For the last year, everyone's been watching the same show, and I'm not talking about "Game of Thrones," but a horrifying, real-life drama that's proved too fascinating to turn off. It's a show produced by murderers and shared around the world via the Internet. Their names have become familiar: James Foley, Steven Sotloff, David Haines, Alan Henning, Peter Kassig, Haruna Yukawa, Kenji Goto Jogo.
Протягом останнього року кожен дивиться одне і те ж шоу, і я веду мову не про "Гру престолів", а про жахливу, реальну трагедію, яка виявилася занадто захоплюючою, аби вимкнути. Це шоу створене вбивцями і розповсюджене по всьому світу через інтернет. Їхні імена вже стали відомими: Джеймс Фоулі, Стівен Сотлоф, Девід Хейнс, Алан Хеннінг, Пітер Кессіг, Харуна Юкава, Кендзі Гото Йоґо.
Their beheadings by the Islamic State were barbaric, but if we think they were archaic, from a remote, obscure age, then we're wrong. They were uniquely modern, because the murderers acted knowing well that millions of people would tune in to watch.
Їхні обезголовлення Ісламською державою були варварськими, але якщо ми думаємо, що це пережитки далекого, невідомого минилуго, то ми помиляємось. Вони однозначно сучасні, тому що вбивці діяли, добре знаючи, що мільйони людей знайдуть це відео, аби переглянути.
The headlines called them savages and barbarians, because the image of one man overpowering another, killing him with a knife to the throat, conforms to our idea of ancient, primitive practices, the polar opposite of our urban, civilized ways. We don't do things like that. But that's the irony. We think a beheading has nothing to do with us, even as we click on the screen to watch. But it is to do with us. The Islamic State beheadings are not ancient or remote. They're a global, 21st century event, a 21st century event that takes place in our living rooms, at our desks, on our computer screens. They're entirely dependent on the power of technology to connect us. And whether we like it or not, everyone who watches is a part of the show.
У заголовках їх називають дикунами та варварами, тому що образ людини, яка перемагає іншу перерізаючи їй горло, відповідає нашому баченню стародавніх, примітивних звичаїв, які є протилежними до наших міщанських, цивілізованих засобів. Ми не робимо подібних речей. Проте це - іронія. Ми думаємо, що обезголовлення нас не стосується, навіть якщо ми увімкнемо відео. Але це нас стосується! Обезголовлення, скоєні Ісламською державою, не є стародавніми чи віддаленими. Вони є глобальною подією 21 століття, подією 21 століття, яка відбувається в наших вітальнях, на наших столах, на моніторах наших комп'ютерів. Вони повністю залежать від здатності технологій з'єднувати нас. І неважливо подобається це нам чи ні, кожен, хто це дивиться, стає частиною шоу.
And lots of people watch. We don't know exactly how many. Obviously, it's difficult to calculate. But a poll taken in the UK, for example, in August 2014, estimated that 1.2 million people had watched the beheading of James Foley in the few days after it was released. And that's just the first few days, and just Britain. A similar poll taken in the United States in November 2014 found that nine percent of those surveyed had watched beheading videos, and a further 23 percent had watched the videos but had stopped just before the death was shown. Nine percent may be a small minority of all the people who could watch, but it's still a very large crowd. And of course that crowd is growing all the time, because every week, every month, more people will keep downloading and keep watching.
І досить багато людей дивляться. Ми не знаємо, скільки точно. Очевидно, що підрахувати точно дуже важко. Але згідно з опитуванням, проведеного в Сполученому Королівстві, наприклад, в серпні 2014 року 1,2 мільйона людей переглянули обезголовлення Джеймса Фоулі протягом кількох днів з моменту появи відео в мережі. І це всього лише в перші дні, і лише в Британії. Таке ж опитування в США в листопаді 2014 виявило, що 9% опитаних бачили відео зі страти, а ще 23% почали дивитись, але вимкнули перед самою стратою. 9% - це можливий мінімум усіх тих людей, хто б міг подивитися, але це всеодно велика кількість. І, звісно ж, ця кількість постійно збільшується, тому що кожного тижня, кожного місяця все більше людей будуть завантажувати відео та переглядати їх.
If we go back 11 years, before sites like YouTube and Facebook were born, it was a similar story. When innocent civilians like Daniel Pearl, Nick Berg, Paul Johnson, were beheaded, those videos were shown during the Iraq War.
Якщо ми повернемося на 11 років назад, ще до появи таких сайтів як Youtube і Facebook, ситуація була такою ж. Коли невинні громадяни як Даніель Перл, Нік Берґ, Пол Джонсон були обезголовлені, ті відео показувались під час війни з Іраком.
Nick Berg's beheading quickly became one of the most searched for items on the Internet. Within a day, it was the top search term across search engines like Google, Lycos, Yahoo. In the week after Nick Berg's beheading, these were the top 10 search terms in the United States. The Berg beheading video remained the most popular search term for a week, and it was the second most popular search term for the whole month of May, runner-up only to "American Idol." The al-Qaeda-linked website that first showed Nick Berg's beheading had to close down within a couple of days due to overwhelming traffic to the site. One Dutch website owner said that his daily viewing figures rose from 300,000 to 750,000 every time a beheading in Iraq was shown. He told reporters 18 months later that it had been downloaded many millions of times, and that's just one website. A similar pattern was seen again and again when videos of beheadings were released during the Iraq War.
Обезголовлення Ніка Берґа швидко стало одним з найпопулярніших запитів в Інтернеті. Протягом дня воно стало найчастішим пошуковим запитом в таких пошукових системах як Google, Lycos, Yahoo. Через тиждень після страти Ніка Берґа ці запити були ТОП-10 в США. Запит на це відео залишався найбільш поширеним протягом тижня і був другим за популярністю протягом всього травня, поступаючись місцем лише "Американському ідолу". Пов'язаний із Аль-Каїдою веб-сайт, який першим виклав відео з обезголовленням Ніка Берґа, змушений був закритися через декілька днів через шалене відвідування сайту. Власник одного з голландських сайтів повідомив, що кількість переглядів за день зростала від 300 000 до 750 000 щоразу, як виставлялось відео зі стратою в Іраку. 18 місяців потому, він повідомив репортерам, що відео завантажувалось мільйони разів, і це лише один веб-сайт. Така тенденція повторювалась знову і знову, коли з'являлись відео зі стратами протягом війни в Іраку.
Social media sites have made these images more accessible than ever before, but if we take another step back in history, we'll see that it was the camera that first created a new kind of crowd in our history of beheadings as public spectacle. As soon as the camera appeared on the scene, a full lifetime ago on June 17, 1939, it had an immediate and unequivocal effect.
Соціальні мережі зробили ці відео більш доступними, ніж коли-небудь, але коли ми знову заглянемо в історію, то побачимо, що це була камера, що першою створила новий вид натовпу в нашій історії обезголовлень як публічного видовища. Як тільки камера вперше з'явилась, ціле покоління тому, 17 липня 1939, вона мала негайний та однозначний ефект.
That day, the first film of a public beheading was created in France. It was the execution, the guillotining, of a German serial killer, Eugen Weidmann, outside the prison Saint-Pierre in Versailles. Weidmann was due to be executed at the crack of dawn, as was customary at the time, but his executioner was new to the job, and he'd underestimated how long it would take him to prepare. So Weidmann was executed at 4:30 in the morning, by which time on a June morning, there was enough light to take photographs, and a spectator in the crowd filmed the event, unbeknownst to the authorities. Several still photographs were taken as well, and you can still watch the film online today and look at the photographs. The crowd on the day of Weidmann's execution was called "unruly" and "disgusting" by the press, but that was nothing compared to the untold thousands of people who could now study the action over and over again, freeze-framed in every detail.
Того дня було знято перший фільм публічного обезголовлення у Франції. Це була страта на гільйотині німецького серійного вбивці Ежена Вайдмана поза стінами тюрми Сен-П'єр у Версалі. Вайдман мав бути страчений на світанку, що було звичним в той час, але його кат був новачком та недооцінив, скільки часу йому знадобиться для приготування. Отож Вайдмана було страчено о 4:30 ранку, а в той липневий ранок вже було досить світло, аби зробити фотографії, і глядач з натовпу зняв ту подію на камеру без відома влади. Було також зроблено декілька прихованих фотографій і навіть зараз ви можете переглянути фільм онлайн та побачити фотографії. Преса назвала натовп в день страти Вайдмана "неконтрольованим" та "огидним", та це була дрібниця в порівнянні з незліченними тисячами людей, які зараз можуть вивчати це видовище знову і знову в найменших деталях на стоп-кадрах.
The camera may have made these scenes more accessible than ever before, but it's not just about the camera. If we take a bigger leap back in history, we'll see that for as long as there have been public judicial executions and beheadings, there have been the crowds to see them. In London, as late as the early 19th century, there might be four or five thousand people to see a standard hanging. There could be 40,000 or 50,000 to see a famous criminal killed. And a beheading, which was a rare event in England at the time, attracted even more.
Камера зробила такі сцени більш доступними, ніж будь-коли, але суть не лише в камері. Якщо ж ми ще глибше зануримося в історію, то побачимо, що з тих пір, відколи існують публічні законні страти та обезголовлення, завжди була публіка, аби дивитись їх. В Лондоні на початку 19 століття могло прийти 4000 або 5000 людей, аби подивитись звичайне повішання. Могло зібратись 40 000 або 50 000, аби стати свідками страти відомого злочинця. А обезголовлення, яке було рідкісною подією в Англії того часу, приваблювало навіть більше.
In May 1820, five men known as the Cato Street Conspirators were executed in London for plotting to assassinate members of the British government. They were hung and then decapitated. It was a gruesome scene. Each man's head was hacked off in turn and held up to the crowd. And 100,000 people, that's 10,000 more than can fit into Wembley Stadium, had turned out to watch. The streets were packed. People had rented out windows and rooftops. People had climbed onto carts and wagons in the street. People climbed lamp posts. People had been known to have died in the crush on popular execution days.
В травні 1820, п'ять чоловіків, відомих як "змовники з вулиці Като", було страчено в Лондоні за спробу вбивства членів британського уряду. Їх повісили, а потім відсікли голови. Це було жахливе видовище. Їхні голови були відсічені по черзі і виставлені на огляд публіки. І 100 000 людей, а це на 10 000 більше, ніж може вмістити стадіон Вемблі, прийшли, аби поглянути на це. Вулиці були переповнені. Люди орендували вікна та дахи будинків. Люди вилазили на вози та колісниці на вулицях. Люди вилазили на ліхтарні стовпи. Траплялись навіть випадки, коли люди були затоптані натовпом
Evidence suggests that throughout our history
у дні страти відомих злочинців.
of public beheadings and public executions, the vast majority of the people who come to see are either enthusiastic or, at best, unmoved. Disgust has been comparatively rare, and even when people are disgusted and are horrified, it doesn't always stop them from coming out all the same to watch.
Докази свідчать, що протягом всієї історії публічних обезголовлень та публічних страт, значна більшість людей, які приходять подивитися на це, є або захопленими, або, в кращому випадку, байдужими. Відраза була порівняно рідкісною і навіть, коли люди відчувають відразу і є наляканими, це не завжди зупиняє їх, і вони знову проходять через те саме, аби подивитись.
Perhaps the most striking example of the human ability to watch a beheading and remain unmoved and even be disappointed was the introduction in France in 1792 of the guillotine, that famous decapitation machine. To us in the 21st century, the guillotine may seem like a monstrous contraption, but to the first crowds who saw it, it was actually a disappointment. They were used to seeing long, drawn-out, torturous executions on the scaffold, where people were mutilated and burned and pulled apart slowly. To them, watching the guillotine in action, it was so quick, there was nothing to see. The blade fell, the head fell into a basket, out of sight immediately, and they called out, "Give me back my gallows, give me back my wooden gallows."
Мабуть, найбільш вражаючим прикладом людської здатності спостерігати обезголовлення і залишатись незворушним та навіть розчарованим, було офіційне представлення гільйотини у Франції в 1792 році, тієї відомої машини для відсічення голови. Для нас в 21 столітті гільйотина може видатись жахливим винаходом, але для першої публіки, яка її побачила, це, власне, було розчаруванням. Люди звикли бачити довгі, затягнуті болісні страти на шибениці, де людей повільно катували, спалювали і розривали на шматки. Для них побачити гільйотину в дії не було чимось особливим, бо все відбувалось занадто швидко. Лезо опускалось, голова падала в корзину, вмить зникаючи з очей, і люди вигукували: "Поверніть мені шибеницю, поверніть мені мою дерев'яну шибеницю."
The end of torturous public judicial executions in Europe and America was partly to do with being more humane towards the criminal, but it was also partly because the crowd obstinately refused to behave in the way that they should. All too often, execution day was more like a carnival than a solemn ceremony.
Болісні публічні легальні страти в Європі та Америці припинились частково через більш людяне ставлення до злочинця, але й частково через те, що натовп наполегливо відмовлявся вести себе так, як слід. Занадто часто день страти більше нагадував святкування, ніж похмуру церемонію.
Today, a public judicial execution in Europe or America is unthinkable, but there are other scenarios that should make us cautious about thinking that things are different now and we don't behave like that anymore.
Сьогодні, публічна офіційна страта в Європі чи в Америці є чимось немислимим, проте є інші сценарії, які мають змусити нас бути більш обачними, думаючи, що зараз все по-іншому, і що ми більше так не поводимося.
Take, for example, the incidents of suicide baiting. This is when a crowd gathers to watch a person who has climbed to the top of a public building in order to kill themselves, and people in the crowd shout and jeer, "Get on with it! Go on and jump!" This is a well-recognized phenomenon. One paper in 1981 found that in 10 out of 21 threatened suicide attempts, there was incidents of suicide baiting and jeering from a crowd. And there have been incidents reported in the press this year. This was a very widely reported incident in Telford and Shropshire in March this year.
Візьміть, для прикладу, випадки суїцидального цькування. Це відбувається, коли збирається натовп, аби поспостерігати за людиною, яка вилізла на дах громадської будівлі, аби покінчити з життям, і люди з натовпу викрикують та насміхаються: "Давай покінчи з цим! Давай стрибай!" Це широковідоме явище. Одне дослідження в 1981 виявило, що в 10 з 12 спроб суїциду, траплялися випадки суїцидального цькування та насмішок з натовпу. Про такі випадки повідомлялося у пресі і цього року. Це був широковідомий у Телфорді та Шропширі випадок в березні цього року.
And when it happens today, people take photographs and they take videos on their phones and they post those videos online. When it comes to brutal murderers who post their beheading videos, the Internet has created a new kind of crowd. Today, the action takes place in a distant time and place, which gives the viewer a sense of detachment from what's happening, a sense of separation. It's nothing to do with me. It's already happened. We are also offered an unprecedented sense of intimacy. Today, we are all offered front row seats. We can all watch in private, in our own time and space, and no one need ever know that we've clicked on the screen to watch.
І коли це трапляється зараз, люди роблять фотографії та знімають відео на телефони, і виставляють ці відео в мережі. Коли ж мова йде про жорстоких вбивць, які постять їхні відео з обезголовленнями, то тут інтернет створив новий тип глядачів. Сьогодні дія відбувається у віддаленому часі та місці, що дає глядачеві відчуття непричетності до того, що вібдувається, відчуття віддаленості. Це мене не стосується. Це вже сталося. Нам також пропонується безпрецедентне відчуття близькості. Сьогодні нас всім надають місця в першому ряду. Ми всі можемо дивитись наодинці, в нашому власному часі та місці, і нікому не потрібно знати, що ми натиснули на клавішу, аби подивитись.
This sense of separation -- from other people, from the event itself -- seems to be key to understanding our ability to watch, and there are several ways in which the Internet creates a sense of detachment that seems to erode individual moral responsibility. Our activities online are often contrasted with real life, as though the things we do online are somehow less real. We feel less accountable for our actions when we interact online. There's a sense of anonymity, a sense of invisibility, so we feel less accountable for our behavior. The Internet also makes it far easier to stumble upon things inadvertently, things that we would usually avoid in everyday life. Today, a video can start playing before you even know what you're watching. Or you may be tempted to look at material that you wouldn't look at in everyday life or you wouldn't look at if you were with other people at the time. And when the action is pre-recorded and takes place in a distant time and space, watching seems like a passive activity. There's nothing I can do about it now. It's already happened.
Це відчуття віддаленості - від інших людей, від самої події - видається ключем до розуміння нашої здатності дивитися, і є декілька способів, за допомогою яких інтернет створює відчуття непричетності, яке ніби послаблює моральну відповідальність особи. Наші дії онлайн часто протиставляються реальному життю, ніби те, що ми робимо в мережі є певною мірою менш реальним. Ми відчуваємо себе менш відповідальними за наші вчинки, коли знаходимось в мережі. Там наявне відчуття анонімності, відчуття невидимості, тому ми відчуваємо себе менш відповідальними за нашу поведінку. Завдяки інтернету ми, ніби ненароком, натрапляємо на речі, яких ми би зазвичай уникали в повсякденному житті. Сьогодні, відео може ввімкнутися, ще коли ви навіть не знаєте, що дивитеся. Вас ніби підмовляють переглянути матеріал, який ви б не дивилися в повсякденному житті, чи коли б з вами ще хтось був в той момент. І навіть, коли подія вже записана, і відбувається у ввідаленому часі та місці, перегляд видається пасивною діяльністю. Я нічим не можу допомогти. Це вже сталося.
All these things make it easier as an Internet user for us to give in to our sense of curiosity about death, to push our personal boundaries, to test our sense of shock, to explore our sense of shock.
Всі ці речі роблять для нас, як для інтернет користувачів, простішим піддатися своїй допитливості про смерть, звільнитися від наших особистих обмежень, випробувати наше відчуття шоку, дослідити наше відчуття шоку.
But we're not passive when we watch. On the contrary, we're fulfilling the murderer's desire to be seen. When the victim of a decapitation is bound and defenseless, he or she essentially becomes a pawn in their killer's show. Unlike a trophy head that's taken in battle, that represents the luck and skill it takes to win a fight, when a beheading is staged, when it's essentially a piece of theater, the power comes from the reception the killer receives as he performs. In other words, watching is very much part of the event. The event no longer takes place in a single location at a certain point in time as it used to and as it may still appear to. Now the event is stretched out in time and place, and everyone who watches plays their part.
Проте ми не є пасивними, коли дивимось. Навпаки, ми задовільняємо бажання вбивці бути побаченим. Коли жертва обезголовлення є зв'язаною та беззахисною, він чи вона неодмінно стає пішаком у їхньому шоу вбивць. На відміну від трофейної голови, здобутої у битві, яка уособлює вдачу та майстерність, необхідні для перемоги у бою, коли відбувається відсічення голови, коли це є невід'ємною частиною вистави, могутність надходить з реакції, яку отримує вбивця від виконання страти. Іншими словами, перегляд є також важливою частиною видовища. Подія більше не відбувається у певному місці в певний період часу, як колись, і як може видаватись зараз. Тепер ця подія виходить за рамки часу і місця і кожен, хто дивиться, грає свою роль.
We should stop watching, but we know we won't. History tells us we won't, and the killers know it too.
Нам слід припинити дивитися, але ми знаємо, що не зупинимось. Історія каже, що не зупинимось і вбивці теж це знають.
Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески).
Bruno Giussani: Thank you. Let me get this back. Thank you. Let's move here. While they install for the next performance, I want to ask you the question that probably many here have, which is how did you get interested in this topic?
Бруно Джуссані: Дякую. Дозвольте мені це забрати. Дякую. Давайте відійдемо сюди. Поки вони готуються до наступного виходу, я задам вам питання, яке, мабуть, багато кого тут цікавить, а саме, як ви зацікавились цією темою?
Frances Larson: I used to work at a museum called the Pitt Rivers Museum in Oxford, which was famous for its display of shrunken heads from South America. People used to say, "Oh, the shrunken head museum, the shrunken head museum!" And at the time, I was working on the history of scientific collections of skulls. I was working on the cranial collections, and it just struck me as ironic that here were people coming to see this gory, primitive, savage culture that they were almost fantasizing about and creating without really understanding what they were seeing, and all the while these vast -- I mean hundreds of thousands of skulls in our museums, all across Europe and the States -- were kind of upholding this Enlightenment pursuit of scientific rationality. So I wanted to kind of twist it round and say, "Let's look at us." We're looking through the glass case at these shrunken heads. Let's look at our own history and our own cultural fascination with these things. BG: Thank you for sharing that.
Френсіс Ларсон: Колись я працювала в музеї, який називався Музей Піт Ріверз в Оксфорді, який був відомий своїми виставками висушених голів з Південної Америки. Люди казали: "О, музей висушених голів, музей висушених голів!" І в той час я працювала над історією наукових колекцій черепів. Я працювала з цими колекціями і мені спала на думку ось така іронія, що люди приходили сюди, аби побачити криваву, примітивну дикунську культуру, якою вони марили та яку уявляли, не розуміючи, що вони бачили насправді, і весь цей час ця величезна кількість - я маю на увазі сотні тисяч черепів в наших музеях по всій Європі та Штатах - є свого роду наріжним каменем цієї просвітницької гонки за науковою раціональністю. Отож я хотіла, свого роду, перевернути це з ніг на голову і сказати: "Погляньте на нас." Ми дивимося крізь вітрину на ці висушені голови. Погляньмо ж на нашу власну історію і наше власне культурне захопленнями цими речами. Дякую, що поділились цим з нами.
FL: Thank you.
Дякую.
(Applause)
(Оплески)