When I was little, I thought my country was the best on the planet. And I grew up singing a song called "Nothing To Envy." And I was very proud. In school, we spent a lot of time studying the history of Kim Il-Sung, but we never learned much about the outside world, except that America, South Korea, Japan are the enemies. Although I often wondered about the outside world, I thought I would spend my entire life in North Korea, until everything suddenly changed.
У дитинстві я вважала свою країну найкращою у світі, я дорослішала, наспівуючи "Nothing To Envy" ("Немає приводу для заздрощів"). І дуже пишалася. У школі ми багато вчили про Кім Ір Сена, але нас майже нічому не навчали про зовнішній світ, окрім того, що Америка, Південна Корея та Японія - наші вороги. І хоча мені часто бувало цікаво, як там, за межами рідної країни, я була впевнена, що проведу усе життя у Північній Кореї. Та раптом усе змінилося.
When I was seven years old, I saw my first public execution. But I thought my life in North Korea was normal. My family was not poor, and myself, I had never experienced hunger.
Коли мені було 7, я вперше побачила публічну страту, та все ж вважала своє життя у Північній Кореї цілком нормальним. Ми не жили у злиднях, і я не знала, що таке голод.
But one day, in 1995, my mom brought home a letter from a coworker's sister. It read, "When you read this, our five family members will not exist in this world, because we haven't eaten for the past three weeks. We are lying on the floor together, and our bodies are so weak, we are waiting to die."
Але одного дня у 1995-му моя мати принесла додому листа від сестри її співробітника. Там говорилося: "Коли ви читатимете це, усіх п'ятьох членів родини вже не буде в живих, бо ми не їли вже два тижні. Ми лежимо на підлозі, і наші тіла настільки слабкі, що невдовзі ми помремо".
I was so shocked. This was the first time I heard that people in my country were suffering. Soon after, when I was walking past a train station, I saw something terrible that to this day I can't erase from my memory. A lifeless woman was lying on the ground, while an emaciated child in her arms just stared helplessly at his mother's face. But nobody helped them, because they were so focused on taking care of themselves and their families.
Я була приголомшена. Саме в той день я вперше дізналася, що люди у моїй країні страждають. Невдовзі після цього, проходячи повз залізничний вокзал, я побачила дещо жахливе, що й досі не можу стерти зі своєї пам'яті. На землі лежало бездиханне тіло жінки, а худе змарніле дитя у її руках лише безпомічно дивилося на матір. Та ніхто й не думав нічим зарадити, усі турбувались лише про себе та свої сім'ї.
A huge famine hit North Korea in the mid-1990s. Ultimately, more than a million North Koreans died during the famine, and many only survived by eating grass, bugs and tree bark. Power outages also became more and more frequent, so everything around me was completely dark at night, except for the sea of lights in China, just across the river from my home. I always wondered why they had lights, but we didn't. This is a satellite picture showing North Korea at night, compared to neighbors.
У середині 1990-х у Північній Кореї почався страшний голодомор. Як результат - понад мільйон корейців загинули під час голоду, дехто врятувався лише тому що харчувався травою, комахами та деревною корою. Почастішали перебої з електрикою, тож ночами навкруги була суцільна темрява, світилися лише вогні Китаю просто через річку перед моїм домом. Я не розуміла, чому у них було світло, а у нас ні. Це світлина із супутника, так виглядає Північна Корея вночі у порівнянні із сусідніми державами.
This is the Amnok River, which serves as a part of the border between North Korea and China. As you can see, the river can be very narrow at certain points, allowing North Koreans to secretly cross. But many die. Sometimes, I saw dead bodies floating down the river. I can't reveal many details about how I left North Korea, but I only can say that during the ugly years of the famine, I was sent to China to live with distant relatives. But I only thought that I would be separated from my family for a short time. I could have never imagined that it would take 14 years to live together.
Це ріка Амрок, що слугує частиною кордону між Північною Кореєю та Китаєм. Як бачите, річка дуже вузька у деяких місцях, що дозволяє північним корейцям потайки переходити кордон. Та багато із них гинуть. Іноді я бачу трупи, яких несе течією. Я не можу розкрити вам усіх деталей моєї втечі з Північної Кореї, але можу сказати, що у цей жахливий період голоду мене відправили до далеких родичів у Китаї. Я думала, що розлука із сім'єю буде недовгою. І навіть уявити не могла, що мине 14 років, перш ніж ми знову будемо разом.
In China, it was hard living as a young girl without my family. I had no idea what life was going to be like as a North Korean refugee. But I soon learned it's not only extremely difficult, it's also very dangerous, since North Korean refugees are considered in China as illegal migrants. So I was living in constant fear that my identity could be revealed, and I would be repatriated to a horrible fate, back in North Korea.
У Китаї юній дівчині без сім'ї було нелегко. Я не знала, яка доля чекає на мене як біженця із Північної Кореї, та дуже скоро я зрозуміла, що життя там не лише нестерпно важке, а й дуже небезпечне, адже Китай вважає північних корейців нелегальними мігрантами. Тож я жила у постійному страху, що мене викриють і репатріюють назад, до страшного життя у Північній Кореї.
One day, my worst nightmare came true, when I was caught by the Chinese police, and brought to the police station for interrogation. Someone had accused me of being North Korean, so they tested my Chinese language abilities, and asked me tons of questions. I was so scared. I thought my heart was going to explode. If anything seemed unnatural, I could be imprisoned and repatriated. I thought my life was over. But I managed to control all the emotions inside me, and answer the questions. After they finished questioning me, one official said to another, "This was a false report. She's not North Korean." And they let me go. It was a miracle.
Одного дня мої найгірші побоювання справдились, мене схопила китайська поліція та забрала до поліцейського відділку для допиту. Хтось здав мене, повідомивши, що я північна кореянка, тож вони перевірили мої знання китайської і ставили масу запитань. Мені було дуже страшно, здавалося, що серце розірветься. Якби бодай щось виглядало підозріло, мене б посадили у тюрму, а потім репатріювали. Здавалося, що життя закінчилось. Але я зуміла втримати під контролем свої емоції і відповісти на запитання. Коли допит було завершено, один чиновник сказав іншому: "Донесення було помилковим. Вона не з Північної Кореї". І мене відпустили. Це було диво.
Some North Koreans in China seek asylum in foreign embassies. But many can be caught by the Chinese police, and repatriated. These girls were so lucky. Even though they were caught, they were eventually released, after heavy international pressure. These North Koreans were not so lucky. Every year, countless North Koreans are caught in China and repatriated to North Korea, where they can be tortured, imprisoned, or publicly executed.
Багато північних корейців у Китаї шукають захисту у посольствах, але багатьох може схопити китайська поліція, і їх репатріюють. Цим дівчатам дуже пощастило. Хоч їх і заарештували, та згодом відпустили після значного тиску міжнародної спільноти. А цим північним корейцям не пощастило. Щороку безліч моїх земляків заарештовують у Китаї і репатріюють на батьківщину, де їх можуть катувати, кинути до в'язниці
Even though I was really fortunate to get out, many other North Koreans have not been so lucky. It's tragic that North Koreans have to hide their identities and struggle so hard just to survive. Even after learning a new language and getting a job, their whole world can be turned upside down in an instant. That's why, after 10 years of hiding my identity, I decided to risk going to South Korea. And I started a new life yet again.
чи публічно стратити. І хоча мені дуже пощастило звідти вибратися, багатьох інших північних корейців спіткала прикра доля. Жахливо, що північні корейці змушені приховувати своє похождення та важко боротися за власне виживання. Навіть якщо вони вивчили нову мову і знайшли роботу, усе їхнє життя може змінитися в одну мить. Саме тому, після десяти років приховування своєї національності, я ризикнула поїхати до Південної Кореї і розпочала там нове життя.
Settling down in South Korea was a lot more challenging than I had expected. English was so important in South Korea, so I had to start learning my third language. Also, I realized there was a wide gap between North and South. We are all Korean, but inside, we have become very different, due to 67 years of division. I even went through an identity crisis. Am I South Korean or North Korean? Where am I from? Who am I? Suddenly, there was no country I could proudly call my own.
Прижитися у Південній Кореї було важче, ніж я очікувала. Знання англійської там дуже важливі, і тому мені довелося вчити третю мову. Я також усвідомила, що між Північчю та Півднем велика прірва. Усі ми корейці, проте усередині стали дуже різними через 67-річний поділ. У мене навіть була криза власної ідентичності. Хто я - південна чи північна кореянка? Звідки я? Хто я? Аж раптом ти розумієш, що немає країни, яку можеш гордо назвати своєю.
Even though adjusting to life in South Korea was not easy, I made a plan -- I started studying for the university entrance exam.
І хоч звикнути до життя у Південній Кореї було нелегко, я придумала план. Я заходилася готуватися до вступних іспитів до університету.
Just as I was starting to get used to my new life, I received a shocking phone call. The North Korean authorities intercepted some money that I sent to my family, and, as a punishment, my family was going to be forcibly removed to a desolate location in the countryside. They had to get out quickly. So I started planning how to help them escape.
І тільки-но почала звикати до нового життя, як отримала шокуючий телефонний дзвінок. Влада Північної Кореї перехопила гроші, які я надсилала родині, і за це мою сім'ю покарали - їх виселили на безлюдну територію. Тож їм терміново потрібно було вибратися з країни, і я почала складати план їхньої втечі.
North Koreans have to travel incredible distances on the path to freedom. It's almost impossible to cross the border between North Korea and South Korea. So, ironically, I took a flight back to China and headed toward the North Korean border. Since my family couldn't speak Chinese, I had to guide them somehow through more than 2,000 miles in China, and then into Southeast Asia. The journey by bus took one week, and we were almost caught several times. One time, our bus was stopped and boarded by a Chinese police officer. He took everyone's I.D. cards, and he started asking them questions. Since my family couldn't understand Chinese, I thought my family was going to be arrested. As the Chinese officer approached my family, I impulsively stood up, and I told him that these are deaf and dumb people that I was chaperoning. He looked at me suspiciously, but luckily, he believed me.
Північним корейцям доводиться долати величезні відстані на шляху до свободи. Майже неможливо перейти кордон між Північною та Південною Кореєю, тож, за іронією долі, мені довелося полетіти назад до Китаю і звідти підійти до кордону з Північною Кореєю. Оскільки моя родина не знала китайської, я мала бути їхнім провідником, щоб якимось дивом подолати 2000 миль через Китай і аж до Південно-Східної Азії Подорож автобусом зайняла тиждень, і кілька разів нас мало не упіймали. Одного разу наш автобус зупинився і до нього зайшов китайський полісмен. Взявши паспорти в пасажирів, він почав усіх розпитувати. Оскільки ніхто з моєї родини не розумів китайської, я думала, що їх заарештують. Щойно китайський полісмен підійшов до нас, я підхопилася з місця і сказала, що це - глухонімі, а я їх супроводжую. Він глянув на мене із підозрою, та, на щастя, повірив.
We made it all the way to the border of Laos. But I had to spend almost all my money to bribe the border guards in Laos. But even after we got past the border, my family was arrested and jailed for illegal border crossing. After I paid the fine and bribe, my family was released in one month. But soon after, my family was arrested and jailed again, in the capital of Laos.
Ми дісталися до кордону з Лаосом, та мені довелося віддати майже всі свої гроші на хабар прикордонникам у Лаосі. Та навіть коли ми перейшли кордон, мою сім'ю було заарештовано і ув'язнено за нелегальний перетин кордону. Я сплатила штраф та дала хабар, і за місяць мою родину звільнили, та невдовзі їх знову схопили та кинули за грати у столиці Лаосу.
This was one of the lowest points in my life. I did everything to get my family to freedom, and we came so close, but my family was thrown in jail, just a short distance from the South Korean embassy. I went back and forth between the immigration office and the police station, desperately trying to get my family out. but I didn't have enough money to pay a bribe or fine anymore. I lost all hope.
Це був один із найгнітючіших моментів мого життя. Я зробила усе, щоб мої рідні вийшли на свободу, і ми були такі близькі до цього, та їх ув'язнили неподалік від посольства Південної Кореї. Я намотувала кілометри, бігаючи від відділу іміграції до поліцейського відділку і назад, відчайдушно намагаючись звільнити свою сім'ю, проте у мене більше не було грошей, щоб платити штрафи і хабарі. Я втратила надію.
At that moment, I heard one man's voice ask me, "What's wrong?" I was so surprised that a total stranger cared enough to ask. In my broken English, and with a dictionary, I explained the situation, and without hesitating, the man went to the ATM, and he paid the rest of the money for my family, and two other North Koreans to get out of jail.
І у той момент якийсь чоловік спитав мене: "Що трапилось?" Я дуже здивувалася, що незнайомець раптом перейнявся моїми проблемами. Ламаною англійською, зі словником, я пояснила ситуацію, і чоловік, недовго думаючи, зняв гроші з банкомату і оплатив решту суми, аби мою родину та ще двох північних корейців звільнили із в'язниці.
I thanked him with all my heart, and I asked him, "Why are you helping me?"
Я дякувала йому від усього серця і запитала: "Чому ви мені допомагаєте?"
"I'm not helping you," he said. "I'm helping the North Korean people."
"Я допомагаю не вам, - відповів чоловік. - Я допомагаю громадянам Північної Кореї".
I realized that this was a symbolic moment in my life. The kind stranger symbolized new hope for me and the North Korean people, when we needed it most. And he showed me that the kindness of strangers and the support of the international community are truly the rays of hope we North Korean people need.
Я зрозуміла, що це - символічна мить мого життя. Цей добрий незнайомець став символом нової надії для мене та інших північних корейців, коли ми потребували цього найбільше, і він показав мені, що доброта цілком незнайомих людей та підтримка міжнародної спільноти - це проміння надії, які так необхідні нам, північним корейцям.
Eventually, after our long journey, my family and I were reunited in South Korea. But getting to freedom is only half the battle. Many North Koreans are separated from their families, and when they arrive in a new country, they start with little or no money. So we can benefit from the international community for education, English language training, job training, and more. We can also act as a bridge between the people inside North Korea and the outside world. Because many of us stay in contact with family members still inside, and we send information and money that is helping to change North Korea from inside.
Врешті-решт, наша тривала подорож завершилася, і ми з родиною знову були разом у Південній Кореї, та отримати свободу - значить виграти лише половину битви. Чимало північних корейців живуть у розлуці з сім'ями, і, приїхавши до нової країни, вони починають життя майже зовсім без грошей. Тож за підтримки міжнародної спільноти ми можемо отримати освіту, вивчити англійську, навчитися якійсь професії, та ще багато чого. Ми також можемо стати містком між людьми у Північній Кореї та рештою світу, бо багато-хто з нас не втрачає контакту із сім'ями, які залишилися в країні, ми надсилаємо інформацію та гроші, і це все допомагає змінити Північну Корею зсередини.
I've been so lucky, received so much help and inspiration in my life, so I want to help give aspiring North Koreans a chance to prosper with international support. I'm confident that you will see more and more North Koreans succeeding all over the world, including the TED stage.
Мені дуже пощастило, адже я отримала стільки допомоги і натхнення у житті, тож я б хотіла допомогти завзятим північним корейцям отримати шанс на успіх за підтримки міжнародної спільноти. Я впевнена, що невдовзі ви бачитимете все більше успішних північних корейців в усьому світі, а також на сцені TED.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)