This story is about taking imagination seriously. Fourteen years ago, I first encountered this ordinary material, fishnet, used the same way for centuries. Today, I'm using it to create permanent, billowing, voluptuous forms the scale of hard-edged buildings in cities around the world. I was an unlikely person to be doing this. I never studied sculpture, engineering or architecture. In fact, after college I applied to seven art schools and was rejected by all seven.
Це історія про серйозне ставлення до уяви. 14 років тому я вперше зіштовхнулася з таким звичним матеріалом, як рибальська сітка, яку використовують одним і тим же способом упродовж століть. Сьогодні я використовую її для створення стійких та пишних форм розміром із велику будівлю у великих містах навколо світу. Ніколи б не подумала, що буду займатись таким. Я ніколи не вивчала скульптуру, інженерну майстерність чи архітектуру. Більше того, після коледжу я подала заяву на вступ до 7 художніх училищ, але мені відмовили скрізь.
I went off on my own to become an artist, and I painted for 10 years, when I was offered a Fulbright to India. Promising to give exhibitions of paintings, I shipped my paints and arrived in Mahabalipuram. The deadline for the show arrived -- my paints didn't. I had to do something. This fishing village was famous for sculpture. So I tried bronze casting. But to make large forms was too heavy and expensive. I went for a walk on the beach, watching the fishermen bundle their nets into mounds on the sand. I'd seen it every day, but this time I saw it differently -- a new approach to sculpture, a way to make volumetric form without heavy solid materials.
Я почала самостійно вивчати художнє мистецтво. Через 10 років мені запропонували стипендію Фулбрайта в Індії. Пообіцявши створити експозицію картин, я відіслала картини і сама приїхала в Махабаліпурам. Настав кінцевий термін експозиції, а мої картини до Індії так і не прибули. Потрібно було щось робити. Це рибацьке село славилося своєю скульптурою. Тому я почала займатися бронзовим литтям. Але робити великі фігури було досить складно і коштовно. Прогулюючись пляжем, я спостерігала за рибалками, які зв’язували на піску свої сітки. Я бачила це щодня, але цього разу я побачила це з іншого боку – як новий підхід до скульптури, можливість створення нової форми без використання твердих матеріалів.
My first satisfying sculpture was made in collaboration with these fishermen. It's a self-portrait titled "Wide Hips." (Laughter) We hoisted them on poles to photograph. I discovered their soft surfaces revealed every ripple of wind in constantly changing patterns. I was mesmerized. I continued studying craft traditions and collaborating with artisans, next in Lithuania with lace makers. I liked the fine detail it gave my work, but I wanted to make them larger -- to shift from being an object you look at to something you could get lost in.
Мою першу більш-менш прийнятну скульптуру було створено разом із цими рибалками. Це був автопортрет "Округлі сідниці". (Сміх) Ми підняли її високо вгору на палях, щоб сфотографувати. Я побачила, що кожен подув вітру залишав свій слід на її м’якій поверхні, щосекунди змінюючи форму. Це зачаровувало. Я продовжила вивчати традиції цієї справи та працювати разом з майстрами, а згодом у Литві з виробниками мережива. Мені сподобались ті тонкі деталі, які мереживо вносило в мої роботи. Але я хотіла більшого – перетворити їх з об’єктів, які просто споглядаєш, на дещо більше, на те, у чому можна загубитися.
Returning to India to work with those fishermen, we made a net of a million and a half hand-tied knots -- installed briefly in Madrid. Thousands of people saw it, and one of them was the urbanist Manual Sola-Morales who was redesigning the waterfront in Porto, Portugal. He asked if I could build this as a permanent piece for the city. I didn't know if I could do that and preserve my art. Durable, engineered, permanent -- those are in opposition to idiosyncratic, delicate and ephemeral.
Я повернулася до Індії та продовжила працю з тими рибалками. Ми сплели сітку з півтора мільйона власноруч зроблених вузлів, яку нещодавно було виставлено на огляд у Мадриді. Декілька тисяч людей побачили її. Серед них був і будівельник Мануель Сола-Моралез, який займався реконструкцією берегової лінії в Порто, Португалія. Він поцікавився, чи зможу я створити щось подібне в якості постійної міської споруди. Я не знала, чи зможу я це зробити, чи зможу зробити конструкцію надійною. Довгочасне, сконструйоване та постійне – це зовсім протилежне до унікального, вишуканого та скороминущого.
For two years, I searched for a fiber that could survive ultraviolet rays, salt, air, pollution, and at the same time remain soft enough to move fluidly in the wind. We needed something to hold the net up out there in the middle of the traffic circle. So we raised this 45,000-pound steel ring. We had to engineer it to move gracefully in an average breeze and survive in hurricane winds. But there was no engineering software to model something porous and moving. I found a brilliant aeronautical engineer who designs sails for America's Cup racing yachts named Peter Heppel. He helped me tackle the twin challenges of precise shape and gentle movement.
Упродовж двох років я шукала нитки, які могли б витримати дію ультрафіолетових променів, солоного повітря, забруднення, але в той же час були достатньо м’якими, щоб плавно рухатися під дією вітру. Потрібно було, щоб сітка підтримувалася в повітрі прямісінько над кільцевою розв’язкою. Тож ми підняли над землею 20-тонне сталеве коло. Нам потрібно було спроектувати його так, щоб воно граційно рухалося при помірному вітрі та могло витримувати урагани. Але в нас не було ніякого програмного забезпечення, щоб змоделювати щось пористе та рухливе. Я знайшла відомого авіаційного інженера, який конструює вітрила для гоночних яхт кубку Америки – Пітера Хеппела. Він допоміг мені вирішити подвійну проблему чіткої форми та легкого руху.
I couldn't build this the way I knew because hand-tied knots weren't going to withstand a hurricane. So I developed a relationship with an industrial fishnet factory, learned the variables of their machines, and figured out a way to make lace with them. There was no language to translate this ancient, idiosyncratic handcraft into something machine operators could produce. So we had to create one. Three years and two children later, we raised this 50,000-square-foot lace net. It was hard to believe that what I had imagined was now built, permanent and had lost nothing in translation.
Я не могла зробити це відомим мені шляхом, оскільки зв’язані мною вузлики не витримали б ураганного вітру. Я встановила контакти з промисловою фабрикою з виготовлення рибацьких сіток, ознайомилася там з різноманітними машинами та знайшла метод, як створити мереживо з їх допомогою. Методу, який дозволив би адаптувати цю старовинну та унікальну ручну роботу для промислового виробництва, не існувало. Тому потрібно було його винайти. Пройшло 3 роки, я встигла народити двох дітей, і ми створили мереживну сітку площею 4600 кв.м. Важко було повірити, що заплановане мною тепер збудовано на довгі роки та зберегло свій оригінальний задум.
(Applause)
(Оплески)
This intersection had been bland and anonymous. Now it had a sense of place. I walked underneath it for the first time. As I watched the wind's choreography unfold, I felt sheltered and, at the same time, connected to limitless sky. My life was not going to be the same. I want to create these oases of sculpture in spaces of cities around the world. I'm going to share two directions that are new in my work.
Ця розв’язка була сіра та звичайна. Тепер це самобутнє місце. Я вперше пройшлася під спорудою. Спостерігаючи за хореографією вітру, я відчула себе захищеною і водночас частинкою нескінченного неба. Моє життя тепер зміниться. Я хочу створювати оазиси культури на відкритих просторах міст усього світу. Я хочу поділитися з вами двома новими напрямками моєї праці.
Historic Philadelphia City Hall: its plaza, I felt, needed a material for sculpture that was lighter than netting. So we experimented with tiny atomized water particles to create a dry mist that is shaped by the wind and in testing, discovered that it can be shaped by people who can interact and move through it without getting wet. I'm using this sculpture material to trace the paths of subway trains above ground in real time -- like an X-ray of the city's circulatory system unfolding.
Історична будівля адміністрації Філадельфії: для цієї площі мені потрібен був матеріал для скульптури, легший, ніж звичайні сітки. І ми почали експериментувати з крихітними розпорошеними частинками води для створення сухого туману, що приймає форму під дією вітру. У процесі експериментів ми побачили, що він змінює форму й при взаємодії з людьми – вони можуть взаємодіяти та проходити крізь нього, не намокнувши. Я використовую цей скульптурний матеріал, щоб відстежувати шляхи потягів метро на поверхні землі в реальному часі. Це наче рентгенівський знімок міської кровоносної системи.
Next challenge, the Biennial of the Americas in Denver asked, could I represent the 35 nations of the Western hemisphere and their interconnectedness in a sculpture? (Laughter) I didn't know where to begin, but I said yes. I read about the recent earthquake in Chile and the tsunami that rippled across the entire Pacific Ocean. It shifted the Earth's tectonic plates, sped up the planet's rotation and literally shortened the length of the day. So I contacted NOAA, and I asked if they'd share their data on the tsunami, and translated it into this. Its title: "1.26" refers to the number of microseconds that the Earth's day was shortened.
Наступним випробуванням стала Біеналле Амерік в Денвері, на якій мене попросили відобразити 35 націй західної півкулі та їх взаємодію в скульптурі. (Сміх) Я не знала з чого розпочати, але погодилася. Я прочитала про нещодавній землетрус у Чилі і цунамі, що прокотилося по усьому Тихому океану. Через нього зсунулися тектонічні плити Землі, прискорилося обертання планети та скоротилося тривалість доби. Я зв’язалася з Національною Організацією з Океану та Атмосфери США та попросила їх поділитися інформацією про цунамі. І ось так переосмислила її: це "1.26", що відповідає кількості мікросекунд, на які скоротилася земна доба.
I couldn't build this with a steel ring, the way I knew. Its shape was too complex now. So I replaced the metal armature with a soft, fine mesh of a fiber 15 times stronger than steel. The sculpture could now be entirely soft, which made it so light it could tie in to existing buildings -- literally becoming part of the fabric of the city. There was no software that could extrude these complex net forms and model them with gravity. So we had to create it.
Я не могла використовувати сталеве коло, як раніше. Цього разу форма була надзвичайно складна. Тому я замінила металевий каркас на м’яку, тонку сітку, у якій нитки в 15 разів міцніші за сталь. Ця скульптура тепер могла бути повністю м’якою, а тому настільки легкою, що вона навіть зачіпалася за будівлі ’ у прямому розумінні стаючи частиною матерії міста. Для побудови таких складних незрозумілих форм з урахуванням впливу сил земного тяжіння не існувало спеціального програмного забезпечення. І ми створили його.
Then I got a call from New York City asking if I could adapt these concepts to Times Square or the High Line. This new soft structural method enables me to model these and build these sculptures at the scale of skyscrapers. They don't have funding yet, but I dream now of bringing these to cities around the world where they're most needed.
Потім мені зателефонували з Нью-Йорка і запитали, чи зможу я втілити ці ідеї на Тайм-Сквер або на Хай-Лайн. Новий метод м’якої структури дозволяє моделювати і конструювати ці споруди розміром з хмарочос. Їх ще ніхто не фінансував, але я мрію про створення подібних скульптур у містах усього світу, де вони більш за все потрібні.
Fourteen years ago, I searched for beauty in the traditional things, in craft forms. Now I combine them with hi-tech materials and engineering to create voluptuous, billowing forms the scale of buildings. My artistic horizons continue to grow.
14 років тому я шукала красу в традиційних предметах, у формах ручної праці. Сьогодні я поєдную їх з високотехнологічними матеріалами та проектуванням, щоб створювати розкішні та тендітні форми розміром з будівлю. Мій художній кругозір продовжує розширюватися.
I'll leave you with this story. I got a call from a friend in Phoenix. An attorney in the office who'd never been interested in art, never visited the local art museum, dragged everyone she could from the building and got them outside to lie down underneath the sculpture. There they were in their business suits, laying in the grass, noticing the changing patterns of wind beside people they didn't know, sharing the rediscovery of wonder.
Наостанок я розповім вам одну історію. Мені зателефонувала подруга з Фенікса. Адвокат, яка ніколи не цікавилася мистецтвом, не відвідувала жодну місцеву експозицію, витягла всіх, кого вдалося, з офісу та примусила їх лягти під цією скульптурою. Так вони й лежали у своїх ділових костюмах, на траві, спостерігаючи за мінливими поривами вітру поряд з людьми, яких вони навіть не знали, наново відкриваючи для себе відчуття дива.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)
Thank you. Thank you. Thank you. Thank you. Thank you.
Дякую. Дякую. Дякую вам. Дякую. Дякую.
(Applause)
Оплески