I grew up with my identical twin, who was an incredibly loving brother. Now, one thing about being a twin is, it makes you an expert at spotting favoritism. If his cookie was even slightly bigger than my cookie, I had questions. And clearly, I wasn't starving.
Я виріс разом із своїм братом-близнюком, який був надзвичайно люблячим. Коли в тебе є брат-близнюк, то ти можеш стати справжнім експертом у виявленні фаворитизму. Якщо його печиво було хоч трішки більшим за моє, у мене зразу виникали претензії.
(Laughter)
When I became a psychologist, I began to notice favoritism of a different kind; and that is, how much more we value the body than we do the mind. I spent nine years at university earning my doctorate in psychology, and I can't tell you how many people look at my business card and say, "Oh -- a psychologist. So, not a real doctor," as if it should say that on my card.
Хоча, однозначно я не помирав з голоду. (Сміх) Коли я став психологом, я почав помічати фаворитизм іншого типу. І він полягає в тому, що ми надаємо набагато більше значення тілу, ніж думці. Я провів 9 років в університеті, аби здобути докторський ступінь з психології, і я навіть не можу вам сказати, скільки людей, дивлячись на мою візитку, кажуть: "О! Ви психолог! Що ж, не справжній лікар".
[Dr. Guy Winch, Just a Psychologist (Not a Real Doctor)]
(Laughter)
This favoritism we show the body over the mind -- I see it everywhere.
Ніби я це маю писати на своїй візитці. (Сміх)
I recently was at a friend's house, and their five-year-old was getting ready for bed. He was standing on a stool by the sink, brushing his teeth, when he slipped and scratched his leg on the stool when he fell. He cried for a minute, but then he got back up, got back on the stool, and reached out for a box of Band-Aids to put one on his cut. Now, this kid could barely tie his shoelaces, but he knew you have to cover a cut so it doesn't become infected, and you have to care for your teeth by brushing twice a day. We all know how to maintain our physical health and how to practice dental hygiene, right? We've known it since we were five years old. But what do we know about maintaining our psychological health? Well, nothing. What do we teach our children about emotional hygiene? Nothing. How is it that we spend more time taking care of our teeth than we do our minds? Why is it that our physical health is so much more important to us than our psychological health?
Цю пріорітетність, яку ми надаємо тілу над думкою, я помічаю всюди. Нещодавно я був вдома у свого друга. Його п'ятирічний син збирався лягати спати. Він стояв на стільці біля умивальника і чистив зуби, коли раптом послизнувся і, падаючи зі стільця, подряпав собі ногу. Зразу він заплакав, але потім піднявся, знову став на стілець і потягнувся за аптечкою з лейкопластирами, щоб взяти один і заклеїти подряпину. Ця дитина заледве могла зав'язати шнурівки, але він знав, що потрібно покрити ранку, аби до неї не потрапила ніяка інфекція, і що потрібно піклуватись про зуби, чистячи їх двічі на день. Ми всі знаємо, як підтримувати своє фізичне здоров'я і як піклуватись про чистоту зубів, чи не так? Ми це знаємо ще з п'яти років. Але що ми знаємо про турботу про своє психічне здоров'я? Чесно - нічого. Що ми вчимо дітей про емоційну гігієну? Нічого. Як так сталось, що ми проводимо більше часу, піклуючись про свої зуби, ніж про свої думки?
We sustain psychological injuries even more often than we do physical ones, injuries like failure or rejection or loneliness. And they can also get worse if we ignore them, and they can impact our lives in dramatic ways. And yet, even though there are scientifically proven techniques we could use to treat these kinds of psychological injuries, we don't. It doesn't even occur to us that we should. "Oh, you're feeling depressed? Just shake it off; it's all in your head." Can you imagine saying that to somebody with a broken leg: "Oh, just walk it off; it's all in your leg."
Чому наше фізичне здоров'я є для нас набагато важливішим, ніж наше психічне здоров'я? Чи знаєте ви, що психічних травм ми зазнаємо значно частіше ніж фізичних? Таких травм як поразка, відкинення чи самотність, стан яких може погіршуватись, якщо їх ігнорувати. І вони можуть мати везичезний вплив на наше життя. І хоча існує безліч науково підтверджених прийомів, за допомогою яких ми могли б лікувати ці психічні травми, ми їх не використовуємо. Нам навіть на думку не спадає, що це варто робити. "У тебе депресія? Просто позбудься її, це все у твоїй голові".
(Laughter)
Уявіть собі, що ви таке кажете людині зі зламаною ногою:
It is time we closed the gap between our physical and our psychological health. It's time we made them more equal, more like twins.
"Просто йди. Це все в твоїй нозі". (Сміх) Пора нам усунути ту прірву, яка існує між нашим фізичним та психічним здоров'ям.
Speaking of which, my brother is also a psychologist. So he's not a real doctor, either.
Уже пора зробити їх більш рівнозначними. Такими як близнюки.
(Laughter)
Говорячи про близнюків, - мій брат також психолог.
We didn't study together, though. In fact, the hardest thing I've ever done in my life is move across the Atlantic to New York City to get my doctorate in psychology. We were apart then for the first time in our lives, and the separation was brutal for both of us. But while he remained among family and friends, I was alone in a new country. We missed each other terribly, but international phone calls were really expensive then, and we could only afford to speak for five minutes a week. When our birthday rolled around, it was the first we wouldn't be spending together. We decided to splurge, and that week, we would talk for 10 minutes.
Ну і не справжній лікар, як і я. (Сміх) Однак, ми не вчились разом. Насправді, найважче, що мені доводилося робити в житті, - це, перетнувши Атлантичний океан, здобути у Нью-Йорку ступінь доктора наук з психології. Тоді вперше в свому житті ми розлучились, і розлука була важкою для обох з нас. Але тоді як він залишився серед сім'ї та друзів, я був один у чужій країні. Ми дуже сильно сумували один за одним, але міжнародні дзвінки на той час були дуже дорогі, і ми могли собі дозволити розмовляти лише п'ять хвилин на тиждень. Коли наближався наш день народження,
(Laughter)
який ми вперше в житті мали святкувати не разом,
I spent the morning pacing around my room, waiting for him to call -- and waiting ... and waiting. But the phone didn't ring. Given the time difference, I assumed, "OK, he's out with friends, he'll call later." There were no cell phones then. But he didn't. And I began to realize that after being away for over 10 months, he no longer missed me the way I missed him. I knew he would call in the morning, but that night was one of the saddest and longest nights of my life. I woke up the next morning. I glanced down at the phone, and I realized I had kicked it off the hook when pacing the day before. I stumbled out of bed, I put the phone back on the receiver, and it rang a second later. And it was my brother, and boy, was he pissed.
ми собі дозволили розкіш порозмовляти 10 хв. на тиждень, а не 5. Я провів весь ранок, ходячи по кімнаті та чекаючи на дзвінок брата, чекаючи і чекаючи, але телефон так і не задзвонив. Беручи до уваги різницю в часі, я припустив: "Ну що ж. Він, напевно, із друзями і подзвонить пізніше". Тоді ще не було мобільних. Але він не подзвонив. І тоді я почав розуміти, що після десяти місяців моєї відсутності, він уже більше не сумував за мною так сильно, як я за ним. І я знав, що він подзвонить мені вранці, але та ніч була однією із найсумніших та найдовших в моєму житті. Я прокинувся наступного ранку, поглянув на телефон і зрозумів, що я копнув слухавку і скинув її, коли попереднього дня нестямно ходив по кімнаті. Я скотився з ліжка, поклав назад слухавку,
(Laughter)
і за мить задзвонив телефон:
It was the saddest and longest night of his life as well. Now, I tried to explain what happened, but he said, "I don't understand. If you saw I wasn't calling you, why didn't you just pick up the phone and call me?" He was right. Why didn't I call him? I didn't have an answer then. But I do today, and it's a simple one: loneliness.
це був мій брат, і який же він був п'яний. (Сміх) Для нього також ця ніч була найсумніша та найдовша. Я намагався пояснити, що трапилось, але він мене перебив: "Я не розумію: якщо ти бачив, що я тобі не дзвонив, то чому ти просто не взяв телефон і не подзвонив сам?" Він був правий. Чому я сам йому не подзвонив? Тоді у мене не було відповіді, але зараз є, і вона дуже проста -
Loneliness creates a deep psychological wound, one that distorts our perceptions and scrambles our thinking. It makes us believe that those around us care much less than they actually do. It make us really afraid to reach out, because why set yourself up for rejection and heartache when your heart is already aching more than you can stand? I was in the grips of real loneliness back then, but I was surrounded by people all day, so it never occurred to me. But loneliness is defined purely subjectively. It depends solely on whether you feel emotionally or socially disconnected from those around you. And I did. There is a lot of research on loneliness, and all of it is horrifying. Loneliness won't just make you miserable; it will kill you. I'm not kidding. Chronic loneliness increases your likelihood of an early death by 14 percent. Fourteen percent! Loneliness causes high blood pressure, high cholesterol. It even suppress the functioning of your immune system, making you vulnerable to all kinds of illnesses and diseases. In fact, scientists have concluded that taken together, chronic loneliness poses as significant a risk for your long-term health and longevity as cigarette smoking. Now, cigarette packs come with warnings saying, "This could kill you." But loneliness doesn't. And that's why it's so important that we prioritize our psychological health, that we practice emotional hygiene. Because you can't treat a psychological wound if you don't even know you're injured. Loneliness isn't the only psychological wound that distorts our perceptions and misleads us.
самотність. Самотність спричиняє глибоку психологічну травму. Вона перекривлює наше сприйняття та продирається в нашу свідомість. Вона заставляє нас вірити в те, що ті, які нас оточують, переймаються нами значно менше, ніж є насправді. Через неї ми справді боїмося зробити перший крок, адже навіщо піддавати себе болю та ймовірності бути відкиненим тоді, коли твоє серце вже болить настільки сильно, що й годі витримати? Тоді я справді був у лещатах болю, але оскільки я щодня був серед людей, то таке мені навіть не приходило в голову. Та все ж, самотність є суто суб'єктивним явищем. Вона цілковито залежить від того, чи ви почуваєтеся емоційно чи соціально відгородженими від тих, хто вас оточує. І я так почувався. Існує багато досліджень про самотність, і всі з них жахаючі. Самотність не лише зробить вас нещасними - вона ще й вб'є вас. Я не жартую. Хронічна самотність збільшує ймовірність ранньої смерті на 14%. Чотирнадцять відсотків. Вона призводить до високого тиску та збільшення холерестерину; вона навіть може пригнічувати вашу імунну систему, роблячи вас чутливими до різного роду хворіб та захворювань. І взагалі вчені дослідили, що в цілому хронічна самотність піддає ризику ваше здоров'я та тривалість життя в тій самій мірі, що й куріння. Але пачки із цигарками мають застереження: "Куріння може вбити", в той час як самотність - ні. І саме тому так важливо те, щоб ми на перше місце висували психологічне здоров'я, щоб ми вправлялися в емоційній гігієні. Адже ви не можете вилікувати психологічну травму, якщо ви навіть не знаєте, що вона у вас є.
Failure does that as well. I once visited a day care center, where I saw three toddlers play with identical plastic toys. You had to slide the red button, and a cute doggie would pop out. One little girl tried pulling the purple button, then pushing it, and then she just sat back and looked at the box with her lower lip trembling. The little boy next to her watched this happen, then turned to his box and burst into tears without even touching it. Meanwhile, another little girl tried everything she could think of until she slid the red button, the cute doggie popped out, and she squealed with delight. So: three toddlers with identical plastic toys, but with very different reactions to failure. The first two toddlers were perfectly capable of sliding a red button. The only thing that prevented them from succeeding was that their mind tricked them into believing they could not. Now, adults get tricked this way as well, all the time. In fact, we all have a default set of feelings and beliefs that gets triggered whenever we encounter frustrations and setbacks.
[Звертайте увагу на емоційний біль]. Самотність не є єдиною психологічною травмою, яка спотворює ваше сприйняття та вводить вас в оману. [Поразка] Поразка теж так діє. Одного разу я відвідав дитячий садок, в якому побачив, як троє діток бавилися ідентичними пластиковими іграшками. Ви опускаєте червону кнопку - і тоді вискакує миле цуценя. Одна дівчинка спершу спробувала потягнути фіолетову кнопку, потім вона натиснула на неї, а потім - просто сіла і подивилась на коробку, вже мало не плачучи. Маленький хлопчик, що був біля неї, побачивши це все, обернувся до своєї коробки і кинувся в сльози, навіть не торкнувшись до неї. Тим часом ще одна дівчинка пробувала все, що тільки можна, допоки не опустила червону кнопку, і миле цуценя не вискочило, і дівчинка не запищала від задоволення. Що ж, троє малят з ідентичними іграшками, але з дуже різними реакціями на невдачі. Перші двоє малят були цілковито спроможні опустити червону кнопку. Єдине, що перешкоджало їхньому успіху, це те, що вони самі себе переконали у своїй неспроможності. Дорослі також весь час попадають на той самий гачок.
Are you aware of how your mind reacts to failure? You need to be. Because if your mind tries to convince you you're incapable of something, and you believe it, then like those two toddlers, you'll begin to feel helpless and you'll stop trying too soon, or you won't even try at all. And then you'll be even more convinced you can't succeed. You see, that's why so many people function below their actual potential. Because somewhere along the way, sometimes a single failure convinced them that they couldn't succeed, and they believed it.
Насправді ми всі маємо прихований набір почуттів та переконань, які активізуються тоді, коли ми стикаємося із розчаруваннями та невдачами. Чи ви знаєте, як ваш розум реагує на невдачі? А варто було б. Бо якщо ваш розум намагається вас переконати у вашій неспроможності щось зробити, і ви йому вірите, то тоді ви, як ті двоє малят, починаєте почуватись безпорадними і тому занадто швидко кидаєте спроби або взагалі не пробуєте щось зробити. І тоді ви будете навіть більше переконані у неможливості вашого успіху. Бачте, саме тому так багато людей не використовують весь свій потенціал.
Once we become convinced of something, it's very difficult to change our mind. I learned that lesson the hard way when I was a teenager with my brother. We were driving with friends down a dark road at night, when a police car stopped us. There had been a robbery in the area and they were looking for suspects. The officer approached the car, and shined his flashlight on the driver, then on my brother in the front seat, and then on me. And his eyes opened wide and he said, "Where have I seen your face before?"
Бо десь і колись одна маленька поразка переконала їх, що їм щось не вдасться, і вони повірили цьому. Як тільки ми собі щось одне придумаємо, то тоді дуже важко повірити в щось інше. Я знаю це з гіркого досвіду. Коли ми з моїм братом ще були підлітки, ми разом із друзями їхали вночі темною дорогою; аж раптом нас зупинила міліція. В тому районі було пограбування, і міліція шукала свідків. Офіцер наблизився до машини і посвітив ліхтариком на водія. Потім - на мого брата, що був на передньому сидінні, а тоді і на мене.
(Laughter)
Тоді він широко відкрив очі і запитав:
And I said, "In the front seat."
"Де я раніше бачив твоє лице?"
(Laughter)
(Сміх)
But that made no sense to him whatsoever, so now he thought I was on drugs.
Я відповів: "На передньому сидінні". (Сміх)
(Laughter)
So he drags me out of the car, he searches me, he marches me over to the police car, and only when he verified I didn't have a police record, could I show him I had a twin in the front seat. But even as we were driving away, you could see by the look on his face he was convinced that I was getting away with something.
Але це для нього не мало жодного сенсу. Тому він думав, що я під наркотиками. (Сміх) Що ж, він витягує мене із машини, обшукує мене, веде до міліцейської машини, і лише тоді, коли він упевнився, що я не перебуваю на обліку в міліції, він дозволяє мені показати мого брата на передньому сидінні. Але навіть тоді, коли ми збирались їхати, з виразу його обличчя було видно,
(Laughter)
Our mind is hard to change once we become convinced. So it might be very natural to feel demoralized and defeated after you fail. But you cannot allow yourself to become convinced you can't succeed. You have to fight feelings of helplessness. You have to gain control over the situation. And you have to break this kind of negative cycle before it begins.
що він був переконаний, що щось тут не так. Якщо ми в чомусь переконані, то дуже важко переконатись в чомусь іншому. Тому це природньо почуватись розбитим та переможеним після невдач. Але не дозволяйте переконати себе в тому, що вам не вдасться щось зробити. Ви маєте боротись з відчуттям безпорадності. Ви маєте взяти контроль над ситуацією
[Stop Emotional Bleeding]
Our minds and our feelings -- they're not the trustworthy friends we thought they were. They're more like a really moody friend, who can be totally supportive one minute, and really unpleasant the next. I once worked with this woman who, after 20 years marriage and an extremely ugly divorce, was finally ready for her first date. She had met this guy online, and he seemed nice and he seemed successful, and most importantly, he seemed really into her. So she was very excited, she bought a new dress, and they met at an upscale New York City bar for a drink. Ten minutes into the date, the man stands up and says, "I'm not interested," and walks out. Rejection is extremely painful. The woman was so hurt she couldn't move. All she could do was call a friend. Here's what the friend said: "Well, what do you expect? You have big hips, you have nothing interesting to say. Why would a handsome, successful man like that ever go out with a loser like you?" Shocking, right, that a friend could be so cruel? But it would be much less shocking if I told you it wasn't the friend who said that. It's what the woman said to herself. And that's something we all do, especially after a rejection. We all start thinking of all our faults and all our shortcomings, what we wish we were, what we wish we weren't. We call ourselves names. Maybe not as harshly, but we all do it. And it's interesting that we do, because our self-esteem is already hurting. Why would we want to go and damage it even further? We wouldn't make a physical injury worse on purpose. You wouldn't get a cut on your arm and decide, "Oh! I know -- I'm going to take a knife and see how much deeper I can make it."
і перервати своєрідний негативний ланцюг, ще до того, як він розпочнеться. [Зупиніть емоційну кровотечу] Наші думки та почуття не є настільки надійними друзями, як ми звикли думати. Вони наче такий собі непостійний друг, який в одну мить може повністю підтримувати, а в іншу - бути справді нестерпним. Одного разу у мене була пацієнтка, яка після 20-и років шлюбу та надзвичайно неприємного розлучення була нарешті готова до свого першого побачення. Вона познайомилась з тим чоловіком через інтернет; він виглядав хорошим та успішним і, щонайважливіше, - справді в ній зацікавлений. Що ж, вона була дуже схвильована, купила собі нову сукню, і вони зустрілись у дорогому барі в Нью-Йорку. Минає десять хвилин, чоловік встає і говорячи: "Ти мені не цікава", - забирається і йде. [Відкинення] Відкинення є надзвичайно болючим. Біль був настільки сильним, що жінка навіть не могла поворохнутись. Все, що вона могла - це подзвонити другу. І ось що сказав її друг: "А чого ти очікувала? У тебе ж товсті бедра; тобі нема чим зацікавити в розмові. Чому тоді такий красивий та успішний чоловік як він взагалі колись захоче бути з тобою?" Шокуюче, чи не так, що друг міг бути настільки жорстоким. Але не менш шокуючим буде те, що це зовсім не друг говорив ці речі. Це говорила сама жінка до себе. І ми всі робимо так само. Особливо після відкинення. Ми всі починаємо думати про всі наші вади та недоліки, про те, якими ми б хотіли бути і якими б хотіли не бути, ми самі себе обзиваємо. Можливо, не так різко, але все одно ми так робимо. Цікаво чому, адже наша самоповага уже і так уражена. Чому нам хочеться руйнувати її ще більше? Ми ж не будемо навмисно ще більше ятрити фізичну рану.
But we do that with psychological injuries all the time. Why? Because of poor emotional hygiene. Because we don't prioritize our psychological health. We know from dozens of studies that when your self-esteem is lower, you are more vulnerable to stress and to anxiety; that failures and rejections hurt more, and it takes longer to recover from them. So when you get rejected, the first thing you should be doing is to revive your self-esteem, not join Fight Club and beat it into a pulp. When you're in emotional pain, treat yourself with the same compassion you would expect from a truly good friend.
Ви ж не будете після того, як порізали руку, думати: "О! Я ще візьму ножа і подивлюсь, наскільки глибокою може бути рана". Але саме так ми весь час робимо з нашими психологічними ранами. Чому? Через недостатню емоційну гігієну. Через те, що ми не надаємо пріорітету нашому психологічному здоров'ю. Ми знаємо завдяки низці досліджень, що коли наша самоповага є заниженою, то ми стаємо більш чутливими до стресу та тривог; що невдачі та відкинення є болючішими за фізичні рани, і що потрібно значно більше часу, щоб їх вилікувати. Тому тоді, коли вас відкидають, найперше, що вам слід зробити - це відновити власну самоповагу, а не приєднуватись до бійцівського клубу і добивати її до кінця.
[Protect Your Self-Esteem]
Коли у вас сильний емоційний біль,
We have to catch our unhealthy psychological habits and change them. And one of unhealthiest and most common is called rumination. To ruminate means to chew over. It's when your boss yells at you or your professor makes you feel stupid in class, or you have big fight with a friend and you just can't stop replaying the scene in your head for days, sometimes for weeks on end. Now, ruminating about upsetting events in this way can easily become a habit, and it's a very costly one, because by spending so much time focused on upsetting and negative thoughts, you are actually putting yourself at significant risk for developing clinical depression, alcoholism, eating disorders, and even cardiovascular disease.
поводьтесь із собою із таким же співчуттям, якого ви очікуєте від справді хорошого друга. [Захищайте вашу самоповагу] Ми повинні ловити наші нездорові психологічні звички та змінювати їх. Одна із найбільш нездорових та найбільш поширених звичок є роздумування. Постійно над чимось роздумувати, "пережовувати" щось у голові. Це тоді, коли твій бос волає на тебе, чи твій викладач змушує тебе почуватись дурним на уроці, чи коли сильно побився із другом, і ти просто перекручуєш ті сцени в своїй голові днями, а то й місяцями. І не можеш зупинитись. Роздумування про неприємні події в такий спосіб може легко перетворитись на звичку, яка дуже дорого коштує. Адже, витрачаючи так багато часу на сумні та неприємні думки, ви піддаєте себе серйозній загрозі розвитку
The problem is, the urge to ruminate can feel really strong and really important, so it's a difficult habit to stop. I know this for a fact, because a little over a year ago, I developed the habit myself. You see, my twin brother was diagnosed with stage 3 non-Hodgkin's lymphoma. His cancer was extremely aggressive. He had visible tumors all over his body. And he had to start a harsh course of chemotherapy. And I couldn't stop thinking about what he was going through. I couldn't stop thinking about how much he was suffering, even though he never complained, not once. He had this incredibly positive attitude. His psychological health was amazing. I was physically healthy, but psychologically, I was a mess. But I knew what to do. Studies tell us that even a two-minute distraction is sufficient to break the urge to ruminate in that moment. And so each time I had a worrying, upsetting, negative thought, I forced myself to concentrate on something else until the urge passed. And within one week, my whole outlook changed and became more positive and more hopeful.
клінічної депресії, алкоголізму, проблем із травленням та навіть серцево-судинної хвороби. Проблема в тому, що потреба роздумувати може здаватись дуже сильною та справді потрібною, і тому це так важко зупинити. Я знаю це з досвіду. Бо менше року тому назад я сам розвинув цю звичку. Бачте, у мого брата було діагностовано неходжкінську лімфому третьої стадії. Хвороба була надзвичайно агресивна: все його тіло було у видимих пухлинах. І йому потрібно було розпочати інтенсивний курс хіміотерапії. І я ніяк не міг перестати думати, через що він проходив, і як сильно він страждав. Хоча він сам жодного разу не скаржився. Він мав надзвичайно позитивне ставлення до ситуації. Його психологічне здоров'я було неймовірним. Я ж був фізично здоровим, а психологічно - цілковитий безлад. Але я знав, що робити. Дослідження показують нам, що навіть двохвилинне відволікання уваги є достатнім для того, аби побороти незламне бажання роздумувати в цей момент. І тому, як тільки у мене виникали тривожні, сумні чи негативні думки, я примушув себе сконцентруватись на чомусь іншому, допоки це бажання не проходило.
[Battle Negative Thinking]
І протягом одного тижня моє бачення повністю змінилось
Nine weeks after he started chemotherapy, my brother had a CAT scan, and I was by his side when he got the results. All the tumors were gone. He still had three more rounds of chemotherapy to go, but we knew he would recover. This picture was taken two weeks ago.
та стало більш позитивним та більш спрямованим на надію. [Поборюйте негативне мислення] Після дев'яти тижнів хіміотерапії мій брат знову робив томографію, і я був поруч з ним, коли він дізнався результати. Всі пухлини зникли. Йому досі потрібно було пройти три цикли хіміотерапії, але ми знали, що він видужає.
By taking action when you're lonely, by changing your responses to failure, by protecting your self-esteem, by battling negative thinking, you won't just heal your psychological wounds, you will build emotional resilience, you will thrive. A hundred years ago, people began practicing personal hygiene, and life expectancy rates rose by over 50 percent in just a matter of decades. I believe our quality of life could rise just as dramatically if we all began practicing emotional hygiene.
Ця світлина була зроблена два тижні тому. Діючи, коли ви почуваєтесь самотніми, змінюючи ваші реакції на невдачі, охороняючи свою самоповагу, поборюючи негативне мислення, ви не просто вилікуєте свої психологічні рани, а й розвинете емоційну стійкість, ви процвітатимете. Сто років тому люди почали дотримуватись особистої гігієни. І показники тривалості життя зросли більш ніж на 50% вже у перших десятиліттях.
Can you imagine what the world would be like if everyone was psychologically healthier? If there were less loneliness and less depression? If people knew how to overcome failure? If they felt better about themselves and more empowered? If they were happier and more fulfilled? I can, because that's the world I want to live in. And that's the world my brother wants to live in as well. And if you just become informed and change a few simple habits, well -- that's the world we can all live in.
Я переконаний, що якість нашого життя може зрости наскільки ж сильно, якщо ми почнемо дотримуватись емоційної гігієни. Чи ви можете собі уявити, яким би був світ, якщо б кожен мав краще психологічне здоров'я? Якщо б у ньому було менше самотності та депресії? Якби люди знали, як побороти невдачі? Якби вони краще про себе думали та почувались сильнішими? Якби вони були щасливішими та більш зреалізованими? Я можу, бо це світ, в якому я хочу жити, і це світ, в якому мій брат хоче жити також.
Thank you very much.
Якщо ви тільки зловите та зміните декілька простих звичок,
(Applause)
то в цьому світі зможемо жити ми всі.