This story begins in 1985, when at age 22, I became the World Chess Champion after beating Anatoly Karpov. Earlier that year, I played what is called simultaneous exhibition against 32 of the world's best chess-playing machines in Hamburg, Germany. I won all the games, and then it was not considered much of a surprise that I could beat 32 computers at the same time. To me, that was the golden age.
Ця історія починається у 1985, коли у 22 роки я став чемпіоном світу з шахів, побивши Анатолія Карпова. Раніше того року я зіграв одночасно проти 32-ох найкращих у світі шахових комп'ютерів у Гамбурзі, що в Німеччині. Я виграв усі партії, і тоді це не виглядало несподіванкою, що я зміг виграти одночасно у 32-ох комп'ютерів. Для мене то був Золотий вік.
(Laughter)
(Сміх)
Machines were weak, and my hair was strong.
Комп'ютери були слабкими, а моє волосся міцним.
(Laughter)
(Сміх)
Just 12 years later, I was fighting for my life against just one computer in a match called by the cover of "Newsweek" "The Brain's Last Stand." No pressure.
Минуло лише 12 років, і я боровся з комп'ютером за своє життя, у партії, яку видання "Newsweek" назвало "Останньою лінією оборони мозку" . Жодного тиску.
(Laughter)
(Сміх)
From mythology to science fiction, human versus machine has been often portrayed as a matter of life and death. John Henry, called the steel-driving man in the 19th century African American folk legend, was pitted in a race against a steam-powered hammer bashing a tunnel through mountain rock. John Henry's legend is a part of a long historical narrative pitting humanity versus technology. And this competitive rhetoric is standard now. We are in a race against the machines, in a fight or even in a war. Jobs are being killed off. People are being replaced as if they had vanished from the Earth. It's enough to think that the movies like "The Terminator" or "The Matrix" are nonfiction.
Від міфології до наукової фантастики протистояння людини і машини часто змальовувалось як справа життя і смерті. Джон Генрі, якого називали людиною зі сталі в північно-африканській народній легенді 19-го століття, загнав себе в могилу під час змагання з паровим молотом, буруючи тунель крізь скелі в горах. Легенда про Джона Генрі є частиною довгої історії боротьби людства з технологіями. Ця змагальницька риторика нині є стандартом. Ми змагаємося з машинами в битвах чи, навіть, у війні. Робочі місця знищуються. Людей заміняють, наче вони зникли з лиця Землі. Досить того, що фільми типу "Термінатора" або "Матриці" - це не фантастика.
There are very few instances of an arena where the human body and mind can compete on equal terms with a computer or a robot. Actually, I wish there were a few more. Instead, it was my blessing and my curse to literally become the proverbial man in the man versus machine competition that everybody is still talking about. In the most famous human-machine competition since John Henry, I played two matches against the IBM supercomputer, Deep Blue. Nobody remembers that I won the first match --
Існує дуже мало галузей, де людське тіло та розум можуть змагатися на рівних з комп'ютером чи роботом. Власне, мені б хотілося, щоб цих моментів було трохи більше. Натомість, моїм благословенням і моїм прокляттям було стати в прямому сенсі людиною-легендою у змаганні людини проти машини, про яке всі досі говорять. У найвідомішому протистоянні людина-машина з часів Джона Генрі я зіграв дві партії проти суперкомп'ютера IBM, Deep Blue. Ніхто не пам'ятає, що я виграв першу партію -
(Laughter)
(Сміх)
(Applause)
(Оплески)
In Philadelphia, before losing the rematch the following year in New York. But I guess that's fair. There is no day in history, special calendar entry for all the people who failed to climb Mt. Everest before Sir Edmund Hillary and Tenzing Norgay made it to the top. And in 1997, I was still the world champion when chess computers finally came of age. I was Mt. Everest, and Deep Blue reached the summit. I should say of course, not that Deep Blue did it, but its human creators -- Anantharaman, Campbell, Hoane, Hsu. Hats off to them. As always, machine's triumph was a human triumph, something we tend to forget when humans are surpassed by our own creations.
У Філадельфії, перед тим, як я програв реванш наступного року у Нью-Йорку. Та, гадаю, це справедливо. В історії немає дня, спеціального дня в календарі, для всіх тих, хто не зміг піднятись на гору Еверест до сера Едмунда Гілларі та Тензінга Норґея, які змогли дістатись вершини. У 1997 році я все ще був чемпіоном світу, коли шахові комп'ютери нарешті вдосконалили. Я був горою Еверест, і Deep Blue дійшов до вершини. Звісно, я мав би сказати, що це зробив не Deep Blue, а його творці-люди - Анантараман, Кемпбелл, Гоан, Гсу. Схиляю голову перед ними. Як завжди, тріумф машини був тріумфом людини: ми забуваємо про це, коли людей випереджають їх власні творіння.
Deep Blue was victorious, but was it intelligent? No, no it wasn't, at least not in the way Alan Turing and other founders of computer science had hoped. It turned out that chess could be crunched by brute force, once hardware got fast enough and algorithms got smart enough. Although by the definition of the output, grandmaster-level chess, Deep Blue was intelligent. But even at the incredible speed, 200 million positions per second, Deep Blue's method provided little of the dreamed-of insight into the mysteries of human intelligence.
Deep Blue був переможцем, але що було розумним? Ні, не він, Принаймні, не так, як сподівався Алан Тюрінг та інші творці комп'ютерної науки. Виявилося, що шахову тактику можна розгризти брутальною силою, як тільки обладнання стає досить швидкісним, а алгоритми достатньо розумними. Тим не менше, за визначенням результату гри гросмейстерського рівня, Deep Blue був розумним. Та навіть при неймовірній швидкості, 200 мільйонів позицій за секунду, метод Deep Blue зробив лиш маленький крок до омріяного осягнення таємниць людського розуму.
Soon, machines will be taxi drivers and doctors and professors, but will they be "intelligent?" I would rather leave these definitions to the philosophers and to the dictionary. What really matters is how we humans feel about living and working with these machines.
Незабаром машини стануть водіями таксі, лікарями та професорами, та чи будуть вони "розумними"? Я радше залишу ці визначення філософам та словнику. Насправді, важливо те, як ми, люди, почуваємося, живучи та працюючи поруч з цими машинами.
When I first met Deep Blue in 1996 in February, I had been the world champion for more than 10 years, and I had played 182 world championship games and hundreds of games against other top players in other competitions. I knew what to expect from my opponents and what to expect from myself. I was used to measure their moves and to gauge their emotional state by watching their body language and looking into their eyes.
Коли я вперше побачив Deep Blue у лютому 1996-го, я був чемпіоном світу понад 10 років і зіграв 182 чемпіонські партії та сотні ігор проти найкращих гравців на інших змаганнях. Я знав, чого очікувати від своїх суперників та чого очікувати від себе самого. Я звик прораховувати їхні ходи та вимірювати їхній емоційний стан, спостерігаючи за їхньою мовою тіла, дивлячись їм в очі.
And then I sat across the chessboard from Deep Blue. I immediately sensed something new, something unsettling. You might experience a similar feeling the first time you ride in a driverless car or the first time your new computer manager issues an order at work. But when I sat at that first game, I couldn't be sure what is this thing capable of. Technology can advance in leaps, and IBM had invested heavily. I lost that game. And I couldn't help wondering, might it be invincible? Was my beloved game of chess over? These were human doubts, human fears, and the only thing I knew for sure was that my opponent Deep Blue had no such worries at all.
А тоді я сів за дошку з Deep Blue. І одразу відчув щось нове, щось, що вибивало з колії. Мабуть, подібне відчуття з'являється тоді, коли вперше їдеш машиною без водія, чи тоді, коли твій новий керівник-комп'ютер видає наказ на роботі. Та коли я вперше сів за ту гру, я не міг знати, на що здатна ця річ. Технології можуть різко прогресувати, і IBM вклало дуже багато коштів. Я програв партію. Мені довго не давала спокою думка: чи могла та машина бути непереможною? Чи то був кінець моєї улюбленої гри в шахи? То були людські сумніви, людські страхи. Єдине, що я знав напевно, що мій суперник цим всім абсолютно не переймався.
(Laughter)
(Сміх)
I fought back after this devastating blow to win the first match, but the writing was on the wall. I eventually lost to the machine but I didn't suffer the fate of John Henry who won but died with his hammer in his hand. [John Henry Died with a Hammer in His Hand Palmer C. Hayden] [The Museum of African American Art, Los Angeles] It turned out that the world of chess still wanted to have a human chess champion. And even today, when a free chess app on the latest mobile phone is stronger than Deep Blue, people are still playing chess, even more than ever before. Doomsayers predicted that nobody would touch the game that could be conquered by the machine, and they were wrong, proven wrong, but doomsaying has always been a popular pastime when it comes to technology.
Після цієї розгромної партії я зіграв знову, щоб виграти першу партію, але факт залишився фактом. Так чи інакше, я програв машині, але мене не спіткала доля Джона Генрі, який виграв, але помер зі своїм молотом в руці. Виявилося, що світ шахів все ще хотів мати чемпіона світу людину. І навіть сьогодні, коли безкоштовні додатки для гри в шахи на найновішому мобільному телефоні сильніші за Deep Blue, люди досі грають в шахи, навіть більше, ніж раніше. Песимісти передбачали, що ніхто не сяде за гру, яку може виграти машина, та вони помилялися, як було доведено. Песимізм, зрештою, завжди був популярним заняттям, коли йшлося про технології.
What I learned from my own experience is that we must face our fears if we want to get the most out of our technology, and we must conquer those fears if we want to get the best out of our humanity. While licking my wounds, I got a lot of inspiration from my battles against Deep Blue. As the old Russian saying goes, if you can't beat them, join them. Then I thought, what if I could play with a computer -- together with a computer at my side, combining our strengths, human intuition plus machine's calculation, human strategy, machine tactics, human experience, machine's memory. Could it be the perfect game ever played?
З власного досвіду я усвідомив, що ми мусимо протистояти своїм страхам, якщо хочемо отримати максимум від наших технологій, і мусимо побороти ці страхи, якщо хочемо взяти найкраще від нашої людяності. Зализуючи рани після поразки я отримав багато натхнення від моїх партій з Deep Blue. Як каже старе російське прислів'я: "Якщо не можеш побороти їх, приєднайся до них". Тоді я подумав, а що, якби я зіграв з комп'ютером - разом з іншим комп'ютером на моєму боці, поєднавши наші переваги, людську інтуїцію та машинний розрахунок, людську стратегію, машинну тактику, людський досвід, машинну пам'ять. Чи могла б така гра стати ідеальною грою всіх часів?
My idea came to life in 1998 under the name of Advanced Chess when I played this human-plus-machine competition against another elite player. But in this first experiment, we both failed to combine human and machine skills effectively. Advanced Chess found its home on the internet, and in 2005, a so-called freestyle chess tournament produced a revelation. A team of grandmasters and top machines participated, but the winners were not grandmasters, not a supercomputer. The winners were a pair of amateur American chess players operating three ordinary PCs at the same time. Their skill of coaching their machines effectively counteracted the superior chess knowledge of their grandmaster opponents and much greater computational power of others. And I reached this formulation. A weak human player plus a machine plus a better process is superior to a very powerful machine alone, but more remarkably, is superior to a strong human player plus machine and an inferior process. This convinced me that we would need better interfaces to help us coach our machines towards more useful intelligence.
Моя ідея втілилася у 1998 році під назвою "Прогресивні шахи", коли я зіграв таку партію людина-плюс-машина проти іншого елітного гравця. Та в тому першому експерименті нам обом не вдалося поєднати людські та машинні здібності ефективно. "Прогресивні шахи" знайшли своє місце в інтернеті, і в 2005 році так званий шаховий турнір вільного стилю став відкриттям. Участь взяли команда гросмейстерів та найкращі комп'ютери, та переможцями не стали ні гросмейстери, ні суперкомп'ютери. Ними стали пара аматорів, американських гравців у шахи, які користувалися одночасно трьома звичайними ПК. Їхнє вміння оперувати своїми комп'ютерами ефективно дало відсіч глибоким знанням із шахів їхніх суперників-гросмейстрів та набагато кращій здатності суперкомп'ютерів прораховувати ходи. І я дійшов до наступного формулювання. Слабкий гравець-людина плюс комп'ютер плюс кращий процесор є сильнішими за сам лише дуже потужний комп'ютер, та, що цікавіше, це також сильніше за сильного гравця-людину плюс комп'ютер зі слабшим процесором. Це переконало мене, що нам потрібні будуть кращі інтерфейси, які допоможуть керувати нашими комп'ютерами, щоб ефективніше використовувати розум.
Human plus machine isn't the future, it's the present. Everybody that's used online translation to get the gist of a news article from a foreign newspaper, knowing its far from perfect. Then we use our human experience to make sense out of that, and then the machine learns from our corrections. This model is spreading and investing in medical diagnosis, security analysis. The machine crunches data, calculates probabilities, gets 80 percent of the way, 90 percent, making it easier for analysis and decision-making of the human party. But you are not going to send your kids to school in a self-driving car with 90 percent accuracy, even with 99 percent. So we need a leap forward to add a few more crucial decimal places.
Людина плюс машина - це не майбутнє, це теперішнє. Усі, хто користувався онлайн перекладом, щоб зрозуміти, про що йдеться в іноземній газеті, знають, що він далеко не досконалий. Тоді ми застосовуємо наш людський досвід, щоб надати змісту інформації, а машина вчиться з наших коригувань. Ця модель поширюється та допомагає робити медичні прогнози, аналізи безпеки. Комп'ютер розшифровує дані, розраховує імовірності, отримує 80-90 відсотків в процесі, що полегшує людям аналіз та ухвалення рішень. Але ви ж не відправите своїх дітей до школи в авто без водія з 90% безпомилковості, навіть з 99%. Тож нам потрібен стрибок вперед, щоб додати ще цих декілька ключових десяткових чисел.
Twenty years after my match with Deep Blue, second match, this sensational "The Brain's Last Stand" headline has become commonplace as intelligent machines move in every sector, seemingly every day. But unlike in the past, when machines replaced farm animals, manual labor, now they are coming after people with college degrees and political influence. And as someone who fought machines and lost, I am here to tell you this is excellent, excellent news. Eventually, every profession will have to feel these pressures or else it will mean humanity has ceased to make progress. We don't get to choose when and where technological progress stops. We cannot slow down. In fact, we have to speed up. Our technology excels at removing difficulties and uncertainties from our lives, and so we must seek out ever more difficult, ever more uncertain challenges. Machines have calculations. We have understanding. Machines have instructions. We have purpose. Machines have objectivity. We have passion. We should not worry about what our machines can do today. Instead, we should worry about what they still cannot do today, because we will need the help of the new, intelligent machines to turn our grandest dreams into reality. And if we fail, if we fail, it's not because our machines are too intelligent, or not intelligent enough. If we fail, it's because we grew complacent and limited our ambitions. Our humanity is not defined by any skill, like swinging a hammer or even playing chess.
Через двадцять років після моєї гри з Deep Blue відбулася друга партія, цей сенсаційний заголовок "Остання лінія оборони розуму" став доречним, оскільки розумні машини рухаються вперед в кожному секторі, чи не кожного дня. Та, на відміну від минулого, коли машини заступали тварин на фермі, ручну роботу, тепер вони починають заступати людей з університетськими ступенями та політичним впливом. Як той, хто грав проти машини і програв, я тут, щоб сказати вам, що це чудові, прекрасні новини. Власне, кожна професія буде змушена відчути цей тиск, інакше це означатиме, що людство перестало прогресувати. Ми не обираємо, коли й де зупиниться технологічний прогрес. Ми не можемо сповільнитися. Насправді, нам слід прискоритися. Наші технології блискуче справляються з усуванням труднощів та непевностей з нашого життя, і нам треба шукати ще складніші, ще непевніші проблеми. Машини мають розрахунки. Ми маємо розуміння. Машини мають інструкції. Ми маємо мету. Машини мають об'єктивність. Ми маємо пристрасть. Нам не треба хвилюватися через те, що наші машини вміють робити сьогодні. Натомість, варто хвилюватися через те, чого вони все ще не вміють робити сьогодні, бо ми потребуватимемо допомоги нових, розумних машин, щоб перетворити наші найбільші мрії в реальність. А якщо нам не вдасться, якщо не вдасться, то не через те, що наші машини надто розумні, чи недостатньо розумні. Якщо нам не вдасться, то через те, що ми розслабилися на лаврах і обмежили власні амбіції. Наше людство не визначається якимось вмінням, як-от гупати молотом чи грати в шахи.
There's one thing only a human can do. That's dream. So let us dream big.
Існує лише одна річ, яку може робити тільки людина. Мріяти. Закликаю вас мріяти по-великому.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)