жінки, і це чудово. А конституція передбачає, що не можна говорити Гуту або Тутсі. Не можна дискримінувати когось за етнічною приналежністю, що стало головною причиною кровопролиття. Одна моя подруга, соціальний працівник, розповіла мені прекрасну історію. Принаймні я вважаю її прекрасною. Це розповідь про групу дітей, що належали до Гуту і Тутсі, і групу матерів, які їх усиновляли чи удочеряли. Вони вишикувались в чергу і просто передавали дітей. Не було й натяку на те, що ти Тутсі, а ти Гуту, можливо ти вбив мою маму, можливо ти вбив мого тата. Вони просто зібрались разом у цьому акті примирення, і я вважаю це дивовижним. Тому коли люди запитують, як я можу продовжувати висвітлювати події війни і чому я продовжую це робити, цей випадок говорить сам за себе.
When I go back to Syria, next week in fact, what I see is incredibly heroic people, some of them fighting for democracy, for things we take for granted every single day. And that's pretty much why I do it.
Коли я наступного тижня повернулася до Сирії, то побачила неймовірно героїчних людей. Деякі з них боряться за демократію, за речі, які ми звикли приймати як належне кожного дня. І ось чому я це роблю.
In 2004, I had a little baby boy, and I call him my miracle child, because after seeing so much death and destruction and chaos and darkness in my life, this ray of hope was born. And I called him Luca, which means "The bringer of light," because he does bring light to my life. But I'm talking about him because when he was four months old, my foreign editor forced me to go back to Baghdad where I had been reporting all throughout the Saddam regime and during the fall of Baghdad and afterwards, and I remember getting on the plane in tears, crying to be separated from my son, and while I was there, a quite famous Iraqi politician who was a friend of mine said to me, "What are you doing here? Why aren't you home with Luca?" And I said, "Well, I have to see." It was 2004 which was the beginning of the incredibly bloody time in Iraq, "I have to see, I have to see what is happening here. I have to report it." And he said, "Go home, because if you miss his first tooth, if you miss his first step, you'll never forgive yourself. But there will always be another war."
У 2004 у мене народився синочок, і я називаю його своєю диво-дитиною, тому що після побачених мною смертей, руйнації, хаосу та темноти у моєму житті народився цей промінчик надії. Я назвала його Лука, що означає "той, що дарує світло", адже він справді наповнює моє життя світлом. Утім я розповідаю про нього тому, що коли йому виповнилось чотири місяці, мій редактор відділу міжнародних новин змусив мене повернутись у Багдад, звідки я вела репортажі під час режиму Саддама Гусейна, падіння Багдаду та після цих подій. І я пам'ятаю, як заходжу в літак у сльозах, плачу через розлуку з сином. Коли я вже була в Іраці, один досить відомий іракський політик та мій товариш запитав: "Що ти тут робиш? Чому ти не вдома з Лукою?" І я відповіла: "Ну, я мушу побачити." Це був 2004 рік, початок надзвичайно кривавого періоду в Іраку. "Я мушу побачити, я мушу побачити, що тут відбувається. Я мушу розповісти про це світові". І він сказав у відповідь: "Повертайся додому, бо якщо ти пропустиш його перший зуб, якщо ти пропустиш його перший крок, ти ніколи собі цього не пробачиш. А війна буде завжди".
And there, sadly, will always be wars. And I am deluding myself if I think, as a journalist, as a reporter, as a writer, what I do can stop them. I can't. I'm not Kofi Annan. He can't stop a war. He tried to negotiate Syria and couldn't do it. I'm not a U.N. conflict resolution person. I'm not even a humanitarian aid doctor, and I can't tell you the times of how helpless I've felt to have people dying in front of me, and I couldn't save them. All I am is a witness. My role is to bring a voice to people who are voiceless. A colleague of mine described it as to shine a light in the darkest corners of the world. And that's what I try to do. I'm not always successful, and sometimes it's incredibly frustrating, because you feel like you're writing into a void, or you feel like no one cares. Who cares about Syria? Who cares about Bosnia? Who cares about the Congo, the Ivory Coast, Liberia, Sierra Leone, all of these strings of places that I will remember for the rest of my life? But my métier is to bear witness and that is the crux, the heart of the matter, for us reporters who do this. And all I can really do is hope, not to policymakers or politicians, because as much as I'd like to have faith that they read my words and do something, I don't delude myself.
Це сумно, але війни будуть завжди. І я обманюю себе, думаючи, що як журналіст, як репортер, як письменник, можу зупинити їх. Я не можу. Я не Кофі Аннан. Та й він не в силах зупинити війну. Він намагався вести переговори з Сирією та не зміг. Я не уповноважена ООН з питань розв'язання конфліктів. Я навіть не лікар гуманітарної допомоги. І я не можу вам передати наскільки безпорадно я інколи почувалась, коли в мене перед очима помирали люди, а я не могла врятувати їх. Я всього-на-всього свідок. Моя роль полягає в тому, щоб бути голосом безголосих. Моя колега порівнює це з пролиттям світла у найтемніших куточках світу. І це саме те, що я намагаюсь зробити. Мені не завжди це вдається, а інколи просто опускаються руки, тому що з'являється відчуття, немовби ти пишеш у порожнечу. Здавалося б, ніхто цим не переймається. Кого хвилює Сирія? Кого хвилює Боснія? Кого хвилює Конго, Кот-д'Івуар, Ліберія, Сьєрра-Леоне, усі ці місця, які я пам'ятатиму все своє життя? Але моя професія полягає в тому, щоб давати свідчення, і в цьому вся суть професії репортера. Мені залишається лише надіятись. Не на високопосадовців чи політиків, адже як би мені не хотілося вірити, що вони почують мене і зроблять щось, я не обманюю себе.
But what I do hope is that if you remember anything I said or any of my stories tomorrow morning over breakfast, if you can remember the story of Sarajevo, or the story of Rwanda, then I've done my job.
Але я вірю в те, що якщо ви згадаєте мої слова або будь-яку з моїх розповідей завтра за сніданком, якщо ви згадаєте розповідь про Сараєво, розповідь про Руанду, тоді я виконала своє завдання.
Thank you very much.
Щиро дякую.
(Applause)
(Оплески)