As the warrior slept, a snake coiled around his face. Instead of a threat, his wife saw an omen– a fearsome power that would lead her husband to either glory or doom. For now, however, he was only a slave – one of millions taken from the territories conquered by Rome to work the mines, till the fields, or fight for the crowd’s entertainment. A nomadic Thracian from what is now Bulgaria, he had served in the Roman Army but was imprisoned for desertion. His name was Spartacus.
Коли воїн спав, його обличчя оповила змія. Замість загрози, його дружина побачила знак - безстрашну силу, що або прославить її чоловіка, або погубить. Але зараз він був лише рабом, одним з мільйонів, яких забирали з земель, завойованих Римом, аби ті працювали на шахтах, обробляли поля або бились для розваги натовпу. Кочівник-фракієць з сучасної Болгарії служив у римській армії, але був ув'язнений за втечу. Його звали Спартак.
Spartacus had been brought to Capua by Batiatus, a lanista, or trainer of gladiators. And life at the ludus, or gladiator school, was unforgiving. New recruits were forced to swear an oath “to be burned, to be bound, to be beaten, and to be killed by the sword,” and to obey their master’s will without question. But even harsh discipline couldn’t break Spartacus’s spirit. In 73 BCE, Spartacus led 73 other slaves to seize knives and skewers from the kitchen and fight their way out, hijacking a wagon of gladiator equipment along the way. They were done fighting for others– now, they fought for their freedom.
Спартака привіз в Капую Батіат, ланіста, або тренер гладіаторів. Життя в лудусі, або школі для гладіаторів, не пробачало помилок. Новобранців змушували принести клятву "бути спаленим, зв'язаним, побитим та вбитим мечем" та підкорятись волі хазяїнів беззаперечно. Але навіть сувора дисципліна не могла зламати дух Спартака. У 73 р. до н.е., Спартак підбурив 73 інших рабів схопити ножі та рожна з кухні та пробити собі шлях на волю, викравши по дорозі віз із гладіаторським знаряддям. Їх змушували битись для інших, а зараз вони бились за свободу.
When the news reached Rome, the Senate was too busy with wars in Spain and the Pontic Empire to worry about some unruly slaves. Unconcerned, praetor Claudius Glaber took an army of three thousand men to the rebel’s refuge at Mount Vesuvius, and blocked off the only passage up the mountain. All that remained was to wait and starve them out– or so he thought. In the dead of night, the rebels lowered themselves down the cliffside on ropes made from vines, and flanked Glaber’s unguarded camp. Thus began the legend of Rome’s defiant gladiator.
Коли звістка сягнула Риму, сенат був надто занятий війнами в Іспанії та Понтійській імперії, аби перейматись бунтівними рабами. Без жодних хвилювань претор Клавдій Глабр повів трьохтисячну армію до сховку бунтівників біля гори Везувій та перекрив єдиний шлях з гори. Залишалось лише чекати, поки вони помруть з голоду, чи так він думав. Посеред ночі повстанці спустились по мотузках, сплетених з лози, донизу та напали на сонний табір Глабра з флангу. Так почалась легенда про зухвалого римського гладіатора.
As news of the rebellion spread, its ranks swelled with escaped slaves, deserting soldiers, and hungry peasants. Many were untrained, but Spartacus’s clever tactics transformed them into an effective guerrilla force. A second Roman expedition led by praetor Varinius, was ambushed while the officer bathed. To elude the remaining Roman forces, the rebels used their enemy’s corpses as decoy guards, stealing Varinius’s own horse to aid their escape.
Коли чутки про повстанців поширились, їхні ряди поповнились рабами-втікачами, солдатами-дезертирами та голодними селянами. Багато були непідготованих, але продумані тактики Спартака перетворили їх в ефективну партизанську силу. Друга римська експедиція, яку очолив претор Варіній, була заскочена зненацька, коли командир приймав ванну. Аби вислизнути від решти римського війська, повстанці використали трупи ворогів, щоб обманути вартових, а для втечі викрали коня самого Варінія,
Thanks to his inspiring victories and policy of distributing spoils equally, Spartacus continued attracting followers, and gained control of villages where new weapons could be forged. The Romans soon realized they were no longer facing ragtag fugitives, and in the spring of 72 BCE, the Senate retaliated with the full force of two legions. The rebels left victorious, but many lives were lost in the battle, including Spartacus’ lieutenant Crixus. To honor him, Spartacus held funeral games, forcing his Roman prisoners to play the role his fellow rebels had once endured.
Завдяки цим блискучим перемогам та політиці рівного розподілу трофеїв, Спартак приваблював прихильників та утримував контроль над селами, де можна було кувати зброю. Римляни невдовзі зрозуміли, що їхні противники - це не купка нікчем, та весною 72 р. до н.е., сенат застосував цілих два легіони. Повстанці перемогли, але багато життів було загублено у битві, включаючи лейтенанта Спартака, Кріксуса. Аби вшанувати його пам'ять, Спартак провів поховальні ігрища, змушуючи полонених римлян грати ролі рабів.
By the end of 72 BCE, Spartacus’ army was a massive force of roughly 120,000 members. But those numbers proved difficult to manage. With the path to the Alps clear, Spartacus wanted to march beyond Rome’s borders, where his followers would be free. But his vast army had grown brash. Many wanted to continue pillaging, while others dreamed of marching on Rome itself. In the end, the rebel army turned south– forgoing what would be their last chance at freedom.
Наприкінці 72р. до н.е. армія Спартака була могутньою силою чисельністю близько 120 000 воїнів. Але такою кількістю людей важко управляти. Маючи вільний шлях до Альп, Спартак хотів провести армію поза кордонами Риму, де його послідовники були би вільними. Але така гігантська армія стала зухвалою. Багато хто хотів займатись мародерством, а інші - піти на Рим. Зрештою, армія повстанців пішла на південь, відмовившись від останнього шансу на свободу.
Meanwhile, Marcus Licinius Crassus had assumed control of the war. As Rome’s wealthiest citizen, he pursued Spartacus with eight new legions, eventually trapping the rebels in the toe of Italy. After failed attempts to build rafts, and a stinging betrayal by local pirates, the rebels made a desperate run to break through Crassus’s lines– but it was no use. Roman reinforcements were returning from the Pontic wars, and the rebels’ ranks and spirits were broken. In 71 BCE, they made their last stand. Spartacus nearly managed to reach Crassus before being cut down by centurions. His army was destroyed, and 6000 captives were crucified along the Appian Way– a haunting demonstration of Roman authority.
В той час Марк Ліціній Красс взяв контроль над війною. Так як найбагатші римляни переслідували Спартака з вісьмома новими легіонами, їм, зрештою, вдалося загнати повстанців у пастку на півдні Італії. Після невдалих спроб збудувати плоти та підступної зради місцевих піратів, повстанці вчинили відчайдушну спробу пробитись крізь ряди Красса, але це було марно. Римляни дочекались підкріплення - воїнів з Понтійської війни, і дух та ряди повстанців були розгромлені. В 71р. до н.е. вони виступили востаннє. Спартаку майже вдалось дістатись до Красса, але шлях йому відрізали центуріони. Його армія була зруйнована, і 6000 полонених було розіп'ято вздовж Аппієвого шляху - жахаюча демонстрація влади римлян.
Crassus won the war, but it is not his legacy which echoes through the centuries. Thousands of years later, the name of the slave who made the world’s mightiest empire tremble has become synonymous with freedom– and the courage to fight for it.
Красс переміг у війні, Але не його досягнення лунають крізь століття. Тисячі років потому ім'я раба, який змусив тремтіти наймогутнішу імперію світу, стало синонімом свободи та мужності боротись за неї.