I've been working on issues of poverty for more than 20 years, and so it's ironic that the problem that and question that I most grapple with is how you actually define poverty. What does it mean? So often, we look at dollar terms -- people making less than a dollar or two or three a day. And yet the complexity of poverty really has to look at income as only one variable. Because really, it's a condition about choice, and the lack of freedom.
Я працювала над проблемами бідності більше 20 років. За іронією долі, проблема і питання, які я найбільше намагалась розв'язати, це, власне, саме визначення бідності. Що це означає? Часто ми розглядаємо це питання відносно долара - люди, які заробляють у день менше долара, чи двох, чи трьох. Тож комплексно, бідність визначається з огляду на дохід, як єдину змінну. Бо, справді, вона є перешкодою для здійснення вибору та браком свободи.
And I had an experience that really deepened and elucidated for me the understanding that I have. It was in Kenya, and I want to share it with you. I was with my friend Susan Meiselas, the photographer, in the Mathare Valley slums. Now, Mathare Valley is one of the oldest slums in Africa. It's about three miles out of Nairobi, and it's a mile long and about two-tenths of a mile wide, where over half a million people live crammed in these little tin shacks, generation after generation, renting them, often eight or 10 people to a room. And it's known for prostitution, violence, drugs: a hard place to grow up. And when we were walking through the narrow alleys, it was literally impossible not to step in the raw sewage and the garbage alongside the little homes. But at the same time it was also impossible not to see the human vitality, the aspiration and the ambition of the people who live there: women washing their babies, washing their clothes, hanging them out to dry. I met this woman, Mama Rose, who has rented that little tin shack for 32 years, where she lives with her seven children. Four sleep in one twin bed, and three sleep on the mud and linoleum floor. And she keeps them all in school by selling water from that kiosk, and from selling soap and bread from the little store inside.
Зі мною трапився досвід, який дійсно поглибив та пролив світло на моє розуміння. Це було в Кенії, і я хочу вам про це розповісти. Я була з подругою, Сьюзен Мейселас, фотографом, в нетрях долини Матаре. Долина Матаре - одне з найстаріших ґетто в Африці. Воно простягається десь на три милі за межами Найробі, завдовжки в милю і завширшки в дві десятих милі. Понад півмільйона людей проживають у тісноті в цих маленьких благеньких халупах, з покоління в покоління, винаймають їх, часто по 8-10 людей у кімнаті. Це місце відоме проституцією, насильством, наркотиками: тут тяжко зростати. Коли ми прогулювались вузькими алеями, було фактично неможливо не вступити в відсирілі стічні води та сміття вздовж маленьких помешкань. Та водночас було також неможливо не помітити людську життєву активність, стремління та амбіції людей, які живуть там: жінки, що купають своїх малят, перуть їхній одяг, розвішують сушитися. Я зустріла цю жінку, маму Розу, яка винайняла цю тісну маленьку халупу на 32 роки, і живе там зі своїми сімома дітьми. Четверо з них сплять на одному двоспальному ліжку, а інші троє - на брудній підлозі з лінолеуму. Вона усіх відправила до школи, продаючи воду з цього кіоску, та продаючи мило і хліб у маленькому магазинчику всередині.
It was also the day after the inauguration, and I was reminded how Mathare is still connected to the globe. And I would see kids on the street corners, and they'd say "Obama, he's our brother!" And I'd say "Well, Obama's my brother, so that makes you my brother too." And they would look quizzically, and then be like, "High five!"
Це ще був день після інавгурації, і я собі уявляла, як Матаре пов'язана зі світом. Я бачила дітей по вуличних закутках, і вони наче казали "Обама наш брат!" А я відказувала: "Ну, Обама мій брат, а отже, ви теж мої брати". Вони допитливо дивились на мене, а тоді казали: "То давай п'ять!"
And it was here that I met Jane. I was struck immediately by the kindness and the gentleness in her face, and I asked her to tell me her story. She started off by telling me her dream. She said, "I had two. My first dream was to be a doctor, and the second was to marry a good man who would stay with me and my family, because my mother was a single mom, and couldn't afford to pay for school fees. So I had to give up the first dream, and I focused on the second." She got married when she was 18, had a baby right away. And when she turned 20, found herself pregnant with a second child, her mom died and her husband left her -- married another woman. So she was again in Mathare, with no income, no skill set, no money. And so she ultimately turned to prostitution. It wasn't organized in the way we often think of it. She would go into the city at night with about 20 girls, look for work, and sometimes come back with a few shillings, or sometimes with nothing. And she said, "You know, the poverty wasn't so bad. It was the humiliation and the embarrassment of it all."
Саме там я познайомилась із Джейн. Мене відразу зачарувала привітність та лагідність її обличчя, і я попросила її розповісти її історію. Вона почала з того, що розказала про свою мрію. Вона мовила: "Їх було дві. Перша - стати лікарем, а друга - вийти заміж за хорошого чоловіка, який залишиться зі мною та моєю сім'єю, бо моя мати була матір'ю-одиначкою, і не могла дозволити оплатити шкільне навчання. Тож мені довелось відкинути першу мрію, і я зосередилась на другій." Вона вийшла заміж, коли їй було 18, і одразу народила. Коли їй виповнилось 20, вона завагітніла другою дитиною, її мати померла, а чоловік покинув її - одружився з іншою жінкою. Вона знову опинилася в Матаре, без доходів, без навиків, без грошей. І врешті зайнялась проституцією. Це не було організовано так, як ми часто це уявляємо. Вона ішла в місто вночі десь із 20-ма дівчатами, шукали роботу, та іноді поверталася з кількома шиллінгами, іноді з пустими руками. Вона сказала: "Знаєте, бідність не була такою важкою, як приниження і душевний дискомфорт від цього".
In 2001, her life changed. She had a girlfriend who had heard about this organization, Jamii Bora, that would lend money to people no matter how poor you were, as long as you provided a commensurate amount in savings. And so she spent a year to save 50 dollars, and started borrowing, and over time she was able to buy a sewing machine. She started tailoring. And that turned into what she does now, which is to go into the secondhand clothing markets, and for about three dollars and 25 cents she buys an old ball gown. Some of them might be ones you gave. And she repurposes them with frills and ribbons, and makes these frothy confections that she sells to women for their daughter's Sweet 16 or first Holy Communion -- those milestones in a life that people want to celebrate all along the economic spectrum. And she does really good business. In fact, I watched her walk through the streets hawking. And before you knew it, there was a crowd of women around her, buying these dresses.
У 2001 році її життя змінилося. У неї була подруга, яка чула про цю організацію, Джаміл Бора, яка позичала гроші людям без огляду на те, наскільки бідними вони є, якщо вони надавали адекватну суму заощаджень. Вона витратила рік, щоб заощадити 50 доларів, і почала позичати, з часом вона змогла купити швейну машинку. І почали шити. Це переросло в справу, якою вона займається зараз, вона ходить в крамницю вживаного одягу і десь за три долари та 25 центів купує стару бальну сукню. Якісь із них можуть виявитися тими, які ви віддали. Далі вона перешиває їх з прикрасами та стрічками і виготовляє ці легенькі вироби, які продає жінкам для їх доньок на 16-річчя або на перше причастя - події, які людям хочеться святкувати незалежно від економічних статків. І вона провадить справді хороший бізнес. Насправді, я бачила, як вона ходить по вулиці з товаром. І щоб ви знали, довкола неї збирається натовп жінок, які купують ці сукні.
And I reflected, as I was watching her sell the dresses, and also the jewelry that she makes, that now Jane makes more than four dollars a day. And by many definitions she is no longer poor. But she still lives in Mathare Valley. And so she can't move out. She lives with all of that insecurity, and in fact, in January, during the ethnic riots, she was chased from her home and had to find a new shack in which she would live.
Я роздумувала, доки дивилась, як вона продає сукні, а також прикраси, які сама виготовляє, що зараз Джейн заробляє більше чотирьох доларів за день. І за багатьма ознаками вона більше не є бідною. Та вона досі живе в Долині Матаре. І не може переїхати. Вона живе серед усіх цих небезпек. І дійсно, у січні, під час етнічних заворушень її вигнали з дому, і вона мусила знайти нову халупу, де жити.
Jamii Bora understands that and understands that when we're talking about poverty, we've got to look at people all along the economic spectrum. And so with patient capital from Acumen and other organizations, loans and investments that will go the long term with them, they built a low-cost housing development, about an hour outside Nairobi central. And they designed it from the perspective of customers like Jane herself, insisting on responsibility and accountability. So she has to give 10 percent of the mortgage -- of the total value, or about 400 dollars in savings. And then they match her mortgage to what she paid in rent for her little shanty. And in the next couple of weeks, she's going to be among the first 200 families to move into this development.
Джаміл Бора розуміє це і розуміє, що коли ми говоримо про бідність, нам треба дивитися на людей із різним економічним становищем. Тож із постійним капіталом від Acumen та інших організацій, позиками та довгостроковими інвестиціями вони будують дешеву житлову структуру, за годину їзди від центральної станції Найробі. Це житло розробили з огляду на таких користувачів як Джейн, наполягаючи на відповідальності та звітуванню. Тож вона мусить віддати 10 відсотків застави - від реальної вартості, або близько 400 доларів заощаджень. Вони співставляють її заставу з сумою, яку вона оплатила за оренду своєї малої халупи. І в наступні кілька тижнів вона буде поміж перших 200 родин, що переїдуть у цю зону.
When I asked her if she feared anything, or whether she would miss anything from Mathare, she said, "What would I fear that I haven't confronted already? I'm HIV positive. I've dealt with it all." And she said, "What would I miss? You think I will miss the violence or the drugs? The lack of privacy? Do you think I'll miss not knowing if my children are going to come home at the end of the day?" She said "If you gave me 10 minutes my bags would be packed." I said, "Well what about your dreams?" And she said, "Well, you know, my dreams don't look exactly like I thought they would when I was a little girl. But if I think about it, I thought I wanted a husband, but what I really wanted was a family that was loving. And I fiercely love my children, and they love me back." She said, "I thought that I wanted to be a doctor, but what I really wanted to be was somebody who served and healed and cured. And so I feel so blessed with everything that I have, that two days a week I go and I counsel HIV patients. And I say, 'Look at me. You are not dead. You are still alive. And if you are still alive you have to serve.'" And she said, "I'm not a doctor who gives out pills. But maybe me, I give out something better because I give them hope."
Коли я запитала в неї, чи вона чогось боїться, чи сумуватиме за чимось у Матаре, вона відповіла: "Чого мені боятися такого, з чим я ще не стикалася? Я ВІЛ-інфікована. Я вже це все бачила". За цим сумуватиму? Ви думаєте, що я сумуватиму за насильством чи наркотиками? Чи браком приватності? Чи ви гадаєте, що я сумуватиму за тим, коли не знаю, чи мої діти прийдуть додому ввечері?" І додала: "Якщо дасте мені 10 хвилин, мої сумки будуть спаковані". Я спитала: "Як же твої мрії?" Вона відповіла: "Знаєте, мої мрії не виглядають так, як я уявляла, коли була дитиною. Але коли я про це згадую, мені здавалось, що я хочу чоловіка, та насправді я хотіла сім'ю, де панує любов. І я палко люблю своїх дітей, а вони люблять мене". І додала: "Я думала, що хочу бути лікарем, але насправді я хотіла бути кимось, хто служить, зцілює та доглядає. Тому я почуваюсь благословенною з усім цим, що я маю, два дні на тиждень я ходжу на консультації до хворих на СНІД. І кажу: поглянь на мене. Ти не мертвий. Ти все ще живий. А якщо ти досі живий, ти маєш служити". Вона мовила: "Я не лікар, який роздає пігулки. Та, можливо, я даю щось краще, бо я даю їм надію".
And in the middle of this economic crisis, where so many of us are inclined to pull in with fear, I think we're well suited to take a cue from Jane and reach out, recognizing that being poor doesn't mean being ordinary. Because when systems are broken, like the ones that we're seeing around the world, it's an opportunity for invention and for innovation. It's an opportunity to truly build a world where we can extend services and products to all human beings, so that they can make decisions and choices for themselves. I truly believe it's where dignity starts. We owe it to the Janes of the world. And just as important, we owe it to ourselves.
Посеред економічної кризи, коли так багато з нас схильні скорочувати витрати з острахом, гадаю, нам належало б згадати про Джейн і простягати руку допомоги, визнаючи, що бути бідним не означає бути пересічним. Бо коли ламаються системи, як ті, які ми бачимо у світі, це можливість для винаходів та інновацій. Це можливість справді збудувати світ, де ми зможемо донести послуги та продукцію до всіх людей, щоб вони могли приймати рішення та робити вибір самі. Я дійсно вірю, що з цього починається гідність. Ми завдячуємо нею Джейн усього світу. І настільки ж ми завдячуємо нею самим собі.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)